середа, 2 листопада 2016 р.

Реалізм, упертий, як осот

Здавалося б, до чого тут Винниченко?

1906 року в літературі дебютував 26-літній Володимир Винниченко. Свою повість «Краса і сила» молодий прозаїк відкрив описом нудного містечка: «Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах. […] Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці, тихо коло крамниць на базарі, скрізь тихо». Нічим із сюжетного погляду не прикметна повість стала свіжим ковтком повітря, бо нудьга зелена провінції, як виявилося, мала відтінки, а мерзенні типи, негативні персонажі (що їх і героями не назвеш),  окрім огиди, викликали ще й співчуття. Чорно-білий поділ на позитивних і негативних персонажів вже не міг задовольняти читача, і підступне співчуття до непривабливих типів підточило основи напряму. Бо тоді чи не вперше автор припинив виправдовувати чи звинувачувати персонажів у будь-чому: просто так є. І ніхто не винен.
Минуло сто і десять років, і всілякий «реалізм» про сірих людей упродовж цього часу встиг набриднути й забутися. Його витіснили іронія, історія, істерія, інтертекст. Нетипові персонажі, химерні колізії. Однак і вони за значно коротший термін трохи приїлися, і душа читацька знову забагла знайомих типів, прозорих технік оповіді й сюжету, який не треба додумувати за автора. І пішло-поїхало: одна за одною вигулькнули історії звичайних людей з драмами, масштаби яких не виходять за межі похмурих квартир.
І ось у прозі дебютував 26-річний Мирослав Лаюк, уже відомий поет, поетичні збірки «осоте!» і «Метрофобія» якого створили авторові ім’я й репутацію одного з найперспективніших молодих письменників. Новим челенджем Мирослава Лаюка стала проза, і в ній він постає неподібним до всього, що вже написав.
Якщо лірика Мирослава Лаюка не для всіх, її можна назвати елітарною, інтелектуальною, то проза (це й оповідання «Суперстар зі збірки «Невимушені», і роман «Баборня») – це тексти без дистанції між автором і читачем, а персонажі – люди, що їх на своїй життєвій дорозі зустрічав кожен.

«Про всяких тих, на чиєму місці не хотів би опинитися ніхто»

Один із головних локусів «Баборні» описано так: «Нудна архітектура, нудні люди, нудна історія, нудне все… Містечко було таким нудним, що про це нудно говорити». Нічого нового нема під сонцем, з одного боку. Усе те саме, що й сто з лишком років тому (як у Сонгороді Вииниченка). І навіть трохи дивно, як та сталося, що головна персонажка – самовдоволена, тиранічна і зверхня бабега Марія Василівна, вчителька біології, якій давно пора на пенсію, – постала цікавим образом, непривабливе реалістичне зображення якого поєднало в собі одним махом і історію, й іронію, і скреготливу моторошність існування «всяких тих, на чиєму місці не хотів би опинитися ніхто».
І таки справді, ніхто не хотів би прожити життя Марії Василівни, найяскравіший слід якої лишився зафільмований у стрічці «Червона рута» Софією Ротару. У масовці спостерігачів за дуетом Ротару й Зінкевича Мирослав Лаюк обрав постать в окулярах і вигадав для неї альтернативне існування у своєму художньому тексті, проте і в ньому прирік персонажку бути тлом. Хоча Марія Василівна себе тлом не могла уявити, адже сама вважала себе вершителем доль. Сущий Кирпатий Мефістофель, і доля приблизно така сама. Маніпулюючи учнями, колективом, сусідами, не сумніваючись у своїй правоті й життєвих принципах, вона лише наприкінці життя усвідомлює, що в ключовій події свого життя сама стала розмінною монетою. Але й потому Марія Василівна лишається сповнена власної гідності й робить свій екзистенційний вибір, базований на відповідальності. А читач до кінця роману змінює ставлення до бабеги, і зрадливе співчуття все ж розчулює серце, чого сама Марія Василівна, з огляду на характер, ніколи не схвалила б.

Усі рушниці вистрілюють

«Баборня» – це тяжка за темою й ідеєю книжка, яку непристойно легко читати, адже вона має міцно збитий сюжет, інтригу, кілька несподіваних поворотів і непередбачувану розв’язку. На легке сприйняття й потенційну масовість працює суміш жанрів: детектив, саспенс, побутова драма – таке читачі любитимуть завжди. Навіть попри безпросвітність антуражу й непривабливість образу головної героїні. Є тут і любовні трикутники, і музеї покинутих секретів у вигляді старих наглухо забитих хат, і кримінальні повороти, та головне – несподівані страшні відкриття. А ще – своя атмосфера. «Баборня» – це роман-нагнітання: з перших частин автор натякає на таємницю, а ступінь її моторошності читач розпалює відповідно до норову своєї уяви. Звісно, автор тримає інтригу до останнього, і врешті всі рушниці вистрілюють, та поки це станеться, тривога наростає від частини до частини.

Жодного позитивного персонажа

Роман «Баборня» ставить чимало незручних актуальних питань. Пов’язані вони з реаліями країни, якої нема, і долями людей, які в ній народилися. Так, у «Баборні» йдеться про історичні події, скелети в шафах персонажів. Про вчительок радянського гартування, які навчають покоління незалежності. Про атеїзм і релігійний фанатизм. Про непривабливі типи жінок, на долю яких випало випробування історією. Бо зазвичай як: жертви вмирають і входять в історію яко мученики. Марія Василівна й інші жіночі образи роману – вкрай несимпатичні, але вони теж жертви і теж мучениці. Тільки мучениці якісь мерзенні вийшли. Бо якщо історія життя Мотронки в «Солодкій Дарусі» розриває читачеві серце, то після сторінок про Гафію, Анну й Марію Василівну з «Баборні» хочеться спершу помити руки, а вже потім, може, поспівчувати. Ймовірно, що так би й Мотронку можна було сприймати, якби авторка дозволила їй дожити до сучасних днів. Мирослав Лаюк своїм персонажам-жертвам історичних трагедій дозволив, однак німб над ними не тримав. От і вийшла «Баборня» – не тільки як будинок для знедолених старих, а насамперед як галерея жіночих портретів, спотворених історією.

 http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161031_rr_book_2016_layuk


10 коментарів:

  1. Так, от тут вже напишу щИИИИро, як думаю. От хоч трісни, а не розумію чому ти мені це рекомендувала?
    Почати хоча б, що роман про бабегу. Господи, ти смерті моєї хочеш через переляк та заїкання? Читати про бабегу, знаючи, що в моїй трійці найстрашніших снів дитинства перші два з моторошними бабцями? Аааа!!!!!!!!!!!!!!!
    Далі антураж: нудні люди, нудне місто. Ти знущаєшся? Як таке мене може зацікавити? Та ще й сподобатися. Та навіть за пляшку пива "Тетерів" не погоджуся (а це - ти знаєш - те, за що я готовий і душу продати)
    Ну і фініта: жодного позитивного персонажу. Всі мерзенні. І для чого мені про таких читати? Для цього в мене є дзеркало :)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Мені було цікаво, я не цураюся важкуватих реалістичних книжок. Не все має бути разважалово)

      Але не переживай, я тобі днями вручу Кідрука "Зазирни в мої сни", і ти не плюватимешся)

      Видалити
    2. Бо ти сильна!
      А я тендітний і вразливий цвіточок. Мені не можна важке читати - розчавить. Я наче роса, яка лиш тільки припече зникає. Але... тобі не зрозуміти цієї крихкої та надтонкох структури моєї душі...

      Ну на цю книгу я вже погодився. А тому чекаю :)

      Видалити
  2. Прочитала лише половину, але якось занадто легко сприймаю цю історію. Ну так, є моментами той жах реалізму, але мені більше кидається в очі тема релігії та духовності. Це лише мені здається, чи автор справді дуже цим переймається?

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. легко читати, тому й сприйняття не обтяжене надто. саме це мені Марію Матіос і нагадало.
      Щодо релігії: як на мене, автор іронічно ставиться до обох "сторін конфлікту", але нав'язаний атеїзм висміяно гостріше (не тому що атеїзм, а тому що нав'язано).
      Мене фінал трохи прибив, і не в сюжетному, а у буттєвому зрізі. Якось так воно безпросвітно... Мені Марію Василівну було шкода

      Видалити
    2. Коли читаю Матіос, то все всередині перевертається, а тут власне не можу пройнятися атмосферою історії Лаюка. Ніби дивлюся на це все збоку. Не знаю, чому так. Мабуть, зараз настрій не для цієї книги. Щодо "конфлікту", то я його там не бачу - контрасту бракує.

      Видалити
    3. ну, я вбачаю міні-конфлікт між забобонним, а не направду релігійним суспільством і комуністами-носіями атеїзму. але оскільки це в книзі не більше ніж іронічне спостереження, то справді це не аж такий конфлікт, погоджуюся. просто ти вище написала, чи не надто автор переймається... я б не сказала, що дуже переймається. тут, як мені видалося, насамеперед важлива лінія людини, яка прожила ніби не своє життя, хоча завжди була впевнена в тому, що чинить правильно. це дуже видно наприкінці книжки, коли автор ставить всі крапки над "і" і згадує фільм "Червона рута" (я спеціально знайшла ту хвилину, щоб із тла вирізнити постать "Марії Василівни")

      Видалити
    4. Щойно дочитала. Мені навпаки під кінець стало так легко. Сподобалося, як все закінчилося.

      Видалити
    5. і мені сподобалося.
      але шкода, що ключовий момент її життя виявився тлом зовсім іншої людської драми

      Видалити
    6. от я якраз перечитую "висновки" М.В. і мені здається, що той скелет із шафи дав їй більше, ніж від неї забрав.

      Видалити