пʼятниця, 11 листопада 2016 р.

Часотворчість

Мій стратегічно помилковий підхід до роману Яни Дубинянської "Свій час" (переклад з російської Вікторії Стах) полягав у тому, що я читала його в транспорті. А цей текст не для транспорту. Можливо, для передсоння, ще краще його читати зранку, на свіжу голову, коли день  не встиг розбити зосередженість на сотні скелець.
Словом, треба думати. І справа навіть не в мозаїчності сюжету, який важко стулити докупи аж до останніх сторінок, коли все стає на місця. Тут дуже багато ідей, а сам текст можна інтерпретувати по-різному: це фантастичний роман про кількасвіття, антиутопія, в якій можна знайти алюзії на сучасність; це й історія про розмаїття людських доль, це і гра з читачем, випробування його не уважність і терплячість, та для мене це передусім філософський роман про психологію творчості, про химерність, красу і пастки самого процесу творення художнього тексту. 
Головна тема твору час, його зв'язок із людськими переживаннями й емоціями, його властивості минати швидко чи ж то повільно. Час загальний, час особистий, час, у якому розготається художній твір. Кожен із персонажів (а їх тут із десять) живе у своєму часі, просторі, постає перед своїми викликами і пропонує виклик читачеві. Відповідно, є кілька світів і правил життя в цих світах. Авторка фокусує читацьку увагу то на одному, то на іншому епізоді з життя персонажів: ось невгамовна поетка Арна зачаровує студента-фізика Богдана і втягує його у свій шалений ірраціональний світ, ось вже немолода письменниця Віра переживає любовну інтрижку із актором Сергієм, усі вони зустрічаються на книжковому фестивалі у Львові, що більше нагадує маскарад. Паралельно оповідається про два світи Світ-комуну, де люди живуть у спільному просторі й нічим не володіють, а тому ні за що не відповідають, і химерний світ людей у капсулах, які мають свій особистий час. Світи майбутнього взаємодіють один з одним.
У цей час відомий письменник Андрій Маркович у своєму часі пише свій роман.

Я передбачила фінал трохи далі ніж напівдорозі. Почастішали уривки з інтерв'ю з письменником, побільшало філософських розмірковувань про природу творчості і її можливості. Так, безумовно, усі ці світи створив Маркович, його фантазія. А світ Марковича створила авторка. Ось така вона, чудернацька спіраль письменницької свдіомості. Спіраль. До речі, саме спіраль зображена на російськомовній обкладинці роману, і хоч український дизайн мені більше до душі, самій атмосфері книжки роздроблена спіраль ближча, ніж чіткий циферблат.
Я не прихильник фантастики, але передчуваю, що про час і простір написано багато творів. Багатосвіття ніби передбачає пригоди, екшн, динаміку й захопливе читво. Але "Свій час" — це не пригодницький роман, а, як я вже сказала, більше філософський. Тому мені було його читати важко, а щоб зрозуміти краще, явно треба перечитувати ще раз.
Досі я читала інтерв'ю Яни Дубинянської, її колонки, жж, також читала роман "Гаугразький бранець" (цікавий, захопливий). Тобто назагал авторка мені трохи знайома, проте "Свій час" відкрив її для мене по-новому. 
Дивно, що на цей роман я щось досі не можу знайти відгуків, за винятком вражень російського буктьюбера. Сподіваюся, будуть. цікаво довідатися про ще чиїсь враження.
 


5 коментарів:

  1. Щось мені здається, що подібний прийом вже використовували і не раз. Хоча може це мій підстаркуватий голос бурчить. Роки йдуть, а ніц не змінюється: в дитинстві завжди міг знайти грязюку аби замурзатися (хай і навколо сухо і чисто), а от на старості перейшов на пошуки дьогтю в бочці меду :)
    Важко щось конкретно по книзі написати не читавши її. З твоїх слів якось надто воно нудно виглядає: такий прийом і так куцо розгорнути... Щодо гри з часом, то мені поки що найбільше споодбалася ідея у Ханну Раяніємі в його "Квантовому злодії", коли "час - це гроші" обігрується в прямому смислі. У кожної людини є годинник з відведеним їй часом. Вона може розплачуватися часом як звичайною платіжною картою. І тільки годинник зупиняється - людина вмирає (хай і не в звичному нам розумінні).

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. ось тому я не дуже люблю фантастику, антиутопії, бо мені здається, що там все вже було сказано) розумію, що я помиляюся, тому й пробую читати фантастику за порадами.

      Видалити
    2. Чесно кажучи, подібні антиутопії набагато позитивніші, від реалій, що їх смакують в сучукрліті. Бо у нас, як в Острові скарбів: "Те из вас кто останутся в живых, будут завидовать мертвым" :)
      Я постараюся вибрати фантастику наступного разу, щоб і вже посолідніше, але і більш таке... ну щоб побачила, що дуже стереотипно мислиш про цей пласт літератури

      Видалити
  2. Обережно, спойлери!
    Для мене книжка «Свій час» усе ж цінна тим, що авторка через персонажа-письменника показує те, яким би міг бути світ, якби він розділився на «світ інровертів» та «світ ектравертів».
    Інтроверти мають свої хроноси, які ідеально підлаштовані під кожного: від ретро-кавомашини як у Ебенізера Суна, так до міні-саду в Інги (наче ж її так звали). Також саме люди хроносів мають чітко розподілені свої обов’язки, входять в комунікацію за бажанням, забарвлюючи свої фрази фільтрами емоцій, та живуть кожен за своїм часом. Вони також мають Загальний простір, де можуть поспілкуватия без «капсул» і без виникнення хроноконфліктів. Мають чітку систему контролю, фінансів, та й життя в цілому теж доволі нудне і прозаїчне, з мінімумом ризиків та пригод. Саме ці «інтроверти» забезпечують світ-комуну як фінансово, так і продовольчо, що для мене не стало новиною…
    Інший світ, плебс-квартал або світ-комуна, де живуть ті, хто хоче свободи пересування, самовираження, статевих стосунків, хто звільнив своє життя від відповідальності, і те й робить, що блукає від дому-обіду до дому-одягу… Тобто світ екстравертів, які роблять, що хочуть, і їх ніхто не контролює. Але суть у тому, що якраз саме за ними спостерігають цілодобово, корегують їх дії, можуть із легкістю втрутитися в життя, аж до повної ліквідації. Саме ця деталь тотального контролю над, здавалося б, вільними людьми і руйнує поверхневу ідилію плебс-кварталу.
    А от описи «нашого часу» і цих героїв мені якось ну зовсім ніяк… І трохи аж занадто вони були зациклені на часі, для мене якось не зовсім природньо. Єдиний цікавий момент – перенесення Марковича в позачасся, але вихід його з цього стану був сумбурним.
    Для себе вирішила, що ця книжка не додала мені любові до людей, але, мабуть, навряд у неї була така мета.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. цей комент крутіший, ніж мій відгук) схиляю голову!
      цікаве спостереження про інтровертів і екстравертів. ну, якраз недавно дивилася відео на TEDx про те, що саме інтроверти керують світом)

      Видалити