Тут мав би бути пост про "Книжковий Арсенал" і його новинки. Про презентації і весну. Але аж ніяк не пост про Спілку письменників, від якої всі пристойні люди давно звикли відгороджуватися, іронічно мовлячи: "Знову діди за майно судяться".
Але є нюанс: до Спілки входить чимало талановитих письменників, які також не лінуються бути діяльними, але їм цілеспрямовано і нахабно не дають працювати. І я вже навчена ніколи не говорити категорично ні про що, якщо я про це не знаю достатньо, щоб мати свою думку. Про Спілку знаю і говоритиму тільки про те, що пережила на своєму досвіді.
Я чотири роки працювала в газеті "Літературна Україна", і хоч траплялося всяке, вважаю, що мені дуже пощастило з першою роботою. Не менше "пощастило" із життєвим досвідом, особливо упродовж минулого року, коли НСПУ очолив Михайло Сидоржевський.
Обранню його на пост передував ганебний з'їзд у Жовтневому палаці. Коли моя колега повернулася з нього, ми всі розуміли, що довго тут не працюватимемо. Чому так?
По-перше, через панібратство. Одразу ж у найкращих традиціях авторитаризму новообраний стадним принципом голова, не вникнувши у свої обов'язки, просто зі сцени вирішив переобрати головного редактора "Літературної України". А все тому, що в нього була до нього глибока особиста неприязнь. І тут-таки знайшлася заміна - Станіслав Бондаренко давно мріяв очолити "ЛУ". Оскільки ми кілька років працювали пліч-о-пліч із СБ і тільки те й робили, що виправляли його помилки з подій, де він не був або був не до кінця, з жахом передчували роботу під його керівництвом. І недарма. Станіслав Григорович одразу ж узявся пожвавлювати газету гарячими новинами у стилі жовтої преси. Мені він запропонував вести рубрику листів, а що ніяких дуже цікавих листів нам на пошту не надходило, то новий головред у цьому проблеми не бачив: "Ну то візьми і придумай!" - сказав він мені. Теж мені проблема!
І так діяв сам, вигадував новини, підписував їх чужими іменами - і піпл мав це хавати. Одного разу він нашкріб наклеп на посадову особу. Це була цілковита брехня - і ми всім колективом (верстальниця, коректор, два редактори відділів) намагалися якось пояснити, що хай там вже якось престиж газети (який там престиж!), але якщо нафантазувати, що хтось помітить цей наклеп та й подасть до суду, то ми ніколи не виліземо з боргів. Але з криками "Ви тут ніхто! Та ви просто нікчеми, і що ви бачили в жизні" Бондаренко бігав по редакції. Верстальниця відмовилася ставити цей матеріал у номер, і ми трохи зітхнули з полегшенням, але ж Бондаренко побіг скаржитися на свій колектив у Спілку. За кілька днів новообраний голова і його заступник постали перед нами, і тут я, хоч і не пам'ятаю, що таке Радянський Союз зі свого досвіду, просто відчула всю його бюрократичну панібратську "красу".
Звісно ж, ні М. Сидоржевський, ані В. Шовкошитний не поцікавилися, чому так сталося, у чому проблема. Спроби розібратися не було. Натомість нам запропонували "Не затівати контрреволюцію (!!!)" і слухатися свого начальника, інакше з нами спілкуватимуться особисто (зацініть формулювання!). Якось на засіданні щодо поліпшення "ЛУ" Володимир Шовкошитний щиросердно порадив Бондаренкові "повигонити цих дєвочок" (мене і мою колегу по відділу). Просто тому, що ми молоді. Та ще й дівчата. А що ми робимо в газеті, які наші функції - кому це треба? Взагалі, що це за робота така - редактор? Ні пасквіля на Шевченківський комітет не напишуть, ні статтю проти Путіна - сидять собі, коми-тире виправляють, нафіг воно треба?
Через кілька місяців майже УВЕСЬ штат "ЛУ" звільнився за своїм бажанням - але нікого це не здивувало: авторитарні люди так і працюють, вони ніколи не вдаються в подробиці, змели всіх - баба з воза.
Життя тривало далі, і я забула про "ЛУ" і НСПУ як про жахливий сон, писала собі дисертацію, знайша іншу роботу. Аж тут бац! Мій рукопис відібрали і надрукують окремою книжкою. Завдяки кому? Завдяки НСПУ! Але, звісно, не завдяки Сидоржевському (він не тямить у літературі анітрохи, якось я власними вухами чула, як він був у журі дитячого конкурсу і критикуваав одну роботу, бо вона "недостатньо патріотична". Ось такий критерій). Тому, звісно, він тут ні до чого. Бо в Спілці є люди, які можуть запросто допомагати людям і без знайомств, і незважаючи на те, що вони "які-то дєвочки".
І ось, власне, чому я не витримала і таки написала цей пост - із поваги до цих людей. Насамперед до Володимира Даниленка і Лесі Мудрак. Тому що завдяки їм до Спілки стала навідуватися молодь, відчувався якийсь рух, творчий пошук, виходили якісь книжки. Словом, відбувалося все, заради чого в ідеалі існує Спілка письменників. Я не кажу про себе, бо я в Спілці - нечастий гість, але багато моїх ровесників щось пишуть, кудись надсилають, комусь щось довіряються, бо вірять, що це комусь потрібно. І таки потрібно! Але тепер, виявляється, Михайло Сидоржевський виживає В.Даниленка і Лесю Мудрак, починає свої підкилимні ігри (а як ліквідовувати людей із посад брудними способами я теж уже знаю). І ось тому я не можу не написати: це несправедливо!!! В. Даниленко, окрім того, що справді є цікавим письменником (я прочитала не одну його книжку, а на упорядкованих ним антологіях малої прози вчуся писати новели), ще й вміє спілкуватися з людьми незалежно від того, хто вони йому, і знає, як знайти шляхи, щоб допомогти авторами видати книжки. Пані Леся була ініціатором відродження "Гранослову", і всі прекрасно бачили і з цікавістю стежили, як все це відбувалося і хто здобув нагороди. До слова, дипломантом "Гранослова" цьогоріч стала моя подруга і колега по "ЛУ", теж одна з "дєвочок", яких "треба повигонити".
Я не знаю, яка там ситуація з майновими проблемами, але точно знаю, що творчими питаннями Спілка давно перестала перейматися за винятком кількох людей, і ось цих людей Спілка тепер хоче позбутися традиційним авторитарним способом пресингу. Нагадую, так чинять люди, які дуже люблять розмови про Майдан, але в душі вони - типові совкові бюрократи, яким слово "менеджмент" треба гуглити. А словосполучення "художній пошук" можна навіть не гуглити.
В ідеалі можна було наробити галасу вже після того, як ми бачили і могли свідчити, що голова НСПУ і його заступник прикриває грубі порушення журналістської етики. Але ми цього не зробили і розпрощалися. Тепер же, коли авторитаризм М.Сидоржевського стосується справді діяльних людей, які попри все хочуть і можуть працювати у Спілці, я мовчати не хочу. І цей пост - просто приклад, як зараз у Спілці звикли розв'язувати проблеми і карати неугодних. А далі хай кожен робить свої висновки.
Немає коментарів:
Дописати коментар