вівторок, 22 листопада 2016 р.

Скарби для світогляду


Леся Українка. Листи: 1876–1897 / упорядкування В. Прокіп (Савчук), передмова В. Агеєвої. — К.: КОМОРА, 2016. — 512 с.

Публікація ранніх листів Лесі України (1876 – 1897)  без купюр – черговий важливий крок у розвінчанні міфів щодо класиків нашої літератури, наближенні їх до читача. Але ця книжка б’є під дих іншим – листи Лесі Українки, окрім змалювання правдивого портрету цієї людини й окреслення цілого зрізу епохи, ставить під сумнів чимало того, що ми знаємо про українську літературу. І вражає слизькою підозрою, що ми про неї не знаємо чогось глобального.

Чи могло бути інакше, або про субєктивність канону

Почну з банального: кого з письменників згадає випускник школи, якщо його спитати про найвідоміших (і ніби за замовчуванням найкращих) українських письменників? Згадає Шевченка, Франка й Лесю Українку. І Панаса Мирного з Іваном Нечуєм-Левицьким. Якщо задуматися, ці імена в одному рядку мають химерний і неоднозначний, а за світоглядною суттю й узагалі суперечливий вигляд. 
Леся з братом Михайлом.Фото 1880–81 рр.
http://www.zwiahel.info/
Писала ж бо Леся Українка: «Бога ради, не судіть нас по романам Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того «Чорного моря», а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще піря дерти». Не беруся аналізувати, чи в усьому й завжди справедливий цей вердикт молодої письменниці, але одразу очевидно, що десь щось випущено з овиду нашого канону, в якому Нечуй-Левицький – беззастережний авторитет, взірець і монумент. І тоді по крихті хочеться знайти відповіді на утопічні питання – а як було і як могло б бути тепер?
Листи, природно, не можуть і не повинні відповісти на все. Вони тільки на певний час привідчиняють  перед читачем двері в цікаву й складну епоху, де судилося жити одній із найталановитіших письменниць української літератури. Постає вона спершу дитиною, яка в листах дякує бабусі за панчішки й повідомляє про нову кицьку і її кошенят, розповідає про те, як сестра вихваляється новим шарфом, хто на що захворів. Далі, з плином часу, читач довідується про те, що Леся Українка читає, яку слухає музику, в яких стосунках перебуває з матір’ю, батьком, сестрами й братами, дядьком, що думає про літературну критику й актуальні на той проблеми громадськості й літератури, як оцінює доробки інших авторів, як і про що сама береться писати, як минають роки її хвороби… А ще листи супроводжують безліч дрібниць, що витворюють з адресантки людину, далеку від незугарного, грубого образу «співачки досвітніх вогнів».  

«Дочка Прометея» проти «новоградволинського жабеняти»

Саме побутові дрібниці з життя Лесі Українки особливо цінні для читача, що готовий до переформатування враження про письменницю. Безпосередність згадок про молодшу сестру, яка вже навчилася повзати, але ще не вміє їсти і «страшенно боїться чужих, а найбільше Старицького»; щирий подарунок сестрі до іменин і прохання не погордувати і «прийняти […] в подарунок коробочку з сірничками»; іменування молодших сестер і брата «неграми» і «тиграми» – все це додає тепла у ставленні до авторки, яку за замовчуванням звикли сприймати як «хвору слабосилу дівчину […], трохи не одинокого мужчину на всю новочасну соборну Україну».
Олена Пчілка й Леся Українка
Ялта (Крим). Фото грудня 1897 – січня 1898 р.
фото взяте з сайту http://www.l-ukrainka.name/
Щодо «хворої і слабосилої»: про хворобу справді йдеться багато, хоча ніби й між іншим. Леся Українка часто просить адресатів вибачити за короткі листи, бо тривале сидіння завдає їй болю. Надією на одужання й відчаєм, що одужання не настане, пронизано багато листів. Згадки зникають тільки тоді, коли страждає хтось інший (наприклад, Леся Українка майже не говорить про свою хворобу, коли пише про передсмертні страждання дядька Михайла Драгоманова). Взагалі, Михайло Драгоманов – це один із головних адресатів Лесі Українки, в листах до якого можна побачити формування її поглядів, смаків, уподобань. Листування з ним сповнене ентузіазму, світоглядних відкриттів, дискусій, а безпосереднє спілкування – тепла. В одному з листів Леся Українка згадує про типовий ранок у родині Драгоманових і пише, зокрема: «Ранком раніше всіх встає дядько і виходить в столову писать і пить молоко, поки його хату прибирають […], потім встаємо я і Рада […] ідемо в столову пити каву, і дядько нас вітає: «А, здрастуйте жаби!» (Жаби – слово мне «уничижительное», а ласкательное, я часом буваю удостоєна епітету «жабинятко новоградволинське»)».  
Про спілкування з матір’ю, Оленою Пчілкою, складається інакше враження. Листи Лесі Українки до неї – це завжди ввічливі, шанобливі й вибачливі пасажі, що більше нагадують то лікарняні, то фінансові звіти. Подеколи відчувається навіть якийсь острах, хоча Леся Українка приймає все як є: «я часами почуваю немов якусь уразу до мами, хоч я знаю, що вона не винувата. Що ж коли у неї такий façon d’aimer [манера любити], що вона безпо­щадна до того, кого любить. У мене сей façon зовсім инший і як що я кого пиляю, то хіба саму себе, та воно за те нікому не вадить». Напевно, саме з цього уривка походить легенда про те, що, буцімто, Олена Пчілка не любила свою доньку (не думаю, що світоглядні розбіжності можна трактувати аж так гостро, але дистанція між Оленою Пчілкою й Лесею, вочевидь, була).

Небезпечні національно-патріотичні вірші

Поруч із якимись дуже особистими моментами сусідять цікаві спостереження про актуальні тогочасні проблеми розвитку літератури й суспільства. Цікаво, що деякі з них ніби про наше сьогодення писані: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі, що зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської “внутрішньої політики”».  Цей фрагмент, як можна здогадатися, не друкували у попередніх виданнях листів.  
Назагал у ранніх листах Лесі Українки насправді мало політики; молода письменниця, хоч і переймається громадськими проблемами, насправді більше спрагла розмов про мистецтво, її  цікавлять переклади, живе творення літературного процесу, спілкування з його учасниками. Вона хоче почути критику на першу поетичну збірку «На крилах пісень», перші оповідання, їй цікава постановка першої драми «Блакитна троянда» (наскільки краще розуміти цей текст про людину й хворобу, прочитавши листи авторки, яка змагалася зі своєю хворобою!). І хоч подеколи Леся Українка бідкається, що їй закидають брак громадянських тем, насправді вона більше переймається тим, як знайти адекватні шляхи висвітлення цих тем. Бо те, що було, її не влаштовувало. Відтак листи сповнені роздумів, про що писати і як. І чимало поглядів звучать так, ніби й не було між нами й нею ста двадцяти років:

…Чому в наших поетів нема середини між дитячою пісенькою або філософським трактатом?

… у нас люди звикли, що наука та публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстрастних мумій, а не живою мовою певної в своїх поглядах людини…

… На мою думку, то в нас тілько тепер дехто починає вчитися версифікації, а більшість то й досі не признає її, а йде за правилами: «не налагай оков на вдохновенье!» та «аби душа щира!» […] що ж до мене, то я тілько генію можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на якийсь час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то може б вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір…

… Коли слухаю, як тут старі люди говорять про народну просвіту, що, мовляв, «житія святих» найкраща література для народа, бо вона розвива в народі дух героїзму, то мені так і хочеться лишню свічку в хаті засвітити, щоб світліше було…

Пише Леся Українка і про потребу професійної критики: «Нашій літературі багато чого бракує, але найбільш бракує доброї і талановитої критики». Нічого нового нема під сонцем – в сучасній українській літературі теж є така проблема. Себе ж письменниця вважає вимогливим критиком: «я сама в ролі критика буваю досить сувора [] і не жалую ні брата, ні друга». Не все Лесі Українці сподобалося й у романі «Царівна» («Лорелеї») тоді ще незнайомої авторки Ольги Кобилянської,  з якою згодом заприятелювала, хоч назагал враження про твір склалося хороше: «Перш усего маю сказати, що мені дуже сподобалась Лор[елеї], щось є у ній свіже, мо­лоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант а не діллетантізм літерацький, що вже так обрид мені в нашій літературі. [] Читаючи історію думки На­талчиної я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашо­го інтелігентного жіноцтва. Справді артистично змальована вдача тітки Наталчиної, сеї жінки-господині «старого закону»; ся постать узята ціл­ком з життя і робить вражіння портрету. Не скажу сёго про вдачу героя Орядіна: він мені здається якимсь невикінченим, а в поступованні його бачу нераз дуже небагато логіки й здорової думки, взагалі зараз видно, що він виставлений в романі тілько для Наталки, а не для нього самого. Тепер же що до «технічного виконання» сього роману, то мені здається, що він трохи ростягнений, есть багато схожих між собою уступів, зайвих діалогів…». Проте якщо згадати, яку бучу зчинила «Царівна» в літературному середовищі, справедливо буде наголосити, що Леся Українка була з-поміж тих, хто зумів оцінити твір Ольги Кобилянської й побачити його цінність для нового шляху розвитку літератури, що іменувався модернізмом.
Отже, «серйозних» тем у ранніх листах Лесі Українки не бракує. А те, що вони помережані цікавими подробицям з повсякденного життя письменниці, як-от враження про погоду чи прохання надіслати рецепт пастили з яблук, наближає читача до авторки, перетворює ікону на портрет.
фото взяте з сайту chytomo.com

Скарби для всіх

Гортаючи сторінки ранніх листів Лесі Українки, мене часом не покидало відчуття, що я ніби зазираю в чужу хату. Але що дивно: хата ця завжди прибрана – хай про яку тяжку життєву ситуацію йдеться. Урешті я знайшла фразу, що мене заспокоїла: «Нехай уже як умре господар і хата його піде на громадську власність, тоді уже нехай йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не може боронити скарбів своїх». Тогочасна культура листування, як мені здалося, передбачала вторгнення прибульців з майбутнього – і добре, коли вони, прибульці, видавали написане, не спотворюючи його. А попередні видання таки спотворювали, кроїли, вилучали. Тому цінність нового перевидання, де листи подано без купюр, – величезна. Можна на власні очі побачити особистість на тлі епохи й скласти своє враження про неї, не спотикаючись об чиюсь підготовчу роботу з ножицями.

Я ніколи не сприймала Лесю Українку як «дочку Прометея»: для мене зі школи вона – насамперед авторка поезії в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами» й «Лісової пісні», з університету – майстер драматургії (я прочитала всі її драми, і мені важко визначитися з найулюбленішою). Я подивована нещодавнім відкриттям малої прози письменниці, і ось зараз у захваті від її ранніх листів. З якого боку я б не підходила до постаті Лесі Українки і скільки разів би я це не робила, вона завжди вражає мене масштабністю свого таланту й камерністю особистого простору. І кличе пізнавати далі.  

4 коментарі:

  1. Справді цікаво) Я теж не сприймала її як дочку Прометея) У нас в школі, пам'ятаю, ставили якісь сценки із життя малої Лесі. Більше вчителі розказували про її хворобу, про боротьбу з нею і її силу духу. "Я була малою горда..." - мій перший вірш, вивчений напам'ять з власного бажання) Вона для мене точно не такий "борець", як Каменяр і Кобзар;) Мені подобаються її оповідання. Драми у неї глибокі. Коротше, я до неї добре ставлюсь:) А "Чорне море" - добре, що я не читала;)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. вона взагалі себе сильною не вважала (принаймні у ранніх листах). писала десь, що, типу, чому я не можу знайти в собі сили дати відсіч, коли ображають)

      Видалити
  2. Отож! Пора у школах "оживлювати" письменників. А то знаю по собі, що сприймала їх як авторів, але не як людей, які мали особисте життя, сімейні негаразди, побутові проблеми, звички, і жодним чином не шкідливі. І в мене стався якийсь переворот, коли я прочитала повість про життя Шевченка у Петербурзі (вилетіла назва з голови), то для мене відкриттям, що письменники схожі на простих людей. І на уроках літератури запам'ятовувалися автори, про яких розказували не сухо, а з цікавими подробицями.
    Вважаю, що оприлюднення листів роблять письменників людьми, а не пам'ятниками. Особливо, якщо там описані милі дрібниці, бо це тепло, приємно і викликає емоції, що класно)))

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. От саме ці подробиці й сподвигли мене на великий як на цей блог пост! Часом у її листах можна впізнати й себе) наприклад, я бабусі теж розповідала про тварин, одяг, погоду, іграшки і хвороби)

      Видалити