субота, 30 липня 2016 р.

Роман-музей про одержимість

Туреччина  країна надміру. Надто солодкі ласощі, надто пряні страви, надто великі будівлі, надто гамірні вулиці. Стамбул  надто-місто надто-людей, і персонажі роману Нобелівського лауреата Орхана Памука "Музей невинності" надто закохані, аж до одержимості. Вінець усьому  сам Музей невинності, присвячений подіям однойменного роману. І хай про те, що надто в ньому, розкажуть світлини, а я тільки трохи розповім про Кемаля й Фюсун, сколихну легеньким вітерцем історію про ураган.
Цю історію треба починати просто: Кемаль закохався у свою далеку родичку Фюсун, коли йому було тридцять, а їй  вісімнадцять. Фюсун "пішла з Кемалем до кінця", тобто подарувала йому свою цноту, якраз напередодні його заручин із іншою дівчиною. Але вже нічого не мало значення, бо Кемаль полюбив Фюсун так, як люблять у казках, тобто на віки вічні. Він розійшовся зі своєю нареченою, але Фюсун зникла, а коли знайшлася, то була вже заміжньою. Для Кемаля це не мало значення, і вісім років він ходив у гості до родини Фюсун, щоб дивитися на неї, мріяти про неї і намагатися запам'ятати все про неї, щоб потім зберегти образ Фюсун не тільки для себе, а й для вічності: так з'явився Музей невинності  і книжка, і, власне, сам музей.

Насправді читати книжку заради сюжету справа марна. Надто-книжка сповнена надто-подробиць, подробиць матеріальних. Ось сережка у формі метелика, яку Фюсун загубила в подушках після любощів. Ось порцелянові песики, що їх Кемаль цупив із будинку батьків Фюсун, бо вони нагадували йому про їхні спільні вечори. Ось сумка, яку Кемаль придбав для своєї нареченої Сібель у день, коли зустрів Фюсун. Ось водійські права Фюсун, а тут її дзеркальце, годинник, гребінець, намисто, чашка, сукня, світлина, журнал, баклава, ключ, тарілка, ложка, крем, гаманець... Гарячкове бажання запам'ятати все про свою кохану, передати силу почуттів, не боятися виказати свою залежність від іншої людини, ба навіть пишатися цим  ось мета колекції одержимого Кемаля, який вісім років чекав миті єднання зі своєю коханою. Затим він познайомився з Орханом Памуком і довірив йому написати роман про своє велике кохання до Фюсун, а сам, мандруючи країнами і переймаючи досвід створення музеїв речей, викупив будинок батьків Фюсун і створив там колекцію предеметів, що нагадували йому про те, що час  це ті миті, що запам'яталися, а пам'ять - це спогади, втілені в матеріальних речах.
4213 недопалків Фюсун
І ось що вийшло в підсумку: неподалік від центру Стамбула у затишному й негамірному районі на розі двох вузесеньких вуличок постав Музей невинності. До нього можна зайти безплатно, якщо показати книжку  наприкінці кожного примірника є квиток, куди ставлять щтамп у формі метелика (сережка Фюсун). Я теж привезла з собою українське видання у перекладі О.Кульчинського й Г. Рог.
Кількість жінок, у яких Кемалю ввижалася Фюсун,
 коли та зникла з міста,
і місця, де він їх зустрів
Зустрічає відвідувачів вітрина із 4213-ма недопалками цигарок, що їх викурила Фюсун за вісім років спілкування з Кемалем. Кожен недопалок підписаний, тобто вказана дата і час, коли до нього торкалася дівчина, а також обставини, за яких вона курила. 
На другому поверсі й аж до горішньої кімнати будинку згідно з кожною частиною роману розташовані численні предмети, до яких торкалася Фюсун. Я не в змозі була порахувати, скільки тисяч предметів побачила, але, здається, їхня кількість наближалася до нескінченності. 
Я дивлюся в дзеркало Кемаля


Окремі експозиційні вітрини присвячені членами родини Кемаля й Фюсун, їхнім спогадам про життя, тривогам, коханню. Реалістичності додають звуки вулиць, спів пташок, шум моря біля окремих вітрин. Наприклад, після любощів Кемаль любив слухати шум міста за вікном, голоси людей, дитячі вигуки, що долинали з-за старого тюлю. Оглядаючи сережку Фюсун, відвідувачі бачать, як тріпоче від вітру тюль під музейним склом, і чують шуми автівок і голоси людей з непомітно умонтованих колонок.
 Деякі експонати оповідають не так про Кемаля й Фюсун, як про турецьке суспільство другої половини минулого століття. Скажімо, з огляду на сучасні події, цікаво було почитати згадки про два державні перевороти і надзвичайний стан, за якого була впроваджена комендантська година, до якої мешканці Стамбула ставилися досить спокійно, а Кемаля вона лякала тільки тим, що після десятої вечора він не зможе прийти в гості до Фюсун. Так само і зараз по стамбульцях нізащо не скажеш, що в країні безлад  вони спокійні, тому що звиклі.
Цікавим фактом про тодішнє турецьке суспільство є вирізки з газети, де на жіночих портретах  чорною стрічкою закриті очі: 
"...якщо ж чоловік відгороджувався від дівчини та не одружувався з нею, а тій не було ще вісімнадцяти, її розлючений батько міг подати на бабія в суд, щоб одружити з донькою силоміць.
 Ці судові процеси інколи відстежувалися пресою; тоді газети пубілкували світлини "збезчещеної" дівчини з товстою чорною смужкою на очах (аби її ніхто не пізнав). 
Оскільки такі самі чорні смуги використовували й на світлинах повій, ких виловлювала поліція, та розпусних або зґавалтованих жінок, то, читаючи тодішню турецьку пресу, можна подумати, що розгулюєш на балі-маскараді..."
Так потихеньку добираємося до іншого, глибшого пласту роману Орхана Памука: до оцінки спроби турецького народу наблизитися до світської Європи. Так, після Ататюрка Туреччина справді набула європейських ознак в устрої, але чи відбулися зміни в ментальності? Судячи з роману, наприкінці минулого століття ці зміни, особливо щодо прав жінок, не відбулися, і весь Музей кожним експонатом кричить про це, бо:
кожний експонат розповідає про Фюсун очима Кемаля. Яка вона була гарна. Яке в неї було волосся. Які вона любила фільми і сукні.
Водночас.
Тільки з книжки можна побачити, що Фюсун мала мрію  стати художницею, акторкою, моделлю, та бодай кимось у цьому світі, але її від усього "оберігав" Кемаль, вирішуючи за неї, ким вона бути не повинна. Якби стала акторкою, Кемаль здурів би від ревнощів. Він дивився на неї як на музейний експонат, як на ікону. Але якою вона була людиною, не зрозуміло за 672 сторінки роману. Зате безліч згадок про запах її шкіри і колір очей, коли вона сердиться, радіє чи сумує. Також із книжки очевидно, що спроба Фюсун віднайти себе поза чоловіками була приреченою. Символічною стала і її смерть  Фюсун розбилася на автівці. Вона не впоралася (чи не хотіла впоратися?) з керуванням  на символічному рівні це виглядає як те, що турецька жінка не змогла стати емансіпе, і навіки лишилася залежною від колекціонерів її краси. Мені так і не зрозуміло, чи любила Фюсун Кемаля, але наприкінці книжки скидається, що ненавиділа його і своє становище.
Тому.
Музей невинності справляє моторошне враження. Величне і моторошне, бо всі ці предмети, зібрані одержимою людиною. І хай Кемаль  це лайт-версія, добра сторона Фаулзового Колекціонера, і хай як зачаровують усі ці історії про Туреччину, якої вже нема, все ж оглядати експозицію страшно. Захоплення від величі людського почуття і відраза до одержимості боролася в мені упродовж усього візиту. 
Але все-таки я лишилася в захваті, бо всю цю історію придумав письменник Орхан Памук. І це він, а не Кемаль (Кемаля насправді не існувало, хоча в романі все так достовірно описано, що я спеціально перевіряла, чи існував цей Кемаль чи ні). Це Орхан Памук викупив старий будинок вже після здобуття Нобелівської премії і написав роман про пам'ять, перетворивши його на музей. Це автор збирав усі ці речі на антикварних крамницях Стамбула, це автор захворів і став одержимим своїми персонажами,а коли його спитали, навіщо він створив цей музей, відповів: "Не знаю, і, якщо чесно, не хочу знати". Кемаль натомість відповідав: "Своїм музеєм я хочу навчити пишатися прожитим життям". 




 Післясмак відвідин Музею невинності не минає, я все ніяк не зап'ю водою смак специфічних турецьких літературних спецій. Але одне знаю точно: існує вид одержимості, якою я захоплююся в людях. Це одержимість творчістю.

7 коментарів:

  1. Коротко про сюжет: якась маячня. Але я вже звик, коли подібну маячню возводять на пєдеста, і не перестаючи хвалять і хвалять. Але то таке, хай хвалять. Аби тільки не під моїм вікном :) На більш глибинний пласт книги і сюжету - еее ні, бо я тоді добряче покритикую і пусту Фусюн, і переповненого Кемаля

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Це не про Кемаля і Фюсун, це про тяжку дорогу перебудови мусульманської країни до життя світської Європи) сюжет тут плаский, але краса книжки ж не в історії кохання...

      Видалити
    2. Ну якщо не про кохання, тоді добре: я заспокоївся :)

      Видалити
    3. ... але глибинний пласт таки справді треба видирати з банальної мелодраматичної історії, так що в дечому ти таки маєш рацію)

      Видалити
  2. Прочитавши цей пост, згадала про "Музей покинутих секретів" Забужко. Подумалось про такий собі музей пам'яті у Києві, і чи читала Забужко роман Орхана Памука.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Ну, в Забужко там більше про історичну пам'ять, переплетену з приватною. А в Памука історія ніби між іншим, Кемаль наголошує, що він збирав всі ці речі, щоб показати камерну історію свого життя. Хоча сама ідея музею і речовості як втілення пам'яті про людей - це хіт) Сам "Щиголь" Донни Тартт чого важить) Речі, речі, речі, люди, люди, люди... Але мене це трохи лякає, бо сама я, принаймні зараз, до речей не прив'язана взагалі, і фетишизм мені чужий)навіть у книжках він мене трохи лякає)

      Видалити
  3. Музей маньяка, як же мило:) Ой, вигаданого маньяка - мило у квадраті:)

    ВідповістиВидалити