Іде бичок, хитається

Із творчості Іри Цілик починається вже другий мій Книжковий Арсенал. Торік я перебувала під враженням від збірки "Червоні на чорному сліди", цьогоріч мала нагоду довідатися, яка в Іри Цілик поезія: у видавництві "Meridian Czernowitz" побачила світ збірка "Глибина різкості".

Побутує думка, що будь-який автор тяжіє до одного виду літератури. Наприклад, Сергій Жадан - це насамперед поет, а Юрій Андрухович - прозаїк. Суперечливе твердження, але щось у тому є. Для мене Іра Цілик - це насамперед режисер, який володіє даром писати. Її твори завжди містять історію+картинку, там нема зайвих рефлексій (навіть у ліриці, що мені подобається, бо мені до душі якраз наративна поезія).

Отже, "Глибина різкості". На презентації Олександр Бойченко запитав, звідки ця назва і що вона означає. Авторка відповіла, що це спроба заглибитися в різні виміри свого життя. Відповідним чином збірка і структурована, у кожному з розділів ідеться про різні випробування, що тяжіють над людиною у світі.

Перший розділ називається "Гербарій". Це своєрідний музей покинутих секретів, оскільки йдеться в ньому про пам'ять роду. Авторка заглиблюється в минуле і поетичною мовою розповідає історії своїх дідусів і бабусь, батьків. Історії ці приватні, камерні, але вони так чи так пов'язані з епохою, тому зрозумілі усім, бо могли статися або ставалися і з нашими рідними: 

*  *  *

Я пам’ятаю, він кинув цю жменю купонів 
Так артистично, презирливо просто в конфорку,
І мамин крик полетів поміж тихих районів,
Коли вогонь енергійно здійнявся і форкнув.

...На папірці обгорілі ми потім купили
Масло, і снікерс, і свіжу клейончасту шторку.

Сіре пюре моїх снів, що ти робиш, не треба.
Згадую нашу тахту, і книжки, і нунчаки. 
Так наполегливо б’ється дитинство під ребра,
Щоб закінчити хоч щось і хоч щось розпочати.

...Але в потьомкінських селах тих буднів веселих,
Я пам’ятаю, «Pink Floyd» умикали за чаєм.

І жовтенятський значок на шкільній моїй формі
Деякий час був блискучим, приємним на дотик.
Ми все стояли на враз спорожнілій платформі — 
Цей поїзд рушив, а той не приходив аж доти,

Поки за двадцять із чимось новими очима 
Не довелося цілком осягнути весь дотеп.

Десь і в мені залишився обвуглений сховок.
Ненадруковані кадри, непройдений простір.
Корчились мовчки за стінами бляклих хрущовок
Зламані долі і наші дзвінкі дев’яності.

...Але на стику етапів правління сатрапів 
родяться люди яскраві, зухвалі, непрОсті.

В куцих строкатих штанцях, на колінах зашитих,
Бігає й досі по колу реальність новітня.
Щоб закінчити хоч щось і навчитися жити,
Я зупиняюсь і довго хапаю повітря.

Тату і мамо, я вмію, я все розумію.
...Жменька купонів і листя розносяться вітром.

Другий розділ називається "В'єтнамки і берці". Знов-таки, він дуже особистий, оскільки Іра Цілик пише насамперед про себе і про свого чоловіка, який зараз перебуває в АТО. І знов-таки, він не тільки про них, а й про кожного, хто чекає на когось зі Сходу. Я б сказала, що цей розділ про випробування чеканням. Саме з цього розділу мій найулюбленіший вірш:

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе — до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
Побуту, вона думає — ще трохи, і я буду з ним.

Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
Втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
І я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
Вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
І сонце впаде в кропиву за чужими городами,
І нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім — ягоди, потім — гурки.  
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
Нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини. 
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
Згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.  

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть — дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Третій розділ називається "Асфіксія". Як сказала авторка, "він про неможливість жити тут-і-тепер, але куди дінешся". Відтак, вірші тут дуже різні, вони про все, і єднає їх тільки якась не позбавлена оптимізму безвихідь. Тут багато міста, багато кохання, багато самокопання, але при цьому зовсім нема самостності. Взагалі, для мене Іра Цілик - одна з небагатьох авторів, яка пише про складні речі, але ніколи не пише про самотність і безвихідь. Навіть побутова драма, свідком якої стає лірична героїня одного з віршів, не вигладяє страшно, бо так, є відчуження, але є і дружба. Любов минає, але лишається обов'язок. І все ж, цей вірш мене лякає:

А вона мені і каже: «Ми тепер розлучаємося двічі на місяць». 
«Ну, і?» — питаю я. «Але ж діти! І те вже добре, що я знов не вагітна».
Так, я пам’ятаю цих двох, як вони колись не знаходили собі місця 
Нарізно, як торкалися один одного безкінечно, для всіх помітно.

Але він мені і каже: «Хорошим шлюбом керує взаємна ненависть».
І сміється, цитує Довлатова. Мені дають чаю, мені тут раді.
А магнолія зацвіла рожевим, і то вже у нашому місті навіть.
Все не так погано, але їй противний сам звук його голосу, насправді.

Все не так погано. Їхні діти — світлі, такі однакові й різні дуже.
Між маленьких неправд життя триває, і триває, як у всіх, вдало ніби.
Перед тим, як вийти за хлібом, вона дивиться у вікно довго, байдуже.
«Візьми куртку, вітер», — каже він. А вітер пахне весною навіть крізь шиби. 

Закриває збірку розділ "Дорога". А куди веде ця дорога, авторка сама не знає. Жартівливо вона каже про себе так: "іде бичок, хитається". І мені це в ній страшенно подобається, що вона береться за все, що їй підкидає життя, і робить це дуже талановито і безпосередньо. Ось цей вірш я вже знаю напам'ять, хоч тільки двічі чула його: одного разу під час читання, вдруге - на презентації з уст авторки:

Вертеп

Не називай імен. Правди не говори.

Правда – сестричка Кривди. Горщику, не вари.

Але горить вогонь. Спи уже, гойда-гой.

Волхви прийдуть зі сходу і принесуть дари.

Наше життя – вертеп. Спробуй переживи

Кожну перипетію й саспенс без тринь-трави.

Чорт, не чіпай Кози. Смерть, не точи коси.

Іроде, та вгамуйся! Вершник без голови.

Поміж картонних драм і невідчепних дум

молимось як умієм, любимо без ладу.

Але зійде зоря й голосом лялькаря

Всіх заспокоять врешті. Туб тубі тубі ду.

Деякі збірки читаються довго, деякі вірші треба розтягувати. Але мені і прозові, і поетичні тексти Іри Цілик йдуть легко, читаються швидко, але не забуваються. Хоч минув рік і книжок із п'ятдесят, якщо не більше, відколи я читала  "Червоні на чорному сліди", і досі пам'ятаю історію дівчинки Гайтавер, прибиральниці Ніни з новели "Костюм", діда Валю з "Помину". І чомусь думаю, що і вірші ще довго триматимуть мене, тому що вони зроблені так, що їх можна побачити. Дрібниця за дрібницею, деталь до деталі - і я вже бачу цю історію. Ось він, очевидний плюс режисерської оптики. 

Я рідко коли читаю книжки одного автора, тому що завжди можна знайти щось цікавіше, і в кожну нову книжку я закохуюся так, ніби щойно навчилася читати і нічого не бачила досі. Це вже потім я починаю бачити, що ось те призабулося, а ось те якось ніби й не так вже й круто сказано. Але вже другу книжку Іри Цілик я читаю із великою цікавістю, що для мене як читача дон-жуана вже майже показник вірності:) Тож я щиро переймаюся тим, що є такі автори, такі тексти і такі долі. І дуже хочу, щоб усе було добре в авторки і її родини.