Кандидатський іспит - корисна штука: стимулює не тільки перечитувати, але й читати нове. Інше питання, наскільки це нове вписується в темпи і пріоритети третього року аспірантури :) Але вже як є.
Якби не іспит, не знаю, чи прочитала б я роман Валерія Шевчука "Три листки за вікном" зі своєї волі. А все тому, що я дуже обережно ставлюся до такого типу письменників: вони люблять і плекають дистанцію між автором і читачем, а я більше люблю, коли автор читачеві друг, а не наставник.
Як на моє сприйняття, Валерій Шевчук належить до тієї рідкісної на сьогодні породи письменників, які можуть собі дозволити писати про що завгодно, не переймаючись вимогами і актуальними запитами читача, і все одно знайдуть свою аудиторію. Письменник чітко визначився, що він пише тільки "серйозну літературу" і орієнтується, відповідно, на серйозного читача - висококультурного і високоосвіченого. Відтак, "малоосвіченому" краще й не братися. Не знаю, до якого табору зарахував би мене автор, але спершу я не вірила, що подолаю роман. Читала його довго і помалу, розігрілась ближче до середини. В кожному разі, я б не радила читати "Три листки за вікном", якщо вам нецікава давня література взагалі й епоха бароко зокрема. І якщо словосполучення "філософський світогляд" викликає у вас порив позіхнути.
"Три листки за вікном" - роман-триптих, виконаний "під бароко" у розумінні пишного стилю, притчевості, символіки і алегоричності, мозаїчного світосприйняття, де всі історії урешті підведено під протистояння добра і зла, Бога і чорта, життя і смерті. Крізь вікно творчості автор-філософ споглядає три долі, три листки на величезній кроні буття. Відтак, роман складається із трьох частин. У першій, найбільш барокоподібній, ідеться про письменника-мандрівника Іллю Турчиновського (особа реальна) і його мандри (цікаво, що сам Шевчук не любить подорожувати). Далі оповідається про нащадків Петра Турчиновського і Киріяка Сатановського, що успадкували від свого творчого пращура хіба потяг до літератури. Перші дві частини про Іллю Турчиновського і Петра Турчиновського мене не вразили - бо обидва вони грають на стороні добра та ще й із п'єдесталу творця-письменника. Значно цікавіша і динамічніша третя частина - про Киріяка Сатановського (Сотановського, але через моду змінювати прізвища на догоду відомо кому - усе ж Сатановського). Дивна аналогія, але його історія мені співвідносна зі ще одним "сатаною" - Винниченковим Кирпатим Мефістофелем, який, спостерігаючи за людськими долями і творячи ілюзію вершителя доль, сам незчувся, як став жертвою. Тип самонадіяного спостерігача за життям сам по собі цікавий, але коли цей спостерігач має себе за письменника - це далеко цікавіше.
Киріяк Сатановський - учитель гімназії у Житомирі, а гімназія - це рай бюрократії в устрої і схоластики в методах навчання. Сатановський, бачачи ницість, убогість і запопадливість своїх колег і студентів, вирішує вивищитися над ними усіма. застосувавши своєрідний щит: письменництво. Найбільш прикрі, ниці сторінки стосунків його знайомих викликають у нього захоплення, бо він може про них написати. Його особистість ніби роздвоюється: одна бере участь у реальній ситуації, а друга споглядає за усім цим і пише. Мабуть, так буває з усіма митцями, от тільки не всі вони наскільки зосереджені на темній стороні людського буття.
Але з часом трапляється несподіване: Сатановський, який ніколи нічим не дорожив у житті, знаходить дві споріднені душі. Одна - це його тямущий учень Барановський. Сатановський щойно починає змінюватися і наміряється безкорисливо допомогти юнакові у справі покращення його життя, як ця нитка нагло обривається через підступні і абсурдні обставини. І Сатановський почувається самотнім. На якийсь час він відмовляється від свого щита - літератури - і хоче навчитися жити повно, відчуваючи щасливу сторону життя. Але світ ловить його, і Сатановський перетворюється на одного з тих, про кого звик писати.
Ось це мене й зацікавило: для вічності і для мистецтва, мабуть, письменники часом і мусять такими бути - злими, але справедливими спостерігачами. Трохи малодушними і самозакоханими, але уважними і ретельними. Однозначно Сатановський був мені симпатичніший, коли поводився саме так, а не коли не своїм голосом заводив салонні розмови з дівчиною Софією, з якою намірявся одружитися, аби жити як всі. Але щастя - прихисток не для кожного, а надто не для тих, хто уявив себе Богом.
Сатановський - це, порівняно зі своїми предками, найменш цілісний персонаж. Але він у сто крат за них цікавіший, тому що він - звичайна людина, в душі якої борються добро і зло. Саме такі блудні сини цікавіші і Богові (тому що вони все ще можуть зробити осмислений вибір на користь добра), і читачеві (тому що кожен із нас - заблудлий син).
Немає коментарів:
Дописати коментар