пʼятниця, 8 квітня 2016 р.

Весна, Київ, Світлана Алексієвич. І Білорусь

Література повинна бути людяною. Треба говорити про складне простими словами, об'єднувати людей із різних країн розповідями про такий досвід, де у тяжких, часто нав'язаних умовах особистість намагається лишитися людиною. Такий посил відчула я із виступів Нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич, яка провела кілька зустрічей із українськими читачами.
Тяжко з цим не погодитися навіть якщо мислити, що література нікому нічого не винна, і що, за Г. Блумом, справжню літературу не можна міряти критеріями моралі. Але так мислять літературознавці, а читачі все ж шукають у текстах моральності і не переймаються тим, правильно це чи ні. Принаймні, так мені здалося, споглядаючи обличчя людей, що прийшли послухати Нобелівську лауреатку, яка, маючи деякі труднощі із владою в рідній країні, не побоялася на весь світ підтримати нашу, публічно визнавши російську окупацію Криму.
Деякі сучасні російські письменники (наприклад, Михайло Єлізаров, теж, до речі, уродженець Івано-Франківська) зневажливо говорять про книжки Алексієвич як не про літературу. Коли я читала її книжку "У війни не жіноче обличчя" (http://chytatsky.blogspot.com/2015/12/blog-post_19.html), то теж звернула на це увагу в розумінні, що тут нема особливих вивертів художнього вимислу. "Для письменника цього недостатньо, так собі, журналістика", - стверджують антипатики Алексієвич. Я не можу робити такі глобальні висновки, оскільки прочитала тільки одну її книжку. Планую ще прочитати вже перекладене видання про Чорнобиль, може, тоді щось розвидниться.
Світлана Алексієвич для мене сама постала ніби з книжки: я добре сприйняла майже все, про що і як вона говорила, але її голос усе ж лунав до мене ніби здалеку. Я про відчуття епохи кажу. Універсальні месиджі її промов про країну, якої вже нема, я слухала з повагою, але мені дуже цікаво було б дізнатися про людей і ситуації, які є зараз. Наприклад, про сучасну Білорусь, у яку лауреатка (що мені заімпонувало) повернулася два роки тому. 
Але, здається, що Світлана Алексієвич втомилася від тяжких тем. Вона хоче писати про любов - чи не всі рано чи пізно доходять такого висновку?
А поки що про білорусів вона говорить як про спокійних і неконфліктних (чи нерішучих) людей, які мовчки підтримують щось, мовчки потерпають і досить мляво рухаються в непевному напрямі.  Алексієвич розповіла, як сиділа в черзі до стоматолога у білоруській лікарні (це ж треба: Нобелівські лауреати теж сидять у чергах до лікаря!). Якийсь чоловік, росіянин, кричав що, буцімто, і правильно, що Росія Крим відібрала, а ще можна й Одесу, вона теж у подарунок дісталась! Усі в черзі мовчали, крім Алексієвич, яка заперечила, сказавши, що хай тоді вже Німеччина відбирає Калінінград, який теж у певний спосіб можна назвати подарунком Радянському Союзу. Черга не підтримала ні одного, ні другу - і ніхто не знає, про що насправді подумав кожен.
А в мене був такий досвід спілкування з росіянами і білорусами у Мінську. Торік ми з подругою стояли на вокзалі у Мінську біля обмінника і спілкувалися українською мовою. Раптом до нас підскочив якийсь стрьомний мужик і дуже нахабно, голосно мало не заричав нам в обличчя щось типу "ану разменяй мне деньги". Я не знаю, чомусь не сумніваюся, що це був росіянин:) Чому? Тому що такий самий тип таким самим тоном ричав на мене в Донецьку на "Євро-2012" біля вбиральні і знов-таки, без привітання, нахабно вимагав розміняти йому гроші. Він точно був із Росії, я це чула з його розмови з супутницею. До речі, грошей вони так і не розміняли і вперлися в кабінку вбиральні... удвох.
Тепер щодо білорусів. У пості про антологію сучасної білоруської прози "Як риба об лід" (http://chytatsky.blogspot.com/2015/12/blog-post.html)  я вже трохи писала про свої враження від цієї країни. Але тут згадаю ще один епізод.
Ми приїхали повболівати за українських гімнасток на Чемпіонат світу з художньої гімнастики. Взяли з собою величезний прапор, який у нас витягли стюарди і довго й нудно розглядали його, чи, бува, нема так якихось гасел кримінальних. Добре, що хоч вишиванку з мене не зняли) На секторах скандування "Россия!" могло оглушити - російську збірку приїхало підтримати багато уболівальників. Позаду нас сидів хлопчик із батьком, я добре чула їхній короткий діалог. Коли чергова хвиля "Россия!" затопила Мінськ-арену, хлопчик теж долучився своїм тоненьким голоском. На це його батько вигукнув: "Зачем кричишь "Россия"? Мы что - Россия? Нет, конечно!" На цьому великому спортивному дійстві ми, дві українські вболівальниці з великим прапором, почувалися не так самотньо.
У ліричний відступ я вдалася до того, що все-таки припускаю, що, може, білоруси не такі й тихенькі, не такі інертні, якими круті і непокірні ми їх часто вважаємо. І хто знає, може, Світлана Алексієвич, "людина-вухо", ще напише таку потрібну книжку не про радянських людей, а про білорусів. Адже це не одне і те саме?

Прес-конференцію і діалог із Оксаною Забужко в "Майстер-класі" можна переглянути за посиланням: 
https://www.youtube.com/watch?v=6f6wXXh82AI




Немає коментарів:

Дописати коментар