понеділок, 4 квітня 2016 р.

Критерії сучасної графоманії (суб'єктивний топ-5)

Вердикт "графоман" в обговореннях сучасного літпроцесу звучить дуже часто, значно частіше, ніж "талант", "новатор". Трапляється так, що в різних тусівках одного автора називають і так, і так. Наприклад, деякі "передові автори" і "полум'яні публіцисти", шановані у Спілці письменників, можуть викликати у середовищі молодших авторів як не відверте збиткування, то принаймні іронічні посмішки. І навпаки. 
Узагалі, звинувачення у графоманії у нас звучать легко, без докорів сумління і часом необгрунтовано.У різних контекстах графоманами називають авторів від Василя Симоненка до Олександра Високого. А все тому, що в кожного свої критерії графоманії. 
Чим є графоманія для мене? Насамперед, це передбачуваність. Не просто передбачуваність, а нахабна, безжальна і просто в лоб. Передбачуваність у римі, передбачуваність у розвитку теми, передбачуваність у спробі заплутати і, сказавши багато незрозумілого, не сказати нічого. Це якщо про текст. Але графоман часто видає себе і передбачуваною поведінкою. Не раз переконувалася, що типовий графоман:
 - тусується де тільки може і не йде додому, доки не скаже своє слово на публіку, навіть якщо не тямить про що ідеться на події. Він знайде слова на будь-яку тему, причому і похвалить, і покритикує, а головне - себе покаже. Цим часто втомлює слухачів;
 - гостро і безапеляційно критикує когось за лайливі слова, відверті сцени й інший "постмодернізм" у творчості.;
 - прилюдно пишається, що колись ручкався із якимось видатним посадовцем і не може змиритися з тим, що слова "міністр" і "посол" пишуться з маленької літери;
 - якщо графоманові щастить видати книжку (а часто таки щастить), то на першій і останній сторінках обкладинки, а бажано ще й на авантитулі, не кажучи про вставки, втулити своє фото в  галстуку і піджаку. У вкладках - світлини з міністрами, депутатами і біля мікрофона на могилі Шевченка в Каневі;
 - якщо графоманові пощастило видатися в часописі, то він до верстки триста разів перечитує свою нетлінку і без кінця вносить у неї правки (Нечуй-Левицький он скільки шліфував свої шедеври!); 
 - якщо графоманові щастить видати книжку, то передмову до неї він замовляє якомусь пафосному товаришу за принципом "кукушка хвалит петуха за то, что хвалит он кукушку". Нерідко серед пафосних передмовців - справді непогані письменники, але людський фактор ніхто не скасовував;
- графоман позірно критикує, але у найсміливіших фантазіях мріє про Шевченківську премію;
- графомани не люблять собі подібних, але дуже люблять "дружити проти", тому часто гуртуються, іноді навіть на тривалий час.
Це були позатекстові і дуже суб'єктивні спостереження, присвячені пафосним графоманами переважно 50+. Є ще графомани-одиночки, вони для літературного процесу не шкідливі, бо творять для себе і своїх друзів, не претендуючи на Шевченківську премію й інші вияви письменницької слави. Серед таких часто трапляються милі й душевні люди, оскільки їхньому, хай і передбачуваному письму властива особлива щирість і доброта. А хто не любить добрих людей? 
Тепер ближче до текстів. До поетичних текстів. Нагадую, що для мене графоманія=передбачуваність.
5 місце. Вірші про Україну, Батьківщину і про Кобзаря. Ліричний герой таких поезій страждає через несправедливість історії, але вірить, що пророче слово Тараса проросте в душах його пасіонарних нащадків, одним із яких ліричний герой ототожнює себе. Автори таких поезій переважно школярі-старшокласники і чоловіки на пенсії. Рими дієслівні, багато риторичних фігур і сталих порівнянь. Слова-визначники: Україна, батьківщина, пророк, зерно, проростати, кров, степи, Дніпро, матір, рушник, доля, козак...
4 місце. Привіт від Ліни Костенко. Авторки - переважно ніжні дівчатка, які вважають, що у сімнадцять-двадцять років можуть і мають право говорити афоризмами. Закохавшись у творчість Ліни Костенко, вони одразу бачать своїх ліричних героїнь сильними жінками, здатними на Подвиг самозречення во ім'я Слова, Батьківщини. Конфлікти таких поезій далекі від приземленої реальності, натомість важливий конфлікт сильної ЇЇ і слабкого ЙОГО, часто, відрікшись від слабкого ЙОГО, ВОНА знаходить призначення у світі ПОЕЗІЇ. Слова-визначники: боротьба, втеча, сила, слабкість, Слово, Поезія, жінка-поет, митець, мистецтво, образи з античної міфології. Часто вірші починаютсья зображенням природи, а насправді це - символічний пейзаж, що відбиває  душевні сум'яття ліричної героїні. 
Про всяк випадок додам, що все це не стосується творчості Ліни Костенко.
3 місце. Кава, пляцки та інші мімімішки.Частіше вринають у прозі, але й у поезії теж трапляються. У таких текстах нездоровий потяг до всяких побутових дрібниць. Місто мрії - Львів (а де ж іще скільки кав'ярень і бруківки, по якій можна постукотіти підборами?) Багатьом подобається, бо загалом філософія тішитися з малого і віднаходити щастя в буднях - дуже продуктивна і життєствердна. Але часто надумана, несправжня. Слова-визначники: кава, горня, пляцок, шоколад, бруківка, книжка, плащ, парасолька, помаранчі, яблука, кориця, ваніль, шалик, поїзд, велосипед...
2 місце. Вірші про Майдан і АТО. Типологічно такі тексти близькі до пункту першого, але тексти про Майдан і АТО я не люблю більше, тому що їхні автори часто уявлення не мають ані про Майдан, ані про АТО. Дика злість огортає мене, коли я бачу письменників, які їдуть в АТО ніби на екскурсію, фотографуються з побратимами, тримають у руці автомат, на голові мають каску, а тлом обирають який-небудь танк. Зафіксувавши мить з виразом обличчя "я-мужик", вони невдовзі повертаються додому і виливають на папір свої переживання. У результаті ці переживання ллються потоком із часописів, перепостів і інших джерел. Прикрість у тому, що і в АТО є цікаві автори, але їх не чути за галасливими письменниками, які краще знають, як маніпулювати публікою і зажити слави тут-і-тепер. Про всяк випадок також зазначу, що я тут кажу не про Бориса Гуменюка і його "Вірші з війни". Деякі тексти зі збірки мене справді вразили і я вважаю, що він має право говорити те, що говорить.
1 місце. Верлібри молодих авторів. Суперечливий пункт, тому що тут графоманія не така очевидна. Якось я намагалася допитатися авторів і літературознавців, які критерії хорошого верлібру. Ніхто не відповів точно, бо хіба можна виміряти хороший текст якимись правилами? Звичайно, усі проблеми урешті розв'яже критерій "мурашки по шкірі", він завжди перемагає. Але все ж верлібрами зараз дуже зловживають, бо а) він видається простішим для написання б) верлібр сприймається як жанр елітарний, герметизм тут ніби за замовчуванням, тому хто дурний, той не зрозуміє (а хто розумний, просто промовчить і не скаже, що не зрозумів) в) його легко перекладати іншими мовами. Мінуси сучасних верлібрів у тому, що автори часом пишуть про щось таке далеко приватне, що не здатне пробудити у читача якийсь зв'язок із написаним. Відтак, "мурашкам" просто нізвідки взятися.

Таким склався мій суб'єктивний топ-5. Книжки з подібними текстами у блозі не аналізуватиму. Натомість завжди буду рада віршам, автори яких мають непересічний досвід у чомусь, а отже - і право про це писати.

ПС (абзац виправдання:)): прочитавши обговорення поста і дуже здивувавшись від того, що цей пост набрав за два дні переглядів скільки, скільки увесь блог за місяць, вважаю за необхідне наголосити, що, по-перше, це не спроба якомога повнішого критичного аналізу сучасного літературного процесу, а приватні спостереження, викладені у блозі. По-друге, до Київської організації НСПУ і до кабінету молодого автора у мене позитивне ставлення, так що це не критика Спілки. Крім того, я не ненавиджу початківців, бо сама початківець.
І головне: я не вважаю себе взірцем ані в критиці, ані в літературі, просто висловлююсь як умію. Усе простіше)

Немає коментарів:

Дописати коментар