tag:blogger.com,1999:blog-78064308106990909452024-03-14T14:54:44.093+02:00Читацький щоденник"Literature equals book plus reader"
Loise M. Rosenblatt
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.comBlogger253125tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-66362606887247540742023-05-25T17:38:00.003+03:002023-05-25T17:38:57.777+03:00Режим помсти в "Колонії" Макса Кідрука. І довколароманові враження.<div><i><br /></i></div><i>Дисклеймер: кілька років тому я переживала читацьку кризу, коли я втратила жагу до читання, коли мені здавалося, що я або нічого не розумію, або що, навпаки, прочитане доволі прісне, щоб про нього рефлексувати в блозі. Це відчуття поглибилося з війною, коли навіть фізично прочитати сторінку було тяжко. Утім, життя розставило усе на свої місця, і я зрозуміла, що не розлюбила читати, що література багата, прекрасна, дивовижна, а мені просто треба змінити формат рефлексії. Бути блогером -- це не моє. Мені значно більше подобається учителювати й спілкуватися про літературу віч-на-віч. Тому віднедавна я аналізую прочитане з погляду "а чи може це зацікавити інших людей, зокрема тих, хто вивчає мову". А оскільки на цьому полі ще є нагода розповісти саме про українську літературу, то таке заняття для мене священне і почесне.</i><div><table align="center" cellpadding="0" cellspacing="0" class="tr-caption-container" style="margin-left: auto; margin-right: auto;"><tbody><tr><td style="text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiSNmnyjXhAz_0AmrnVR53D0HWjX1bogHUrO7XsK8Qp-ebijfpNMEm1kfKvz5l7esfqyqj_9OtXiy-DxJxePAwmJe7l1FWLjyoFWoG1Qqjt7efNSezYuaGRDRxPm9nzcQ-Q-33BOHNY7KQ8PM6NAQnKLdWonWe6sDdsp4vwkJ7HIVeKFgxYUKCLGCBgAg/s1280/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D0%BD.jpg" style="margin-left: auto; margin-right: auto;"><img border="0" data-original-height="1280" data-original-width="960" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiSNmnyjXhAz_0AmrnVR53D0HWjX1bogHUrO7XsK8Qp-ebijfpNMEm1kfKvz5l7esfqyqj_9OtXiy-DxJxePAwmJe7l1FWLjyoFWoG1Qqjt7efNSezYuaGRDRxPm9nzcQ-Q-33BOHNY7KQ8PM6NAQnKLdWonWe6sDdsp4vwkJ7HIVeKFgxYUKCLGCBgAg/w300-h400/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D0%BD.jpg" width="300" /></a></td></tr><tr><td class="tr-caption" style="text-align: center;">Читання на тиждень. Учнівське, а, отже, і моє.<br /><br /></td></tr></tbody></table>Днями, плануючи тиждень, помітила, що зараз у мене навіть більше занять із літератури, ніж суто мовних. І всі мої учні, з-поміж яких більшість дорослих, читають різне. Із одним ми дочитуємо "Колонію" Макса Кідрука. Заняття дарують мені так багато натхнення й спраги до нового, що я аж вирішила написати пост про "Колонію". Сподіваюся, я його допишу :)</div><div><div>Коли у твоє життєве поле потрапляє людина, якій ти можеш показати щось цікаве (або відштовхнути від читання взагалі), то відповідальність відчувається мало не на дотик. Виглядає це приблизно так: "Є така-то людина, потребує удосконалити мову/систематизувати читання/відкрити для себе сучасну або класичну літературу. Можеш?"</div></div><div>На початку системи зовсім нема. Тобто є приблизний план з "вау-ефектами", які на сьогодні взагалі-то вже стали чимось звичним. А подекуди вже й зужитим: меми про "Тигролови" і "Місто" уже навіть встигли застаріти :) Але все одно потрібен орієнтовний список літератури, козир у рукаві. Романи Макса Кідрука вже кілька разів мене виручали: вони допомагали привернути увагу до української літератури. Наприклад, дев'ятикласнику, якого нудить від читання й від школи загалом. Або дорослій учениці, яка почала вивчати українську, а знає тільки російську. </div><div>Тут я транслюватиму не так свої думки про "Колонію", яку я ризикнула прочитати з дорослим учнем. Більше писатиму про наші відкриття в процесі обговорення. </div><div>Та спочатку хочу трішки розповісти про презентацію книжки в Черкасах, куди ми поїхали з подругою.</div><div><br /></div><div><b>Тепла ванна, відчуття єдності</b></div><div style="text-align: justify;"><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgGUFD_OyGh-PRvQzplm1JgWyyFZ-Rt4lylZopRW3pBeo0ngzA1V9pz5Y-01OrlTQzaVfdhUbBtmTvRijIu0jw1dUFeII6BlhIeSJDQG-hZTvyB2u-NrV1PKxFx_i3s7XrE5tM_nDkkUTcVKWmUhKfZtijgEO2j2Gc1q8bRM8c3MI1W_hySgU_hYrngBA/s1280/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%B72.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="1280" data-original-width="590" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgGUFD_OyGh-PRvQzplm1JgWyyFZ-Rt4lylZopRW3pBeo0ngzA1V9pz5Y-01OrlTQzaVfdhUbBtmTvRijIu0jw1dUFeII6BlhIeSJDQG-hZTvyB2u-NrV1PKxFx_i3s7XrE5tM_nDkkUTcVKWmUhKfZtijgEO2j2Gc1q8bRM8c3MI1W_hySgU_hYrngBA/s320/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%B72.jpg" width="148" /></a></div>Я рахувала дні до 10 травня. По-перше, для мами в декреті будь-який вихід у люди -- це свято. По-друге, презентація книжки -- це повернення до нормальності (хоча, коли ми поверталися назад, мені хотілося плакати: це було так прекрасно, але це була лише мить, вихоплена зі складних реалій). По-третє, презентації Макса Кідрука відрізняються від усіх: тут нема модератора, нема питань про плани й натхнення, зате є лекція про наукові підвалини твору. До речі, вхід на презентацію платний, цього разу всі кошти від туру передали на дрони для ЗСУ. </div><div style="text-align: justify;"><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjwK4J0dC9drsLI3X6VEYTgo1_Zrg82eMtWhlQ-MjWB7p6xmo3wFiRLWwOTyh3npnbD7Q9Abd6XmslwlXcqcvlfdh13drNH9IKWEmZ8wBkTGpthmYg7tI6KU6tzL8ifc1yP5BcBQJOUYky2JSOUEm9YWj3ucji4S337zv6rsSG8OwNi-b7vanEqwp0JUg/s1280/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%B71.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="1280" data-original-width="960" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjwK4J0dC9drsLI3X6VEYTgo1_Zrg82eMtWhlQ-MjWB7p6xmo3wFiRLWwOTyh3npnbD7Q9Abd6XmslwlXcqcvlfdh13drNH9IKWEmZ8wBkTGpthmYg7tI6KU6tzL8ifc1yP5BcBQJOUYky2JSOUEm9YWj3ucji4S337zv6rsSG8OwNi-b7vanEqwp0JUg/s320/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%B71.jpg" width="240" /></a></div>Нам пощастило, адже того дня не було тривог, тож понад дві години презентації вдалося провести в комфортній атмосфері. Я була така щаслива від того, що я тут, поміж людей, які люблять книжки, що мені було абсолютно байдуже до нюансів, які не дуже сподобалися. Трішки про це теж розкажу. Наприклад, мені добре читалася продумана композиція виступу (це ж ніби й плюс). Спершу нас навантажили науковими ідеями, а потім, для розрядки, ми понасміхалися із GPT-чату. Колективно жартувати з так званого штучного інтелекту можна тільки тоді, коли тебе дуже добре сприймає аудиторія, і це був саме той випадок. У сенсі, як на мене, це доволі примітивний спосіб разом провести час, особливо якщо в романі скільки всього цікавого, про що взагалі не йшлося на презентації. Я дуже хотіла почути хоча б щось про клонування, про реальні проблеми щодо антибіотикорезистентності, про суспільну модель життя на Марсі (це найцікавіша частина книжки), про те, чи є реальні способи на сьогодні продовжити життя теломер. Натомість левову частину презентації Макс розповідав про те, чого в його романі нема, а саме: про підняття рівня океану через глобальне потепління, про недолугість та безперспективність так званого штучного інтелекту. Безумовно, це теж шалено цікаво, особливо про сумні перспективи метангідратного вибуху. Але якщо говорити от саме про книжку, про персонажів, про колізії між ними, тобто про найцікавіше, то всього цього не було (як і можливості поставити питання). Утім, є надія, що про це йтиметься на наступних презентаціях, адже "Колонія" -- це лише перша з чотирьох запланованих книжок серії "Нові темні віки".</div><div style="text-align: justify;">Щодо позитивів: підготовленість автора, його (і всієї команди) турбота про читачів, відкритість. Окрім того, що книжки Макса Кідрука цікаво читати, я ще надзвичайно поважаю цього письменника, бо мені імпонують працьовиті люди, люди, які можуть ризикувати, втілювати щось нове. Це я мовчу про начитаність, ерудованість автора, про шалену пристрасть до всього, що робить ця команда: від формату корінця книжки -- до оформлення презентації. І всі ці фотки після турів, і мерч, і уважність до відгуків... Усе промовляє: НАМ НЕ БАЙДУЖЕ. І це надзвичайно мотивує бути десь у цьому полі, читати, підтримувати. Мотивує наскільки, що, не будучи фанаткою наукової фантастики, технотрилерів, я все одно читаю і купую все, що видає команда Макса Кідрука, щиро радію анонсам. І з радістю користуюся нагодою розповісти про Макса Кідрука людям з інших читацьких усесвітів. </div><div style="text-align: justify;">Ось тому я була щаслива приїхати на презентацію з подругою Ірою. Й удвічі щасливішою -- повернутися з теплими її словами: "Я просто в захваті, дякую тобі, поїдемо ще!" До речі, Іра -- це єдина людина з моїх знайомих, якій щиро сподобалася частина про американський футбол у книжці "Де немає Бога". Тому вона не зрозуміла, чого це аудиторія розсміялася, коли Макс пожартував, що він не буде розповідати цього разу про американський футбол:) Цієї миті я подумала: не дивно, що у "Друзях" Фібі -- улюблена персонажка Іри. Обожнюю:)</div><div style="text-align: justify;">Після презентації ми пішли по автографи (хоча зазвичай я цього не роблю). Це була можливість ще більше переконатися, що в автора нема зверхності, що його чесно напрацьована аудиторія від нього шаленіє. І що це просто дуже хороший вечір:) Коли приїхала додому, потім розповідала мамі, яка теж прочитала "Колонію", про зустріч. І показувала фото. Мій малюк спитав: "Хто це?" Я відповіла: "Дядя Макс". І Данилко запам'ятав і тепер, коли бачить книжку, тицяє і каже: "Там дядя Макс":)</div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div style="text-align: justify;"><b>"Колонія" itself</b></div><div style="text-align: justify;">Тепер про книжку. Мій учень, із яким ми вивчаємо цей твір, спершу доволі сильно мене обігнав у читанні. Це перший твір Макса Кідрука у його житті, й одразу -- на 900 сторінок. Я не була впевнена, що все вийде, бо якщо в мене є кредит довіри, то в мого учня -- ні, і захопити його уяву треба було ось просто тут-і-тепер. І це вийшло, попри нерівну структуру роману.</div><div style="text-align: justify;">Щодо структури: автор, як кажуть у народі, довго запрягає. Спершу дає під дих кількістю персонажів, тоді надмірною, як на пересічне вухо, кількістю наукових пояснень про різні фізичні та біологічні явища (і це він ще поскорочував!). Закрадається думка: це так свідомо? Як в "Імені троянди" -- дати читачеві можливість пройти свій шлях героя й не здатися? Хай там як, десь після третини воно попускає, а вже до кінця динаміка розлітається до просто шаленої. Тож не знаю, як починати, а дочитувати дуже цікаво.</div><div style="text-align: justify;"><b><i>Сюжет</i></b></div><div style="text-align: justify;">Є дві лінії: розповідь про життя на Землі та історія розвитку колоній на Марсі. На Землі, у 22 столітті, люди гинуть від пандемій. Наприклад, від клодису, хвороби, спричиненою розмноженням бактерії, на яку не діють антибіотики. Це для мене найстрашніший саспенс, бо якраз днями прочитала в мережі про загибель новонародженої української дитини від сепсису, антибіотики не допомогли. І коли воно десь у реальності, то це моторошно. А коли потім більше почитаєш від лікарів про антибіотикорезистентність, то взагалі стає дуже тривожно. Власне, у "Колонії" майбутнє 22 століття похмуре. Окрім біологічних, трапляються й катастрофи фізичного штибу -- нейтринні спалахи. Учені ламають списи та голови об ці проблеми, політики намагаються втриматися при владі, а злочинці -- налагодити можливість промишляти контрабандою. Щодо територіального устрою, то росія, на жаль, існує і все так само в режимі відморозків і терористів. Україна знову готується до війни, в Америці в президентських гонках так само беруть участь демагоги й популісти (привіт дональду трампу крізь століття). Найцікавіший персонаж із Землі -- це Кентон Дрей<span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px; text-align: left;">ґ</span>ан, хворий на прогерію геніальний програміст і біолог. Він має амбіції втілити клонування в життя -- і продовжити в такий спосіб своє існування.</div><div style="text-align: justify;">Цікаво, що людство давно вже вигадало теломід -- речовину, яку подовжує теломери, тобто наконечники в ДНК, які відповідають за старіння. Люди навчилися не старіти, і це плюс. Але теломід стає новим золотом, і це мінус.</div><div style="text-align: justify;">Іншими персонажами, що мене зацікавили, є напарниця і начальниця Кентона Ронна, яка саме втратила фінансування своїх ідей. Її брат Тайрон, що вивчає екологічні проблеми (але життя підкидає йому іще цікавіші завданнячка). Також напарники Фелікс та Нера: Нера вакцинує людей у сірій зоні між Україною та руснею, а Фелікс має її супроводжувати.</div><div style="text-align: justify;">Та найцікавішою, найзахопливішою для мене була лінія Марсу. Яка трішечки нагадує антиутопію: є планета, де люди не старіють, де вони, попри обмеженість ресурсів, навчилися виживати. Порівняно із Землею з її пандеміями та кримінальними розбираннями, Марс має вигляд більш-менш стабільного середовища. Та це тільки на перший, дуже неуважний погляд. На На відміну від Землі, де українці якісь невиразні, на Марсі саме вони є надзвичайно важливими персонажами, адже від українців залежить, чи буде на Марсі їжа. Колоритний образ Горана Загарії -- один із найяскравіших образів у цілому романі (якщо не найяскравіший). В образі Горана, одного з колоністів Марса, автор відігрався за всі стереотипи про стражденних українців у нашій літературі. Горан працьовитий, має певний кодекс честі, але він доволі жорсткий, категоричний. Сильна, так би мовити, рука, яка тримає все в дисципліні. Це оте саме умовне (умовне!) добро, яке може розправитися із невиразним злом без грізних пританцьовувань, а одразу, в лоб. Ну а невиразне (спершу) зло в образі підлої русні, звичайно, усіляко пропонує себе для вендети. </div><div style="text-align: justify;">Взагалі помста та її наслідки -- це одна з найважливіших світоглядних проблем книжки. Мститься Горан, мститься Кентон, і, розуміючи принципа, що помах крил метелика може призвести до тайфуну, просто міркуєш: де і хто виявиться тим психом, хто примножить ці помсти до точки незворотності. Такий псих, звичайно, у романі є. І помста його змусить захотіти викинути книжку у вікно (<i>ні, бляха, тільки не так, тільки не це)</i>. Але на той момент динаміка роману буде надстрімкою, і не дочитати просто не вийде. До речі, в одному з найскладніших морально епізодів буде такий жирнючий привіт "Грі престолів", мені аж незручно було читати. </div><div style="text-align: justify;">"Як добре, -- думала я, -- що ми з Олексієм, коли аналізували ключі інтерпретацій текстів, звернули увагу на всілякі трапези й бенкети".</div><div style="text-align: justify;">Власне. Роман закінчується катастрофою, яка точно не буде останньою: ані на Марсі, ані на Землі. Фінал виконано в найкращих традиціях, тобто на гачку, коли неминуче хочеться дізнатися, а що ж там буде далі. І хоча усе, як завжди, похмуро, ми за це ж і любимо Кідрука, правда ж?</div><div style="text-align: justify;">Наступний роман анонсовано за три роки, і мрія тільки одна: прийти на презентацію в уже звільненій Україні. Прийти туди чи з подругою ("Клас, це неймовірно"), чи з мамою ("Оце так розумний автор, як він усе це продумав! Він жонатий?", чи з другом ("Задовбало Кідрукове всепропальство"). Чи зі своїм учнем, який просто зараз дочитує "Колонію" і чиї фінальні враження мені так цікаво буде послухати в понеділок. Адже що більш різнопланові враження, то цікавіші обговорення. </div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div><b><br /></b></div><br /><br /><div><br /></div><div><br /></div>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-33366709652512744872023-03-20T10:34:00.004+02:002023-03-20T10:34:55.867+02:00Виходить, що Гондор — це, типу, Україна? (с)<p> - Виходить, що Гондор <span style="background-color: white; color: #4d5156; font-family: arial, sans-serif; font-size: 14px;">—</span> це, типу, Україна?</p><p>- Ну, приблизно.</p><p>- Тоді Роган <span style="background-color: white; color: #4d5156; font-family: arial, sans-serif; font-size: 14px;">— </span>як Польща? Буде допомагати, бо географічно наступний?</p><p>...</p><p></p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiynnx4-R8dMXWcFl1hZncEJODeWwQM-Ug1ftlkJSMT-4gViUHzxhJIhiiNmztGEgeG0F2qhJuA_gOYjDWwxKv0jMbnsoJvb-xUUYUTqbzrIRAE_u7CpoJb6V8FIh-z31K1SC7oomuvwmF6vflu2VJO1zo-f3s2Qi3Bhntwbxt2dEP0vBoRgM-ya2qOXA/s501/%D0%BE%D0%BA%D0%BE.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="475" data-original-width="501" height="303" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiynnx4-R8dMXWcFl1hZncEJODeWwQM-Ug1ftlkJSMT-4gViUHzxhJIhiiNmztGEgeG0F2qhJuA_gOYjDWwxKv0jMbnsoJvb-xUUYUTqbzrIRAE_u7CpoJb6V8FIh-z31K1SC7oomuvwmF6vflu2VJO1zo-f3s2Qi3Bhntwbxt2dEP0vBoRgM-ya2qOXA/w320-h303/%D0%BE%D0%BA%D0%BE.jpg" title="Ілюстрація Дані" width="320" /></a></div><div style="text-align: justify;">Це так ми з семикласником Данею три місяці читаємо трилогію Дж. Р. Р. Толкіна "Володар перснів". Три місяці, у повільному темпі. З можливістю і серйозно коментувати окремі важливі, на мій погляд, діалоги, і бавитися, граючись у несерйозні вікторини "Який ти персонаж трилогії" (і от чого мій учень як не<span style="font-family: inherit;"> <span style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">Ґ</span>а</span>ндальф, так Фродо, а я весь час гном <span style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">Ґ</span>імлі?). Звісно, ми вчимося писати твори, трішечки заглиблюватися в біографію (яку я, щиро кажучи, знаю доволі погано, тож збираюся купити життєпис Толкіна від "Астролябії"). </div><p></p><p style="text-align: justify;">І я відчуваю, як добре, що ми читаємо саме це, саме зараз і так довго. Моя б воля, "Володар перснів" був би в програмі. Так, тут треба наукові коментарі. Не кожен учитель зможе це подати як слід (я не можу). Але відчуваю, як багато може дати для школяра і для вчителя цей твір. Не тільки з того, що на поверхні, як-от оцей наш діалог про Гондор і Роган (хоча і це мене вражає). </p><p style="text-align: justify;">Це тривале, вдумливе читання великого тексту в час, коли інформаційний шум заважає довести до кінця навіть маленькі побутові справи. Це біг на витривалість у часи, коли за увагу школяра (і вчителя) борються так багато подразників.</p><p style="text-align: justify;">Це історія про те, як реальна війна може набути художньої форми у жанрі фентезі, до якого багато хто поверхово ставиться як до казочок. Це, з одного боку, про болота мерців у "Двох вежах", а, з іншого боку, про цілком реальну криваву битву на річці Соммі під час Першої світової, яку Толкін бачив своїми очима.</p><p style="text-align: justify;">Це розмова про шлях героя. Щоб сказати про це кілька слів, мені довелося прочитати здоровенного "Тисячоликого героя", і я розумію, що, щоб потрактувати "Володаря перснів" як слід, мені треба прочитати ще десятки літературознавчих праць. Втім, нічого дивного, учитель <span style="background-color: white; color: #4d5156; font-family: arial, sans-serif; font-size: 14px;">—</span> semper tiro, завжди учень. </p><p style="text-align: justify;">Це розмова про помсту природи, про екологію.</p><p style="text-align: justify;">Це історія про командну роботу і про довіру. Надзвичайно оптимістична оповідь у похмурих тонах.</p><p style="text-align: justify;">Про хитрих маніпуляторів і тупих виконавців. Про велику роль аж ніяк не малих людей.</p><p style="text-align: justify;">І про море всього, чого я ще не знаю, але що так хочеться розгадати.</p><p><br /></p>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-37904518838714587582023-02-03T17:41:00.001+02:002023-02-03T17:41:12.723+02:00Про невдалий вибір книжки для читання<p style="text-align: justify;"> З білорускою Юлею ми вивчаємо українську з травня. І це найбільш пристрасна учениця, яка ішла на всі експерименти, усі завдання, усі додаткові активності. Юля заміжня з українцем, торік у лютому переїхала до Києва будувати своє життя тут. На потрібний рівень знання мови Юля вийшла вже, і це найстрімкіший прогрес на моєму досвіді.</p><p style="text-align: justify;"></p><div class="separator" style="clear: both; text-align: left;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/a/AVvXsEhQbQGip7qV2a2XKAIiHRlmp4YbM8rgb7NLDyd14IlD3oO2t__IGdzUu224nvG_ELN75XRhhXb-KiWwpntS7U54kSs6erPGZpo9S5wIplc5ZDD5EKgWb-_Vt2Wt-Z0r6BhOXjk07CRta_dzdOacGmnqQSvxY513iQji7HOmO6RIheuiDop6CyIQS7Eo1A" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img alt="" data-original-height="266" data-original-width="189" height="240" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/a/AVvXsEhQbQGip7qV2a2XKAIiHRlmp4YbM8rgb7NLDyd14IlD3oO2t__IGdzUu224nvG_ELN75XRhhXb-KiWwpntS7U54kSs6erPGZpo9S5wIplc5ZDD5EKgWb-_Vt2Wt-Z0r6BhOXjk07CRta_dzdOacGmnqQSvxY513iQji7HOmO6RIheuiDop6CyIQS7Eo1A" width="171" /></a></div><br /><br /><p></p><p style="text-align: justify;">Це був пролог, тепер до читання.</p><p style="text-align: justify;">Власне. У нас із Юлею був казковий досвід спільного читання, ми читали все! Оповідання, романи, класику, сучасних авторів, перекладну літературу. Більшість творів просто залітали, і це надзвичайно мотивувало мене продовжувати вивчати мову, зокрема і через літературу. Усі твори я вибирала, покладаючись на свій смак. Причому неважливо, чи це була література серйозна, а чи популярна. </p><p style="text-align: justify;">І ось. Наші заняття добігали кінця. Настав час нової книжки, я роздумувала, що б нового запропонувати Юлі. І вирішила: раз ми читали легке "Місто дівчат", то чому б не дати щось таке, але української авторки? І далі я зробила помилку.</p><p style="text-align: justify;">Мені не подобається творчість Ірена Карпи, я вважаю її поверховою і подекуди нещирою. Але. Я знаю, що багатьом її творчість до душі: легко, "за жизнь", з вогником і подекуди нібито шиком. І я вирішила: а раптом і Юлі це сподобається? Бо ж і справді у книжці "Як виходити заміж скільки разів, скільки захочеться" ніби "за жизнь". А головне - що це легко, ненав'язливо і весело. Це може бути саме те, що потрібно, щоб відволіктися. </p><p style="text-align: justify;">Ми з Юлею зустрілися, я спитала: "Ну як?" І вже з погляду зрозуміла, що Акела не просто дав маху, а ще й ризикує перекреслити усі попередні прекрасні досвіди читання.</p><p style="text-align: justify;">Юля сказала, що її, м'яко кажучи, здивував цей вибір, що "це зовсім на тебе не схоже, і я хотіла вперше тебе спитати: чому саме ця книжка? Чим вона хороша?"</p><p style="text-align: justify;">Я сказала, що сподівалася відволікти її від новин і зануритися в щось легке і ненапряжне.</p><p style="text-align: justify;">А далі Юля нагадала мені (я реально про це забула, бо читала кілька років тому). </p><p style="text-align: justify;">У книжці авторка ділиться лайфхаками, де можна зустріти ту саму половинку. Ну і далі перелік веселих банальностей - на курсах, у супермаркеті... Але не всі банальності такі веселі, бо .. в країнах із авторитарними режимами поєднати серця можна у ... мавпятниках. </p><p style="text-align: justify;">Бляха. У мавпятниках, де в реальності гвалтують і убивають людей.</p><p style="text-align: justify;">Який іспанський сором відчула я, коли усвідомила, що сама свідомо порадила це. Що українка (українка!) написала таку дичину, а в коментарях на гудрідсі ніхто й не звернув на це увагу (та й сама я про це вже забула). </p><p style="text-align: justify;">Власне. Мораль. Не можна радити книжок (і будь-що інше), якщо ти не на сто відсотків сама відкрита до цих книжок та людей. Якщо у тебе є сумніви (у мене були, але я не прислухалася сама до себе). </p><p style="text-align: justify;">Навіть якщо це книжка українського автора, а ти капець як хочеш відкривати людям українське.</p><p style="text-align: justify;">На випередження: нічого не маю проти самої Ірени Карпи, але деякі книжки в неї капець які погані, як на мене ("Добрі новини з Аральського моря", наприклад).</p><p style="text-align: justify;"> </p>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-55630786833673545102022-10-22T00:25:00.009+03:002023-03-20T12:18:23.706+02:00Книжки, щоб читати українською. Суб'єктивно і достеменно<p> Не люблю фрази "мене часто питають...". Іронія в тому, що цей допис я не можу почати інакше. Бо мене направду дедалі частіше запитують: що почитати тим, хто хоче читати українською? Де чарівний список творів, який може привернути увагу й полонити серце?</p><p>Я зволікаю з відповіддю і не даю таких списків здебільшого. Хоча вони в мене насправді є. </p><p>Інша річ, що вони є окремі для кожної людини, яку мені випала радість навчати української зараз. </p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEghPCYt5OpBoJ5gISZsx6uEeRG3bXx05l7Tqz4k074N2JxnGHXc7ToYlOVy-KCNCUetKzuSfnx39Ln2rlk76wSDtdtYBDUcLKX6p6sbnX1mIb9K5e6sQWVCR4T9zGtEhnm1GsLNad8lToHEcrcmKyikl_dSRaAq36bGuvZ2o_Sz5nSKZh3yEkpr50ydaw/s2100/pexels-photo-261909.webp" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="1500" data-original-width="2100" height="229" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEghPCYt5OpBoJ5gISZsx6uEeRG3bXx05l7Tqz4k074N2JxnGHXc7ToYlOVy-KCNCUetKzuSfnx39Ln2rlk76wSDtdtYBDUcLKX6p6sbnX1mIb9K5e6sQWVCR4T9zGtEhnm1GsLNad8lToHEcrcmKyikl_dSRaAq36bGuvZ2o_Sz5nSKZh3yEkpr50ydaw/s320/pexels-photo-261909.webp" width="320" /></a></div><br /><p><br /></p><p>Цей пост складатиметься із двох частин. Перша <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> про мене. Її можна одразу пропустити й читати другу, де будуть ті-самі-списки, які можна брати й упроваджувати у своє педагогічне/читацьке життя. Але оскільки блог веду (вела?) для себе, то хочу зробити й цей аналіз, адже всі літературні враження відбуваються на перетині кількох світів: автора, читача і посередника. Тут-і-тепер я дуже чітко відчуваю свою місію. Учителя. Посередника.</p><p><b>Проєктор</b></p><p>Тривалий час у моєму читанні була глибока криза. Мені здавалося, що я або нічого не розумію з прочитаного, або все це так очевидно, що навіщо про це писати. Відповідно, писати відгуки взагалі припинила, бо переросла цю діяльність на своєму світоглядному полі.</p><p>Припинити читати я натомість не зможу ніколи, навіть якщо криза. Це надто сильна звичка. Потужний допінг. Безпомильне мірило життєрадісності. Читання <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> це моя нормальність. Якось я хотіла лишити це тільки собі. Та зараз обставини просто і безпосередньо вказують на те, що я так більше не можу розкошувати й лінуватися. Можу бути корисною для інших і повинна працювати.</p><p>Уперше відчула це, коли відгукнулася на запит навчати дитину літературного аналізу. Бодай мінімальних навичок. Я подумала, що не впевнена, чи сама ідеально вмію це робити, але життя вже навчило мене пробувати, а потім дізнаватися. Лишати право на помилки. </p><p>І дитина, що називається, захопилася читанням. Одразу скажу, що вона була готова до навантажень, і читацьку культуру в її родині плекали. Хлопчик читав по сто сторінок на день і просив іще. </p><p>Я подумала: чому б не спробувати це з дорослими?</p><p>Мені щастило, бо мої учні самомотивовані. Мої дорослі <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> це російськомовні в побуті люди, які хочуть говорити українською. Моя єдина умова <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> читати те, що я проситиму, на додачу до мовних вправлянь. Від травня і до сьогодні почуваю колосальну відповідальність, бо поставила собі на меті випрацювати в цих людей звичку читати, а далі вони й самі вже не зможуть - спершу без моїх порад, а коли вони вже сформують свої смаки і запити (якщо досі ні), то ми відпустимо одне одного, і вони вже не зможуть самі без себе. Такий мій підступний план.</p><p>За кілька місяців у більшості моїх учениць та учнів ця звичка виникла вже. Я чула саме те, заради чого працюють учителі: "я полюбила читати", "чекаю на заняття" і тощо-тощо. Причому часто-густо ми відходимо саме від дистильованого мовного блоку у форматі підручника й просто обговорюємо твір. Як уміємо. </p><p>Я зробила попередній висновок: дорослі засумували за читанням.</p><p>Підтвердили цю гіпотезу й групові заняття з дорослими. Старий добрий формат читацького клубу, де я модераторка, а говорять вони. </p><p>І тут постала потреба у текстах. Це найскладніше. Лежиш, заплющивши очі, й поринаєш у палац пам'яті, як Шерлок Голмс у фільмі. Плаваєш від автора до автора, згадуєш його твори. Й оцінюєш імовірність, за якою твої смаки можуть перетнутися зі смаками людини, яку знаєш годину свого життя. Це надзвичайно бадьорить. Дух дослідництва.</p><p>Що ж спрацювало?</p><p><b>Безпечні перехрестя</b></p><p>У роботі я не обмежуюся тільки українською літературою. Часом даю перекладні твори. Майже всі вони <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> оповідання або новели. Як я вже писала, кожен учень чи учениця <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> це окрема дорога, яка іноді приводить до несподіваних експериментів. Наприклад, читали оповідання Кена Лю "Вдалого полювання", заговорили про наукову фантастику, про фільм "Прибуття". Я згадала, що цей фільм має літературну основу, і Юлі, моїй учениці, надзвичайно захотілося почитати це оповідання, що розрослося аж у цілий фільм. Українською Теда Чана не переклали, російською ми його читати не захотіли. Отже, читали англійською і перекладали українською окремі сторінки. Як уміли:)</p><p>Тож ось вони, два оповідання, із яких можна почати розмову і про ідентичність, і про протистояння традиції та прогресу, і про панування однієї мови над іншою, якщо хочете. </p><p><b>"Вдалого полювання" та "Паперовий звіринець" Кена Лю. </b>Українською перекладено у видавництві BookChef. Навздогін обговоренню текстів можна подивитися серію "Вдалого полювання" із нетфліксівської відеоантології "Любов, смерть і роботи". Апробовано на індивідуальних заняттях із дорослими та на читацькому клубі з підлітками. Жодного байдужого відгуку. <a href="https://book24.ua/ua/product/paperoviy-zvirinets-ta-inshi-istorii/" target="_blank">Купити можна тут</a></p><p>Далі можна взяти щось з української літератури. Щось, про що точно не розповідали у школі. Якесь незнайоме ім'я і небанальну тему. Цьогоріч я давала дорослим (зокрема на групових заняттях) оповідання<b> Михайла Могилянського "Наречена". </b>Для інтриги можна сказати, що це еротичне оповідання. У цілому так воно і є (недарма ж за оповіданням зняли фільм до відеоантології "Острів любові", і то ще в 90-х роках). Пригадую, як батьки зачиняли двері, щоб подивитися "Острів любові", ось чому цей серіал мені так запам'ятався, хоч повністю його я не бачила. Менше з тим. "Наречена" написана понад сто років тому. Це історія, як дівчина їде на своє весілля, але в потязі зустрічає незнайомця. І...</p><p>Обговорювати це оповідання у групах особливо цікаво. Тут і про сам образ поїзда в літературі модернізму можна говорити, і про небанальний вчинок дівчини, і про тогочасну долю жінки, якщо брати координати "народження <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> шлюб <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> діти <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> смерть". Надзвичайно цікавий автор. Якось я під наставництвом Юрія Коваліва писала передмову до видання Могилянського. А вийшов том у серії In сrudo <a href="https://academia-pc.com.ua/product/380-2" target="_blank">видавництва "Академія"</a> (там уся серія цікава).</p><p>Від минулого можна перейти до сучасного. Попри те, що читати у фб дописи Катерини Бабкіної я не можу через світоглядні відмінності, майже завжди я починаю розмову про сучасну літературу із чогось простого, зрозумілого, з нескладною лексикою, але при цьому з цікавим сюжетом, несподіваною розв'язкою та актуальним змістом. Можу порадити<b> оповідання "Костя"</b> про взаємини між дідусем та онукою, а також про дві війни, які пов'язують різних людей. <a href="https://mybookshelf.com.ua/katerina-babkina-schaslivi-goli-lyudi/p838" target="_blank">Здається, купити можна тут </a></p><p>І вже після Бабкіної я обов'язково на темі зворушливих стосунків між онукою та дідусем рекомендую оповідання <b>Іри Цілик "Помин"</b>, а також короткометражку за цим оповіданням. Хоч сама авторка каже, що вже по-іншому писала б цей твір, знала б вона, скільки людей познайомилося з сучукрліт саме завдяки "Помину". Насправді "Помин" <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> це лише гачок до творчості Іри Цілик, зокрема й до режисерської. І потім, звісно, я розповідаю про свій літературний і суто людський, приватний захват від родини Іри Цілик та Артема Чеха. Бо це не про твір, це про середовище. Тут я хотіла б дати посилання на збірку "Червоні на чорному сліди" видавництва "Комора", але скрізь усе розкуплено, тому ризикну порекомендувати попередницю цієї збірки <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> "Родимки" від <a href="https://chtyvo.org.ua/authors/Tsilyk_Iryna/Rodymky_zb/" target="_blank">видавництва "Електрокнига"</a>. Там чимало текстів перегукуються. Прости мене, боже, що я даю піратське посилання, водночас на сайтах видавництв купити неможливо і про перевидання поки не йдеться, а працювати треба вже. </p><p>Познайомившись із Бабкіною та Цілик, можна знову помандрувати за кордон. Й ознайомитися із сучасним бельгійським автором. Моїм улюбленим Еріком Емманюелем Шміттом. <a href="https://anetta-publishers.com/books/121" target="_blank">"Двоє добродіїв із Брюсселя"</a> та <a href="https://anetta-publishers.com/books/64" target="_blank">"Концерт пам'яті янгола"</a>. Це бездонне джерело для обговорення. "Двоє добродіїв із Брюсселя" про пару геїв та їхню невидиму, але відчутну опіку над традиційною парою. Ще не було жодного силуваного чи просто нецікавого обговорення цього твору.</p><p>Коли ми обговорюємо ці твори, то можна рухатися далі, до чогось складнішого, більшого. Обов'язково <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> Коцюбинський, але не "Інтермецо" чи "Тіні", а, наприклад, "Лист", "Подарунок на іменини" чи "Сон". Тут треба обережно з лексикою, бо не на кожен рівень знання мови Коцюбинський годиться. Водночас відкриття під дих забезпечені. </p><p>І так потихеньку-помаленьку можна підбиратися до Лесі Українки, наприклад, до її драм "Кассандра", "У пущі". У сучасній літературі <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> до Жадана (тільки спершу поезія, бо це, як на мене, для читачів-початківців простіше в якомусь сенсі). Можна пробувати і Забужко, але без сподівань, що хтось точно дочитає до кінця. Я давала "Сестро, сестро", обговорення в групі вийшло цікавим, але не всі змогли опанувати. Ну і теж, тут треба дивитися на рівень знань української в цілому.</p><p>А далі... А далі просто космос. У мене перехоплює дух, коли я просто думаю про те, як людина вперше почує... ну, скажімо про Віктора Петрова. Або про ... Ганну Барвінок. У неї не просто красива і багата мова, і так, вона цікава не лише тим, що одного непрекрасного, як на мене, дня вийшла заміж за Пантелеймона Куліша. У її творчості є ще той горор під прикриттям оповідань з народного життя. "Вірна пара" називається. Боже. Та хіба ж тільки вони? А література діаспори? А модерна новелістика? А планета під назвою "наші 20-ті"?</p><p>Втім, це попереду, оскільки ми плануємо читацький клуб. </p><p>Окремо треба сказати про літературу для підлітків. Я цю тему вивчаю роками і, мабуть, ніколи не вивчу. Водночас відкриття деякі є. Зараз назву кілька перекладних книжок, які точно сподобаються дітям 10<span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span>12 років. Якраз учора після заняття з літератури в групи виник цей запис (це до теми "мене часто запитують"). Отже:</p><p>1.<b> Кейтлін Аліфіренка і Мартін Ганда "Я завжди писатиму у відповідь".</b> Про листування між дівчинкою із Пенсильванії та хлопчика із Зімбабве. Про те, що ситий голодному товариш.<br /></p><p></p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEisbUlub09o-4XsgB8fMc_uxx4VxvKsYxPbaiSXFTxivgz4TJZC0ia46uvN91-VUJ8qtyJrfoTiwNaNDERDQQdhnwforcz0ISDNSR-1kp3hZTxeGnoSzziiGpatLwf36Wz8LJ8V5ruNqDE84h7oRdhNOw5_KBg_lcI-zl891u4h69pK_fKLKd9uw42UYg/s856/%D0%AF%20%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%B6%D0%B4%D0%B8%20%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BC%D1%83%20%D1%83%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="556" data-original-width="856" height="208" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEisbUlub09o-4XsgB8fMc_uxx4VxvKsYxPbaiSXFTxivgz4TJZC0ia46uvN91-VUJ8qtyJrfoTiwNaNDERDQQdhnwforcz0ISDNSR-1kp3hZTxeGnoSzziiGpatLwf36Wz8LJ8V5ruNqDE84h7oRdhNOw5_KBg_lcI-zl891u4h69pK_fKLKd9uw42UYg/w320-h208/%D0%AF%20%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%B6%D0%B4%D0%B8%20%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BC%D1%83%20%D1%83%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C.jpg" title="Семикласник Даня проілюстрував "Я завжди писатиму у відповідь"" width="320" /></a></div>2. <b>Бодо Шефер "Пес на ім'я Мані".</b> Нонфікшн про фінансову грамотність та те, як заощаджувати гроші. І шляхи, якими дитина може заробити гроші вже в школі (шляхи законні, не хвилюйтеся).<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg5cnUzX031gPIxGr_weaigrngupO1pPHrdc196T4aN6zzL3e6M-Iej5WIpU9fp-htM0lfTU71-bU8e83QzbGzg2ltZiPDDNBq3oH2HkE7a2UTdmDiX0tvPPcjW-chOKuW5FafK5GZ-odgBhaBhzdIB_TzcVoYlBiWJ_Q_ggIPHFfDIqcieBmS5tDFwCg/s804/%D0%9F%D0%B5%D1%81%20%D0%BD%D0%B0%20%D1%96%D0%BC'%D1%8F.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="804" data-original-width="488" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg5cnUzX031gPIxGr_weaigrngupO1pPHrdc196T4aN6zzL3e6M-Iej5WIpU9fp-htM0lfTU71-bU8e83QzbGzg2ltZiPDDNBq3oH2HkE7a2UTdmDiX0tvPPcjW-chOKuW5FafK5GZ-odgBhaBhzdIB_TzcVoYlBiWJ_Q_ggIPHFfDIqcieBmS5tDFwCg/w194-h320/%D0%9F%D0%B5%D1%81%20%D0%BD%D0%B0%20%D1%96%D0%BC'%D1%8F.jpg" title=""Пес на ім'я Мані"." width="194" /></a></div><br /><br /><p></p><p>3. <b>Р.Дж. Палласіо "Диво".</b> 10-річний хлопчик Огест мріє бути, як всі. Він переніс десятки операцій на обличчі, оскільки має складну генетичну хворобу. Врешті, батьки вирішили віддати його до школи. Про істинну доброту і жорстокість підлітків (спойлер: добро перемагає). Навчає дітей правильно ставитися до чужої інакшості. Дуже добра історія. Є фільм із Джулією Робертс. Так і називається <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> "Диво"/"Wonder"</p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg0wi5YQsVHimdLQlEHGDVzwpzd_rLP2fHy-iS2ONJyUviwnvH653fBpVw_J_o5HrC2IrlF_D9d4s418NeDfSst-YoMiYFeXpS5Lr6SfVIo-icjt1KUS9gtQTDqTKAQoE05JksJpYZHWVh1S0qTy1MPSzR0AwNNzfICj2SsHFjy80VXd-gE663ezHMmnw/s269/%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D0%BE.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="241" data-original-width="269" height="241" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg0wi5YQsVHimdLQlEHGDVzwpzd_rLP2fHy-iS2ONJyUviwnvH653fBpVw_J_o5HrC2IrlF_D9d4s418NeDfSst-YoMiYFeXpS5Lr6SfVIo-icjt1KUS9gtQTDqTKAQoE05JksJpYZHWVh1S0qTy1MPSzR0AwNNzfICj2SsHFjy80VXd-gE663ezHMmnw/s1600/%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D0%BE.jpg" width="269" /></a></div><br /><p><br /></p><p>4. <b>Сергій Оксеник "Лісом, небом, водою" (трилогія).</b> Українське фентезі. Багатьом дітям подобається.</p><p></p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhfAefiSPBFN4jdq7vMu1c1k6_Xao_Bd61iR4JVsX5qkXlOOZ3DEFiQ8wG2ekE6E6DwlljqHOd5_P8seAlM5g4keptO1Z9EaFC0aurs_3Juz5XhNPWqi8AhUVupmUuIjaGoi6QvPoHFpaYmrjsSbW2cTi6Kh5UgLxHt0oAwTzKDUFgfv_m2aGwPZNDlJQ/s457/%D0%9B%D0%B8%D1%81%D0%B8%D0%B9%20(1).jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="428" data-original-width="457" height="188" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhfAefiSPBFN4jdq7vMu1c1k6_Xao_Bd61iR4JVsX5qkXlOOZ3DEFiQ8wG2ekE6E6DwlljqHOd5_P8seAlM5g4keptO1Z9EaFC0aurs_3Juz5XhNPWqi8AhUVupmUuIjaGoi6QvPoHFpaYmrjsSbW2cTi6Kh5UgLxHt0oAwTzKDUFgfv_m2aGwPZNDlJQ/w200-h188/%D0%9B%D0%B8%D1%81%D0%B8%D0%B9%20(1).jpg" title="Даня проілюстрував "Лісом, небом, водою"" width="200" /></a></div>5. <b>Макс Кідрук "Не озирайся і мовчи", "Де немає Бога". </b>Це, звісно, для старших (давала дев'ятикласнику, який читати не дуже любить, але Кідрука уподобав). Також читаємо зараз із дорослою ученицею, дуже подобається. Простий і прийнятний, робочий варіант показати, що укрліт може бути цікавою, захопливою. <p></p><p>Ну а далі все класично <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> фентезі, наукова фантастика, антиутопії. Про все одразу не написати, бо важить і вік, і підготовка, й азарт лектора. Дрібниць нема. </p><p>Як і нема стандартних лекал, за якими можна радити літературу. Це завжди і про смак, і про азарт, і про готовність людини дивуватися. </p><p>Єдине я знаю точно: запит на літературу є. І ці книжки, які я сьогодні згадали, апробовані, вони побували в роботі в різних авдиторіях і виправдали себе на 100 відсотків.</p><p>Звичайно, я розумію певну хаотичність списку. Бо тут і не хронологія, і не географія визначальні. Передусім це <span face="arial, sans-serif" style="background-color: white; color: #4d5156; font-size: 14px;">—</span> мова, її можливості. І сенси. Початок подорожі в дуже різну літературу за жанрами, сюжетом, місцем і часом. </p><p>Водночас у мене є ідеї, як це виструнчити й довести до якогось спільного знаменника. Чи під одну обкладинку навіть.</p><p>Ідеї є. Дай нам, боже, тільки часу. І сили ЗСУ. Їм передусім.</p><p><br /></p><p><br /></p>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-79063986632516756982022-08-20T15:03:00.003+03:002022-08-20T15:03:38.277+03:00Дитяча "Гра престолів", яку написав Семен Скляренко<p> <span style="font-family: Arial; font-size: 11pt; white-space: pre-wrap;">Я відчула свою філологічну нормальність і розкутість саме тоді, коли зрозуміла, що зовсім не боюся суржику. Ба більше. Коли дітвора в Золотоноші каже оце “отвітила”, “одкрила”, “кажецця”, “щас”, мене це десь навіть гріє, бо нагадує дитинство, у якому я говорила так само. Ні, це не означає, що я забула російську мовну експансію або змирилася з нею. Просто моя лють філігранніша, ніж прямолінійне посипання голови попелом. Ну й іронія. </span></p><p></p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgGhgfrnHvptyD5U5_hxgBdAYxbe-56SaYTiB-YFaJ6LcWfdaJJW1o-dk04O55JdIzRcbDdExc7QYyHGOLnCp5CIIWyAR24ROIiYkUYeCgkoWq6cF08g-QB7JgmwbfHEz56XgYtTvrawVjeps9QJHSz8uDeCAZ2daH_hbQuOPE1wNZq7zK0XroyBegS1Q/s1249/%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="1249" data-original-width="1080" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgGhgfrnHvptyD5U5_hxgBdAYxbe-56SaYTiB-YFaJ6LcWfdaJJW1o-dk04O55JdIzRcbDdExc7QYyHGOLnCp5CIIWyAR24ROIiYkUYeCgkoWq6cF08g-QB7JgmwbfHEz56XgYtTvrawVjeps9QJHSz8uDeCAZ2daH_hbQuOPE1wNZq7zK0XroyBegS1Q/w346-h400/%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80.jpg" width="346" /></a></div><br /><span style="font-family: Arial; font-size: 11pt; white-space: pre-wrap;"><br /></span><p></p><span id="docs-internal-guid-14022d25-7fff-668e-6793-b23bf02a314c"><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial; font-size: 11pt; font-variant-east-asian: normal; font-variant-numeric: normal; vertical-align: baseline; white-space: pre-wrap;">Так само з історії. Після лекції Жені Шелеста про Київську Русь я зрозуміла, що історично я якраз дуже зашорена. Тому що, коли оркостан грається в самопридуману гру “хто найбільший русич на планеті”, треба перехреститися (або плюнути і розтерти), подумати “Боже, яке кончене” і просто не грати з ними в цю гру. Бо який сенс втягувати себе в баталії на межі психічного розладу?</span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial; font-size: 11pt; font-variant-east-asian: normal; font-variant-numeric: normal; vertical-align: baseline; white-space: pre-wrap;">Розкутіше бути критичними. Розуміти, що Київ - це передусім наша історія, але ж усвідомлювати, що Київська держава і сучасна незалежна Україна - це дуже різні держави, які одна від одної відділяють сотні років. І протягом цих сотень років в нашому минулому відбулося ще багато всього цікавого, важливого і ближчого, ніж те, що було за часів Київської Русі. Хоча те, що відбулося тоді, безумовно дуже цікаве, хоча бог його знає, наскільки правдиве. </span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial; font-size: 11pt; font-variant-east-asian: normal; font-variant-numeric: normal; vertical-align: baseline; white-space: pre-wrap;">Що ж. Міф так міф.</span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial; font-size: 11pt; font-variant-east-asian: normal; font-variant-numeric: normal; vertical-align: baseline; white-space: pre-wrap;">Романи Семена Скляренка “Святослав” і “Володимир” - це якраз про міф. Як знаємо з 5 класу, що Святослав був мужній полководець (імовірно), а Володимир - майстерним державцем (нуууу, мабуть), так про це тут і прочитаємо.</span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial; font-size: 11pt; font-variant-east-asian: normal; font-variant-numeric: normal; vertical-align: baseline; white-space: pre-wrap;">Взагалі читати Скляренка я почала тільки тому, що опинилася на невизначений час у батьків у Золотоноші. Ну й одразу - дослідження міста, музеї, села. І розуміння, що навчалася в школі, іменовану на честь письменника Семена Скляренка. А книжки жодної не прочитала. Вирішила виправитися передусім із поваги до міста, яке прихистило нас і яке є моєю батьківщиною. </span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial; font-size: 11pt; font-variant-east-asian: normal; font-variant-numeric: normal; vertical-align: baseline; white-space: pre-wrap;">Прийшла до бібліотеки, знайшла стару, витерту книжку і подумала: "Оце моє головне читання на літо". </span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial; font-size: 11pt; font-variant-east-asian: normal; font-variant-numeric: normal; vertical-align: baseline; white-space: pre-wrap;">"Святослав" - історичний роман, написаний 1958 року! Аж так давненько. Ця частина мені сподобалася більше, ніж друга (логічно що її назва - "Володимир", 1962). </span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Хто аудиторія роману? Дітвора. Школярі. Але й дорослі, які не будуть надмірно вибагливими до ідеалізованих у дечому образів. Це досі може бути захопливо з погляду сюжету, динаміки, карколомних подій. А що ж із темою?</span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Тут усе по-літописному правильно. Себто князі - красави, тому що передусім державці. Про них читати приємно, хоч вони, як і має бути, не позбавлені людських слабкостей (особливо Володимир, якому не вдалося убезпечити свої статеві пригоди без наслідків - і тут навіть автор, що пише для дітей, нічого не вдіє). Тож Володимир постає просто як дуже добра людина, душа якої відгукується до інших. От прийшла Ярополкова удова Юлія до князя Володимира в опочивальню. І як тут не втішити невістку? Десь приборкана варязька красуня Рогніда чекає на коханого князя, і кохає князь Рогніду, але ж Юлія... Спалах пристрасті. І Святополк Окаянний у результаті. Хоча хтозна, чиїм сином він насправді був - Володимира чи Ярополка. Тим цікавіше читати далі, бо неоднозначненько. </span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Так само, як і про запровадження християнства. Тут якраз нема сумніву у прогресивності такого кроку, але що крок був, м'яко кажучи, непростий, то автор теж це описує - і народний спротив, і особисті жертви Володимира (довелося вкотре одружитися з красунею, така судьби печать). І фінал князя, крок якого за його життя не оцінили люди, а сини вже почали міжусобитися не по-дитячому. </span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">"Святослав" у цьому контексті постає більш цілісним, хай навіть і поганином. Заворожує лінія кохання Святослава і Малуші. Тут усе типово: автор зводить героїв і розлучає їх, далі кожен іде своїм шляхом, змінюється на кожному новому етапі випробувань, усе як і має бути за традиційними законами поетики шляху героя.</span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Цікавою є княгиня Ольга. Вона трохи добріша, ніж у Нестора (я сподіваюся, що ви не сприймаєте "Повість минулих літ" як достовірне джерело інформації). І теж весь час у сумнівах. </span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Але найцікавішими є... та-дам - образи воріженьок!</span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Ось тут справжня "Гра престолів".</span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Бо є і прекрасне підступне стерво, а точніше візантійська імператриця Феофано, що могла б написати мотиваційну книжку "Від повії - на царський трон (та ще й кілька разів)". Це щось посередині між Серсеєю і Мізинцем із "Пісні льоду та полум'я"). А де красива жінка, там і багато еротики (ну, це дитяча книжка, тож тут все за дужками, але вправний режисер міг би це довести до того ступеня, щоб ми справді лишилися приголомшеними підступністю, підлістю Феофано, її цинізмом і холоднокровністю, породженими руйнівною красою).</span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Взагалі, мало які воріженьки в книжці більш гидотні, ніж ті, що сповідували християнство. Братовбивство, підкилимні ігри, хіть, зверхність і все таке - ось чим кишіли візантійські палаци відповідно до книжок. Приблизно такими постають і болгари. Ну а територія наших ключових воріженьок - орків зі сходу - постає навпаки дружною, милою і приємною, адже переважно була безлюдним лісом. Тоді оркостан сягнув найвищого рівня розвитку, бо звірі не вбивають собі подібних за пралки і божевільні ідеї закомплексованих самців.</span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Зате все це розвиває критичне мислення - віра - це про політику (який сюрприз!). Так було, є і буде, тож варто двічі подумати перш ніж нести свої яйця і яблука в московську церкву. </span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Хоч образи князів, як я вже сказала, ідеалізовані, як ідеалізовані деякі взаємини між князями та їхніми рідними, мушу визнати, що читати мені було цікаво. Водночас якщо читати з дитиною, то все треба коментувати. Повторюся, текст ідеальний, щоб критично його осмислити. Цікаво можна інтегрувати з історією. </span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Тепер скажу ще про одну дивовижну, приголомшливу перевагу романів - це стиль і мовне багатство. Дуже рясна архаїчна лексика. Багато відкриттів. Наприклад, автор пише, що на князівських столах страви приправляли пеппером (і внизу примітка, що пеппер - це перець). Цікаво ж! А скільки щирих, красивенних, багатезних архаїзмів! Розкіш, просто розкіш. </span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Те саме про сюжет. Персонажів дуже багато, подій іще більше, але в цілому не буває нудно, усе доволі стрімко (хай навіть подеколи описово). Як на мене, динаміка сюжету здатна захопити читача, що засинає на довгих описах чогось. Хоча питання відчаю, хто кому Мстислав, будуть, ніде правди діти.</span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">Висновок: читати з поправкою на час написання і з амбіціями побачити це екранізованим. </span></span></p><p dir="ltr" style="line-height: 1.38; margin-bottom: 0pt; margin-top: 0pt;"><span style="font-family: Arial;"><span style="font-size: 14.6667px; white-space: pre-wrap;">А я тепер знаю, що навчалася в одній школі із цікавим автором. Шкодую, що не читала раніше, бо в школі і "Святослав", і "Володимир" справили б на мене набагато сильніше враження. </span></span></p></span>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-60470675247265857362021-08-25T14:20:00.007+03:002021-08-25T14:24:45.265+03:00Не пізно й після трьох, але...<p> Я вмію читати із трьох років, і в школі це вміння завжди надавало мені впевненості, що я можу впоратися з будь-яким предметом. Адже я вмію читати, я розумна. Зараз, звісно, розумію, що нічого геніального в мені нема і не було - просто мені пощастило з мамою, яка займалася зі мною з раннього віку. І переваги таких занять не у швидкості читання, не в механічному стуленні літер докупи. Це вміння дало мені відчуття, що навчатися - цікаво. І я досі не знаю, що може бути кращим, ніж оце відчуття.</p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg1JmoaxFyKwy6Lm4DUiSR9lNj8W99EYOL75OIplwLR9pCsx96obA47ReAsoK7zODe9ZnVaQmPFIx5T4nralvbzgd1euvK6G_HTIPnCg58nVcpCYMntcMGdU0UYLDimhbxC6HChFvagKfUP/s390/%25D0%25BF%25D1%2596%25D1%2581%25D0%25BB%25D1%258F+%25D1%2582%25D1%2580%25D1%258C%25D0%25BE%25D1%2585.jpeg" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="390" data-original-width="390" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg1JmoaxFyKwy6Lm4DUiSR9lNj8W99EYOL75OIplwLR9pCsx96obA47ReAsoK7zODe9ZnVaQmPFIx5T4nralvbzgd1euvK6G_HTIPnCg58nVcpCYMntcMGdU0UYLDimhbxC6HChFvagKfUP/s320/%25D0%25BF%25D1%2596%25D1%2581%25D0%25BB%25D1%258F+%25D1%2582%25D1%2580%25D1%258C%25D0%25BE%25D1%2585.jpeg" width="320" /></a></div><br /><p><br /></p><p>На місці читання в такому сенсі може бути будь-що - ліпнина, спорт, проби грати на музичних інструментах, малювання, вирізання. Усе це - інструменти розвитку. А завдання розвитку - прищепити людині радість від самодосягнень, показати його перспективи у контексті сучасного життя та допомогти знайти шлях, яким людина зможе іти далі та вчитиметься бути щасливою. Це, на мою думку, і є "розвиток гармонійної особистості".</p><p>"Після трьох уже пізно" Масару Ібуки - це книжка, у якій обстоюється концепція раннього розвитку. Базується ідея на тому, що до трьох років у дитини формується найбільша кількість нейронних зв'язків і що саме в цьому віці дитині не потрібна ані зовнішня, ані внутрішня мотивація до навчання: усе є навчанням. Звісно, заголовок провокує на контраргументи: кимось батьки особливо не займалися, але він чи вона все одно виріс/виросла чудовим фахівцем/фахівчинею у чомусь і щасливою людиною. Що ж, прекрасно, каже автор, але як дізнатися, якими ви були б, якби батьки приділили вам трохи більше часу? </p><p>Безперечно, після трьох не пізно і взагалі мало що в житті таки справді пізно з віком. Просто що раніше, то легше, якщо ідеться про розвиток мозку. Наприклад, автор стверджує, що дитина може навчитися кататися на роликах одночасно з ходінням. І що ще раніше може навчитися плавати. Ну і навіщо дитині вчитися плавати в такому віці? Щоб ефективніше розвивати тіло, а розвиток тіла - це, знов-таки, розвиток мозку. А ще дитині варто ставити класичну музику, показувати витвори живопису. Звучить ніби трохи нереалістично. </p><p>Якось одна колега з попередньої моєї роботи, дізнавшись, що в нас тімбілдинги та всяке дозвілля зазвичай відбувається у форматі "повчитися чогось разом перед тим, як випити вина" сказала: "Вибачайте, я не за розвиток". Слово "розвиток" тут знецінене, і, очевидно, спотворене її уявленням про те, що навчатися - це каторга. Такого ставлення я дуже хотіла б уникнути. Думаю, що багато хто, почувши заголовок "Після трьох уже пізно", теж може подумати, що вони "не за розвиток", бо це казна-що бити дитину Бахом по голові й доконати Ренуаром у колисці.</p><p>Але мені ця ідея ну дуже вже подобається. Поясню, чому.</p><p>Я хочу показати дитині усе. Звісно, це "все" має коригуватися віковими особливостями. Не нав'язуватися. Я хочу, щоб у житті Данилка була і музика, і живопис, і прогулянки, і спорт, і читання, і спілкування, і споглядання. Я просто хочу показати, що це Є. Для цього мені самій доведеться багато в що заглибитися і що вивчити. Від дечого відмовитися. На чомусь зупинитися глибше - усе це підкаже мені саме він. Ми й зараз із ним займаємося тим, чим можна займатися із майже тримісячною дитиною: слухаємо казки, розглядаємо картинки, робимо якісь фізичні вправи, необхідні для цього віку. Але коли малюк більш охоче говорить своєю мовою із ведмедиками на бортиках ліжка, ніж слухає "Колобка", я даю йому спокій і не втручаюся. Якщо ведмеді й лисички - це більш цікаві співрозмовники, ніж я цієї миті, то прекрасно, я піду і почитаю книжку:) </p><p>Сама ідея того, що людство може похвалитися скількома здобутками, а я можу познайомити нову людину з ними, викликає у мене захоплення і трепет. І питання тільки в методиках, а методики - це навчання. До якого я з дитинства ставлюся трохи як до обов'язку, та все більше - як до гри.</p><p>Ось кілька ідей із книги, які мені імпонують.</p><p>1. Порядок важливий.</p><p>2. Не ростити генія (ніби його можна виростити, ха-ха). Ростити людину з ясним розумом та здоровим тілом.</p><p>3. Здібності дитини величезні, не треба їх обмежувати тим, що щось "рано". Треба працювати, щоб розвивати те, що є.</p><p>4. Оточення важливіше, ніж генетика.</p><p>5. Готових рецептів не існує, треба просто іти в цю подорож та індивідуально все відкривати.</p><p>6. Не ігнорувати плач дитини.</p><p>7. Ігнорування гірше, ніж балування.</p><p>8. Не сюсюкатися, не спотворювати мову, коли говориш із дитиною.</p><p>9. Нервозність батьків заразна.</p><p>10. Цікаве діти вважають правильним, а нецікаве - неправильним.</p><p>11. Неправильне харчування - тягар на все життя.</p><p>12. Важливість музичної освіти.</p><p>13. Важливість вивчення напам'ять.</p><p>14. Важливість рольових ігор.</p><p>15. Важливість розвитку дрібної моторики.</p><p>16. Важливість практичних дій.</p><p>17. Краще менше іграшок. Бо насправді - все іграшки (так я з'ясувала, що, виявляється, мій чоловік -це результат виховання Монтессорі, бо молоток і гвіздок - його перші іграшки))))</p><p>18. Важливість ліпнини, вирізання фігур із паперу.</p><p>19. Важливість спорту.</p><p>20. Освіта батьків.</p><p>Як і в кожній книзі, є тези, які мені не підходять. Наприклад, що бити дітей треба у віці, коли вони цього не запам'ятають і це не принизить їхню гідність. Або що телик може допомогти у розвитку. </p><p>Також недоліки статистики: у Паскаля було нещасливе дитинство, тому він нещаслива людина, але геніальний учений. І що з цього? Можна навести вчених, у яких було щаливе дитинство. І взагалі, багато якихось унікальних приватних випадків, які не переконують в універсальності. Хоча автор і каже, що універсальних методик нема. Також деякі речі звучать категорично, але я розумію, що це гачки, на які й має потрапити читач. </p><p>Що я беру собі з цієї книжки? Натхнення працювати з дитиною. Фіксацію активностей, які хочу спробувати. Розуміння, що самій доведеться вчитися і виходити із зони комфорту (хоча де та зона, коли в тебе маленька дитина?). І бажання читати такий нон-фікшн далі. </p><p><br /></p>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-48893048576008913322021-08-04T16:44:00.009+03:002021-08-04T16:49:18.727+03:00Хороший учитель не знає слова "молодець"?<div style="text-align: justify;">Мій пробний урок у школі минув добре. Єдине зауваження, яке я пам'ятаю з аналізу цього уроку, - "тільки не називайте дітей молодцями".</div><div style="text-align: left;"><table cellpadding="0" cellspacing="0" class="tr-caption-container" style="float: left; text-align: justify;"><tbody><tr><td style="text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhnC4cYxluG2NGq5XW28YM2cyNXstGNwaoZjClz9bbpcQbnnIeCcC5bAxz3Jl8v11d8BhW5jIjqPN_O6MEkTAxgzZGCAbTv-tiUxHQBzmB8wtkzR2FAEFDB7jju-dusz-sjzcwi-Ode-OIq/s565/%25D1%258F%25D0%25BA+%25D0%25BD%25D0%25B5.png" style="clear: left; margin-bottom: 1em; margin-left: auto; margin-right: auto;"><img border="0" data-original-height="565" data-original-width="398" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhnC4cYxluG2NGq5XW28YM2cyNXstGNwaoZjClz9bbpcQbnnIeCcC5bAxz3Jl8v11d8BhW5jIjqPN_O6MEkTAxgzZGCAbTv-tiUxHQBzmB8wtkzR2FAEFDB7jju-dusz-sjzcwi-Ode-OIq/s320/%25D1%258F%25D0%25BA+%25D0%25BD%25D0%25B5.png" width="225" /></a></td></tr><tr><td class="tr-caption" style="text-align: center;"><span style="font-size: x-small;">Обкладинку взяла із сайту "Yakaboo",<br />де і замовила книжку</span></td></tr></tbody></table><div style="text-align: justify;">Я йшла на заняття як пілігримка, інформаторка, стратегиня та аніматорка. Психологічними методиками керувалася інтуїтивно (іншими словами - я їх не знала). Я тоді не задумувалася, що хвалити дитину і хвалити її дії - не одне й те саме. І що, власне, "молодець" - це або порожнє слово, або непотрібна оцінка. Зовсім по-іншому звучить "мені подобається твоя (така-то) робота", "тоді добре вдалося ось це і це". </div></div><div style="text-align: justify;">Висновок: учителям важливо правильно хвалити і правильно давати критичний фідбек. Та хіба тільки вчителям? </div><div style="text-align: justify;">"Ти дурень" і "твої слова завдали мені болю" - це не те саме. "Ти ледацюга" і "не вивчивши вірш/не прибравши іграшки, ти порушуєш нашу домовленість" - теж не те саме. Так само і з похвалою. </div><div style="text-align: justify;">Хвалити потрібно уміти. Як і забороняти, навчати вибирати друзів, заохочувати до навчання, віднаджувати від поганих звичок, учити чекати, виконувати домашні завдання, поводитися в лікаря та школі... Таких умінь потрібно безліч - і вчителям, і батькам. Хоча батьки - це завжди і вчителі. А вчителі час від часу теж батьки своїм учням, у деякому сенсі.</div><div style="text-align: justify;">Книжку "Як не збожеволіти від батьківства" можна сприймати і як "Як не збожеволіти від учителювання", адже у виданні йдеться про двосторонній процес взаємодії дорослого і дитини. Про шлях безпеки і розвитку, якого так потребують усі, хто має справу із дітьми.</div><div style="text-align: justify;">Ця книжка - збірник статей сайту "Освіторія" (дивно, що це не вказано в анотації). Тобто багато статей (якщо не всі, не аналізувала) можна знайти у вільному доступі. Утім, для мене сайт під твердою обкладинкою - окрема цінність. </div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div style="text-align: justify;"><b>Для кого це мастрід?</b></div><div style="text-align: justify;">Для батьків дошкільнят і, особливо, школярів. І для вчителів. А оскільки я зараз - два в одному, закладинок у моєму примірнику трохи назбиралося. Зокрема, наприклад, про те, як навчити дитину тайм-менеджменту і взагалі говорити про час, вимірювати його. Або дуже практичне: які подарунки будуть корисними на який вік. Чи відкриття про ту ж таки похвалу зі статті Петра Чорноморця:</div><div style="text-align: justify;"><span style="background-color: white; font-family: Arimo, stk;"><i>"Під час дослідження двом групам дітей дали однакові завдання. Але одних дітей хвалили, а з дітьми іншої групи просто розбирали помилки. Потім обом групам дітей дали вибір: виконати простіше чи складніше завдання. Діти, яких хвалили, обирали простіше завдання, бо вони не хотіли суперечити штампу, який на них повісили, що вони молодці. Ті, яких не хвалили, обирали складніше завдання, бо воно цікавіше. Про що насправді це дослідження? Похвала, яку ми приєднуємо до особистості, не додає мотивації. Покарання за помилки, які ми приєднуємо до особистості, так само не додає мотивації. І похвала, і покарання демотивують дитину."</i> Отак-от.</span></div><div style="text-align: justify;"><span style="background-color: white; font-family: Arimo, stk;"><br /></span></div><div><div style="text-align: justify;"><b>Що сподобалося?</b></div><div style="text-align: justify;">Поради викликають довіру, тому що вони - від різних фахівців, переважно психологів. Сподобалося різноманіття тем: від загальних (як про похвалу чи домашку) до специфічних (як вибрати няню, як вести відеоблог - аж до зовсім складних -як говорити про війну). </div><div style="text-align: justify;">Звідси, щоправда, і <b>хиба</b> - книжка більше нагадує солянку зі статей, ніж струнко побудовану працю. Тобто це, повторюся, сайт під обкладинкою. Що для мене не применшує загальної цінності книжки. Але якщо ви не любите заповнювати простір книжками, то в цілому без цієї книжки у бібліотеці можна обійтися, бо статті з неї є в офіціно вільному доступі на сайті "Освіторія". </div></div><div style="text-align: justify;"><span style="background-color: white; font-family: Arimo, stk;"><br /></span></div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div style="text-align: justify;"><span style="background-color: white; font-family: Arimo, stk;"><br /></span></div><div style="text-align: justify;"><br /></div><div style="text-align: justify;"><br /></div>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-8545608581361310182021-07-29T16:08:00.006+03:002021-07-30T11:42:15.285+03:00Що варто прочитати до народження дитини: нон-фікшн<p> Зараз я перебуваю в декретній відпустці, і коли малюк забавляється сам або спить, є трохи часу на почитати і подумати. Хоч блог я ніби як уже й не веду, однак хочу поділитися літературою, яка точно буде корисною всім, хто планує дитину, перебуває при надії або виховує малюкевичів. Дві книжки з цієї добірки будуть корисними й для вчителів.</p><p></p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiu3YNgNBoNmJkoGuvk-x6pkUxRwuy6se32ZDp59L9oTw3uS5nlvKWMaONMPq-7jkzycI1znopkL4cNrmbqaaaWbgleXPPbbrFLTU28pFDlliqXVz6UCP87uE-lzzvhw_kdir005TMcMYOB/s1000/%25D0%25B1%25D1%2596%25D0%25BB%25D0%25BE%25D0%25BA%25D0%25BE%25D0%25BD%25D1%258C.jpg" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="1000" data-original-width="1000" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiu3YNgNBoNmJkoGuvk-x6pkUxRwuy6se32ZDp59L9oTw3uS5nlvKWMaONMPq-7jkzycI1znopkL4cNrmbqaaaWbgleXPPbbrFLTU28pFDlliqXVz6UCP87uE-lzzvhw_kdir005TMcMYOB/s320/%25D0%25B1%25D1%2596%25D0%25BB%25D0%25BE%25D0%25BA%25D0%25BE%25D0%25BD%25D1%258C.jpg" width="320" /></a></div>Думаю, це перша добірка з багатьох, оскільки зараз чимало читаю про виховання. Це направду цікаво, знов-таки, як із материнського погляду (а поглядаю я лише два місяці), так і з педагогічного, тож профіт подвійний!) Ця добірка не претендує на вичерпність, але точно зможе стати базою для тих, хто хоче щось почитати, але не знає, з чого почати. <div>Важливо: коментуючи книжки, я декларуватиму погляди, до яких ішла своєю дорогою. Наприклад, я проти домашніх пологів, але не стверджую, що мислю істинно. Мислю так, як імпонує саме мені.<p></p><p><b>Із чого починати? Із найважливішого, базового - здоров'я</b>. Зі знань про фізіологію жіночого тіла та етапи пологів (для деяких жінок досі сюрприз, що після народження дитини треба ще й плаценту народити. Або що кесарський розтин проводять переважно із місцевою анестезією. Чи що НЕ ТРЕБА ПИТИ ПРОГЕСТЕРОН у першому триместрі для, так би мовити підтримки). </p><p></p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjY5cTKv5Erh_ErlkpDYqWEPRDXSB1wyOM9f-FPnB2NRTqxy1XVtvKt8MKBc8itLECIbpwEk0AXULFXUkA-LMGVizZ25dNOk3V7N3ZQvu7yO4Zjt6yN-Z7bMA8hlzzC2HOigmffSmb9Aao6/s995/9+%25D0%25BC%25D1%2596%25D1%2581%25D1%258F%25D1%2586%25D1%2596%25D0%25B2.png" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="995" data-original-width="769" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjY5cTKv5Erh_ErlkpDYqWEPRDXSB1wyOM9f-FPnB2NRTqxy1XVtvKt8MKBc8itLECIbpwEk0AXULFXUkA-LMGVizZ25dNOk3V7N3ZQvu7yO4Zjt6yN-Z7bMA8hlzzC2HOigmffSmb9Aao6/s320/9+%25D0%25BC%25D1%2596%25D1%2581%25D1%258F%25D1%2586%25D1%2596%25D0%25B2.png" width="247" /></a></div>Варто також мати інформацію, щоб оцінювати ризики й ухвалювати зважене рішення: крута, звісно, концепція Мішеля Одена про природні пологи, але народжувати вдома без швидкої допомоги під балконом - це непотрібний ризик. Краще грунтовніше підійти до питання вибору пологового та лікаря. Мені, наприклад, симпатична ця концепція в теорії, але якби я так зробила (маю на увазі домашні пологи), не уявляю що вийшло б (у нас був екстрений кесарський розтин, хоча ми налаштовувалися на партнерські пологи. Мій син не народився б без допомоги лікарів). <p></p><p>Якщо ви з тих людей, яких інформація заспокоює, а не лякає, варто добре вивчити себе, а для цього знадобляться праці доказових лікарів. Я читала роботи <b>"Я вагітна: що робити?" Ольги Білоконь</b> та <b>"9 місяців щастя" Олени Березовської</b>. В обох лікарок популярні блоги в інстаграмі, але мені зручно мати все напохваті у форматі книжки, структуровано. До речі, у Білоконь є ще один мастхев для будь-якої жінки. Він так і називається "Я - жінка". </p><p>Що дало конкретно мені прочитання цих книжок?</p><p>1. Відмову від непотрібних призначень. Так, я відмовилася пити "Утрожестан" "про всяк випадок" - і не пошкодувала про це. І, так, я не боялася пити аспірин, щоб уникнути прееклампсії, тому що була обізнана, що це і як. Я знала, для чого потрібні скринінги, знала, як відрізнити фахового лікаря від нефахового і позбулася багатьох тривог. </p><p>2. Економія коштів. Не купувати непотрібні ліки=економити. Існує багато ліків ні до чого, так звані фуфломіцини, корисно знати цей список. Краще накупити книжок:)</p><p></p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgPQ2Gq1k0xeTGfg2y_lnxs_RvVBV5BDsL47Rs-EW9kLEeTz1d8yEIcH9Vvm9UYJc41M_4WefmUgd7Q3-EBLEnqoo0eYIXfyoKPJrKmJpmLzkBmLgkZr1WfZizfEGX0gQAIyH0ILCsiWi6n/s565/%25D0%25B2%25D1%2596%25D0%25B4%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25B4%25D0%25B6%25D0%25B5%25D0%25BD%25D1%2596+%25D0%25BF%25D0%25BE%25D0%25BB%25D0%25BE%25D0%25B3%25D0%25B8.jpg" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="565" data-original-width="398" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgPQ2Gq1k0xeTGfg2y_lnxs_RvVBV5BDsL47Rs-EW9kLEeTz1d8yEIcH9Vvm9UYJc41M_4WefmUgd7Q3-EBLEnqoo0eYIXfyoKPJrKmJpmLzkBmLgkZr1WfZizfEGX0gQAIyH0ILCsiWi6n/s320/%25D0%25B2%25D1%2596%25D0%25B4%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25B4%25D0%25B6%25D0%25B5%25D0%25BD%25D1%2596+%25D0%25BF%25D0%25BE%25D0%25BB%25D0%25BE%25D0%25B3%25D0%25B8.jpg" width="225" /></a></div>3. Спокійніше сприйняття всього, що відбувається У мене неідеальний тиск? Я намагаюся зробити щось, щоб покращити показники, але водночас розумію, що це типова проблема, а тому з нею можна впоратися.<p></p><p>4. Загальне занурення у стан, прийняття правил гри і уважніше ставлення до свого здоров'я. Усе, ти вагітна. Будь ласкава, працюй над собою, гуляй побільше, харчуйся нормально, спи, будь позитивною (ну, тут з огляду на ковід, були й косяки). Проходь курси, спілкуйся з цікавими людьми, читай, дивися, створюй моменти. Читання такої літератури до цього заохочує.</p><p>Наступна книжка, яку варто прочитати, - це вже згадані "Відроджені пологи" Мішеля Одена. У книжці ідеться про те, як важливо жінці відчувати себе та проходити шлях народження в умовах трьох Т: тихо, темно, тепло. А також з мінімальним утручанням у природні процеси. Власне, сучасні пологові будинки намагаються відповідати цим правилам, у 5 пологовому м.Києва є навіть програма "Домашні пологи", яка відбувається під наглядом лікарів, але в максимально комфортних умовах. Вважаю, це круто. Водночас, знов-таки, важливо критично дивитися на речі та конкретну ситуацію. Зараз я знаю, що мені такий шлях точно не підійшов би.</p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh7ihZzR8AoIEMzLiYNjEUYUA3HzwiDIs1b1zci4yl-Bl3ZYZlmsfS74jw1qermtzUA5jaH3UYlm8zsun0w-qFqKmX0V7uj74tbQerVWnGEIJcqho-q3zjnOOCp9sKh6g1O6JSTScbNIFGI/s1000/%25D0%25BA%25D0%25BE%25D0%25BC%25D0%25B0%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25B2%25D1%2581%25D1%258C%25D0%25BA%25D0%25B8%25D0%25B9.jpg" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="1000" data-original-width="1000" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh7ihZzR8AoIEMzLiYNjEUYUA3HzwiDIs1b1zci4yl-Bl3ZYZlmsfS74jw1qermtzUA5jaH3UYlm8zsun0w-qFqKmX0V7uj74tbQerVWnGEIJcqho-q3zjnOOCp9sKh6g1O6JSTScbNIFGI/s320/%25D0%25BA%25D0%25BE%25D0%25BC%25D0%25B0%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25B2%25D1%2581%25D1%258C%25D0%25BA%25D0%25B8%25D0%25B9.jpg" width="320" /></a></div><p>Не можна прожити материнство, не чувши про лікаря Комаровського. Його книжку "Початок життя вашої дитини" я теж раджу почитати, хоча в Комаровського своєрідне почуття гумору. Але в цілому абсолютно ок. Тільки не треба починати купати дитину при температурі 33 градуси. Для нас це був екстремальний досвід)</p><p>Наступні дві книжки - це ніби антоніми у педагогічному всесвіті. Перша - "Французьке виховання" Памели Дракермен. Друга - "Таємна опора" Людмили Петрановської. </p><p>Об тезу доктора Спока "якщо дитина кричить і не може заспокоїтися, нехай викричиться і заспокоїться, а ви вийдіть із кімнати" зламано не один спис. Цю тезу вже спростовано, але у "Французькому вихованні" авторка саме так привчила свою дитину спати окремо (а мене мама так відучила від соски, бо я реально довго не могла від неї відучитися. Я читати вже вміла і все смоктала того бовдурика).</p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjDarLtRauGArJSDt4WyRCrnkukC47ruDC8TnuileBhUidCaKcm_c3HMz00jUSUO1_yJg33eBy-Dabjd_yIF9Kbg-9Ehq9KNBMxtzRlSBJG5Vu1otr0W7Eyf5WdmmyhHAQeff4WwOkbiBvp/s565/%25D0%25BF%25D0%25B5%25D1%2582%25D1%2580%25D0%25B0%25D0%25BD%25D0%25BE%25D0%25B2%25D1%2581%25D1%258C%25D0%25BA%25D0%25B0.jpg" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="565" data-original-width="398" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjDarLtRauGArJSDt4WyRCrnkukC47ruDC8TnuileBhUidCaKcm_c3HMz00jUSUO1_yJg33eBy-Dabjd_yIF9Kbg-9Ehq9KNBMxtzRlSBJG5Vu1otr0W7Eyf5WdmmyhHAQeff4WwOkbiBvp/s320/%25D0%25BF%25D0%25B5%25D1%2582%25D1%2580%25D0%25B0%25D0%25BD%25D0%25BE%25D0%25B2%25D1%2581%25D1%258C%25D0%25BA%25D0%25B0.jpg" width="225" /></a></div><p>У "Таємній опорі" Людмили Петрановської такий підхід критикується. Ця книжка - про теорію прив'язаності. Мама і тато мають бути тилом спокою та безпеки для дитини. Ця думка мені близька тож, думаю, це далеко не остання книжка Петрановської (хоч і не перша - раніше на роботі ми обговорювали роботу про булінг).</p><p>До речі, цікаво: "Французьке виховання", суть якого в тому, що життя батьків не має особливо змінюватися з появою дитини, і дитину треба виховувати більш суворо, я читала ще не будучи мамою і навіть не плануючи нею бути. Мені тоді книжка сподобалася, і я думала: хочу так само.</p><p><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj699qZopFKvjVa47ojwstpWG1WumKEjh4UT-U1EibXbF_68MKmy8y79-HSTQ_emfiNDTMEV9mMKtbE0bL3ui-NQn0D25aabJ5LsHHOnvp7eCxV4eKwUj7WTi_1wFNHkXmsVz-8hWvF98Cu/s346/%25D1%2584%25D1%2580%25D0%25B0%25D0%25BD%25D1%2586%25D1%2583%25D0%25B7%25D1%258C%25D0%25BA%25D0%25B5+%25D0%25B2%25D0%25B8%25D1%2585%25D0%25BE%25D0%25B2%25D0%25B0%25D0%25BD%25D0%25BD%25D1%258F.jpeg" style="clear: right; display: inline; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em; text-align: center;"><img border="0" data-original-height="346" data-original-width="250" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj699qZopFKvjVa47ojwstpWG1WumKEjh4UT-U1EibXbF_68MKmy8y79-HSTQ_emfiNDTMEV9mMKtbE0bL3ui-NQn0D25aabJ5LsHHOnvp7eCxV4eKwUj7WTi_1wFNHkXmsVz-8hWvF98Cu/s320/%25D1%2584%25D1%2580%25D0%25B0%25D0%25BD%25D1%2586%25D1%2583%25D0%25B7%25D1%258C%25D0%25BA%25D0%25B5+%25D0%25B2%25D0%25B8%25D1%2585%25D0%25BE%25D0%25B2%25D0%25B0%25D0%25BD%25D0%25BD%25D1%258F.jpeg" width="231" /></a>Зараз же уявити, що я не підійду до дитини в плачі, не можу. Розумію, що в мене поки ще дуже мала дитина і що, може, принципи французького виховання можна буде застосувати пізніше. та на цьому етапі я - за Петрановську:)</p><p>До пологів я також прочитала дві книжки про підходи Марії Монтессорі та "Чарівну паличку для батьків" Світлани Ройз. Про Монтессорі поки сказати нічого не можу, бо це - прикладна концепція, а ми ще зовсім маленькі. Одне знаю: я точно буду це пробувати, бо в цілому концепція мені вкрай імпонує. Ну а щодо Світлани Ройз, то книжка була розчаруванням, адже поряд із якимись близькими і цікавими поглядами там звідкілясь бралася всіляка недоречна езотерика. Тому - точно не моє. </p><p>Окремо варто сказати про грудне вигодовування. Я з азартом прочитала книжку ВСЛ "Грудне вигодовування: секрети і секретики", але в мене, на жаль, на практиці виявився провал, тож книжку рекомендую, але ніби як заочно, бо сама цей шлях не пройшла.</p><p>Попереду в мене багато літератури про виховання, її вже цілий список. Думаю, що добірками публікуватиму свої враження, тому що читати це - прецікаво. Думаю, що практикувати - не менш захопливо. Та для цього треба, щоб мій партнер у цій пригоді трохи підріс.</p></div>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-69034523715947842612021-01-02T14:55:00.002+02:002021-01-02T15:23:51.664+02:00Стендап про фонетикуВ українському книговидавництві для мене деякі речі - на вагу золота. Зокрема, це науково-популярна література про українську мову. Побачивши, що нове видавництво "Віхола" оприлюднило книжку "Чути українською", я подумала: може, це і є мій черговий читацький (а ще викладацький) джекпот. <div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEheHMYQrkd8dRPhrjj8ilJe2LZJMkUJaxnWv3oFu2NPn-YU12fWgHWzhtRUJSvRANF3yWERWhi2j9xtZhNEUfAw0wDE-5bDQyyyzuuIO8gJmI-6Oc_KP6hgeahofA8IQNOFOwmt57VMSirD/s2048/%25D0%25BE%25D0%25BB%25D1%258C%25D0%25B3%25D0%25B0+%25D0%25B4%25D1%2583%25D0%25B1%25D1%2587%25D0%25B0%25D0%25BA.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="2048" data-original-width="1380" height="640" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEheHMYQrkd8dRPhrjj8ilJe2LZJMkUJaxnWv3oFu2NPn-YU12fWgHWzhtRUJSvRANF3yWERWhi2j9xtZhNEUfAw0wDE-5bDQyyyzuuIO8gJmI-6Oc_KP6hgeahofA8IQNOFOwmt57VMSirD/w432-h640/%25D0%25BE%25D0%25BB%25D1%258C%25D0%25B3%25D0%25B0+%25D0%25B4%25D1%2583%25D0%25B1%25D1%2587%25D0%25B0%25D0%25BA.jpg" width="432" /></a></div><br /><div><br /><div><b>Про що?</b><br /><div>Що важливо в будь-якій книжці? Щонайменше три аспекти: про що написано? як? для кого?</div><div> "Чути українською" - про українську фонетику. До цієї науки в школярів та студентів різне ставлення: багато хто її ненавидить і не розуміє, особливо якщо ідеться про транскрипцію. Я ж обожнювала фонетику і в школі, і в університеті. Якщо хто забув, що таке фонетика, то нагадаю: це про співвідношення між буквами та звуками, про різні характеристики звуків (місце творення, спосіб), про наголошування, закони милозвучності та деякі правописні норми (апостроф, м'який знак, спрощення, історичні та позиційні чергування). Якщо так перечитати цей перелік, можна подумати грішним ділом, що "Чути українською" - якийсь підручник, наприклад, для 5 класу, де й вивчають основи фонетики. Чи для одинадцятикласників, що, вгашені, гарячково повторюють все до ЗНО. Але це не підручник. Це мовознавчий стендап на наукові теми. А, отже, родзинка в цьому виданні - стиль. Так підходжу до аспекту "як написано".</div><div><b>Стиль</b></div><div>Думаю, що в цілому це задумувалося як найсильніша сторона видання. Неформальність, гумор, прагнення розповісти про складні речі простими словами. За намір - дванадцять. Щодо реалізації: тут все неоднозначненько. Тому що почуття гумору в авторки специфічне.</div><div>Навіть не почуття гумору, а його недозована кількість, що перетворює книжку на соло стендаперки і дуже відволікає від теми. Часом це справді весело (особливо прикінцеві есе, подані як бонус). Проте, як на мій смак, гумору забагато й він не завжди доречний. Плюс у самій структурі книжки є нерівності: ось триває стендап, помережаний теорією, і раптом - раз! - і якісь доволі прямолінійні орфографічні правила, точно як з типового підручника. Моє резюме: якщо ви закохані в авторку та її стиль, то читати має бути цікаво. Якщо ж ні, може виникнути якесь незручне відчуття, що ви помилилися кімнатою. Принаймні так було в мене.</div><div> А ще - суб'єктивно, але менше з тим - мені як учительці української мови ну дуже вже не сподобалося, що над сторінками витає образ злої вчительки саме цього предмета. Я навіть у фейсбучику та інстаграмчику запитала, чи справді у людей є такі шкільні травми. І виявилося, що в більшості моїх знайомих були адекватні учительки української мови. Розумію: нерепрезентативна вибірка, та все ж навіщо підживлювати такий недалекий стереотип? Чи, може, є якісь статистичні дослідження, що вчительки української особливо неадекватні? А чи є такі дослідження про фахівців із інших предметів? Може, в авторки чи когось із її оточення був якийсь такий негативний досвід... Не знаю. Та мені це не тільки не смішно, а й не близько. І це при тому, що авторка топить за адекватність та критичне мислення (наприклад, про уявний конкурс мов, де українська нібито посіла друге місце за милозвучністю). Словом, може, мене це зачепило, тому що я вчителюю і тому що вважаю, що смішно - це коли смішно обом сторонам. А, може, у мене просто інакше почуття гумору. Менше з тим, про учительку-монстра там зовсім небагато, не хочу, щоб склалося враження, ніби авторка пише лише про це. </div></div><div><b>Аудиторія</b></div><div>Для кого ця книжка і чим вона може бути корисною? Думаю, я, учителька, частково є ЦА книжки "Чути українською". Що вона мені дала? Інформацію, як іще можна писати про мову, і кілька філологічних спостережень. Може, дрібку натхнення. Я точно придбаю іще дві книжки, які видавництво запланувало опублікувати - про морфологію та пунктуацію. Та водночас не знаю, як іще її застосовувати. Я не думаю, що книжка може стати в пригоді школярам, все-таки деяка термінологія там зайва (наприклад, спосіб чи місце творення звуків). Цього нема у програмі й це не потрібне для ЗНО. Можливо, книжка згодиться студентам-першокурсникам - на філологічних факультетах усе це вивчають, щоправда, поглиблено, але як частина вступу до мовознавства окремі розділи, може, і стане в пригоді. Якщо ж ідеться про загал, який просто любить мову і хоче більше про неї дізнатися... Мені самій цікаво, чи спрацює. От саме чоловік (інженер) виявив інтерес до книжки, розпитаю, як йому, хоча не впевнена, що він дістанеться кінця.</div><div><br /></div><div>Резюме (бо мене в коментах питали моєї думки): книжку варто придбати, якщо</div><div> - ви фанат або фанатка харизми Ольги Дубчак;</div><div>- ви (як я) хочете підтримати видавництво "Віхола" (у цього видавництва цікава історія появи, якщо коротко, то це сміливий крок колективу, що відокремився від великого видавництва через незгоду з хамством керівництва та інші світоглядні розбіжності);</div><div>- вам у принципі цікаво стежити, що відбувається у світі науково-популярної літератури про українську мову.</div><div><br /></div><div>На цьому все, а я побігла читати ще одну книжку про мову - це "Спільна мова. Як живуть і народжуються слова" Анастасії Левкової. Бо після фонетики дітки якраз вивчають словотвір і лексикологію, тож я побігла з ними.</div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div><div><br /></div></div>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-26466127257654912292020-12-30T01:30:00.005+02:002021-01-01T23:34:13.327+02:00Книжкові підсумки 2020 року<p> "Гудрідз" підказує, що свій челендж на 75 книжок я виконала на 95 відсотків, прочитавши за рік 71 книжку. Це вперше за кілька років я не те що не перевиконала челендж, а й навіть не досягла його. Дуже чесний результат, тому що цього року я відчула, що таке читацька криза, що таке криза письма і що таке забити на блог, усвідомлюючи, що цей етап хобі ніби як пройдено, а я стала людиною, яка значно серйозніше переймається роботою. Звучить, можливо, нудно, але це правда. Якась нова якість життя. Можливо, якось щось зміниться, і я сюди знову серйозно повернуся, але поки що зайти в блог - це як приїхати до батьків і пожити кілька днів у своїй улюбленій кімнатці: море солодких спогадів, але майбутнє десь-інде.</p><p>Це, звичайно, не означає, що я не читала книжок. Просто цього року якось особливо відчула дві речі. Перша: більша внутрішня вибагливість. Я більше не бачу сенсу писати про всі книжки підряд (як раніше). Цього року одиниці книжок мені справді сподобалися так, що я б могла комусь щось радити. По-друге, живучи у світі, де так багато багатослів'я та порожньої балаканини (до якої я часом ставлюся ну просто нетерпимо), я натомість доволі багато уваги приділяю своїм словам і думаю: варто ось це чи це писати чи не варто. Часто вибираю "не варто" і пишаюся собою :)</p><p>Не можу скасувати впливу карантину на читання. На відміну від стандартного ритму життя, де книжка зі мною завжди у динамічному потоці і книжка є передусім інструментом перемикання від одного виду діяльності на інший, під час карантину мені читалося доволі мляво, тому що взагалі багато справ втратили свій смак, крім, хіба що, подорожей. Можливо, частково це теж вплинуло на поглиблення читацької кризи.</p><p>А тим часом, поки я тут переживаю світоглядні зміни, у світі виходить багато чудових, поганих і ніяких книжок (усе це оцінні судження, так що сміливо можна викреслювати речення). Лишимо лише "книжки виходять". І деякі з них принесли мені втіху пізнання, співвіднесення та відкриття - саме те, заради чого я зараз читаю.</p><p>Жанрово це була або дитяча чи підліткова література (її я досліджую і вивчаю потихеньку передусім через професію), або якась професійна література про викладання, або жанрові криваві трилери, щоб усе це діло урівноважити (пам'ятаю, як під час відпустки читала "Джури козака Швайки" Володимира Рутківського, "Дім дивних дітей" Ремсона Ріггса і водночас "Гострі предмети" Гілліан Флін та "Сніговика" Ю.Несбьо. Дуже цікаве поєднання, можу радити :)</p><p>Отже, 2020-й запам'ятався такими книжками.</p><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg-lLKIV1DDn311qiNwweVoW5z_R6lZoLKYQgUcQ6ihTgUQYod2K-aIEEHUWcayrbJqUpwrBXqOrBKhr4ZuPweZKChS66CtRt_kovnRJJkjwCimqdYeC3UOaZTYuPLv14onVVf38-oVt09O/s1999/%25D0%25BA%25D0%25BD%25D0%25B8%25D0%25B6%25D0%25BA%25D0%25BE%25D0%25B2%25D1%2596+%25D0%25BF%25D1%2596%25D0%25B4%25D1%2581%25D1%2583%25D0%25BC%25D0%25BA%25D0%25B8.png" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="1599" data-original-width="1999" height="512" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg-lLKIV1DDn311qiNwweVoW5z_R6lZoLKYQgUcQ6ihTgUQYod2K-aIEEHUWcayrbJqUpwrBXqOrBKhr4ZuPweZKChS66CtRt_kovnRJJkjwCimqdYeC3UOaZTYuPLv14onVVf38-oVt09O/w640-h512/%25D0%25BA%25D0%25BD%25D0%25B8%25D0%25B6%25D0%25BA%25D0%25BE%25D0%25B2%25D1%2596+%25D0%25BF%25D1%2596%25D0%25B4%25D1%2581%25D1%2583%25D0%25BC%25D0%25BA%25D0%25B8.png" width="640" /></a></div><br /><p><br /></p><p><b>Найкращі книжки із сучасної художньої української літератури</b></p><p><b>Софія Андрухович "Амадока"</b></p><p>Тут можна сперечатися, передусім щодо стильової нерівності роману, його претензії на неабищо (хоча навіщо взагалі писати без таких претензвй). Але я так люблю, коли автори ризикують, коли експериментують, що в цьому разі для мене "Амадока" суперпомітне явище. Хоч це вже трохи піднабридлий жанр родинної саги з проекцією на історичне минуле, я все ж вважаю, що ось ця частина про минуле і є найсильнішою та найцікавішою частиною роману (про сучасність слабша, хоча прийом ненадійного оповідача і мав би інтригувати). Тому, озираючись на нашу цьогорічну літературу, "Амадоку" згадую одразу.</p><p><b>Тамара Горіха Зерня "Доця"</b></p><p>Тут не варто щось особливо коментувати, бо про все вже сказано і то багато: це історія під дих і це дебютна книжка. Вона про війну, вона щира, болюча, погано відредагована, справжня і, як на мене, доволі непогано написана (знову порожнє оцінне судження, можете повірити або ні). Я ціную такі книжки, тому що вони не дозволяють забувати тим, хто забуває (а іноді, варячись у своєму світі приватних турбот та викликів, забуваю і я), що в нас іде війна і що ми не живемо на галявинці з єдинорогами, поки наших співвітчизників убивають на Сході. Тобто це важливі книжки, з-поміж яких є більш якісні й менш, і от "Доця" із тих, що більш.</p><p><br /></p><p><b>Найгірші книжки сучасної української літератури</b></p><p><b>Гаська Шиян "За спиною"</b></p><p>Я дуже часто мовчу про якісь книжки, тому що не маю якихось чітких переконань і вражень щодо. А з цією книжкою усе просто супероднозначно і гармонійно склалося. Наскільки, що я навіть не буду бити себе по губах за супероцінне судження: "За спиною" - потворна книжка. Від неї відгонить лицемірством, поганим стилем, відсутнім сюжетом та картонними персонажами. Не можу уявити, за якими критеріями "За спиною" здобулася на якісь нагороди (а їх було чимало). І річ тут не тільки в тому, що тут якось не так показано війну (тут ніхто нікому не винен, і хоча суто по-людськи я вважаю такі пасажі про волонтерів та вояків, м'яко кажучи, недоречними зараз, все ж розумію, що література - це не етична угода, тож піду я зі своїми етичними переконаннями кудись подалі, врешті, я можу відкласти книжку). Ні, річ не в цьому. Війни тут узагалі не показано, хоча коханий головної героїні воює. Щоб писати про війну, треба щось про неї знати, а авторка, схоже, взагалі не переймається таким: їй значно цікавіше описувати груди інших в роздягальні або їдло на вечірках, ну чи там якісь подробиці сексу (чесно, тут великого таланту (як і знань) мені розгледіти годі). Нестерпна легкість буття - і нестерпно нудні описи, що стопорять сюжет. Книжка просто ні про що, анотація цікавіша, ніж все, що в межах обкладинки. Наприкінці, щоправда, з'явилося щось схоже на кульмінацію, але то нічого не врятувало. Мені було нецікаво саме із сюжетного погляду+абсолютно світоглядно чужо. Взагалі, світоглядна чужість буває досить-таки цікавою, але це про "За спиною". Як на мене, просто страшенно переоцінена книжка, утім це лише моя приватна думка. </p><p><b>Ірена Карпа "Добрі новини з Аральського моря"</b></p><p>Я не можу сказати, що мені не подобаються жіночі історії про винце та шмотце. Наприклад, я обожнюю "Секс і місто", раз уже з цим серіалом (невідомо чому) порівнювали цей роман Ірени Карпи. Але. Богемність, незалежність, фемінізм у цьому романі - це такий провінційний булшіт, а тому нещирість, що я знов-таки не боюся таких категоричностей на адресу твору. Красиві, розкуті, творчі, небанальні образи - думала я. А натомість більшість епізодів обертається довкола мужиків і бабла. Усе. Так що фемінізму тут нуль, жінки аж ніяк не самодостатні, тут про цінники більше, ніж про якісь самостійні кроки. Так що від мене "не вірю". І знову Ірена Карпа як особистість для мене цікавіша, ніж Ірена Карпа письменниця. Вона видала ще книжку про "Як вийти заміж стільки разів, скільки схочеться". Звичайно, я її не читатиму.</p><p><br /></p><p><b>Найнесподіваніша книжка року</b></p><p><b>"Маус" Арта Шпігельмана</b></p><p>Це комікс про Голокост. Страшні історії, написані з приватного життя автора, подано у жанрі графічного роману. Цього вже достатньо, щоб зацікавитися книжкою, відчути, як жанр долає стереотипні для нефахівців межі (я, наприклад, коміксами мало цікавлюся, може, тому мене так сильно вразила форма цього роману). </p><p><br /></p><p><b>Найкращий нон-фікшн року</b></p><p><b>Марина Абрамович "Пройти крізь стіни"</b></p><p>З першої й до останньої сторінки я була не на землі. Це неймовірно цікава автобіографія "бабусі" світового перформансу - Марини Абрамович. Якийсь магічний реалізм у житті+божевільні експерименти зі своїм життям, експерименти, що стали мистецтвом. Якби вибирати взагалі найкращу книжку року, то я вибрала б саме цю. Вона увібрала всю мою увагу, струсила за плечі й сказала: "Ти що, серйозно вигадала оце про читацьку кризу? Ну, начувайсь!"</p><p><br /></p><p><b>Найкращий український нон-фікшн року</b></p><p><b>"Ukraїner. Країна зсередини" Богдана Логвиненка</b></p><p>Ну, тут усе очевидно. Я обожнюю мандрувати Україною, і найтепліші спогади про рік, зокрема, пов'язані з тим, як ми з чоловіком відкриваємо якісь чудові куточки, про які мало хто знає. Богдан Логвиненко та команда "Українера" (я саме так називаю, а не "Юкрейнер") знає ну дуже багато. У мене перехоплює подих, коли я споглядаю ці світлини або відео на "Ютьюбчику". Тож щонайменше за концентровану красу книжку варто мати у своїй бібліотеці. І не просто мати, а й за нею вибудовувати маршрути.</p><p><br /></p><p><b>Найкраща перекладна художня література</b></p><p><b>Кен Лю "Паперовий звіринець"</b></p><p>Я вже писала розгорнутий відгук про цю збірку оповідань, тож повторюватися не буду. Єдине, що скажу тут: це химерна книжка, у якій є кілька направду незабутніх науково-фантастичних оповідань</p><p><b>Саяка Мурата "Дівчина з крамнички"</b></p><p>Необтяжливе, на перший погляд, ощадливе чтиво про так звану маленьку людину у світі своїх законів та порядків. Про цю книжку теж писала огляд, тож не буду задвоюватися.</p><p><br /></p><p><b>Рубрика "Книжки, які мені відгукнулися"</b></p><p>Мені часто відгукуються художні репортажі. Я дуже-дуже радію, що в нас з'являються такі книжки, як "Вулиця причетних" Віри Курико. Це дослідження про чернігівський період у житті Левка Лук'яненка, про його оточення, доноси, вироки. Дуже щемно про першу дружину Левка Лук'яненка, про випробування, що випали на її долю. </p><p><b>Саллі Руні "Нормальні люди"</b></p><p>Ця книжка багатьом буде прохідною, а мені - ні. Історія про токсичні взаємини не всім цікава, але я так багато років провела в схожих стосунках, що мені було легко співвіднестися. Роман про підліткове кохання, непричесане, з багатьма помилками, виснажливе, але щире і справжнє (що ж поробиш, любов буває і такою).</p><p>Ось такі мої приватні книжкові підсумки року. Тут нема нічого про дитячу літературу, проте це свідомо: мені зараз цікавіше її просто вивчати, ніж підсумовувати. Можливо, коли я відчую снагу та відповідальність про це говорити, я напишу якийсь розлогий матеріал. Та до цього мені ще треба попрацювати.</p><p>Усім цікавих книжок у прийдешньому 2021-му році :)</p><p><br /></p><p><br /></p><p><br /></p><p><br /></p><p><br /></p><p><br /></p>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-84409290090743879672020-11-29T20:52:00.001+02:002020-11-29T20:52:07.823+02:00Як приємно чогось не розуміти<p> Сталася велика радість: я визнала, що недостатньо розумна для однієї книжки. Радість полягає, по-перше, в тому, що я нарешті відчула якісь емоції до книжки та процесу читання (хай навіть це було відчуття власної читацької недосконалості). По-друге ж, і це є наслідком до "по-перше", книжка мене здивувала, вона була не схожа на все, що я читала досі: у стилі, темі та навіть формі. Я тулилася до цих оповідань, хотіла, щоб мої думки заповнили цю посудину сповна, та натомість навіть не могла віддалитися наскільки, щоб цю форму можна було чітко побачити чи хоча б уявити її межі та пропорції. Я ковзала по тексту, і текст мене переміг. Це була давно забута красива гра, коли автор та твір виявилися досконалішими, ніж моє уміння читати. І тому я так відчайдушно намагалася урвати свої шматочки розуміння. Я сказала собі: якщо я знайду хоча б два твори, які я а) зрозумію, б) естетично співвіднесуся та в) захочу й зможу описати, тоді я розкажу про цю книжку й порушу своє затворництво, тому що знатиму, що воно цього варте.</p><table align="center" cellpadding="0" cellspacing="0" class="tr-caption-container" style="margin-left: auto; margin-right: auto;"><tbody><tr><td style="text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgJmEPit7jdNayZk1V_wREHiQVVCOFaIHVBwCRaj448ftWp3soW8LlkHamaJFjE_7dI0Nz44BdBMn6j8JJF0ZLBmdt2j2Qsdn5vtsDrQe2NEufmDHLLlRPwMZ8F27tKSTFsOBXjJ_e8A9Qy/s565/%25D0%25BF%25D0%25B0%25D0%25BF%25D0%25B5%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25B2%25D0%25B8%25D0%25B9+%25D0%25B7%25D0%25B2%25D1%2596%25D1%2580%25D0%25B8%25D0%25BD%25D0%25B5%25D1%2586%25D1%258C.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: auto; margin-right: auto;"><img border="0" data-original-height="565" data-original-width="398" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgJmEPit7jdNayZk1V_wREHiQVVCOFaIHVBwCRaj448ftWp3soW8LlkHamaJFjE_7dI0Nz44BdBMn6j8JJF0ZLBmdt2j2Qsdn5vtsDrQe2NEufmDHLLlRPwMZ8F27tKSTFsOBXjJ_e8A9Qy/w281-h400/%25D0%25BF%25D0%25B0%25D0%25BF%25D0%25B5%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25B2%25D0%25B8%25D0%25B9+%25D0%25B7%25D0%25B2%25D1%2596%25D1%2580%25D0%25B8%25D0%25BD%25D0%25B5%25D1%2586%25D1%258C.jpg" width="281" /></a></td></tr><tr><td class="tr-caption" style="text-align: center;"><br /></td></tr></tbody></table><br /><p><br /></p><p>Я знайшла два такі оповідання. Цілі два оповідання, які я, імовірно, ніколи не забуду. Не зміст, звісно - зміст зітреться через півроку. Лишиться враження: порадь, не забудь. Це те, що можна буде легко дістати з картотеки пам'яті, коли постане потреба погратися в бісер, поговорити з учнем/подругою/ким-завгодно про мистецтво оповідання, його безкордоння.</p><p>Про те, хто такий Кен Лю та скільки нагород у книжковому світі він здобув і за що, я не скажу краще, ніж вікіпедія, тому й писати не буду. Скажу лише такі слова: "Х'юго", "Неб'юла", "Локус". Sapienti sat, особливо якщо ви любите наукову фантастику (я так собі). Усі ці нагороди якраз за "Паперовий звіринець". І - яка радість - саме про "Паперовий звіринець" я й почну писати: це не лише назва збірки, а й те саме одне з двох оповідання, що вразило мене в саме серце.</p><p>Я впізнала "Паперовий звіринець" з перших рядків, бо колись давно, коли ця книжка і близько не була перекладена українською, це оповідання скинув мені знайомий, і я його запам'ятала (оповідання, не знайомого, лінь шукати синонім до займенника). Зараз просто прочитала вдруге. Й, оскільки мої сльози вже давно не є критерієм вартісності твору, я надіслала твір подрузі. Вона теж плакала над ним. Це вже можна вважати вагомішою ознакою якості, бо подруга не тонкосльоза і теж уже розбещена водоспадом книжок, але, ок, якщо ми обидві плакали, ви подумаєте, що там шось сентиментально-трагічне. Одразу зруйную горизонти очікувань від передчуття мелодрами до чогось більш пристойного: це історія про ідентичність. Жінка-китаянка виходить заміж за американця, виїжджає до Америки й намагається передати сину хоча б дрібку того, що пам'ятає про батьківщину. Вона робить із серветок орігамі, і паперові звірі оживають, вони тішать дитяче серце краще, ніж будь-яка суперіграшка. До певного часу, звісно. Одного дня звірі перестануть рухатися, але через багато років оживуть знову. Одного дня тигр знову закрутить хвостом, застрибне на плече й покрокує разом із власником назустріч неоновим вивіскам американського мегаполісу. Але дещо все ж уже буде втрачено. Мораль: цінуйте свою мову та культуру, бо разом із мовою можна втратити себе. Або й не дізнатися: то ким ти була, людино? <strike>Магія й дуже прісна, повсякденна реальність сплітаються, щоб занурити нас у світ справжніх цінностей (це порожнє речення я закреслю).</strike> Але. Думаю, що всім людям, які за певних обставин забули/відмовилися від мови дитинства, (не обов'язково китайської, можна і якоїсь іншої), оповідання справить терапевтичний ефект.</p><p><br /></p><p>Друге оповідання, яке запам'ятається мені надовго, називається "Вдалого полювання". Прочитавши його, я якраз помітила на обкладинці напис "Love, death and robots" by Netflix і вирішила погуглити, що це таке (бо якраз слово Netflix мені відоме). І я знайшла анімований фільм за мотивами "Вдалого полювання". Решту антології можна було й не дивитися: саме ця історія, на мій смак, виявилася найкращою. І вона абсолютно за текстом: майже жодних відхилень. Тема: конфлікт традицій та прогресу, магії та технологій+соціалочка+азійський колорит. Хлопчик з татом працюють відьмаками, тобто за гроші ловлять усіляких магічних потороч, але одного дня хлопчик починає дружити з донькою отакої-от магічної поторочі. І раптом світ змінюється, винаходять поїзди та купу інших інженерних витворів, і ось хлопчик-маг і сам вирішує стати інженером та творити магію вже за допомогою науки. Його шедевром стане перевтілення давньої подруги. Але чому вона захоче перетворитися, краще почитати. Або переглянути. Шукати за запитом "Вдалого полювання. Любов, смерть і роботи. 1 сезон, 8 серія". Тривалість приблизно 17 хвилин.</p><p><br /></p><p>Власне, це і були два твори, заради яких я читала цю книжку. Хоча, звісно, у ній ще багато інших, які можна розкодувати: обрій - наукова фантастика, нагадую. Але не тільки вона. Тому: читати оці два оповідання, а далі змагатися, дивуватися й підкорювати. Якщо ви цінуєте, коли вас у чому перевершуєте, і не схильні називати незвичайне й незрозуміле нудним тільки тому, що вам не по зубах, вам ця збірка точно запам'ятається. </p><p><br /></p><p><br /></p>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com4tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-72360409098224766182020-08-30T18:05:00.001+03:002020-08-30T18:05:21.899+03:00Читацька осінь. Подкастний челендж "Час читати". <div>Перший випуск про те, навіщо читати та як до цього призвичаюватися.</div><div><br></div>https://anchor.fm/u0422u0435u0442u044fu043du0430-cu0438u043du044cu043eu043eu043a/episodes/ep-eisdp5garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-85455666602846618232020-07-23T16:47:00.005+03:002020-11-29T20:04:33.319+02:00Апетит втрачається з віком?У мене читацька криза.<div>У кризи кілька виявів.</div><div><b>Вияв №1. Емоційне вигорання.</b></div><div><b>Ситуація. </b>Я прочитала книжку "Амадока" й одразу відвезла її додому, щоб і мама почитала. "Амадока" мені сподобалася, я виставила їй 5 на гудрідсі і навіть написала кілька слів (що робити мені дедалі важче, але це вияв №3, про нього пізніше). Я прочитала "Амадоку", порадила кільком людям, виконала крихітну книгомісію і побігла читати далі, ковтала книжка за книжкою, як завжди.</div><div>І ось мені телефонує мама і каже, що вже два дні думає про смерть Пінхаса. Як Уляна могла так вчинити? Він довірився їй, він скільки пережив і мусив жити. І ось так помер, та ще й від чиїх рук? Мама розповідає мені про Пінхаса, і мені до горла підступають сльози, бо через мамину розповідь я оплакую Пінхаса, мене бере живий жаль. </div><div>Чому так не сталося під час читання? Я посумувала кілька секунд і погнала далі. Смерті в книжках вже не так вражають. Їх надто багати. Сипляться смерті з "Доці", з "Амадоки", з новин на фейсбуці. Помер активіст, що допомагав безпритульним, у муках загинув військовий, помирають діти від хвороб, безліч смертей довкола. І в книжках теж. І я не можу оплакувати кожну смерть, особливо в книжках, де їх так рясно. Побачивши такі новини у фб, я зависаю, читаю далі поза фб, якщо актуально, переказую кошти. І закриваю. Не можу гортати стрічку далі, але майже завжди не плачу. Я просто зависаю. Мені від себе неприємно.</div><div>І мені так само неприємно від того, що я так через пень колоду переживаю драми в книжках. </div><div><b>Вияв №2. Мене не чіпляє поезія.</b></div><div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEirOb1bad2pArq1TXm-1YtsgkZOytRAJf8YX_orgGGPM6hlAnIvcixrQtxGLcy1C1Onwl0DB_h3QtXHuSz73fQAJ5fDcwqiFA08r7RE3uhDNX9EZnfkjpvr0HlKz6pghFmMo-vVSCvCoQA1/s2048/%25D0%25BA%25D0%25BE%25D1%2582%25D1%258F%25D0%25BA%25D0%25B8.jpg" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="2048" data-original-width="1536" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEirOb1bad2pArq1TXm-1YtsgkZOytRAJf8YX_orgGGPM6hlAnIvcixrQtxGLcy1C1Onwl0DB_h3QtXHuSz73fQAJ5fDcwqiFA08r7RE3uhDNX9EZnfkjpvr0HlKz6pghFmMo-vVSCvCoQA1/w300-h400/%25D0%25BA%25D0%25BE%25D1%2582%25D1%258F%25D0%25BA%25D0%25B8.jpg" width="300" /></a></div><b><br /></b></div><div><b>Ситуація.</b> Я намагаюся повернутися до читання поезій. До класичної, до сучасної. Мені було знайоме відчуття мурашок по шкірі. Мені були знайомі сльози захоплення і поклоніння красі. Я могла розплакатися, побачивши прекрасну ікону або собор, або прочитавши вірш. Не через сентименти, а саме через велич і радість від того, що так буває. </div><div>І зараз від поезії такого не трапляється. Я бачу букви, складаю у словах, намагаюся відчути образи - і нічого не виходить. Прочитала "Антологію молодої української поезії" і відчувала втіху тільки від тих віршів, які знала раніше. Жодного нового твору собі не взяла, жодного нового імені. </div><div>Пояснення таке: раніше я втішно ціпеніла від несподіваних зв'язків між віршем і мною. Мені було дуже цікаве Я, те, що всередині. Травми і болі, самопошук і кохання. Усе це добре лягало саме на поезію. А тепер мені зовнішній світ став цікавішим, ніж мій внутрішній. Біль долається цинізмом і гумором. І тому я зараз набагато більше покладаюся на раціо, ніж на емоційність. Я стала набагато раціональнішою, і досліджувати раціо мені зараз цікавіше.</div><div>Але все одно не хочу втрачати емоцій від поезії. А їх нема. Мені більше не подобається поклонятися поетичним світам. Вони часто видаються мені або робленими, або передбачуваними. Є винятки, звісно, але їх мало. </div><div><b>Вияв №3. Мені не хочеться писати про книжки.</b> Мені взагалі не хочеться висловлюватися, хоча сказати є що. Мені не хочеться відповідати на коментарі, не хочеться співпрацювати з блогами видавництв. Я не бачу в цьому сенсу для себе. Я не вірю в розмови про книжки. Мене гнітить недосконалість мови і власне невміння точно доносити думку. Я дедалі рідше переписуюся з друзями, тому що листування складається зі слів, а слова видаються мені неточними і часом порожніми. Навіть оцей пост дається мені з певними зусиллями і я його не поширюватиму, хоч і не закриватиму.</div><div><b>Ситуація</b>. Мені пишуть з кількох видавництв, пропонують книжку на відгук. І я іноді беру тільки тому, що ще не навчилася відмовляти, але вже знаю, що не варто брати книжок, бо відгуки виходять погані. Бо я їх із себе витягуватиму кліщами. Висновок: зараз не треба брати книжок у видавництв.</div><div>При всьому цьому я хотіла б писати про книжки далі, тому що це рефлексія. А без неї увесь процес читання зависає - і навіщо це було?</div><div>Тому я, мабуть, не заб'ю на відгуки на сто відсотків. Але коли повернуся до них - не знаю. </div><div>Є, щоправда, й об'єктивне пояснення, чому не хочу вести блог далі, як за найкращих часів, коли все це відбувалося гармонійно. Це банальне пояснення, але: я знайшла роботу, яку люблю і яка забирає більшу частину моїх роздумів. За цей рік мовчання в блозі я зробила великий ривок у професії, набула шалену кількість досвідів, і от про них, мабуть, і хотіла б говорити зараз. Робота витискає моє затишне, миле хобі з життя, і я цьому, виходить, радію. Бо раціонально розумію, що зараз у моєму житті робота важливіша. Навіть моє читання зараз переважно стосується роботи: це або книжки про вчителювання, або дитяча та підліткова література.</div><div><br /></div><div><b>Висновок, або що робити?</b></div><div><b>1. Читати повільніше. Привчати себе до вдумливого читання і все-таки відрефлексовувати книжку. Не лінуватися. </b></div><div><b>2. Бути чесною і не брати книжок на відгуки.</b></div><div><b>3. Не очікувати від книжок, особливо від поетичних, бозна-чого. </b></div><div><b>4. Не зарікайся: ти будь-якої миті можеш знову захотіти написати щось собі в блог, тому не треба його пафосно закривати. І не май себе за всезнайку. </b></div><div><b>5. Бути позитивною. Книжки потрібні, щоб робити тебе кращою, а світ - цікавішим.</b></div><div><b><br /></b></div><div><b><br /></b></div><div>Побачу, що буде далі. </div><div><br /></div><div><br /></div>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-19169794833346501482020-06-26T22:37:00.001+03:002020-06-26T22:37:16.984+03:00Обриси чужого носа у своєму просі<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgLqOUcxNDaX4uBqznwZTHbqbyWmII7oQPZUA2Xi7cdJuE-TW78APkzAvfFLkD7e8m-rfFGV2ROoWXk2sn7Zz7rl5RtUq2fxKv7s7K7e1hRe24wh4ZiX_Nw8KvZtnRnua3i3aL7PEYLGgCG/s1600/%25D0%25B4%25D1%2596%25D0%25B2%25D1%2587%25D0%25B8%25D0%25BD%25D0%25B0+%25D0%25B7+%25D0%25BA%25D1%2580%25D0%25B0%25D0%25BC%25D0%25BD%25D0%25B8%25D1%2587%25D0%25BA%25D0%25B8.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="565" data-original-width="398" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgLqOUcxNDaX4uBqznwZTHbqbyWmII7oQPZUA2Xi7cdJuE-TW78APkzAvfFLkD7e8m-rfFGV2ROoWXk2sn7Zz7rl5RtUq2fxKv7s7K7e1hRe24wh4ZiX_Nw8KvZtnRnua3i3aL7PEYLGgCG/s400/%25D0%25B4%25D1%2596%25D0%25B2%25D1%2587%25D0%25B8%25D0%25BD%25D0%25B0+%25D0%25B7+%25D0%25BA%25D1%2580%25D0%25B0%25D0%25BC%25D0%25BD%25D0%25B8%25D1%2587%25D0%25BA%25D0%25B8.jpg" width="281" /></a>Кейко працює в магазинчику. У Кейко нема пари. Вона дивна жінка. У дитинстві, побачивши мертву пташку, Кейко й не думала сумувати, а вирішила, що краще ту пташку приготувати і з'їсти. А зараз Кейко 36 років, 18 з яких вона провела за прилавком. І проводить далі, повністю віддаючись роботі. Так і минають її будні: у роздумах, як розкласти на вітрині акційні товари, як допомогти покупцям зробити якнайкращий вибір. Але є одне АЛЕ.<br />
<br />
Суспільство.<br />
І ось вже Кейко мусить відбиватися від нестерпної легкості питань на кшталт: "Чому ти так довго працюєш на цій роботі?" або "У тебе є хлопець?" чи "Коли вже заміж?". Тишком-нишком про дівчину думають як про ненормальну. Батьки непокояться, Кейко розводить руками. І ось тут - найцікавіше. <br />
Тому що нормальні люди поводяться в житті Кейко часом так, що в їхній нормальності можна засумніватися. І тому що Кейко, прагнучи бодай якось вижити у соціумі, робить один небанальний вчинок: знаходить собі хлопця, "щоб був", оселяє його в себе.<br />
І якщо до цього моменту читацький настрій якийсь нейтрально-комічний, то коли в Кейко починаються "стосунки", стає реально моторошно через те, як хибно (щоб не сказати жорстоко) близькі люди можуть трактувати "нормальність". Сестрі Кейко "більше подобається думати, що її сестра нормальна, хай навіть у неї безліч проблем, ніж мати ненормальну сестру, яку все у власному житті влаштовує".<br />
"Дівчина з крамниці" - це історія не так про маленьку людину, як про не менш маленьких людей, які мають себе за великих. І вся жива актуальність цієї теми могла б і не зачіпати так сильно, якби не особливий, ощадливий, лаконічний, як і сама Кейко, стиль авторки.<br />
Як описати цей стиль? Нічого зайвого, щоб заколисати і потім зненацька вдарити під дих якоюсь фразочкою з-за повороту. А ще тут ненав'язливо зашиті клаптики абсурду та специфічного гумору, що я обожнюю.<br />
Словом, цю книжку можу радити без вагань. Тільки, раптом що, "Амелі" тут ні до чого.<br />
<br />
<br />
<br />
<br /></div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-50294099118292875162020-05-23T17:54:00.001+03:002020-05-23T17:54:44.616+03:00Горизонти очікувань: завалені й не дуже<p dir="ltr">Десь була у мене стара фотографія. На ній моя родина біля городу, а в небі проглядається колесо велосипеда і чиїсь (сестри, здається) ноги. Усе можна пояснити. Це була перша фотографія нового фотоапарата, якимось чином у плівці кадр наліз на кадр. <br>
Так і в книжці "Амадока" Софії Андрухович жанр наліз на жанр, і в результаті вийшло химерно. Комусь горизонт очікувань завалено, а комусь, як мені, очевидно, що це рок-н-рол авторки, її експеримент. А я за відчайдушність у літературі.<br>
Водночас розумію, що мікс жанр родинної саги у частині про минуле+прийом ненадійного оповідача у частині про сучасність+романізована біографія Віктора Петрова, Сковороди та інших, стилізована під романізовані біографії самого Петрова, - це, звичайно, випробування для тих, кому в принципі не так щоб дуже цікаво читати про історію літератури (обіцяю, що речення зараз завершиться).<br>
Чому цю книжку треба прочитати?<br>
1. (Страшенно суб'єктивне). Вона буде за обговорюваністю, як "Музей покинутих секретів" 10 років тому. Просто буде втомливо читати багато чужих буков про цей роман і не мати свого враження. Навіть якщо він не сподобається, то викличе багато емоцій та роздумів. Зможете фахово покритикувати:) <br>
2. Книжка і тематично чимось схожа на "Музей". І саме та частина, що схожа на "Музей", найцікавіша та найдосконаліша у стилі.<br>
3. Стиль. Знаєте,що таке бісерний стиль Шопена в музиці? Отут такий стиль в "Амадоці". З небесного мішка на вас висиплють сотні детальок, і вони написані так любовно і вправно, що з перших сторінок можна поважати цю книжку<u> </u>за<u> </u>саму<u> тільки </u>якість<u> </u>тканини. І, до речі, якщо вже привид "Музею" стоїть за моєю спиною, скажу, що тут стиль легший.<br>
4. Тема історичних травм. Травми треба проговорювати. Вони ніде не ділися, а з війною їх тепер ще більше.<br>
5. (Несподіване<u>) </u>нариси про неординарних літературних постатей. Тут, звісно, і головний мінус, бо ці нариси притулені ніби скотчем до цементу. Але. Якщо вчитаєтеся, то можна побачити моторошно-захопливі сторінки з історії літератури. Щоправда, у мене траплялося кілька "не вірю" (наприклад, деякі легенди з життя Сковороди тут подані ніби як це реально відбулося). Проте і тут козир у рукаві авторки: це ж романізована біографія. А не дисертація на здобуття ступеня доктора наук (хоча й у цьому жанрі часто так багато всякого романізованого, що приклад невдалий).<br>
Ось така "Амадока". За сміливість та стиль - 5 з 5.<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjjNGV238XzGGLPigVTWTsGEZxpJWmybOLX-VW1An3Yot16aCdHTYMuSVMeOGfz-RCl71EGp653kmR-NlEO7V2Kkj2dwej7KcAy0Jjr_q6tCZwUJDX3vg6igZiFD38Ptf7N7IpLLQrmyRE_/s1600/1590245680051104-0.png" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;">
<img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjjNGV238XzGGLPigVTWTsGEZxpJWmybOLX-VW1An3Yot16aCdHTYMuSVMeOGfz-RCl71EGp653kmR-NlEO7V2Kkj2dwej7KcAy0Jjr_q6tCZwUJDX3vg6igZiFD38Ptf7N7IpLLQrmyRE_/s1600/1590245680051104-0.png" width="400">
</a>
</div></p>garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-36764434680638963972020-05-23T17:10:00.000+03:002020-05-23T17:10:09.020+03:00"Я не людина - я вікно у сад"<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
</div>
Така карантинна лірика. Віршований затишний інстаграм епохи шістдесятників. Милі деталі, сонячне подвір'я, чайники, садові гноми, розчахнуті вікна. Мінімум епічності та спроб проткнути наскрізь глаголом й афоризмом. Поетичний антонім до Ліни Костенко. Тиха, камерна лірика. Наївна. Неподібна на прелюди атомні чи іншу трендову на той час словесну перестрілку істинами. І при цьому є атмосфера епохи - у дзеркалах серванту, у кокетуванні між Жінкою і Словом (цього я не люблю як читач, але як філологиня упізнаю цю фішку, яку, до речі, досі експлуатують чимало поетес і роблять це так прямолінійно, що аж ніяково читати).<br />
Не можу сказати, що це "моя" поезія. Водночас вона цікава для роздумів про те, як ці рядки про тихе щастя уживалися із суспільними реаліями? Як сприймали ці вірші? Як відгукувалися про них? Не офіційна критика, зрозуміло, а от саме в колі інтелігентів. Дуже мені цікаво. Тим більше, мемуарів "Homo feriens" я ще не читала, а хочеться.<br />
Але оскільки розмова про вірші безглузда з усіх фокусів (від передмов до ось таких відгуків), краще просто скину один із віршів Ірини Жиленко, щоб можна було зрозуміти: читати її чи ні.<br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEifHq_Fi8h5_0tcrLa_pkFnl9LqFDBolA9ncEMPHGA0grRsarjmwVsHedN0Xef6Ak8-8CZv3mP5EXSviafEOIYb5jbceLzNqxObx9dqOBCKpImu6lfrkZ0Ir-CMXxzmSvnuqJC13Qhck1Ut/s1600/15902429143701829242538961168452.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="1600" data-original-width="1200" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEifHq_Fi8h5_0tcrLa_pkFnl9LqFDBolA9ncEMPHGA0grRsarjmwVsHedN0Xef6Ak8-8CZv3mP5EXSviafEOIYb5jbceLzNqxObx9dqOBCKpImu6lfrkZ0Ir-CMXxzmSvnuqJC13Qhck1Ut/s400/15902429143701829242538961168452.jpg" width="300" /></a></div>
<br />
<br />
Осінній вітер... Птиця прокричить<br />
і змовкне. І туман обляже птицю.<br />
А я стою у білому плащі<br />
під чорним деревом,<br />
на котрім птиці сниться<br />
весна. І в листя грузнуть каблуки.<br />
І листя мчить із шерехом трагічним.<br />
«Чому з такою спрагою, з таким<br />
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?» —<br />
пита мене коханий. Крізь дощі<br />
пройшов трамвай, од холоду горбатий.<br />
І я собі наказую: «Мовчи!<br />
Ніхто на світі не повинен знати,<br />
що в цьому домі, повному досад,<br />
я не людина — я вікно у сад!»<br />
По світлій шибі котиться сльоза.<br />
І я страхаюсь радісно і грішно<br />
розкрить тобі зелені вікна в сад<br />
і потопити в білосніжних вишнях.<br />
Нема шляху з дерев моїх назад!<br />
Крізь цю бузкову, захмілілу павіть<br />
щодня благословлять тобі і славить<br />
мене —<br />
ВІКНО, РОЗЧИНЕНЕ У САД.<br />
<div>
<br /></div>
</div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-60604943718375752222019-08-04T21:21:00.000+03:002019-08-04T21:31:12.529+03:00Добра бабуся, зла бабуся<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
<b>Добра бабуся</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Книжка Фредріка Бакмана "Моя бабуся просить їй вибачити" потрапила до мене випадково. Колега Оксана (уже згадана в цьому блозі) спитала: "Хтось хоче почитати Бакмана?". Коли таке питають, у мене зазвичай слова випереджають осмислення факту, що я давно вже не бачу кінця-краю свого сувою під назвою "мастрід". Тож я вигукнула: "Можна я?".</div>
<div style="text-align: justify;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg6xQcwXr0eVI4FxwrGLzZ8lCWLIgkrT0Dt5Ur06NGmbkm9VP25dAmJOclcZ78PhmAVMMn9UAfGiYjWOvn4jej73pFAWVifqm4_jlvK2SaeOH5yzxXMqevHPQeIAcAATJFmNO9p1i6ygRnF/s1600/%25D0%25B1%25D0%25B0%25D0%25B1%25D1%2583%25D1%2581%25D1%258F+1.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="565" data-original-width="398" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg6xQcwXr0eVI4FxwrGLzZ8lCWLIgkrT0Dt5Ur06NGmbkm9VP25dAmJOclcZ78PhmAVMMn9UAfGiYjWOvn4jej73pFAWVifqm4_jlvK2SaeOH5yzxXMqevHPQeIAcAATJFmNO9p1i6ygRnF/s320/%25D0%25B1%25D0%25B0%25D0%25B1%25D1%2583%25D1%2581%25D1%258F+1.jpg" width="225" /></a>Так почалося знайомство з "Бабусею".</div>
<div style="text-align: justify;">
Фредрік Бакман - сучасний шведський письменник. Я ніколи його не читала, але чула багато хороших відгуків про "Чоловіка на ім'я Уве". А "Бабуся" мелькала у стрічці, але я якихось передвражень про цю книжку не мала. Сюжет розбудовано довкола дружби між бабусею і внучкою. Причому бабуся тут - шалена, мила хуліганка, яка, утім, робить життя своєї онуки яскравим. Ба більше: тут не тільки йдеться про якесь ульотне дозвілля з купою порушень правил, а й про дещо глибше. А саме: як уберегти дитину від неминучої травми. Бабусі ж бо лишилося жити лічені тижні.</div>
<div style="text-align: justify;">
Бабуся помирає на самому початку книжки, тож це не спойлер. Смерть бабусі на початку, хай як цинічно це звучить, - вдалий спосіб розказати щось глибше, ніж емоційна, але невибаглива історія про розлуку двох подруг. У Бакмана смерть бабусі цілюща, бо виводить із вигаданого спільно з бабусею світу в реальність і навчає піклуватися про інших. Смерть як поштовх до конструктиву. Діяльність як спосіб пережити травму. Ельза - так звати онуку - має передати мешканцям будинку записки від бабусі, яка в кожного просить за щось пробачення. Так дівчинка виявляє, що персонажі їхнього з бабусею химерного світу - насправді реальні люди зі своїми зовсім далекими від казки проблемами. Так онука навчається емпатії. </div>
<div style="text-align: justify;">
Здавалося б: навіщо дівчинці, що переживає втрату рідної людини, перейматися долями інших, нібито чужих людей? Чи не додасть це ще більше горя й гіркоти в дитячу душу? Автор вірить, що Ельза впорається: бабуся подбала про свою онуку, і дівчинка виросте доброю, небайдужою людиною.</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>Зла бабуся</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Феєрія прокльонів, витирання ніг об особистість, золоті гори для психологів та клондайк дитячих травм - усе це та багато іншого (переважно огидного і зовсім трохи сентиментального) криється в образі бабусі із повісті "Поховайте мене за плінтусом" російського письменника Павла Санаєва.</div>
<div style="text-align: justify;">
Цей твір приголомшив мене, проковтнув і виплюнув пережовану. Повість про травму, про складні родинні стосунки, де кришкою чорного гумору у банці побутової чорнухи накруто загвинчена історія стосунків бабусі, її онука та дочки. Це історія руйнівної любові, породженої нещасливим життя; історія того збоченого виду любові, що його не відрізниш від ненависті, від егоїзму. Психолог сказав би: компенсація любові до втраченої дитини на онуку. Виправдання свого існування щитом "Я піклуюся про онука, а ти йому не мати, ти повія". У коментарях мені написали: "Бабуся любила свого онука". Так, любила. Як могла. А могла любити жадібно, егоїстично, болісно і жорстоко. Не приведи боже такої любові. Особливо дітям.</div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgAB4vloUKimYQEvWhGi6b_hb3l_hzmxWd3BcrARl-zsc5LsJMikauuUF_YLS59lgOfgXb1ObiHcwf7massZ-5zbh6athKFoRRWYRT5iK6EGAslHkmAX3rLJd6_TUZZMLoBtLXi7lnHqALr/s1600/%25D0%25BF%25D0%25BE%25D1%2585%25D0%25BE%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25BD%25D0%25B8%25D1%2582%25D0%25B5.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" data-original-height="565" data-original-width="398" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgAB4vloUKimYQEvWhGi6b_hb3l_hzmxWd3BcrARl-zsc5LsJMikauuUF_YLS59lgOfgXb1ObiHcwf7massZ-5zbh6athKFoRRWYRT5iK6EGAslHkmAX3rLJd6_TUZZMLoBtLXi7lnHqALr/s320/%25D0%25BF%25D0%25BE%25D1%2585%25D0%25BE%25D1%2580%25D0%25BE%25D0%25BD%25D0%25B8%25D1%2582%25D0%25B5.jpg" width="225" /></a></div>
<div style="text-align: justify;">
А проте якоїсь миті читач ненавидить бабусю вже трохи менше. Іноді він її розуміє. І ось деякі фрагменти мають смішний вигляд. Ні-ні, я все одно цю бабусю любити більше не стала. Але нехай тут пролунають мої оплески автору, його бездоганному стилю, умінню творити трагікомедію - найскладніший жанр. А ще - майстерно зображати побутові деталі, що не лишать байдужими людей, які жили за Радянського Союзу або пам'ятають його з розповідей... Стрімкий іронічний плин оповіді... Він б'є під дих, коли уявляєш, як дитина, знаючи, що бабуся вчила називати маму Чумою Бубонною, натомість називає її Чумочкою і мріє бути похованою за плінтусом у квартирі мами, щоб бачити, як вона ходить по кімнаті. </div>
<div style="text-align: justify;">
Словом, "Похороните меня за плинтусом" - це просто обов'язково до прочитання. Заради стилю, катарисису й химерної насолоди читання страшної історії, виписаної ідеально та ще й місцями дуже-дуже дотепно. </div>
<div style="text-align: justify;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhH6Zy3DgZ065gBIAb4OQ75T_DSQGu1M26QYvuV41eJIuYOF4_QozTjB4hpx0clSmtFffWM1iSXK5DdlC94GLlhalMSA6dimX5QW9ftyXaVFqZjOiTgfQUSfNppx0pOQ9B-2c1fiDCzktjj/s1600/%25D0%25BC%25D0%25B8+%25D1%2587%25D0%25B8%25D1%2582%25D0%25B0%25D1%2594%25D0%25BC%25D0%25BE.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="1136" data-original-width="640" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhH6Zy3DgZ065gBIAb4OQ75T_DSQGu1M26QYvuV41eJIuYOF4_QozTjB4hpx0clSmtFffWM1iSXK5DdlC94GLlhalMSA6dimX5QW9ftyXaVFqZjOiTgfQUSfNppx0pOQ9B-2c1fiDCzktjj/s320/%25D0%25BC%25D0%25B8+%25D1%2587%25D0%25B8%25D1%2582%25D0%25B0%25D1%2594%25D0%25BC%25D0%25BE.jpg" width="180" /></a>Принагідно до цієї повісті мене ще зацікавив факт, що історія частково автобіографічна. Завжди вражає, як такі інтимні речі можна писати про своїх рідних, навіть якщо врахувати, що йдеться про художній твір. В інтерв'ю автор каже, що повість опубліковано вже після смерті бабусі (слава богу). Але вічне питання - етика чи мистецтво? - тут як ніколи доречне. Автор вибрав мистецтво. Як читачка, я йому вдячна. І добре, що я йому не родичка:)</div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
ПС: на фото мої дівчата з "Тьюторії", подруги по читанню і не тільки по ньому. Книжку обговорювали по скайпу, адже всі були в різних містах: Інна в Америці (у неї ранок), Діна - у Німеччині, Ната - <span style="text-align: left;">удома на Тернопільщині, а я в найменш оригінальному місці - у Києві на Теремках. Ще раз дякую, дівчата, за насолоду обговорювати з вами книжки. До нових читацьких зустрічей :) </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
</div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-58349733805081952142019-07-19T16:55:00.001+03:002019-07-19T22:05:44.337+03:00Чого не можна прощати?<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
«Клавку» Марини Гримич я читати не збиралася. У мене від Спілки письменників свої травми, про які я вже колись писала. <strike>Резюме таке: у сучасній Україні НСПУ – пережиток, де найкращі ініціативи часто запорюються безталанним керівництвом (маю на увазі передусім очільника), чия «творча» риторика – це соцреалізм у вишиванці, а діяльність – підкилимні ігри. Тому якщо хочеться назад у минуле, можна зануритися у діяльність Спілки, що, попри намагання окремих справді вартісних письменників, безталанна і жалюгідна.</strike>
Ось чому я не хотіла читати «Клавку»: можу собі уявити атмосферку повоєнного Києва, коли талановитих людей гнобили, коли за творчість треба було вибачатися. Крутити реверанси перед партією в обличчях миршавих і часто творчо безплідних людей. Можна простити їм Рильського? Яновського? Десятки інших письменників?
Але від долі не втекти, і «Клавка» сама мене знайшла й перескочила до моїх рук із рук Оксани, моєї нової колеги, у межах ініціативи книгообміну перед відпусткою. </div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiUYtqdqKuAtpqEQKhUlQNx27IbJBbPoPRC5ueIA8rIWbyMLcfXIDYKEg2X00Cxoq_JCMuSx18wriQOW3OQVk3Cx9KrH1s-YVhMtKCy1KFQpoVPVjI1cPdRqOFgkfYXrRwNSGt_X6LHHIGk/s1600/%25D0%25BA%25D0%25BB%25D0%25B0%25D0%25B2%25D0%25BA%25D0%25B0.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em; text-align: justify;"><img border="0" data-original-height="597" data-original-width="401" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiUYtqdqKuAtpqEQKhUlQNx27IbJBbPoPRC5ueIA8rIWbyMLcfXIDYKEg2X00Cxoq_JCMuSx18wriQOW3OQVk3Cx9KrH1s-YVhMtKCy1KFQpoVPVjI1cPdRqOFgkfYXrRwNSGt_X6LHHIGk/s320/%25D0%25BA%25D0%25BB%25D0%25B0%25D0%25B2%25D0%25BA%25D0%25B0.jpg" width="215" /></a></div>
<div style="text-align: justify;">
Клавка – секретарка у Спілці письменників. Вона знає всі плітки, кого на якому з‘їзді гнобитимуть, кому доведеться виправдовуватися й покірно схиляти голову: було, винен, пробачте. Більше не повториться.
Поки Клавка розповідає про методичне і цілеспрямоване гнобіння письменників, поки розривається між двома залицяльниками, я гніваюся і співчуваю. Іноді дихаю повітрям того часу, адже повоєнна атмосфера Києва зображена колоритно, переконливо. Особливо РОЛІТ. Якось я гуляла біля РОЛІТу на Богдана Хмельницького і думала: почитати би про цей будинок. «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслава Цалика та Пилипа Селігея мене задовольнили, але хотілося ще чогось художнього про цей елітний колгосп, де одні представники еліти підслуховували і здавали органам неугодних інших. Хоча жили пліч-о-пліч, ходили в гості на чай і говорили про мистецтво. Складний час, якому не бракувало безпросвіття, убогості й жаху; час, у якому минала чиясь молодість. Клавчина, наприклад. </div>
<div style="text-align: justify;">
Так я і гортала я сторінки з емоціями роздратування і співчуття. Клавчиним любовним трикутником переймалася так собі. І так було до кінця роману, коли всередині усе завило: ЩОООООООО? </div>
<div style="text-align: justify;">
Як можна зрозуміти, сарказму в мені було більше, ніж сентиментів, але наприкінці книжки я ридала. Я і зараз, коли це пишу, мало не плачу. Фінал мене шокував. Книжка несподівано порвалася у стилі, у темі, вона із соцреалістичного полотна у стилі «Радянські письменники на пленумі» перетворилася на «Крик» Едварда Мунка. Тому що авторка вирішила: побачили потворне лице? А тепер гляньте ще й на виворіт. </div>
<div style="text-align: justify;">
Ми тут в літературку бавимося, а тепер пропоную згадати, який у нас там рік за вікном? 1947?
... Після прочитання книжки я плакала не тільки через той сюрреалістичний жах, що бив по голові через те, що ТАКЕ НАСПРАВДІ БУЛО (я плачу).
А ще й від того, що я про це не знала і навіть ніколи не задумувалася.
А тепер логічна загадка.
Згадайте будь-який парад до дна перемоги. Пам‘ятаєте, як серце рвалося від споглядання ветеранів (я колись у школі ридала під Дєнь Побєди на параді, а ще тоді, коли перед 9 травня ми ходили дарували квіти ветеранам, а вони були хворі, нещасні й забуті і тицяли нам по 2 гривні «на морожене» за те, що ми до них зайшли). Пам‘ятаєте ці колони сумних людей в орденах?
А вам не здається, шо декого там не вистачало? Наприклад, очевидно скалічених людей? Чи ставили ви собі питання, а де вони поділися? Ні, адже їх ніби й не існувало. А їх у Союзі було мільйони.
«Клавка» завершується словами «И никакого нет тебе прощенья». Я думала, це Клавку кинув хтось із залицяльників. Ні. Це тобі, довбана, перевернута країно нашого минулого нема прощення. </div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
Оксано, дякую велике. Ці враження зі мною надовго. Сподіваюся, мій Шмітт теж не підведе.</div>
</div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-60380344342924828032019-07-12T14:30:00.002+03:002019-07-12T16:05:48.572+03:00Пальці книгоблогерів<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
Тижнів три тому російською книжковою блогосферою пронісся тайфун обурення. Головний редактор видавництва "Фантом Прес" специфічно відгукнувся на сторінці в соцмережах про блогерські фоточки, на яких зображено книжку в руці. </div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<span style="color: black;"></span></div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<span style="color: black;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjpBbY_OXSt8WqY_1xh8U8Ama_w71Y2U8kM7xHqhwcsZFgueLLinbRiawDmdkQjUC9XL6c7jEY5DrNr6Bh9Or8lNCivXOinvneM5TaXNyBaoc4IjrNb_58k-fRL1Zv5D_wx5YhaUi6rOzWy/s1600/%25D0%25BF%25D0%25B0%25D0%25BB%25D0%25B5%25D1%2586%25D1%258C.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em; text-align: justify;"><img border="0" data-original-height="322" data-original-width="622" height="165" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjpBbY_OXSt8WqY_1xh8U8Ama_w71Y2U8kM7xHqhwcsZFgueLLinbRiawDmdkQjUC9XL6c7jEY5DrNr6Bh9Or8lNCivXOinvneM5TaXNyBaoc4IjrNb_58k-fRL1Zv5D_wx5YhaUi6rOzWy/s320/%25D0%25BF%25D0%25B0%25D0%25BB%25D0%25B5%25D1%2586%25D1%258C.jpg" width="320" /></a></span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="color: black;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiuSm87LpT7clUOQXybLe3-rBZauAGfZi1aSC_UnCruTWmn9sYXJIqEyqX51RyZy8VNzLTLhezI3Z6B7VlXJ-hYlmnnCOZW_RYKCHMv5m9Mu2-7C1eL4vYSwgz12yxhwGIawGGK-3qaDY7R/s1600/%25D1%2580%25D0%25B5%25D0%25B0%25D0%25BA%25D1%2586%25D1%2596%25D1%258F+2.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em; text-align: justify;"><img border="0" data-original-height="960" data-original-width="540" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiuSm87LpT7clUOQXybLe3-rBZauAGfZi1aSC_UnCruTWmn9sYXJIqEyqX51RyZy8VNzLTLhezI3Z6B7VlXJ-hYlmnnCOZW_RYKCHMv5m9Mu2-7C1eL4vYSwgz12yxhwGIawGGK-3qaDY7R/s320/%25D1%2580%25D0%25B5%25D0%25B0%25D0%25BA%25D1%2586%25D1%2596%25D1%258F+2.jpg" width="179" /></a></span><br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="color: black;">Блогери такої зверхності не стерпіли й запустили флешмоб за хештегом #бойкотфантому. Головний редактор боягузливо (або просто так) видалив свій пост. Але бурі було не зупинити) За хештегом в Інстаграмі можна простежити фотографії книжок видавництва в різних, не таких уже й убогих інтер'єрах, зокрема туалетних. Моя улюблена фоточка не із вбиральні. На ній бутафорська рука із кровкою біля книжечки "Фантом Прес". Поки блогери веселяться, бідному редактору співчувають через булінг. Тримайтеся, пане редакторе! На жаль, не всі на світі естети з великої букви. Не всі доросли до рівня такого прекрасного сайту, як сайт видавництва <a href="http://phantom-press.ru/hometmp/">Фантом Прес</a>. Перейдіть і насолодіться високою естетикою.</span></div>
<span style="color: black;">
<div style="text-align: justify;">
Поза тим, пальці пальцями, а в коментарях можна почитати про ставлення до книгоблогерів. Типу, вони інфантильні та істеричні, і за кого вони себе мають узагалі. Дехто навпаки радіє, адже таке активне обговорення - вияв демократії (звучить ніби: <i>я сильний, упевнений в собі чоловік, у мене все вийде, гроші мене люблять</i>). Хтось (як я) просто веселиться, адже це всього-на-всього кумедне непорозуміння між суб'єктивною (снобською) думкою редактора і блогерами.</div>
<div style="text-align: justify;">
А ще я просто уявляю: чи міг би хтось із головних редакторів провідних українських видавництв публічно наїхати на блогерів, діяльність яких складає частину піар-компаній їхніх же видавництв? </div>
<div style="text-align: justify;">
І наостанок: іноді банан це просто банан, а фоточка книжки в руці - просто фоточка книжки в руці. Якщо там красива обкладинка, ніхто не зважає на руку. Чи зважає?</div>
</span></div>
</div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com6tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-66579232956240827462019-07-10T12:35:00.001+03:002019-07-10T14:14:00.824+03:00Не вір очам своїм: "Дон Кажмурру" Жуакіна Машаду де Ассіса<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
<i>Що уявить читач, почувши слово "Макондо"? Вигадане місто зі "Ста років самотності". Родинні перипетії колоритних латиноамериканців із магічним флером. А взагалі макондо </i><span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">—</span><i> це дерево, символ пам'яті й таємничості. Виходить, ідеться не про щось одне, як і належить пристойному, придатному для інтерпретацій символу. А віднедавна "Макондо" </i><span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">—</span><i> це ще й видавництво, яке має на меті ознайомлювати українських читачів із доробком іспано- та португаломовних авторів. </i><br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<i><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiBmNp7YyvB0XilpySWQF4FZfmqaSP5VTfQ4r4WSbT2PJqp32q7zvt8sUSbysR4O5QeP57aZ1WKO57cZvvi5dgaSJquYFo2mRM6T4Y8jwcns7dqFy3LEnj-IMnZ0O59wujGIskhEoHAacr8/s1600/%25D0%25BA%25D0%25B0%25D0%25B6%25D0%25BC%25D1%2583%25D1%2580%25D1%2580.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="960" data-original-width="960" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiBmNp7YyvB0XilpySWQF4FZfmqaSP5VTfQ4r4WSbT2PJqp32q7zvt8sUSbysR4O5QeP57aZ1WKO57cZvvi5dgaSJquYFo2mRM6T4Y8jwcns7dqFy3LEnj-IMnZ0O59wujGIskhEoHAacr8/s320/%25D0%25BA%25D0%25B0%25D0%25B6%25D0%25BC%25D1%2583%25D1%2580%25D1%2580.jpg" width="320" /></a></i></div>
<br />
<i><b><br /></b></i></div>
<div style="text-align: justify;">
<b>Читай книги, будь Макондо</b><br />
Такий слоган зустрічає відвідувачів фб-сторінки видавництва. Що ж таке "бути Макондо"? Співзасновниці Марина Марчук та Анабель Сотело Рамірез розповідають про це <a href="https://www.facebook.com/macondopublishing/">тут.</a> Стати Макондо можна також прочитавши першу книжку видавництва <span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">—</span> роман "Дон Кажмурру" класика бразильської літератури Жуакіна Машаду де Ассіса у перекладі Олексія Шендрика. На питання, чому вибір зупинився на цьому авторі, Марина Марчук відповідає так: "Машаду де Ассіса називають бразильським Левом Толстим. Тільки схожість не в тематиці, а в масштабі постаті". І період, до речі, той самий <span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">—</span> друга половина 19 століття. Час, коли на українськім літературнім полі порядкували народники, а модерністи вже гострили свій меч протистояння.<br />
<br />
<b>Не магічний реалізм </b></div>
<div style="text-align: justify;">
Перед ознайомленням із романом бразильського класика на горизонті мого читацького очікування витали загадкові духи померлих, адже я хибно ототожнювала "Дона Кажмурру" із літературою магічного реалізму. Визнаю, що це так само логічно, як шукати козаків у кожному творі української літератури. Логіка логікою, та десь у закапелках душі я собі думала: зараз поміж сторінками оживуть привиди чиїхось коханців, а як ні, то, може, котрась героїня, як та Ремедіос Прекрасна, зрине в небеса подалі від вульгарної земної в'язниці. Тим приємніше було помилитися: "Дон Кажмурру" <span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">— </span>це аж ніяк не про магічний реалізм. І в аспекті стилю, і, відповідно, в аудиторії. Скажімо прямо, магічний реалізм не для всіх. А от "Дона Кажмурру" можна читати кожному. Цей твір, кажуть, навіть увіходить до бразильської шкільної програми. То що ж там?<br />
Якщо охарактеризувати роман двома словами, ці слова могли б бути такими <span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">— </span>"щоденник ревнощів". Сюжет простий: хлопчик Бенту зустрічає дівчинку Капітоліну, вони закохуються. На шляху до возз'єднання є деякі, сказати б, зовнішні перепони (Бенту має стати священиком, а сан не передбачає шлюбу). Та фатальним поворотом у стосунках Бенту й Капіту стають ревнощі Бенту, що з року в рік химерно повнокровнішають. Капіту підступно зраджує Бенту. Ось вам і мелодрама про кохання, розлуку, зраду і все те, чого прагнуть люди, коли занурюються в тканину серіалів. І так, дитина-невідомо-від-якого-батька тут теж є. Як і сентиментальні вставки, щоб "пробити на сльозу".<br />
І якби на цьому все, то навряд чи "Дона Кажмурру" було б так цікаво читати. Але читати таки цікаво. Тому що кожен цікавий книжковий світ завжди має вимір, який я називаю для себе "ЩОСЬ ІЩЕ". Щось неочевидне, якщо тільки не придивлятися. Але не придивитися не вийде. Тому що після співчуття Бенту та його проблемам, після прогулянки його щоденниковими записами неминуче виникне питання: а чи мав Бенту підстави для ревнощів?<br />
Оповідь від першої особи <span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">— </span>це не тільки щирість і безпосередність вражень, а й інструмент ненадійних оповідачів. І ось ми вже не віримо Бенту, і ось він не ніжний лицар своєї дами серці, а ошалілий Отелло, що своїми руками нищить своє щастя. І сентиментальний роман ураз перетворюється на психологічний.<br />
Чи зрадила Капіту свого коханого, читач ніколи так і не дізнається. Зате лайфхаки "Як послідовно й остаточно викурити щастя з життя" отримає. Вони універсальні що для кінця дев'ятнадцятого століття, що для століття двадцять першого.<br />
<br />
<b>Не без іронії</b><br />
Якщо приймати на віру твердження, що іронія <span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">— </span>ознака інтелекту, то "Дон Кажмурру" <span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">— </span>це ще й інтелектуальна проза. Тут чимало ідеться про творчість, її природу, але також і про псевдотворчість. У творі помірна кількість афоризмів, і хоч я давно таким не займаюся, але все-таки щось для себе та й попідкреслювала.<br />
<br />
<i>Жузе Джіаш любив найвищий ступінь порівняння. Таким чином він наділяв думки монументальністю, й оскільки їх у нього особливо не було, то так він зазвичай видовжував речення.</i><br />
<i><br /></i>
<i>Багато філософів, зрештою, </i><span style="background-color: white; color: #222222; font-family: sans-serif; font-size: 14px;">—</span><i> лише безробітні тенори.</i><br />
<i><br /></i>
<i>Оскільки перша дитина моєї матері була мертвонародженою, вона звернулася до Бога, щоб Той дарував їй другу, й дала обітницю, що якщо народиться хлопчик, вона присвятить його церкві. Гадаю, вона сподівалася, що народиться дівчинка.</i><br />
<i><br /></i>
<i>Я вчиняв оргії з латиною, але був незайманим із жінками.</i><br />
<i><br /></i>
<i>Здається, у Тацита (...) я читав про іберійських кобил, які зачинають від вітру. У цьому розумінні моя уява була великою іберійською кобилою, у якої від найлегшого бризу народжувалося лоша, що потім перетворювалося на Буцефала.</i><br />
<i><br /></i>
<b>Усім читати</b><br />
Як можна зрозуміти, філолог знайде поживу для розуму під час читання "Дона Кажмурру": і через розширення читацьких горизонтів (чи багато ви читали бразильської літератури?), і через техніку оповіді (ненадійний оповідач), і через алюзійність. А от чи придатний роман для чистого читання? Без заморочування з алюзіями, натомість із безпосередньою насолодою занурення в історію? Співзасновниці видавництва Марина й Анабель провели експеримент: вони взяли кілька примірників роману й ходили по ринку на Академмістечку, заохочуючи продавців і продавчинь прочитати книжку й поділитися відгуком. Таку читачку дівчата <a href="https://www.facebook.com/macondopublishing/photos/a.1911413985818527/2088994581393799/?type=3&theater">знайшли</a>. Дуже скоро вона має поділитися своїми враженнями. І я теж на них чекаю.<br />
<br /></div>
</div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com5tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-16962252504494777402019-07-09T11:05:00.000+03:002019-07-09T11:05:23.629+03:00Людина VS сміття: що можемо зробити?<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div align="center" style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<strong style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">Кидаєш погляд на цю книжку й думаєш: гарно! Кислотний зелений колір ніби має виїдати погляд, але він натомість викликає співчуття до всіх тих пластянок і шкарабанок, що століттями поневіряються на сміттєзвалищах. Така обкладинка. Мультяшна і добра. І дуже-дуже серйозна.</span></span></span></strong></div>
<table cellpadding="0" cellspacing="0" class="tr-caption-container" style="float: left; margin-right: 1em; text-align: left;"><tbody>
<tr><td style="text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhvTFILTTRNuC83cgOByOgRPb1fIFVM4Tzr5uOcK686gN8QouDeNioJG61w5SWx1LrMskp7qZZ3BYTgJ9opfkCLeR06Kqm615shnK7XQkxzvuLUHwsfVyFqpsPjXhpi5S9FHndNh9LP9-7U/s1600/%25D0%25BA%25D0%25BD%25D0%25B8%25D0%25B6%25D0%25BA%25D0%25B0.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; margin-bottom: 1em; margin-left: auto; margin-right: auto;"><img border="0" data-original-height="1013" data-original-width="1500" height="216" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhvTFILTTRNuC83cgOByOgRPb1fIFVM4Tzr5uOcK686gN8QouDeNioJG61w5SWx1LrMskp7qZZ3BYTgJ9opfkCLeR06Kqm615shnK7XQkxzvuLUHwsfVyFqpsPjXhpi5S9FHndNh9LP9-7U/s320/%25D0%25BA%25D0%25BD%25D0%25B8%25D0%25B6%25D0%25BA%25D0%25B0.jpg" width="320" /></a></td></tr>
<tr><td class="tr-caption" style="text-align: center;">фото взято із сайту <a href="https://starylev.com.ua/">https://starylev.com.ua</a></td></tr>
</tbody></table>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">То що ж може зробити людина, щоб не перетворити планету на сміттєзвалище? Багато чого. Сортувати сміття не проти більшість людей, принаймні на рівні ідей. Але крок від «бути не проти» і «нарешті зробити» часто лишається неступленим. Та після прочитання «Книжки про сміття» Галини Ткачук і дорослі, і зовсім юні читачі:</span></span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="font-family: inherit;"> </span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">– довідаються про численні екологічні ініціативи в Україні та за її межами;</span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">– знатимуть, яка альтернатива пластиковому посуду чи звичним пакетикам, у яких зважують овочі та фрукти;</span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">– усвідомлять принципи сортування сміття та розшифровуватимуть загадкові досі позначки на упаковках виробів.</span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">– дізнаються, що в Україні працює інтерактивна карта, на якій позначають сміттєзвалища, а потім звітують про їхнє ліквідування;</span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">– з’ясують значення слова «плогінг» та за хештегом відстежувати химерне й корисне хобі;</span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">– побачать, які архітектурні витвори можуть постати на основі переробленого сміття.</span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="font-family: inherit;"> </span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">Родзинка книжки – не лише її інформативність, а й стиль. Власне, книжку писала не тільки Галина Ткачук, а й її помічники-школярі. Може, тому є відчуття, що до видання причетна команда. І що саме в команді круто не тільки писати книжки, а й очищати довкілля від сміття.</span></span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="font-family: inherit;"> </span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">Видання не тільки про сортування сміття чи можливості його переробки. Це про стиль життя, що його треба виховувати з-за шкільної лави. Тут і ощадність користування, й усвідомлене використання різних речей, і виховання вміння відмовитися від зайвого. Це і є оте формування «людини майбутнього», тільки в ненав’язливій, хоч від того не менш переконливій манері.</span></span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="font-family: inherit;"> </span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">У книзі не тільки теорія. Тут все на прикладах, усе в межах діяльності конкретних людей: і письменниці з донькою, що прибирали засмічений пляж; і досвід екоактивістів, що створили свої платформи для покращення ситуації в Україні. І кроки, які кожен школяр (а краще - команда школярів) можуть утілити у своїй альма матер.</span></span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="font-family: inherit;"> </span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">«Книжка про сміття», отже, – це книжка про самовиховання. Про діяльність і уважність навіть до дрібниць людського повсякдення. Адже щойно ми усвідомимо, що дрібниць не існує, а відповідальність – не тягар, а необхідність, майбутнє планети може змінитися на краще. </span></span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;"><br /></span></span></span></div>
<div style="background-color: white; box-sizing: border-box; color: #333333; margin: 0px; outline: none; padding: 0px; text-align: justify;">
<span style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span lang="UK" style="box-sizing: border-box; margin: 0px; outline: none; padding: 0px;"><span style="font-family: inherit;">Джерело - блог Видавництва Старого Лева: <a href="https://starylev.com.ua/club/article/lyudyna-vs-smittya-shcho-mozhemo-zrobyty?fbclid=IwAR0mQxr-J4YKK4yDk87dE5lOv-Qer3wmHALY5u1pGd4kXLVjVQ7xtLE0_nk">Людина VS сміття: що можемо зробити?</a></span></span></span></div>
</div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-28713611127712293532019-07-02T20:08:00.000+03:002019-07-02T20:21:28.064+03:00«Окололітературне» – майже як «околофутбольне»<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<br />
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify;">
<span lang="UK" style="mso-ansi-language: UK;">Єдиною моєю покупкою на цьогорічному Книжковому Арсеналі була книжка
«Окололітературне» Тетяни Трофименко. «Усе, що ви хотіли знати про сучасну
українську літературу» – написано на обкладинці, і я сподівалася, що це буде
якесь науково-популярне дослідження про тенденції розвитку нашої літератури у
паролях і явках. Вийшло і так, і не так: щоб ці тенденції виокремити, треба
читати між рядками, адже книжка – це збірка вже опублікованих рецензій Тетяни Трофименко
із 2005 року до ближчих часів.<o:p></o:p></span></div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgjmPFNSYC5jCjM3Hh3m6sDyV08KEiSGj2KrrsFgNXEzhItTAF4RALM75uFQawzWqwHthlYLxRDc0158NnzzCWlBEsIP6XRF1KH9aeaLQ6cZhheEYH2QG3jUvZ6l4I5V2_hDpxtk1-iz8Nc/s1600/%25D0%25BE%25D0%25BA%25D0%25BE%25D0%25BB%25D0%25BE.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="772" data-original-width="441" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgjmPFNSYC5jCjM3Hh3m6sDyV08KEiSGj2KrrsFgNXEzhItTAF4RALM75uFQawzWqwHthlYLxRDc0158NnzzCWlBEsIP6XRF1KH9aeaLQ6cZhheEYH2QG3jUvZ6l4I5V2_hDpxtk1-iz8Nc/s400/%25D0%25BE%25D0%25BA%25D0%25BE%25D0%25BB%25D0%25BE.jpg" width="227" /></a></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify;">
<span lang="UK" style="mso-ansi-language: UK;">На відміну від творчості багатьох критиків, рецензії Тетяни Трофименко я
майже завжди дочитую до кінця. Тому що а) вони веселі б) некомпліментарні. Ці
дві ознаки відрізняють статті критикині від доробку її колег, зі статей яких
часто незрозуміло: то як їм ця книжка? Ось тут все чітко і зрозуміло: твори
сучукрліту авторці переважно не подобаються, й авторка пояснює, чому. Робить
вона це в іронічній або саркастичній манері. Мені ця сміливість дуже
подобається, хоча знаю, що багато хто<span style="mso-spacerun: yes;"> </span>не
любить статті критикиці (як себе називає авторка), тому що вони іноді бувають
украй жорсткі й надто суб’єктивними (хоча що таке об’єктивність у розмові про
книжки – не знаю). Особливо багато галасу кілька років тому виникло довкола циклу
«Золоті хлопчики сучукрліту», де авторка вщент рознесла твори Андрія Любки,
Олександра Михеда й Олексія Чупи, причому в статтях ішлося не тільки про твори,
а й про життєписи авторів (відповідно, розмиту лінію етичності було ніби як
перейдено, багато хто злився й ображався). Менше з тим, як читачці, мені було
цікаво стежити за реакціями на опубліковане. Ба більше: мене не відлякала
критика авторів, я навпаки після того прочитала хоч по одному твору кожного з
них, щоб з</span>’<span lang="UK" style="mso-ansi-language: UK;">ясувати, що Чупу й
окремі твори Андрія Любки я читати можу, а от Олександр Михед – точно не моє.
Загалом статті Тетяни Трофименко нагадують літературно-критичний варіант моїх
улюблених «Рагулів», адже борються проти несмаку в літературі. До речі, у "рагулівни" Тетяни Микитенко і критикиці Тетяни Трофименко є спільний проект </span>–</div>
премія "Золотий хрін" за найгірший опис сексу.<br />
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify;">
<span lang="UK" style="mso-ansi-language: UK;"><span style="mso-spacerun: yes;"> </span>Ну а що таке несмак - кожен розуміє
по-своєму. Для когось це прямолінійна, не обтяжена символізмом та іншими
естетичними викрутасами оповідь, комусь збитість сюжетних ліній та
стереотипність зображеного (жінка-берегиня, село-оплот святості, українці –
наймужніші козаки та найпалкіші коханці і всяка така єресь). Тетяна Трофименко
послідовно критикує два недоліки, притаманні творчості наших авторів: це нав’язливий
автобіографізм та безсюжетність. Відповідно, якщо авторка когось похвалить, то
за хорошу роботу над сюжетом та за пошук нових тем.<o:p></o:p></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify;">
<span lang="UK" style="mso-ansi-language: UK;">Що іще в книжці цікаво, так це те, як змінюється манера самої авторки. Якщо
в статтях початку двохтисячних критикиня висловлюється все-таки м’якше і
нерідко з частиною, типу, що є щось у творах і хороше, то свіжі статті значно прямолінійніші
(але й веселіші) і на компліменти зовсім не щедрі. За статтями, до речі, можна
простежити розвиток (чи деградацію) нашого літпроцесу, адже Тетяна Трофименко
пише про всі головні книжки року, та й не тільки про самі книжки, а й іронічно про
все «окололітературне» (це як «околофутбол» - бійки після матчу). Хай там як,
мені ця емоційність близька й цікава, але якщо в мене колись вийде книжка, якою
я пишатимуся, то було б круто, якби Тетяна Трофименко її не прочитала))) Бо
автори реагують на статті критикині трохи не так, як читачі з попкорном на
трибунах. <o:p></o:p></span></div>
<br /></div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com2tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-82487698288834265542019-06-25T00:46:00.000+03:002019-06-25T00:54:35.655+03:00За що я полюбила "Гру престолів" (і навіть не розчарувалася фіналом)<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
Останні кілька вечорів безглуздо зяють порожнечею. Я дивлюсь у вікно і думаю про нього. Про того, що надавав моїм будням сенсу, про того, з ким майже ніколи не було нудно. Про того, хто дивував і хто змушував цінувати життя (адже приємно жити у буднях, де на твоїх очах з дня у день не знімають голів, не палять міст і не випускають кишок). Він - це серіал "Гра престолів".</div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg9f2B4QGrc6DyI4nbWBb0KzOWoFDOnVVzw8WAln0EjwSkoE0sHKckkPRAQZq6nG2U6kDkvuHFYEXCOodXrM9X8KnY1QuivTgDFdaU12Kti5zRIrGU8tefQrPVwAAuYP0OUkxvxWEoZHJLP/s1600/%25D0%25B3%25D1%2580%25D0%25B0.webp" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em; text-align: justify;"><img border="0" data-original-height="344" data-original-width="610" height="225" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg9f2B4QGrc6DyI4nbWBb0KzOWoFDOnVVzw8WAln0EjwSkoE0sHKckkPRAQZq6nG2U6kDkvuHFYEXCOodXrM9X8KnY1QuivTgDFdaU12Kti5zRIrGU8tefQrPVwAAuYP0OUkxvxWEoZHJLP/s400/%25D0%25B3%25D1%2580%25D0%25B0.webp" width="400" /></a></div>
<div style="text-align: justify;">
Знайомство почалося натужно. Ми з чоловіком увімкнули першу серію й не додивилися до кінця. Похмурий антураж, якісь огидні персонажі, трупачини кожні півгодини. "Не моє", - подумала я й відмовилася. Але світ напосідав своїми "Як вижив Джон Сноу", "Бран - Король ночі? Неймовірні теорії" і "Топ 18+ сцен із Гри престолів". І я вирішила: не може людство бути таким нерозумним, щоб шаленіти від фігні. І почала читати книжку, щоб перемкнутися потім на серіал і стати, урешті-решт, фанатом "Пісні льоду й полум'я". Так що шановні люди, які пишаються тим, що не бачили жодної серії "Гри престолів": пишатися нічим.</div>
<div style="text-align: justify;">
Чому "Гру престолів" варто прочитати/подивитися?</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>1. Персонажі.</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Їх тут ну дуже багато, і вони шалено різноманітні, багатогранні. Один каліка, що в муках стає провидцем, друга - юний янгол помсти за рідних, третя - наївна дурепця, що стане мудрою правителькою (хоча менше дратувати не перестане), четвертий - вродливий принц, що про це не відає й тимчасово підпрацьовує шпигуном, щоб потім щиро заприязнитися з ворогами; п'ята - Мати Драконів із поганою спадковістю; шостий - харизматичний дипломат енного левела, засновник демократії в царстві свавілля, якого, втім, на початку книжки називають виродком через те, що він - коротун. Сьомий з восьмою - брат і сестра, але не тільки. Чи варто продовжувати? Краще ні, бо це я ще не згадувала про потворного здорованя, що мріє убити свого не менш здоровенного брата-убивцю, про хлопця, який ніяк не міг визначитися, хто ж він, і зрадив своє найсвятіше, а потім потрапив у лабети садиста й перетворився на тварину... А ще є красунечка-маніпуляторка, навіжена жриця, вогнекоса жінка-воїн, що загине від рук дитини... Час зупинитися. Бо про персонажів говорити можна довго. Щоправда, автор регулярно проріджує їх, тому не варто прикипати серцем до улюбленців. Я двічі обпалювалася: на Неді та Робу Старках. Утім, крутість персонажів не в методичному авторському винищенні, а в тому, як вони змінюються. За ГП можна вчити дітей, як треба вибудовувати персонажів, як вони мають змінюватися, чому вони мусять бути неоднозначними. При чому такими є не тільки основні герої, а й другорядні: від Сірого Черва до Ягена Кхгара, від Мелісандри до Тормунда. Одного персонажа можна люто ненавидіти, щоб потім полюбити (як Джейме) або щоб принаймні зрозуміти і пробачити (як Теона Грейджоя). Щоб тримати рамку оповіді є, звісно, й рідкісні покидьки (Рамсі Болтон, Джоффрі Баратеон), але вони потім так смачно подихають, що катарсис барабанить по скронях.</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>2. Світ "Пісні льоду й полум'я"</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Світ епопеї похмурий, але багатогранний. Тут вам і сувора Північ з чардревами та кам'яними замками, і загадкова Стіна, що охороняє Вестерос від химерних білих блукачів (поки до них, щоправда, сюжет дістанеться, Джоффрі Баратеон вже спочине в бозі). І дивовижні ландшафти півдня - від райськоподібного Дорна (насправді змійки там водяться ще ті) - до затоки Работорговців із єгипетським колоритом. І, звісно, Королівська гавань (якщо ви уявляєте собі красу Дубровніка, де й знімали цю локацію, ви розумієте, про якого типу красу ідеться). Усе це змінюється: від деяких королівств не лишиться каменя на камені, деякі райські пейзажі перетворяться на засніжені пустирі. Нудно не буде. А от красиво - так. І дуже, дуже видовищно, ніби в щедробюджетних фільмах.</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>3. Сюжет</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Не скажу, що тут усе ідеально. Коли персонажів кілька сотень, завжди є ймовірність, що про когось автор просто забуде (як про Кейтілін Таллі в образі зомбака, щоправда, тільки в книжці). Але загалом збудований за найпопсовішим каноном (розлучи братів і сестер на початку, щоб звести їх аж десь за обрієм кінця) сюжет тримає в напрузі кожну книжку, кожен сезон. А епічність прикрашає навіть традиції миловаріння (так-так, тут теж є дитина, яка не знає, хто її батьки. Тільки не Дика Роза, а Джон Сноу їй імення). Чи помститься Ар'я убивцям батька? Чи загине хоча б з другого разу Джон Сноу? Хто посяде залізний трон? - я навела три питання, а можна згадати ще з десяток, через які не вдасться розтягнути задоволення й дивитися серіал (або читати книжку) неквапливо. Доведеться пожерти все за якийсь місяць-два-три (залежно від темпу читання).</div>
<div style="text-align: justify;">
Ще однією перевагою серіалу вважаю правильні наголоси в деяких дражливих і для сучасного суспільства питаннях. Це питання інакшості. Будь-який "інакший" персонаж викликає своєю інакшість тільки симпатію. Я реально вважаю, що Тіріон Ланністер (до останніх сезонів мій улюблений персонаж) до біса (до Біса) харизматичний. А інакшому у своїй орієнтації Лорасу Тіррелу я співчувала до його загибелі й оплескувала подумки толерантності (читай справжнього адекватного ставлення) зі сторони його родини. До речі, у книзі гей-лінія завуальована і читається між рядками, і це той момент, коли серіал тільки виграв від того, що цю лінію розвинули. Принаймні в образі Лораса. Ну бо розкутість Яри Грейджой і Елларії Санд разом із Оберином - то таке, мистецтво заради мистецтва, свобода заради свободи. Там по книзі, здається, й Дейнеріс мала різні досвіди. І Серсея теж щось там запалювала з якоюсь княгинею (але Серсеї ідеться не про сексуальну розкутість, а про жадобу домінування, адже Серсея завжди шкодувала, що не народилася чоловіком, а тому фактом свого народження в тілі дівчинки віддалилася від Його Величності Трону).</div>
<div style="text-align: justify;">
А ще круто, що жіночі образи в епопеї мало не важливіші, ніж чоловічі. Вони так само величні, так само слабкі й так само жорстокі, як і чоловіки. Р - рівноправність. Навіть якщо йдеться про тупість (маю на увазі Дейнеріс в останньому сезоні, але роблю поправку на кепські владолюбні гени, які й брата Візеріса згубили).</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>4. Акторський склад</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Це вже ближче до серіалу. Я навіть не знаю, про що тут говорити. Усі актори дібрані бездоганно. Кожен втілює персонажа краще, ніж у моїй уяві, коли я читала. Зараз час від часу подивлюся якісь відяхи на Ютьюбі просто щоб подивитися на акторів, послухати їхні враження від сценарію. А, якщо по-чесному, то просто щоб з ними не прощатися.</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>5. Музика і заставка.</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Я - та людина, яка НІКОЛИ не перемотувала заставки до "Гри престолів". (На відміну від чоловіка). Основна тема Раміна Джаваді слухана-переслухана у метро, у машині, навіть перед сном)))Слухана вона у версії купи оркестрів, у виконанні аматорів... Ну а про майстерність виконання заставки до "Гри престолів" краще почитати тут:<a href="https://gameofthrones.fandom.com/ru/wiki/%D0%92%D1%81%D1%82%D1%83%D0%BF%D0%B8%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%D1%8F_%D0%B7%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0">Вступна заставка (російською)</a>.</div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
Щодо серій. Серії, які мене шокували (або просто були найемоційніші) - це вбивство Неда Старка, зрада Шаї, смерть Дрого, ЧЕРВОНЕ ВЕСІЛЛЯ (мало книжку не викинула у вікно маршрутки, а книжка електронна), коли Джейме врятував Брієнну від ведмедя, знущання Рамсі з Теона, Битва бастардів, коли Ар'я покинула Пса, коли загинув Ходор!!!!, вибух септи Бейлора, коли стало відомо, що Джон - не бастард Старка, коли падлюка Баратеон спалив принцесу Ширен, коли Джон поцілував Дейнеріс, коли Санса тікала з Теоном, смерть Варіса, ну і битви з блукачами, весь сьомий і восьмий сезони.</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>Мій улюблений персонаж на момент завершення саги - Джейме Ланністер</b>. Поки Тіріон перетворився на мирного й одноманітного у своїй правильності вершителя демократії, Джейме зберіг лицарство хоча б й у вірності найпаскуднішому персонажеві історії - Серсеї. Звісно, якщо увімкнути режим "фанфік", Джейме убив би Серсею, лишився б із Брієнною (улюблений персонаж із когорти абсолютного добра, але не такий цікавий в аспекті розвитку характеру). Але так то й так, є своя краса в такому вчинкові. Тим більше Серсея була вагітна (сподіваюся, що таки була). А от Джон Сноу, який убив Дейнеріс під час поцілунку.... Ну, так собі благородство.</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>Найхимерніший бог з машини - смерть Короля Ночі.</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Взагалі Король Ночі мені норм. Небагатослівний, величний, з першого разу завалив дракона - круто, я вважаю. Але чому було сунути по Брана ще до того, як його сімпатічні (я так називаю блукачів) перебили би весь люд? Виграє кров жива у такій нетерплячості. А Король-то мерців. Якось не подбав про додатковий захист. Краще б Теон поцілив своїми суперстрілами під те мряцьке коліно. Та, схоже, сценаристам сказали, що час згортатися, технічка вже йде додому і нервово брязкає ключами</div>
<div style="text-align: justify;">
.</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>Як я ставлюся до нового короля?</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Десь у мережі бачила мемасик. "Учись, синку, бо сидячи на дупі в житті нічого не досягнеш". І далі фото Брана Старка. Не можу сказати, що мене здивував такий поворот. Це ж як у житті: хтось, як каже моя знайома, двіжує, а хтось просто поводиться правильно й холоднокровно. І потім перемагає. Бран - найадекватніший, хоч і найнудніший претендент на престол. Бо Лід і Полум'я вжитися не можуть, вони самознищаться. Перемогти має розум, а не гаряче серце. Ну а що в Брана не буде спадкоємців, то це й на краще: не буде війн і кровопролиття, не піде брат на брата, а будуть вибори, Білль про права людини і Торжество Демократії.</div>
<div style="text-align: justify;">
<b>Чим я лататиму душевні діри після закінчення серіалу?</b></div>
<div style="text-align: justify;">
Плекатиму сподіванку, що Джордж Мартін напише інший фінал у книзі. Що майбутні книжки будуть великими. Що я їх чекатиму, як цілий світ чекав восьмого сезону. А для цього - многая літа письменнику.</div>
<div style="text-align: justify;">
Тому що мене давно так нічого не захоплювало, як "Гра престолів". Тому що це черговий доказ щастя читання, споглядання й обговорення. Тому що досі гуглю щось типу "рамсі теон дружба" (бо актори дружать) або, змахнувши сльозу, "джон ігрітт весілля". Просто дивлюся на акторів, і почуваюся класно, що вони були в моєму житті, що були обговорення цих нескінченних ліній із друзями. Що ми разом ненавиділи Мізинця, любили Сема, хвилювалися за Джораха, сміялися з жартів Тормунда, страждали з Брієнною. Уболівали за Джона Сноу. А хтось, може, за Дейнеріс.</div>
<div style="text-align: justify;">
Банально, але.... Хочу розбачити всі сезони і книжки, щоб пізнати їх заново.</div>
<div style="text-align: justify;">
І заздрю тим, у кого весь цей шлях попереду!</div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
(ПОЗА КОНТЕКСТОМ. Усім, хто побачив помилки у написанні слів (або хибодруки), не забудьте написати, бо я ж учителька, а в учителів свої гілті плеже на дозвіллі.)</div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
</div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com6tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-14011167738751296432019-06-17T00:38:00.000+03:002019-06-17T16:58:36.577+03:00Кому вірити: блогерам чи критикам?<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
Бог чи матерія? Курка чи яйце? Літературна критика чи блогінг? Останнє питання вже років із три гуляє по багатьох літературних заходах і вже набуло статусу філософського. Бо відповідь, ясна річ, одна: і критика, і блогінг, головне, щоб якісно. Я ж по можливості ходжу на такі події не для того, щоб кричати "Бійка! Бійка", коли хтось зарядить, що критики - це зануди, а блогери - непрофесіонали. Мені більше цікавить, як по-різному можна говорити про книжки. І тішуся, що такі розмови можливі в принципі, бо ще років 5 тому блоги про літературу якщо і були, то якісь самітні й поодинокі, без натяку на середовище. Ну а критика... Про критику якось іншим разом.<br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiKfQxsU_JX53Vi-FWhmLp-6QdluQJEoAw8eQ6yvYfewBbaSzmmFPgm2lYCfYpn05GgWVgfw9i9ec6LUTvm7TzxY1VzI6xhIo4dhP7dPjzbVegWjKxT-4DnR_XYjlfoQnoMqlyI6PaW2WQv/s1600/%25D0%25BA%25D1%2580%25D0%25B8%25D1%2582%25D0%25B8%25D0%25BA%25D0%25B0+%25D1%2587%25D0%25B8+%25D0%25B1%25D0%25BB%25D0%25BE%25D0%25B3%25D0%25B5%25D1%2580%25D1%2581%25D1%2582%25D0%25B2%25D0%25BE.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="628" data-original-width="1200" height="328" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiKfQxsU_JX53Vi-FWhmLp-6QdluQJEoAw8eQ6yvYfewBbaSzmmFPgm2lYCfYpn05GgWVgfw9i9ec6LUTvm7TzxY1VzI6xhIo4dhP7dPjzbVegWjKxT-4DnR_XYjlfoQnoMqlyI6PaW2WQv/s640/%25D0%25BA%25D1%2580%25D0%25B8%25D1%2582%25D0%25B8%25D0%25BA%25D0%25B0+%25D1%2587%25D0%25B8+%25D0%25B1%25D0%25BB%25D0%25BE%25D0%25B3%25D0%25B5%25D1%2580%25D1%2581%25D1%2582%25D0%25B2%25D0%25BE.jpg" width="640" /></a></div>
</div>
<div style="text-align: justify;">
Отже, (хоча хто починає втуп зі слова "отже"?) 6 червня у ПінчукАртЦентрі відбулося обговорення діяльності книжкових блогерів і критиків. Модерувала зустріч Дарина Гладун. У дискусії взяли участь книгоблогерки Катерина Молочко, Анна Єкименко-Поліщук, Марія (maria_pravda і Інстаграмі), anniereadsbook (теж із Інстаграму). Це лінія оборони блогерів. Зі сторони критиків був єдиний представник - письменник та літературний критик Олег Коцарев. Ось такий нерівноцінний у кількісному аспекті батл.</div>
<div style="text-align: justify;">
Хоча який там батл? І між ким? Майже всі учасники обговорення за фахом журналісти. Та ще й всі одне поперед одним люблять книжки в масштабах своєї діяльності: чи то культурна журналістика, чи то youtube-канал, чи сторінка в Інстаграмі. Без жодного протистояння.</div>
<div style="text-align: justify;">
Але ж тема дискусії побудована на альтернативному питання: літературна критика чи блогінг? </div>
<div style="text-align: justify;">
Треба з'ясувати різницю.</div>
<div style="text-align: justify;">
А різниця умовна.</div>
<div style="text-align: justify;">
Звісно-звісно, "чиста" критика передбачає грунтовніших знань про літературний процес. Аж до межі, де критика перетинається із літературознавством. Хоча мені вже трохи перестає подобатися, коли критиків асоціюють із, даруйте, Інститутом літературознавства НАНУ. Не заперечую, що там подеколи працюють цікаві науковці, але саме уявлення про цей Інститут (як і будь-яку офіційну наукову установу) сонно-негативне (принаймні, у мене, надто з огляду на плагіат-скандал, який, попри все, як покривався, так і покривається далі, навіть попри зусилля окремих останніх із Могікан змінити ситуацію й не заплямовувати репутації). Бачите як я плавно сповзла вже зовсім на нелітературну тему? А це тому, що такі інституції часто й асоціюються зі чимось довколалітературним, переважно шкурним або майновим (як у НСПУ). Це я до того, що критики звідти якщо й виникають, то не завдяки, а всупереч. І в Україні я не знаю, чи й назву хоча б із десять літературних критиків, чиї погляди й стиль мені цікаві, а активність стабільна. </div>
<div style="text-align: justify;">
З блогерами ситуація інша. Їх уже багато і стає ще більше. І пишуть активно. Звісно, якість дописів теж різна. Але книжкове блогерство - це все-таки хобі, у якому кожен вдосконалюється (або не вдосконалюється) у своєму темпі й зі свого бажання. Блогери - це передусім емоційність, це красиві картинки (хоча для мене картинки неважливі від слова "зовсім"). Чому кажу про картинки? Бо одна із присутніх поставила питання, типу, як книгоблогерки плекають єдиний стиль у своєму інстаграмі й відшуковують свої фішечки, щоб привабити більшу частину аудиторії. Хоч принагідно до розмови про інстаграм, що є передусім візуальною спільнотою, запитання справедливе, по-моєму, не всім блогеркам воно сподобалося, адже є універсальна відповідь "про книжки завжди читатимуть менше, ніж про чувака, що обклеївся скотчем і зняв себе на камеру". Тож, виходить, надмірно перейматися смаками аудиторії й намагатися сподобатися ніби і не випадає. З іншого боку, справедливо і те, що дуже скоро всі загравання з єдиним стилем стануть пережитком. Знову-таки, тому що це кричить "я хочу сподобатися кожному", а кому цікавий блогер, який хоче сподобатися кожному?</div>
<div style="text-align: justify;">
Цікавим і дражливим питанням дискусії було питання волонтерства. Ні для кого не секрет, що блогери - це волонтери, які поєднують своє хобі із місією книгопоширення й реалізацією верхніх шарів із піраміди Маслоу-Ікроу. А нижні задовольняють інші види діяльності. Тобто блогерам платять хіба книжками. Критики працюють за гонорар (от, все-таки знайшли ще одну відмінність). Зі свого досвіду скажу, що мені за відгуки платили двічі. Одного разу у 2011, здається, році я запропонувала тему для статті на сайт, її опублікували, і мені заплатили 300 гривень (я купила фен, він працює досі). у 2017 році одне видавництво запропонувало мені написати відгук на книжку і заплатили за нього теж 300 гривень. Здається, купити фен на такі гроші вже не можна. Усі інші відгуки я писала або за книжку, або за сертифікат на книжки. Це означає, що у мене є інша робота і купа підробітків. Думаю, так відбувається і з іншими блогерами. Що платять критикам - не уявляю, хоча, попри все, треба чітко усвідомлювати, що робота критика (якщо це хороший критик) важка і потребує значних знань із теми. Вона зазвичай інтелектуально складніша, ніж робота блогера (бо мета й аудиторія диктують правила) Отже, критика для мене - це 1. Контекст. 2. Аналіз твору із відчитуванням алюзій, метафор, простеженням зв'язків твору із іншим доробком автора, так само як і з доробком авторів-попередників тощо. 3. Стиль. Критик має бути вправним у стилі. Його іронія має бути родзинкою, а суб'єктивність (навіть якщо вона часом перетворюється на зашквар, як у Тетяни Трофименко, наприклад) виправдана й обгрунтована. 4. Погляд у майбутнє літератури (сумний або обнадійливий, або нейтральний). </div>
<div style="text-align: justify;">
З іншого боку, блогери зазвичай більше переймаються естетикою подання матеріалів, його настроєвістю й натхненністю. А буктьюбери ще й уміють монтувати відео))) </div>
<div style="text-align: justify;">
Звичайно, хороший блогер - це ще і критик, який заховався десь між лавандою й мандаринками. Блогери, які мені подобаються, це критики, які так себе не називають. Але вони впливають на чималу кількість читачів різного ступеня підготовки. Хороші книгоблогери для мене - це лагідні критики, які не шмагають читачів термінами та грою в критичний бісер, а кажуть: сядь зі мною, поговорімо, у мене є чай із лавандою. І ще десь мандаринки лежать.<br />
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
А тепер зацініть, як я під виглядом відгуку на подію розписала свої погляди на цю подію. Так робити негоже. Тож як виправдання своїх суб'єктивних дій, розкажу, що цікавого на зустрічі розповіли її учасники. Робитиму це тезово. Отже.<br />
- Сучасна критика поволі відходить від тенденції повчальності та викривальності. Перевага блогера в швидкій реакцій та здоровому перенесенні акцентів на анотування. Блогери не вчать. Межа між критиками і блогерами буває розмитою. Трапляється, що короткий блогерський огляд виконують цілком на академічному рівні. І критики, і блогери мають одну мету: розповісти, що це за книжка. (Олег Коцарев)<br />
- Критика - для авторів. Блогери - для читачів. (Анна Єкименко- Поліщук)<br />
- Критика - це не так про аудиторію, як про тип діяльності. Критик аналізує, а блогер ділиться враженнями. (Катерина Молочко)<br />
Звісно, це не все, що розповіли учасники зустрічі. Цікаво було послухати про блогерський досвід в Америці, що ним поділилася anniereadsbook (до речі, дуже красивий профіль, навіть я підписалася). Цікаво було послухати питання від глядачів і переконатися, в якій бульбашці живе кожен із нас і наскільки химерними бувають ці рідкісні перетини. Цікаво було просто посидіти й понасолоджуватися розмовою про книжки. Розмовою, для якої ще 5 років тому не було підстав.<br />
Що мене тривожить?<br />
Те, що часом блогери зникають. Тому що лупати сю скалу як хобі може не кожен. Я, наприклад, уже давно не можу й пишу вкрай рідко, хоча і думок море, й ідей, бракує тільки часу. Ось цей пост я пишу вже два тижні по абзацу, тому що не маю часу. І от помічаю, що блогери, яких я ніжно люблю, поволі або переходять в якийсь інший сегмент самопошуку, або вигорають і стають нецікавими. Це не про всіх, але трапляється. З іншого боку, з'являється нова, свіжа кров, ладна рвати і метати для розвою української словесності. Отже, ідеться про поступовий розвиток середовища. Про літературний процес. І це добре.<br />
Окрім тривог, є і радощі.<br />
Книжок багато. Читачів більшає, більшає розмов про прочитане. Кожен може написати будь-куди і, залежно від рівня статті чи огляду, опублікуватися, познайомитися з видавництвами, займатися благородною справою поширення книжок та розмов про них. Це велика розумова розкіш. Це цінно. Навіть незважаючи на те, що рівень розмови про книжки буває різний.<br />
Отже, про блогінг в Україні можна починати серйозні розмови. Навіть попри брак самої актуальної укранської літератури (книжок у нас таки виходить украй мало). Навіть попри те, що блогерам не платять, це не відбиває бажання натхненно займатися своїм хобі.<br />
Тепер було б класно, щоб у нас так розвивалася і критика. Бо критиків у нас ну дуже мало (порівняно з блогерами). Але це тема іншої розмови.<br />
<br /></div>
</div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com2tag:blogger.com,1999:blog-7806430810699090945.post-7760529912767339492019-05-22T19:16:00.001+03:002019-05-22T23:29:23.119+03:00"Смолоскип": несподівано і дуже радісно<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;">Побачити Париж – і померти. Здобути відзнаку Смолоскипа – і можна далі не писати))) Насправді, на мою думку, для автора-початківця будь-яка премія «Смолоскипа» – вагомий натяк на те, що писати далі таки варто. Дехто так і зробив: Сергій Жадан, Катерина Калитко, Ірина Шувалова, Мирослав Лаюк, Дмитро Лазуткін, Любов Якимчук, Юлія Стахівська, Анатолій Дністровий і навіть Андрій Кокотюха... Це неповний перелік лауреатів конкурсу. </span></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><b><span style="font-family: inherit;">Любов родом із книгарні</span></b></span></div>
<span style="background-color: white; text-align: justify; white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;">Моя любов до цього конкурсу і до самого явища </span></span><span style="background-color: white; text-align: justify; white-space: pre-wrap;">«</span><span style="background-color: white; text-align: justify; white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;">Смолоскип</span></span><span style="background-color: white; text-align: justify; white-space: pre-wrap;">» </span><span style="background-color: white; font-family: inherit; text-align: justify; white-space: pre-wrap;">загалом почалася з книгарні на Межигірській. Я туди прийшла на першому курсі. Саме там уперше відчула бажання «купити все». Зокрема круті перевидання класиків. З часом том Клима Поліщука, виданий у серії «Розстріляне відродження», надихнув написати курсову про творчість цього автора. Загалом поличка будь-якого україніста немислима без видань «Смолоскипа»: тут і антологія «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, і твори окремих авторів (Юліана Шпола, Михайля Семенка, Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та ін), і мемуари шістдесятників, і твори авторів діаспори, і чудова антологія критичних текстів ХХ століття. А ось нещодавно вийшов п'ятитомник творів Миколи Хвильового. Усе це – для вічності, але читати варто тут-і-тепер.</span><br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;"><b>Конкурс, що творить середовище</b></span></span><br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;"><b><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiUL6f97cf2nveWN4vTcW7sNAzFh60EIepJ6P8xW8KsRf29sMe_JdZi7Z4TeC5F7mbA4gcWLuum7HKWH7GZmcTmzvGia7YsIjYEcshT6HsxSs6Tf1M3J6n1zb00NnlwSeiI-Wk4jQ91E283/s1600/%25D1%2581%25D0%25BC%25D0%25BE%25D0%25BB%25D0%25BE.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em; text-align: justify;"><img border="0" data-original-height="960" data-original-width="720" height="320" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiUL6f97cf2nveWN4vTcW7sNAzFh60EIepJ6P8xW8KsRf29sMe_JdZi7Z4TeC5F7mbA4gcWLuum7HKWH7GZmcTmzvGia7YsIjYEcshT6HsxSs6Tf1M3J6n1zb00NnlwSeiI-Wk4jQ91E283/s320/%25D1%2581%25D0%25BC%25D0%25BE%25D0%25BB%25D0%25BE.jpg" width="240" /></a></b></span></span></div>
</div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;">Сама енергетика видавництва епічно сполучає літературне минуле і майбутнє. Тому що має свою історію. </span><span style="background-color: white; font-family: inherit; white-space: pre-wrap;">Конкурсу видавництва «Смолоскип» уже 26 років. Мені 28. У конкурсу чудова репутація, він творить середовище. Жоден інший не має такого лоску елітарності, особливо на тлі багатьох інших конкурсів для початківців (та і не для початківців теж). Бо шлаку таки чимало. Минув час, перш ніж я навчилася відрізняти адекватні премії від містечкових конкурсів ні про що (досвід роботи в "ЛітУкраїні" не проп'єш).</span></div>
<span style="background-color: white; font-family: inherit; text-align: justify; white-space: pre-wrap;">Але історія історією, але має бути ще і стиль премії, репутація. Фішка. Більш-менш сталий склад журі, якому я завжди довіряла перш за все як читач. Наталка Білоцерківець (авторка багатьох поетичних збірок, зокрема знакового для «вісімдесятників» вірша «Ми помрем не в Парижі»), Ростислав Семків (автор лайту «Як писали класики», «Як читати класиків», перекладач харду «Західний канон» Гарольда Блума, ведучий «Бібліофану», викладач Могилянки). Олег Коцарев (сага «Люди в гніздах», збірка "Цирк", один із середовищетворчих фігур української поетичної спільноти. Тобто тусовок). Поети ж бо, на відміну від прозаїків, не так сильно гніздуються вдома, і це прекрасно. </span><br />
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;"></span></span><br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;">Я читала багато творів лауреатів "Смолоскипа", а за одним стежу взагалі дуже пильно. Маю на увазі Мирослава Лаюка. Як почула його вірш про дідів у збірці "осоте!" (що й отримала першу премію на "Смолоскипі"), так читаю і досі все, що він напише. І коли подобається ("Баборня", "Метрофобія", "Троянда"), і коли ні ("Світ не створений"). Цього ж року вперше за багато років присудили першу премію в номінації "Поезія". Дуже цікаво почитати нову лауреатку!</span></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;"><b>Моя дорога до "Смолоскипа"</b></span></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;">Мені завжди хотілося взяти участь у "Смолоскипі", адже це – знак якості. </span><span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;">П‘ять років тому вперше надіслала на конкурс свої оповідання. Очевидно, тоді рівень мого критичного мислення щодо своїх можливостей був не дуже високий, а мотивація взагалі якась провінційна: «всі надсилають, а мені чому б не спробувати» (хоча все-таки, за моїми спостереження, якщо щороку надсилати на "Смолоскип" твори, то колись щось виходить). Так от, перший мій рукопис був солянкою всіх творів, що я написала. Концепція збірки? Ні, не чула. Звісно, премії тоді я не здобула, зате отримала якийсь такий припис, типу, пробуйте далі, у вас є перспектива (щось типу "Міс чарівність": день не ваш, але ми люди привітні). Я подумала, що колись візьму участь іще раз, але якщо і тоді отримаю "Міс чарівність", то добре подумаю, чи варто писати. Просто читач із мене кращий, ніж автор, і я буду тільки рада правді: моє – добре, а ні – ну, нічого страшного (визнаю, що це нездоровий максималізм, я просто така людина, тож з мого мислення прикладу не беріть). У мене просто робоча травма після роботи в "ЛітУкраїні": краще щоб дерева не гинули на папір, покладений для життя слів про ніщо (це не всіх авторів "ЛітУкраїни" стовалося, але надто багатьох). </span></span><br />
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;">Так от, я вирішила, що вдруге спробую точно. Але оскільки писати щороку по 100 сторінок для мене нереально, потрібна кількість сторінок назбиралася аж через чотири роки. </span></span><span style="background-color: white; font-family: inherit; white-space: pre-wrap;">І ось напередодні 2019 року я вирішила надіслати на конкурс збірку оповідань, об'єднану образом філолога. У кожному творі він є: або як вчитель, або як людина, що здобула філологічну освіту і не знає, куди її притулити; або як практикант, що збирає фольклор; або як пафосний чувак, що вміє створити довкола себе атмосферу елітарності, хоча невідомо, який він є насправді. Або як редактор, що працює над рукописом фентезі-саги, автор якої – ембріолог. Або студент літературної творчості, якому задали написати детективне оповідання, але хтось запізно почав це робити. Не можу сказати, що перебуваю в захваті від збірки, однак цей рукопис – моя розвідка у табір можливостей і пошук відповіді на питання: так чи ні? Учора третьою премією мені сказали "так". Що ж, можливо, колись я напишу щось ще краще і тоді надсилатиму доробок на конкурс із передчуттям повної перемоги. Можливо, майбутній рукопис буде вартий книжки, яку я б хотіла бачити і читати сама.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; font-family: inherit; white-space: pre-wrap;">Принаймні, завдяки конкурсу я знаю, що маю право так думати, а далі все залежить від досвіду і працьовитості. Дуже дякую членам журі за увагу до рукопису. А всім, хто любить "Смолоскип", як люблю його я, бажаю успіхів!</span></div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhS2J8Xx7UYTb1FTbGzTuUCpZ-KgjWYY2AaQ4OuE_CJybAiEwnO0PzLG6rfu_7ZJ6JdPhJ6SIGqSEMUEuR9K0SAfgGCfURyK1RgFYLGi3IcAf1pEnEByVPBh0OuJ17ic_5hDpC1HBIU564t/s1600/%25D0%25BC%25D0%25B8+%25D0%25B7+%25D0%25BD%25D0%25B0%25D1%2582%25D0%25BE%25D1%258E.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em; text-align: justify;"><img border="0" data-original-height="638" data-original-width="960" height="212" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhS2J8Xx7UYTb1FTbGzTuUCpZ-KgjWYY2AaQ4OuE_CJybAiEwnO0PzLG6rfu_7ZJ6JdPhJ6SIGqSEMUEuR9K0SAfgGCfURyK1RgFYLGi3IcAf1pEnEByVPBh0OuJ17ic_5hDpC1HBIU564t/s320/%25D0%25BC%25D0%25B8+%25D0%25B7+%25D0%25BD%25D0%25B0%25D1%2582%25D0%25BE%25D1%258E.jpg" width="320" /></a></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; font-family: inherit; white-space: pre-wrap;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;">Дуже приємно, що премію в </span></span><span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;">поетичній </span><span style="background-color: white; font-family: inherit; white-space: pre-wrap;">номінації здобула моя колега Наталія Мандрицька. Це дуже круто й цінно. С – середовище)))</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; font-family: inherit; white-space: pre-wrap;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; font-family: inherit; white-space: pre-wrap;">ПС: сорі за лапки різного накреслення у дописі) Блоґспот не передбачає заміни, а писала допис то з телефона, то з компа.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;"><br /></span></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;"><br /></span></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;"><br /></span></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="background-color: white; caret-color: rgb(255, 255, 255); white-space: pre-wrap;"><span style="font-family: inherit;"><br /></span></span></div>
</div>
garikpetrushokhttp://www.blogger.com/profile/08119613310238736335noreply@blogger.com4