середа, 27 квітня 2016 р.

Сезонне поповнення: Книжковий Арсенал-2016

Я люблю свята. Люблю дні народження, весілля, Різдво, Великдень, День Незалежності, Новий рік... І ось яке щастя: завдяки любові до читання в мене щороку на два свята більше, тому що я до глибини душі й кишені святкую ще й Книжковий Арсенал і Форум видавців.
І ось одне свято позаду, але попереду - книжки, що їх встигла придбати на цьогорічному Книжковому Арсеналі. А деякі  - вже й почитати. Про найочікуваніші книжечки цієї весни - у цьому пості.
Іра Цілик "Глибина різкості" (Meridian Czernowitz)

Купила цю книжку, бо мені цікава творчість Іри Цілик. Торік із задоволенням прочитала збірку новел "Червоні на чорному сліди", а цієї весни вирішила переконатися, чи так само вправно авторка пише вірші. Передбачаючи, що Іра Цілик писатиме вірші про АТО, я хотіла почитати, які ці вірші, щоб відповісти собі на питання: коли і чи варто писати про війну зараз, чи краще, щоб враження трохи дистанціювалися в часі. По прочитанню лишилося враження, що поезію про війну таки треба писати по гарячих слідах. Але "Глибина різкості" - не тільки про війну. Там чимало текстів, від яких мурашки бігають по тілу. І так, збірка переважно римована :)

Богдан Логвиненко "Saint porno" (Клуб сімейного дозвілля)
На початку року з прозою зазвичай довго запрягають, тому прозових новинок на Книжковому Арсеналі було відчутно мало. Але історію української порнозірки, яка відверто розповідає про своє життя, розрекламували дуже непогано. Маю сказати, книжка того варта: написана дуже легко, читається на одному диханні, ламає стереотипи. Хоча б через це варто прочитати.
 Олег Сенцов "Купите книгу  - она смешная" (Фоліо)
З двох причин я придбала перший роман уже тепер Шевченківського лауреата Олега Сенцова. По-перше, хотілося бодай таким маленьким вчинком підтримати політв'язня і його родину. А якщо без реверансів, то мені справді сподобалися його оповідання, і було цікаво, про що ж автор напише далі. Так от, роман "Купите книгу - она смешная" зовсім-зовсім не подібний за настроєм на оповідання: це вибухово смішна пригодницька проза. Саме про цю книжку буде мій наступний пост, а поки що просто довіртеся назві - вона чесна. 
Люсі-Мод Монтгомері "Рілла з Інглсайду" (Урбіно, переклад Анни Вовченко)
Не знаю, як я житиму далі: кілька років, приходячи на головні книжкові ярмарки, я обов'язково купувала нову книжку про Енн. Так я здійснювала мрію дитинства: прочитати всі романи про улюблену героїню! І ось остання, восьма книжка на полиці. Після Сенцова, вочевидь, візьмуся за неї, хоч і хочеться відтягнути прощання з Енн. Але відкину сентименти, бо на цю книжку серед моїх рідних і друзів уже черга! І все ж я мушу прочитати першою:) 
Віра Агеєва "Дороги й середохрестя" (Видавництво Старого Лева)
Віра Агеєва  - взірець вченого, який вміє справді захопливо розповідати про предмет свого наукового зацікавлення, а предмет цей дуже широкий: у книжці йдеться про Олександра Довженка, Миколу Бажана, Майка Йогансена, Юрія Косача, а також про наших відомих сучасників Оксану Забужко й Сергія Жадана. Оскільки цікаві подробиці з життя класиків і сучасників ніколи не набриднуть, а бездоганний стиль Агеєвої надихає, ця книжка для мене яко філолога просто маст рід.
Антологія української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття (Смолоскип, упорядник Віра Агеєва)
Як можна повернутися з пристойної виставки без цеглини? З Форуму я привезла "Улісса" Джеймса Джойса, а з Книжкового Арсеналу - антологію критики. Навіщо ж так ускладнювати читацьке життя?
Насамперед, тому що це рівень. Рівень культури мислення і письма. Я дуже хочу цього навчитися, але оскільки навчитися цього неможливо, то хоч почитаю, як це відбувалося раніше. Нарікання, що в нас не було і нема критики, несправедливі, коли бачиш такий грубий том і справді хочеш зануритися в дивовижно цікавий період нашої літератури - початок ХХ століття. Особисто мене найбільше цікавить період МУРу, оскільки це і маловідомо, і страшенно цікаво. 


Саме про ці книжки планую писати найближчі відгуки в "Читацькому щоденнику". Можливо, десь вклиниться пост про "Улісса". Хоча навряд :)

понеділок, 25 квітня 2016 р.

Українська Сем Джонс

Утретє я взяла до рук книжку зі словом "порно" на обкладинці. 
Досвід "Порногламуру" Ж.-М. Кюбільє і "Перламутрового порно" Ірени Карпи підказував, що про жодне порно усередині не йтиметься, а ховатися від зацікавлених поглядів у метро доведеться. Майже так і сталося.
Найбільш провокативними виявилися смішні мальовані форзаци книжки і наклейка, що книжка призначена для дорослих. Усе. Решта - це інтелігентна оповідь з уст жінки, яка в пошуках фінансової незалежності, а заразом і особистого самоствердження спробувала знятися у порнофільмах і досягла у цій справі успіху. Як я розумію, ця жінка розповіла Богданові Логвиненку свою історію, а він її художньо переповів, що й утілилося в книжці. Історія вийшла пізнавальна й цікава. Ніколи не думала, що українські порнозірки - такі начитані люди, які люблять Андруховича :), допомагають Майдану, невпинно культурно розвиваються і чхати хотіли на всі стереотипи і осуд.
Книжка справила на мене непогане враження, хоча вважаю порно вкрай небезпечним глядацьким захопленням, що провокує в людей комплекс вини, самопоїдання і і ще деякі серйозні проблеми. Але є й інший підхід: take it easy. Так мислить головна героїня і розповідає не так про свій досвід зйомок у дорослому кіно, як про самопошук.
Її підхід до життя насправді дуже привабливий насамперед через чесність: вона пригодошукачка, яка відмовилася від важкого життя у занепадницькому місті і вирішила щось змінити. Вона вольова, розумна, практична і щира. Найголовніше, вона цілісна у своїх поглядах на життя, без подвійних стандартів. Принаймні, видається такою. Її очима світ порноіндустрії (принаймні, на Заході) - це цивілізоване середовище люб'язних людей, які просто ось так  заробляють на гідне життя. Може, каже ця жінка, буває і по-іншому, але їй пощастило. На все іде за своєю волею, ризик заразитися хворобами мінімальний, бо всі дуже стежать за своїм здоров'ям, при цьому ще й купу грошей заробляєш. А на додачу позбуваєшся багатьох комплексів, вчишся розуміти людей і, головне, приймаєш себе такою як є.
Насправді я спокійно  поставилася до головної героїні, можливо, бо вона для мене насамперед цікавий персонаж, носій якоїсь ідеї. Усе-таки це книжка, історія, яку я, перегорнувши останню сторінку, забуду. Але, припускаю, що принагідно до порноіндустрії бувають і інші, значно сумніші історії. Та це вже інша тема.
Головна героїня багато розповідає про пострадянську безвихідь містечок, про індустрію фільмів для дорослих в Росії, Чехії, Угорщині, про ханжество багатьох чоловіків, про гендерну нерівність, про затурканість і стереотипність, про тяжке безпросвітне дитинство, а також дивним чином про силу волі, спробу вижити в недосконалому суспільстві і навіть, як я вже згадувала, про Майдан, російську, українську й "західну" ментальність. І зовсім небагато про те, як робляться фільми для дорослих, які головна героїня взагалі-то навіть дивитися не любить.
Головна ідея книжки - "не судіть, і не судимі будете". Хоча переконана, що дітям і підліткам, а також їхнім батькам, справді краще не читати цієї книжки, бо тут два варіанти: або розуміти і навіть захоплюватися, або по-чорному засуджувати. Я б не хотіла, щоб моя дочка захоплювалася порнозіркою і думала, що удача завжди супроводжує таких ризикових людей. Так само краще не розворохоблювати свідомість справді набожних людей. Зате типові читачі типу мене із задоволенням прочитають "Saint porno" і поставляться до головної героїні приблизно так як до Саманти Джонс із серіалу "Секс і місто". Цікавий персонаж, правда ж?

неділя, 24 квітня 2016 р.

Іде бичок, хитається

Із творчості Іри Цілик починається вже другий мій Книжковий Арсенал. Торік я перебувала під враженням від збірки "Червоні на чорному сліди", цьогоріч мала нагоду довідатися, яка в Іри Цілик поезія: у видавництві "Meridian Czernowitz" побачила світ збірка "Глибина різкості".
Побутує думка, що будь-який автор тяжіє до одного виду літератури. Наприклад, Сергій Жадан - це насамперед поет, а Юрій Андрухович - прозаїк. Суперечливе твердження, але щось у тому є. Для мене Іра Цілик - це насамперед режисер, який володіє даром писати. Її твори завжди містять історію+картинку, там нема зайвих рефлексій (навіть у ліриці, що мені подобається, бо мені до душі якраз наративна поезія).
Отже, "Глибина різкості". На презентації Олександр Бойченко запитав, звідки ця назва і що вона означає. Авторка відповіла, що це спроба заглибитися в різні виміри свого життя. Відповідним чином збірка і структурована, у кожному з розділів ідеться про різні випробування, що тяжіють над людиною у світі.
Перший розділ називається "Гербарій". Це своєрідний музей покинутих секретів, оскільки йдеться в ньому про пам'ять роду. Авторка заглиблюється в минуле і поетичною мовою розповідає історії своїх дідусів і бабусь, батьків. Історії ці приватні, камерні, але вони так чи так пов'язані з епохою, тому зрозумілі усім, бо могли статися або ставалися і з нашими рідними: 
*  *  *
Я пам’ятаю, він кинув цю жменю купонів 
Так артистично, презирливо просто в конфорку,
І мамин крик полетів поміж тихих районів,
Коли вогонь енергійно здійнявся і форкнув.
...На папірці обгорілі ми потім купили
Масло, і снікерс, і свіжу клейончасту шторку.
Сіре пюре моїх снів, що ти робиш, не треба.
Згадую нашу тахту, і книжки, і нунчаки. 
Так наполегливо б’ється дитинство під ребра,
Щоб закінчити хоч щось і хоч щось розпочати.
...Але в потьомкінських селах тих буднів веселих,
Я пам’ятаю, «Pink Floyd» умикали за чаєм.
І жовтенятський значок на шкільній моїй формі
Деякий час був блискучим, приємним на дотик.
Ми все стояли на враз спорожнілій платформі — 
Цей поїзд рушив, а той не приходив аж доти,
Поки за двадцять із чимось новими очима 
Не довелося цілком осягнути весь дотеп.
Десь і в мені залишився обвуглений сховок.
Ненадруковані кадри, непройдений простір.
Корчились мовчки за стінами бляклих хрущовок
Зламані долі і наші дзвінкі дев’яності.
...Але на стику етапів правління сатрапів 
родяться люди яскраві, зухвалі, непрОсті.
В куцих строкатих штанцях, на колінах зашитих,
Бігає й досі по колу реальність новітня.
Щоб закінчити хоч щось і навчитися жити,
Я зупиняюсь і довго хапаю повітря.
Тату і мамо, я вмію, я все розумію.
...Жменька купонів і листя розносяться вітром.
Другий розділ називається "В'єтнамки і берці". Знов-таки, він дуже особистий, оскільки Іра Цілик пише насамперед про себе і про свого чоловіка, який зараз перебуває в АТО. І знов-таки, він не тільки про них, а й про кожного, хто чекає на когось зі Сходу. Я б сказала, що цей розділ про випробування чеканням. Саме з цього розділу мій найулюбленіший вірш:
Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе — до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
Побуту, вона думає — ще трохи, і я буду з ним.
Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
Втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
І я вибиратиму всі спогади з його голови.
А потім поставлю чай із гілочками смородини,
Вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
І сонце впаде в кропиву за чужими городами,
І нитимуть груди у передчутті його темних рук.
Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім — ягоди, потім — гурки.  
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
Нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.
Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини. 
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
Згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.  
А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть — дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.
Третій розділ називається "Асфіксія". Як сказала авторка, "він про неможливість жити тут-і-тепер, але куди дінешся". Відтак, вірші тут дуже різні, вони про все, і єднає їх тільки якась не позбавлена оптимізму безвихідь. Тут багато міста, багато кохання, багато самокопання, але при цьому зовсім нема самостності. Взагалі, для мене Іра Цілик - одна з небагатьох авторів, яка пише про складні речі, але ніколи не пише про самотність і безвихідь. Навіть побутова драма, свідком якої стає лірична героїня одного з віршів, не вигладяє страшно, бо так, є відчуження, але є і дружба. Любов минає, але лишається обов'язок. І все ж, цей вірш мене лякає:
А вона мені і каже: «Ми тепер розлучаємося двічі на місяць». 
«Ну, і?» — питаю я. «Але ж діти! І те вже добре, що я знов не вагітна».
Так, я пам’ятаю цих двох, як вони колись не знаходили собі місця 
Нарізно, як торкалися один одного безкінечно, для всіх помітно.
Але він мені і каже: «Хорошим шлюбом керує взаємна ненависть».
І сміється, цитує Довлатова. Мені дають чаю, мені тут раді.
А магнолія зацвіла рожевим, і то вже у нашому місті навіть.
Все не так погано, але їй противний сам звук його голосу, насправді.
Все не так погано. Їхні діти — світлі, такі однакові й різні дуже.
Між маленьких неправд життя триває, і триває, як у всіх, вдало ніби.
Перед тим, як вийти за хлібом, вона дивиться у вікно довго, байдуже.
«Візьми куртку, вітер», — каже він. А вітер пахне весною навіть крізь шиби. 
Закриває збірку розділ "Дорога". А куди веде ця дорога, авторка сама не знає. Жартівливо вона каже про себе так: "іде бичок, хитається". І мені це в ній страшенно подобається, що вона береться за все, що їй підкидає життя, і робить це дуже талановито і безпосередньо. Ось цей вірш я вже знаю напам'ять, хоч тільки двічі чула його: одного разу під час читання, вдруге - на презентації з уст авторки:
Вертеп
Не називай імен. Правди не говори.
Правда – сестричка Кривди. Горщику, не вари.
Але горить вогонь. Спи уже, гойда-гой.
Волхви прийдуть зі сходу і принесуть дари.
Наше життя – вертеп. Спробуй переживи
Кожну перипетію й саспенс без тринь-трави.
Чорт, не чіпай Кози. Смерть, не точи коси.
Іроде, та вгамуйся! Вершник без голови.
Поміж картонних драм і невідчепних дум
молимось як умієм, любимо без ладу.
Але зійде зоря й голосом лялькаря
Всіх заспокоять врешті. Туб тубі тубі ду.
Деякі збірки читаються довго, деякі вірші треба розтягувати. Але мені і прозові, і поетичні тексти Іри Цілик йдуть легко, читаються швидко, але не забуваються. Хоч минув рік і книжок із п'ятдесят, якщо не більше, відколи я читала  "Червоні на чорному сліди", і досі пам'ятаю історію дівчинки Гайтавер, прибиральниці Ніни з новели "Костюм", діда Валю з "Помину". І чомусь думаю, що і вірші ще довго триматимуть мене, тому що вони зроблені так, що їх можна побачити. Дрібниця за дрібницею, деталь до деталі - і я вже бачу цю історію. Ось він, очевидний плюс режисерської оптики. 
Я рідко коли читаю книжки одного автора, тому що завжди можна знайти щось цікавіше, і в кожну нову книжку я закохуюся так, ніби щойно навчилася читати і нічого не бачила досі. Це вже потім я починаю бачити, що ось те призабулося, а ось те якось ніби й не так вже й круто сказано. Але вже другу книжку Іри Цілик я читаю із великою цікавістю, що для мене як читача дон-жуана вже майже показник вірності:) Тож я щиро переймаюся тим, що є такі автори, такі тексти і такі долі. І дуже хочу, щоб усе було добре в авторки і її родини.









пʼятниця, 22 квітня 2016 р.

Спілка письменників. Графа "ДОПЕКЛО"

Тут мав би бути пост про "Книжковий Арсенал" і його новинки. Про презентації і весну. Але аж ніяк не пост про Спілку письменників, від якої всі пристойні люди давно звикли відгороджуватися, іронічно мовлячи: "Знову діди за майно судяться".
Але є нюанс: до Спілки входить чимало талановитих письменників, які також не лінуються бути діяльними, але їм цілеспрямовано і нахабно не дають працювати. І я вже навчена ніколи не говорити категорично ні про що, якщо я про це не знаю достатньо, щоб мати свою думку. Про Спілку знаю і говоритиму тільки про те, що пережила на своєму досвіді. 
Я чотири роки працювала в газеті "Літературна Україна", і хоч траплялося всяке, вважаю, що мені дуже пощастило з першою роботою. Не менше "пощастило" із життєвим досвідом, особливо упродовж минулого року, коли НСПУ очолив Михайло Сидоржевський.
Обранню його на пост передував ганебний з'їзд у Жовтневому палаці. Коли моя колега повернулася з нього, ми всі розуміли, що довго тут не працюватимемо. Чому так?
По-перше, через панібратство. Одразу ж у найкращих традиціях авторитаризму новообраний стадним принципом голова, не вникнувши у свої обов'язки, просто зі сцени вирішив переобрати головного редактора "Літературної України". А все тому, що в нього була до нього глибока особиста неприязнь. І тут-таки знайшлася заміна - Станіслав Бондаренко давно мріяв очолити "ЛУ". Оскільки ми кілька років працювали пліч-о-пліч із СБ і тільки те й робили, що виправляли його помилки з подій, де він не був або був не до кінця, з жахом передчували роботу під його керівництвом. І недарма. Станіслав Григорович одразу ж узявся пожвавлювати газету гарячими новинами у стилі жовтої преси. Мені він запропонував вести рубрику листів, а що ніяких дуже цікавих листів нам на пошту не надходило, то новий головред у цьому проблеми не бачив: "Ну то візьми і придумай!" - сказав він мені. Теж мені проблема!
І так діяв сам, вигадував новини, підписував їх чужими іменами - і піпл мав це хавати. Одного разу він нашкріб наклеп на посадову особу. Це була цілковита брехня - і ми всім колективом (верстальниця, коректор, два редактори відділів) намагалися якось пояснити, що хай там вже якось престиж газети (який там престиж!), але якщо нафантазувати, що хтось помітить цей наклеп та й подасть до суду, то ми ніколи не виліземо з боргів. Але з криками "Ви тут ніхто! Та ви просто нікчеми, і що ви бачили в жизні" Бондаренко бігав по редакції. Верстальниця відмовилася ставити цей матеріал у номер, і ми трохи зітхнули з полегшенням, але ж Бондаренко побіг скаржитися на свій колектив у Спілку. За кілька днів новообраний голова і його заступник постали перед нами, і тут я, хоч і не пам'ятаю, що таке Радянський Союз зі свого досвіду, просто відчула всю його бюрократичну панібратську "красу".
Звісно ж, ні М. Сидоржевський, ані В. Шовкошитний не поцікавилися, чому так сталося, у чому проблема. Спроби розібратися не було. Натомість нам запропонували "Не затівати контрреволюцію (!!!)" і слухатися свого начальника, інакше з нами спілкуватимуться особисто (зацініть формулювання!). Якось на засіданні щодо поліпшення "ЛУ" Володимир Шовкошитний щиросердно порадив Бондаренкові "повигонити цих дєвочок" (мене і мою колегу по відділу). Просто тому, що ми молоді. Та ще й дівчата. А що ми робимо в газеті, які наші функції - кому це треба? Взагалі, що це за робота така - редактор? Ні пасквіля на Шевченківський комітет не напишуть, ні статтю проти Путіна - сидять собі, коми-тире виправляють, нафіг воно треба?
Через кілька місяців майже УВЕСЬ штат "ЛУ" звільнився за своїм бажанням - але нікого це не здивувало: авторитарні люди так і працюють, вони ніколи не вдаються в подробиці, змели всіх - баба з воза.
Життя тривало далі, і я забула про "ЛУ" і НСПУ як про жахливий сон, писала собі дисертацію, знайша іншу роботу. Аж тут бац! Мій рукопис відібрали і надрукують окремою книжкою. Завдяки кому? Завдяки НСПУ! Але, звісно, не завдяки Сидоржевському (він не тямить у літературі анітрохи, якось я власними вухами чула, як він був у журі дитячого конкурсу і критикуваав одну роботу, бо вона "недостатньо патріотична". Ось такий критерій). Тому, звісно, він тут ні до чого. Бо в Спілці є люди, які можуть запросто допомагати людям і без знайомств, і незважаючи на те, що вони "які-то дєвочки". 
І ось, власне, чому я не витримала і таки написала цей пост - із поваги до цих людей. Насамперед до Володимира Даниленка і Лесі Мудрак. Тому що завдяки їм до Спілки стала навідуватися молодь, відчувався якийсь рух, творчий пошук, виходили якісь книжки. Словом, відбувалося все, заради чого в ідеалі існує Спілка письменників. Я не кажу про себе, бо я в Спілці - нечастий гість, але багато моїх ровесників щось пишуть, кудись надсилають, комусь щось довіряються, бо вірять, що це комусь потрібно. І таки потрібно! Але тепер, виявляється, Михайло Сидоржевський виживає В.Даниленка і Лесю Мудрак, починає свої підкилимні ігри (а як ліквідовувати людей із посад брудними способами я теж уже знаю). І ось тому я не можу не написати: це несправедливо!!! В. Даниленко, окрім того, що справді є цікавим письменником (я прочитала не одну його книжку, а на упорядкованих ним антологіях малої прози вчуся писати новели), ще й вміє спілкуватися з людьми незалежно від того, хто вони йому, і знає, як знайти шляхи, щоб допомогти авторами видати книжки. Пані Леся була ініціатором відродження "Гранослову", і всі прекрасно бачили і з цікавістю стежили, як все це відбувалося і хто здобув нагороди. До слова, дипломантом "Гранослова" цьогоріч стала моя подруга і колега по "ЛУ", теж одна з "дєвочок", яких "треба повигонити".
 Я не знаю, яка там ситуація з майновими проблемами, але точно знаю, що творчими питаннями Спілка давно перестала перейматися за винятком кількох людей, і ось цих людей Спілка тепер хоче позбутися традиційним авторитарним способом пресингу. Нагадую, так чинять люди, які дуже люблять розмови про Майдан, але в душі вони - типові совкові бюрократи, яким слово "менеджмент" треба гуглити. А словосполучення "художній пошук" можна навіть не гуглити.
В ідеалі можна було наробити галасу вже після того, як ми бачили і могли свідчити, що голова НСПУ і його заступник прикриває грубі порушення журналістської етики. Але ми цього не зробили і розпрощалися. Тепер же, коли авторитаризм М.Сидоржевського стосується справді діяльних людей, які попри все хочуть і можуть працювати у Спілці, я мовчати не хочу. І цей пост - просто приклад, як зараз у Спілці звикли розв'язувати проблеми і карати неугодних. А далі хай кожен робить свої висновки.

четвер, 21 квітня 2016 р.

Або роман, або есей

У цієї книжки дуже чесна обкладинка, що цілком відповідає наповненню: дівчача, еклектична, "під старовину". Бракує хіба чорно-червоного або жовто-блакитного прапора, але він міг би порушити гармонію обкладинки. Художник це розумів і не поставив його, а от авторка спокусилася - і в результаті книжка дуже втратила на публіцистично-патріотичних вставках.
А от ідея чудова і криє багато інтриг. На мій погляд, зі старту історія про галицьку гімназистку Корнелію Опришко, сестру ОУНівців, молодість якої припала на буремні роки Другої світової, мала зазвучати потужно. Авторка "Корнелії", Надія Мориквас, переконливо пише про цей час, вона любить свою героїню, вона знає багато цікавих подробиць із життя Корнелії і її близького оточення. А про що не знає, сміливо домислює - жанр дозволяє. Але з жанром біда: автору цікаво, читачу не зрозуміло. Не в плані сюжету чи оповіді - тут усе прозоро. Мене здивував стиль: тчеться рівна трохи салонна ідеалізована оповідь про Корнелію, і раптом - бац! - непричесана публіцистика. За кілька абзаців виринають нові персонажі і розповіді про їхні долі і зв'язок із Корнелією,  і тут знову нізвідкіля патетичні слова про Майдан. Я змирилася з трохи стереотипним зображенням головної героїні (вродливої, розумної, патріотичної, такої, що всі в неї закохуються), переналаштувалась на цю естетику, оцінила документальне підґрунтя -  і от чергове відро холодної води, що зміщує акценти, відволікає від історії. Таку еклектику виправдовує слово "есей": і нічого читачеві скаржитися, бо попереджали з титулки!
На "есей" я теж повелася. Мене заінтригувало, що в книжці йтиметься про поета молодомузівця Петра Карманського. У принципі, так і є, але про Карманського більше домислено. Наприклад, його платонічне кохання до Корнелії (не факт, що воно була насправді). Хоч видно, що авторка чудово знає життєпис Карманського і інших представників тогочасної інтелігенції, помітно також і те, що баланс між документальним і вигаданим їй не вдалося тримати в гармонії. Пізнавальні уривки науково-публіцистичного стилю дико чергуються із солодкавими рядками а-ля художня література. У схожому жанрі виконано книжки Степана Процюка про Василя Стефаника і Архипа Тесленка, але там якось все це уживається, а тут викликає подив.
Усі ці жанрово-стильові американські гірки не дозволяють справді перейнятися історією, потенційно дуже цікавою, насиченою і новаторською за темою - хіба багато хто в нас пише про Карманського і Пачовського? Навіть студенти-філологи панікують, коли їм випадає білет про "Молоду Музу", бо це ж треба йти в бібліотеку й шукати, в інтернеті про цих письменників багато не знайдеш :)
Я теж мало знаю про цей період, тому з цікавістю вибирала з роману зернинки про нього. Те, що авторка знає і пише про атмосферу раннього українського модернізму, додає їй честі. І цитати з віршів теж дібрані вдало. Але це ніби окрема партія, а симфонія під назвою "роман" так і не зазвучала для мене. Хоча потенційно могла...





неділя, 17 квітня 2016 р.

Дивлячись який листок

Кандидатський іспит - корисна штука: стимулює не тільки перечитувати, але й читати нове. Інше питання, наскільки це нове вписується в темпи і пріоритети третього року аспірантури :) Але вже як є.
Якби не іспит, не знаю, чи прочитала б я роман Валерія Шевчука "Три листки за вікном" зі своєї волі. А все тому, що я дуже обережно ставлюся до такого типу письменників: вони люблять і плекають дистанцію між автором і читачем, а я більше люблю, коли автор читачеві друг, а не наставник. 
Як на моє сприйняття, Валерій Шевчук належить до тієї рідкісної на сьогодні породи письменників, які можуть собі дозволити писати про що завгодно, не переймаючись вимогами і актуальними запитами читача, і все одно знайдуть свою аудиторію. Письменник чітко визначився, що він пише тільки "серйозну літературу" і орієнтується, відповідно, на серйозного читача - висококультурного і високоосвіченого. Відтак, "малоосвіченому" краще й не братися. Не знаю, до якого табору зарахував би мене автор, але спершу я не вірила, що подолаю роман. Читала його довго і помалу, розігрілась ближче до середини. В кожному разі, я б не радила читати "Три листки за вікном", якщо вам нецікава давня література взагалі й епоха бароко зокрема. І якщо словосполучення "філософський світогляд" викликає у вас порив позіхнути. 
"Три листки за вікном" - роман-триптих, виконаний "під бароко" у розумінні пишного стилю, притчевості, символіки і алегоричності, мозаїчного світосприйняття, де всі історії урешті підведено під протистояння добра і зла, Бога і чорта, життя і смерті. Крізь вікно творчості автор-філософ споглядає три долі, три листки на величезній кроні буття. Відтак, роман складається із трьох частин. У першій, найбільш барокоподібній, ідеться про письменника-мандрівника Іллю Турчиновського (особа реальна) і його мандри (цікаво, що сам Шевчук не любить подорожувати). Далі оповідається про нащадків Петра Турчиновського і Киріяка Сатановського, що успадкували від свого творчого пращура хіба потяг до літератури. Перші дві частини про Іллю Турчиновського і Петра Турчиновського мене не вразили - бо обидва вони грають на стороні добра та ще й із п'єдесталу творця-письменника. Значно цікавіша і динамічніша третя частина - про Киріяка Сатановського (Сотановського, але через моду змінювати прізвища на догоду відомо кому - усе ж Сатановського). Дивна аналогія, але його історія мені співвідносна зі ще одним "сатаною" - Винниченковим Кирпатим Мефістофелем, який, спостерігаючи за людськими долями і творячи ілюзію вершителя доль, сам незчувся, як став жертвою. Тип самонадіяного спостерігача за життям сам по собі цікавий, але коли цей спостерігач має себе за письменника - це далеко цікавіше. 
Киріяк Сатановський - учитель гімназії у Житомирі, а гімназія - це рай бюрократії в устрої і схоластики в методах навчання. Сатановський, бачачи ницість, убогість і запопадливість своїх колег і студентів, вирішує вивищитися над ними усіма. застосувавши своєрідний щит: письменництво. Найбільш прикрі, ниці сторінки стосунків його знайомих викликають у нього захоплення, бо він може про них написати. Його особистість ніби роздвоюється: одна бере участь у реальній ситуації, а друга споглядає за усім цим і пише. Мабуть, так буває з усіма митцями, от тільки не всі вони наскільки зосереджені на темній стороні людського буття.
Але з часом трапляється несподіване: Сатановський, який ніколи нічим не дорожив у житті, знаходить дві споріднені душі. Одна - це його тямущий учень Барановський. Сатановський щойно починає змінюватися і наміряється безкорисливо допомогти юнакові у справі покращення його життя, як ця нитка нагло обривається через підступні і абсурдні обставини. І Сатановський почувається самотнім. На якийсь час він відмовляється від свого щита - літератури - і хоче навчитися жити повно, відчуваючи щасливу сторону життя. Але світ ловить його, і Сатановський перетворюється на одного з тих, про кого звик писати. 
Ось це мене й зацікавило: для вічності і для мистецтва, мабуть, письменники часом і мусять такими бути - злими, але справедливими спостерігачами. Трохи малодушними і самозакоханими, але уважними і ретельними. Однозначно Сатановський був мені симпатичніший, коли поводився саме так, а не коли не своїм голосом заводив салонні розмови з дівчиною Софією, з якою намірявся одружитися, аби жити як всі. Але щастя - прихисток не для кожного, а надто не для тих, хто уявив себе Богом. 
Сатановський - це, порівняно зі своїми предками, найменш цілісний персонаж.  Але він у сто крат за них цікавіший, тому що він  - звичайна людина, в душі якої борються добро і зло. Саме такі блудні сини цікавіші і Богові (тому що вони все ще можуть зробити осмислений вибір на користь добра), і читачеві (тому що кожен із нас - заблудлий син).

пʼятниця, 8 квітня 2016 р.

Весна, Київ, Світлана Алексієвич. І Білорусь

Література повинна бути людяною. Треба говорити про складне простими словами, об'єднувати людей із різних країн розповідями про такий досвід, де у тяжких, часто нав'язаних умовах особистість намагається лишитися людиною. Такий посил відчула я із виступів Нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич, яка провела кілька зустрічей із українськими читачами.
Тяжко з цим не погодитися навіть якщо мислити, що література нікому нічого не винна, і що, за Г. Блумом, справжню літературу не можна міряти критеріями моралі. Але так мислять літературознавці, а читачі все ж шукають у текстах моральності і не переймаються тим, правильно це чи ні. Принаймні, так мені здалося, споглядаючи обличчя людей, що прийшли послухати Нобелівську лауреатку, яка, маючи деякі труднощі із владою в рідній країні, не побоялася на весь світ підтримати нашу, публічно визнавши російську окупацію Криму.
Деякі сучасні російські письменники (наприклад, Михайло Єлізаров, теж, до речі, уродженець Івано-Франківська) зневажливо говорять про книжки Алексієвич як не про літературу. Коли я читала її книжку "У війни не жіноче обличчя" (http://chytatsky.blogspot.com/2015/12/blog-post_19.html), то теж звернула на це увагу в розумінні, що тут нема особливих вивертів художнього вимислу. "Для письменника цього недостатньо, так собі, журналістика", - стверджують антипатики Алексієвич. Я не можу робити такі глобальні висновки, оскільки прочитала тільки одну її книжку. Планую ще прочитати вже перекладене видання про Чорнобиль, може, тоді щось розвидниться.
Світлана Алексієвич для мене сама постала ніби з книжки: я добре сприйняла майже все, про що і як вона говорила, але її голос усе ж лунав до мене ніби здалеку. Я про відчуття епохи кажу. Універсальні месиджі її промов про країну, якої вже нема, я слухала з повагою, але мені дуже цікаво було б дізнатися про людей і ситуації, які є зараз. Наприклад, про сучасну Білорусь, у яку лауреатка (що мені заімпонувало) повернулася два роки тому. 
Але, здається, що Світлана Алексієвич втомилася від тяжких тем. Вона хоче писати про любов - чи не всі рано чи пізно доходять такого висновку?
А поки що про білорусів вона говорить як про спокійних і неконфліктних (чи нерішучих) людей, які мовчки підтримують щось, мовчки потерпають і досить мляво рухаються в непевному напрямі.  Алексієвич розповіла, як сиділа в черзі до стоматолога у білоруській лікарні (це ж треба: Нобелівські лауреати теж сидять у чергах до лікаря!). Якийсь чоловік, росіянин, кричав що, буцімто, і правильно, що Росія Крим відібрала, а ще можна й Одесу, вона теж у подарунок дісталась! Усі в черзі мовчали, крім Алексієвич, яка заперечила, сказавши, що хай тоді вже Німеччина відбирає Калінінград, який теж у певний спосіб можна назвати подарунком Радянському Союзу. Черга не підтримала ні одного, ні другу - і ніхто не знає, про що насправді подумав кожен.
А в мене був такий досвід спілкування з росіянами і білорусами у Мінську. Торік ми з подругою стояли на вокзалі у Мінську біля обмінника і спілкувалися українською мовою. Раптом до нас підскочив якийсь стрьомний мужик і дуже нахабно, голосно мало не заричав нам в обличчя щось типу "ану разменяй мне деньги". Я не знаю, чомусь не сумніваюся, що це був росіянин:) Чому? Тому що такий самий тип таким самим тоном ричав на мене в Донецьку на "Євро-2012" біля вбиральні і знов-таки, без привітання, нахабно вимагав розміняти йому гроші. Він точно був із Росії, я це чула з його розмови з супутницею. До речі, грошей вони так і не розміняли і вперлися в кабінку вбиральні... удвох.
Тепер щодо білорусів. У пості про антологію сучасної білоруської прози "Як риба об лід" (http://chytatsky.blogspot.com/2015/12/blog-post.html)  я вже трохи писала про свої враження від цієї країни. Але тут згадаю ще один епізод.
Ми приїхали повболівати за українських гімнасток на Чемпіонат світу з художньої гімнастики. Взяли з собою величезний прапор, який у нас витягли стюарди і довго й нудно розглядали його, чи, бува, нема так якихось гасел кримінальних. Добре, що хоч вишиванку з мене не зняли) На секторах скандування "Россия!" могло оглушити - російську збірку приїхало підтримати багато уболівальників. Позаду нас сидів хлопчик із батьком, я добре чула їхній короткий діалог. Коли чергова хвиля "Россия!" затопила Мінськ-арену, хлопчик теж долучився своїм тоненьким голоском. На це його батько вигукнув: "Зачем кричишь "Россия"? Мы что - Россия? Нет, конечно!" На цьому великому спортивному дійстві ми, дві українські вболівальниці з великим прапором, почувалися не так самотньо.
У ліричний відступ я вдалася до того, що все-таки припускаю, що, може, білоруси не такі й тихенькі, не такі інертні, якими круті і непокірні ми їх часто вважаємо. І хто знає, може, Світлана Алексієвич, "людина-вухо", ще напише таку потрібну книжку не про радянських людей, а про білорусів. Адже це не одне і те саме?

Прес-конференцію і діалог із Оксаною Забужко в "Майстер-класі" можна переглянути за посиланням: 
https://www.youtube.com/watch?v=6f6wXXh82AI




понеділок, 4 квітня 2016 р.

Критерії сучасної графоманії (суб'єктивний топ-5)

Вердикт "графоман" в обговореннях сучасного літпроцесу звучить дуже часто, значно частіше, ніж "талант", "новатор". Трапляється так, що в різних тусівках одного автора називають і так, і так. Наприклад, деякі "передові автори" і "полум'яні публіцисти", шановані у Спілці письменників, можуть викликати у середовищі молодших авторів як не відверте збиткування, то принаймні іронічні посмішки. І навпаки. 
Узагалі, звинувачення у графоманії у нас звучать легко, без докорів сумління і часом необгрунтовано.У різних контекстах графоманами називають авторів від Василя Симоненка до Олександра Високого. А все тому, що в кожного свої критерії графоманії. 
Чим є графоманія для мене? Насамперед, це передбачуваність. Не просто передбачуваність, а нахабна, безжальна і просто в лоб. Передбачуваність у римі, передбачуваність у розвитку теми, передбачуваність у спробі заплутати і, сказавши багато незрозумілого, не сказати нічого. Це якщо про текст. Але графоман часто видає себе і передбачуваною поведінкою. Не раз переконувалася, що типовий графоман:
 - тусується де тільки може і не йде додому, доки не скаже своє слово на публіку, навіть якщо не тямить про що ідеться на події. Він знайде слова на будь-яку тему, причому і похвалить, і покритикує, а головне - себе покаже. Цим часто втомлює слухачів;
 - гостро і безапеляційно критикує когось за лайливі слова, відверті сцени й інший "постмодернізм" у творчості.;
 - прилюдно пишається, що колись ручкався із якимось видатним посадовцем і не може змиритися з тим, що слова "міністр" і "посол" пишуться з маленької літери;
 - якщо графоманові щастить видати книжку (а часто таки щастить), то на першій і останній сторінках обкладинки, а бажано ще й на авантитулі, не кажучи про вставки, втулити своє фото в  галстуку і піджаку. У вкладках - світлини з міністрами, депутатами і біля мікрофона на могилі Шевченка в Каневі;
 - якщо графоманові пощастило видатися в часописі, то він до верстки триста разів перечитує свою нетлінку і без кінця вносить у неї правки (Нечуй-Левицький он скільки шліфував свої шедеври!); 
 - якщо графоманові щастить видати книжку, то передмову до неї він замовляє якомусь пафосному товаришу за принципом "кукушка хвалит петуха за то, что хвалит он кукушку". Нерідко серед пафосних передмовців - справді непогані письменники, але людський фактор ніхто не скасовував;
- графоман позірно критикує, але у найсміливіших фантазіях мріє про Шевченківську премію;
- графомани не люблять собі подібних, але дуже люблять "дружити проти", тому часто гуртуються, іноді навіть на тривалий час.
Це були позатекстові і дуже суб'єктивні спостереження, присвячені пафосним графоманами переважно 50+. Є ще графомани-одиночки, вони для літературного процесу не шкідливі, бо творять для себе і своїх друзів, не претендуючи на Шевченківську премію й інші вияви письменницької слави. Серед таких часто трапляються милі й душевні люди, оскільки їхньому, хай і передбачуваному письму властива особлива щирість і доброта. А хто не любить добрих людей? 
Тепер ближче до текстів. До поетичних текстів. Нагадую, що для мене графоманія=передбачуваність.
5 місце. Вірші про Україну, Батьківщину і про Кобзаря. Ліричний герой таких поезій страждає через несправедливість історії, але вірить, що пророче слово Тараса проросте в душах його пасіонарних нащадків, одним із яких ліричний герой ототожнює себе. Автори таких поезій переважно школярі-старшокласники і чоловіки на пенсії. Рими дієслівні, багато риторичних фігур і сталих порівнянь. Слова-визначники: Україна, батьківщина, пророк, зерно, проростати, кров, степи, Дніпро, матір, рушник, доля, козак...
4 місце. Привіт від Ліни Костенко. Авторки - переважно ніжні дівчатка, які вважають, що у сімнадцять-двадцять років можуть і мають право говорити афоризмами. Закохавшись у творчість Ліни Костенко, вони одразу бачать своїх ліричних героїнь сильними жінками, здатними на Подвиг самозречення во ім'я Слова, Батьківщини. Конфлікти таких поезій далекі від приземленої реальності, натомість важливий конфлікт сильної ЇЇ і слабкого ЙОГО, часто, відрікшись від слабкого ЙОГО, ВОНА знаходить призначення у світі ПОЕЗІЇ. Слова-визначники: боротьба, втеча, сила, слабкість, Слово, Поезія, жінка-поет, митець, мистецтво, образи з античної міфології. Часто вірші починаютсья зображенням природи, а насправді це - символічний пейзаж, що відбиває  душевні сум'яття ліричної героїні. 
Про всяк випадок додам, що все це не стосується творчості Ліни Костенко.
3 місце. Кава, пляцки та інші мімімішки.Частіше вринають у прозі, але й у поезії теж трапляються. У таких текстах нездоровий потяг до всяких побутових дрібниць. Місто мрії - Львів (а де ж іще скільки кав'ярень і бруківки, по якій можна постукотіти підборами?) Багатьом подобається, бо загалом філософія тішитися з малого і віднаходити щастя в буднях - дуже продуктивна і життєствердна. Але часто надумана, несправжня. Слова-визначники: кава, горня, пляцок, шоколад, бруківка, книжка, плащ, парасолька, помаранчі, яблука, кориця, ваніль, шалик, поїзд, велосипед...
2 місце. Вірші про Майдан і АТО. Типологічно такі тексти близькі до пункту першого, але тексти про Майдан і АТО я не люблю більше, тому що їхні автори часто уявлення не мають ані про Майдан, ані про АТО. Дика злість огортає мене, коли я бачу письменників, які їдуть в АТО ніби на екскурсію, фотографуються з побратимами, тримають у руці автомат, на голові мають каску, а тлом обирають який-небудь танк. Зафіксувавши мить з виразом обличчя "я-мужик", вони невдовзі повертаються додому і виливають на папір свої переживання. У результаті ці переживання ллються потоком із часописів, перепостів і інших джерел. Прикрість у тому, що і в АТО є цікаві автори, але їх не чути за галасливими письменниками, які краще знають, як маніпулювати публікою і зажити слави тут-і-тепер. Про всяк випадок також зазначу, що я тут кажу не про Бориса Гуменюка і його "Вірші з війни". Деякі тексти зі збірки мене справді вразили і я вважаю, що він має право говорити те, що говорить.
1 місце. Верлібри молодих авторів. Суперечливий пункт, тому що тут графоманія не така очевидна. Якось я намагалася допитатися авторів і літературознавців, які критерії хорошого верлібру. Ніхто не відповів точно, бо хіба можна виміряти хороший текст якимись правилами? Звичайно, усі проблеми урешті розв'яже критерій "мурашки по шкірі", він завжди перемагає. Але все ж верлібрами зараз дуже зловживають, бо а) він видається простішим для написання б) верлібр сприймається як жанр елітарний, герметизм тут ніби за замовчуванням, тому хто дурний, той не зрозуміє (а хто розумний, просто промовчить і не скаже, що не зрозумів) в) його легко перекладати іншими мовами. Мінуси сучасних верлібрів у тому, що автори часом пишуть про щось таке далеко приватне, що не здатне пробудити у читача якийсь зв'язок із написаним. Відтак, "мурашкам" просто нізвідки взятися.

Таким склався мій суб'єктивний топ-5. Книжки з подібними текстами у блозі не аналізуватиму. Натомість завжди буду рада віршам, автори яких мають непересічний досвід у чомусь, а отже - і право про це писати.

ПС (абзац виправдання:)): прочитавши обговорення поста і дуже здивувавшись від того, що цей пост набрав за два дні переглядів скільки, скільки увесь блог за місяць, вважаю за необхідне наголосити, що, по-перше, це не спроба якомога повнішого критичного аналізу сучасного літературного процесу, а приватні спостереження, викладені у блозі. По-друге, до Київської організації НСПУ і до кабінету молодого автора у мене позитивне ставлення, так що це не критика Спілки. Крім того, я не ненавиджу початківців, бо сама початківець.
І головне: я не вважаю себе взірцем ані в критиці, ані в літературі, просто висловлююсь як умію. Усе простіше)