Ану розкажи мені історію! Бігом!

Я не змогла дочитати цю книжку до кінця, хоча перші сторінки захопили мене, аж я зачитувала початки оповідань колегам на роботі, мовляв, ось так, ось так треба починати новели! Не з занудного опису природи, не з опису будня якогось персонажа, а з гачка інтриги і гумору, що аж хочеться спитати: "Та ну, серйозно?" Незадовго до знайомства з новелістикою їзраїльського письменника Етґара Керета я прочитала захоплений відгук Ксені Кисіль в "Етажерці", де Ксеня якраз і відзначила вдалі початки Керетових новел. Підтверджую цю думку і продовжую її, тим, що, як на мене, там більшість композицій вдалі, не тільки початки. Навіть на смисловому рівні. 

Знаєте, про що перша новела?

 – Розкажи мені історію, – наказав мені бородань, що сидів на дивані моєї вітальні.

"Класний бородань", – думаю я, адже хочу від автора того самого. 

Виявляється, що цей бородань насправді терорист, що збирається пристрелити оповідача, якщо той не вигадає історії. Оповідач намагається врятуватися, починає вигадувати, аж раптом чує стукіт у двері. За дверима ще один незнайомий чувак, цього разу з револьвером. Чого йому треба? Історії! Вже троє людей сидить у кімнаті, коли приходить четвертий, із тесаком. Оповідач мусить розповідати історії, аби зберегти собі життя. Стукіт у двері змушує.

Як на мене це близьке до геніальності, чесно! Це блискуча передмова до збірки. Якщо взагалі потрібні передмови, то вони мають бути такими. 

Бо не написати художній твір, коли у письменницькій свідомості десятки голосів повсякденних історій просяться на папір, а з усіх вікон погрожують револьверами і тесаками читачі, складно. Бо модель творчого акту саме й складається з голосів, і не завершити цей акт дорівнює письменницькій смерті. Ось так! Автор рятується цією збіркою, ця збірка – спроба позбавитися вбивць у кімнаті-письменницькій свідомості. І він починає розповідати історії, як та Шахерезада!

Роббі було сім років, коли він уперше збрехав. Теж мені дивина! Мені, думаю, було навіть менше років, хоча я точно й не пам'ятаю, бо на яскраві побрехеньки, мабуть, не ставало фантазії чи совісті. Але Роббі вистачало. Якось він запізнився на дві години на роботу, бо "наплів про німецьку вівчарку, яку знайшов лежачою на узбіччі дороги. Він сказав, що пса переїхали, і він завіз його до ветеринарної клініки. У цій брехні пес мав дві паралізовані лапи". І тут раптом Роббі випадково потрапляє у вимір, де живуть його брехні: ось песик подихає від болю, мляво рухаючи тільки передніми лапками... А ось якийсь Ігор опинився поруч із песиком. Роббі не пам'ятає, що за один, але Ігор його заспокоює, кажучи, що він тут із чужих брехонь. В Ігоря непроста біографія: ось у нього серцевий напад, але це нічого, бо в порівнянні з аварією поїзда в Мінську, пограбуванням в Одесі, блискавкою, яка вдарила його у Владивостоку, і зграєю скажених вовків у Сибіру, цей серцевий напад – просто дрібничка. Дівчина Наташа, яка набрехала про дядька Ігоря, легко знаходить спільну мову з Роббі й обіцяє обережніше поводитися зі словами, щоб не нашкодити Ігорю, бо їй справді прикро через той вигаданий серцевий напад. Але хіба можна взагалі перестати брехати? Звісно, ні, і вони з Роббі далі брешуть, але вже про щось радісне – щоб нікому не нашкодити і собі не зрадити.

Як ви вже, напевне, зрозуміли, це тексти із присмаком поетики абсурду. Ну тобто коли оці повтори, несподівані, нічим не вмотивовані повороти, буквальні метафори – чоловік живе, не розплющуючи очей (чоловік, який на все закриває очі й не помічає, що коїться в нього під носом), закінчення-прірва, коли не розумієш, якого біса тебе сюди оповідь завела й кинула напризволяще! 

Власне, це причина, чому я не дочитала тонесеньку книжку за тиждень. Тому що над нею треба довго думати! Над кожним оповіданням! Кожним словом! Хоч це й абсурд, але ж не безглуздя! Думати над цими текстами – непроста робота, вона потребує часу. Я не дочитала, тому що складно, тому що я ще повернуся і читатиму дозовано. Бо книжка того варта. У моєму розумінні, такі тексти – це якийсь вищий вимір літератури, коли і задум, і гумор, і гра, і філософія. І це насправді та-таки вже трохи набридла філософія щоденного існування, оповіді про буденність, але ж який ракурс! 

А, може, я просто скучила за абсурдом. Бо в такому самому дикому захваті читала "Носороги" і "Голомозу співачку" Йонеско і, особливо, "Випадки" Д. Хармса. Пам'ятаєте ось це геніальне: "Жил один рыжий человек, у которого не было глаз и ушей. У него не было и волос, так что рыжим его называли условно. Говорить он не мог, так как у него не было рта. Носа тоже у него не было. У него не было даже рук и ног. И живота у него не было, и спины у него не было, и хребта у него не было, и никаких внутренностей у него не было. Ничего не было! Так что непонятно, о ком идёт речь. Уж лучше мы о нём не будем больше говорить".

Чому мені так подобаються абсурдні твори? Через іронію і гру. Через те, що ці історії завжди життєві, бо ти з них можеш розкодувати якийсь месидж для свого життя, багато в чому теж абсурдного, бо причина і наслідок багатьох подій у житті якось не дуже зв'язуються, бо життя непередбачуване, і в будь-який момент яка-небудь Мері може тобі сповістити, що вона - Шерлок Холмс, а ти повний дурень. 

Я просто люблю такі історії, хоч їх не можна споживати у великій кількості за раз.

І тому я стукаю у двері.