"Кайдашева сім'я" у театрі Івана Франка

Театральний сезон із колегами відкрили в Національному академічному театрі імені Івана Франка. Ще в червні взяла квитки на виставу "Кайдашева сім'я", бо саме на цей спектакль не можна просто так взяти і купити за два тижні до. Почитала відгуки і зрозуміла, що це одна з хітових вистав театру: тут і побутовий гумор із опери "за жизнь", і соковита мова, і, звісно, чудовий акторський склад. Зірка вистави – Наталя Сумська в ролі Кайдашихи. До речі, Лавріна грав її син.

Загалом нам сподобалося, хоча кожній найбільше сподобалося різне: Наті – Лаврін, мені – досконала дикція актора Володимира Коляди,  Діні – старі Кайдаші і лаконічність вистави.  

Щодо самої композиції, то для мене найцікавішим несподівано виявився знов-таки образ Кайдаша, що постає чоловіком у кризі віку, яким нехтує сім'я і який спивається від того, що в сучасному світі називається глибокою депресією. Це є і у творі, але все ж Кайдаш губиться за колоритними трагікомічними сварками між Кайдашихою й Мотрею. 

На що сценаристи забили, так це на лінію Лавріна і Мелашки. Хоча, з огляду на Мелашку, може, це й на краще. Мелашка в Нечуя-Левицького – це найніжніший образ твору (до певного часу), а у виставі – це якась несамовито-придуркувата дівчина. Мені аж незручно було дивитися на неї. Ну, може, комусь весело, то на здоров'я.

Загалом вистава минає на одному подиху, що насправді великий плюс. У залі була маленька дівчинка, то вона так дзвінко реготала, що не можна було не сміятися))) Хоча кілька іноземців у партері не доганяли, що тут відбувається, тож не думаю, що "Кайдашева сім'я" запала їм у серце.

Менше з тим, цю виставу можу рекомендувати до перегляду, хоча для мене для вау чогось таки забракло. Можливо, я нарешті просто полюбила якісь експериментальні вистави типу "Дівчина з ведмедиком". Для мене це поки вистава №1 із побачених цього року.

"Нічого нема ганебнішого, ніж збуджувати ілюзії" ("Місто" в Театрі юного глядача)

2 лютого у більшості людей якщо й асоціюється з чимось, то хіба з Днем бабака. Я ж подумки кажу собі: " З днем народження, Валер'яне".

Любомир Валівоць в образі Степана Радченка

Це така профдеформація. Якось, коли працювала в "ЛітУкраїні", головний редактор допустив мене до створення книжок, і ми впорядкували літературний календар. Відтоді я знаю дні народження більшості письменників (але не роки). 13 травня, наприклад, день народження моєї мами, але я також мимоволі згадую й Панаса Мирного. Знаю, що в мій день народження ніхто з відомих письменників не народився. Найбільше їх побачило світ у вересні й жовтні: Котляревський, Довженко, Коцюбинський, Петров, Юрій Клен, Леонід Мосендз...

А у Валер'яна Підмогильного, одного з моїх улюблених письменників, 2 лютого.

Сьогодні не 2 лютого, а 2 червня. Але для мене цей день, вірніше, вечір, теж про Підмогильного, адже я нарешті потрапила на виставу "Місто" за романом письменника. На неї я взяла книжку, символічно запросивши автора на виставу. Ната, моя колега, теж принесла свого Валер'яна. Так ми вчотирьох дивилися виставу в Театрі юного глядача.

Мене сюди тягнуло не тільки тому, що я люблю роман про амбітного сільського хлопця, що підкорює місто. Просто коли я чую про будь-що, пов'язане з розстріляними авторами, мене охоплює відчай і дурне бажання довести їм, що їх не забуто. Хоча б і ходінням на виставу. 

Тому коли сьогодні спектакль завершився слайдом з фото Підмогильного, мені було до сліз. 

Сама вистава, попри тривалий час дії (3 години 40 хвилин з перервами), мені теж сподобалася. Це сумлінне відтворення оригіналу, сценарій відмінника, але не нудний, свіжий. Дуже сподобався виконавець головної ролі, щоправда, Радченко у виставі не

викликає такої огиди, як подеколи у творі. Чудова вийшла мусінька! Глибоко розкрито образ Тамари Василівни, її особистої драми. Сценічна мусінька не дуже схожа на романну, вона по-своєму тендітна, тоді як у книжці - міцна, трохи грубувата.

Зоська - норм. Маленька на зріст, екзальтована, от тільки чогось не білява. Ну, не біда.

От Надійка перегравала, її образ лишив мене цілком байдужою.

Зате мегакласний поет Вигорський! Його поява і філософсько-ірионічні роздуми розбавляли густу драматичну атмосферу. Я навіть подумала: ніхто в житті не може сумувати, якщо поруч є людинка з пивом)))

Чого бракувало? Єдиного: сцени знайомства Радченка із Зоською, коли він програвав лотерею,а вона виграла і виставила його на кпини. Бо з вистави взагалі неясно, де та Зоська взялася. 

Цікаві у виставі декорації. Музичний супровід. Кадри старого Києва. Все класно, виставу раджу кожному, особливо тим, для кого актуальне ЗНО.

Не шкодую, що арсенальний вечір розміняла на вечір з Валер'яном.

Усе одно він - і всі вони- нероздільні з моїм життям не тільки тому, що колись я впорядковувала календар.

"Дівчина з ведмедиком". Із ведмедищем!

Іполит/ведмедик

Про виставу "Дівчина з ведмедиком" у новому Театрі на Подолі я чула багато. І чула різне. Однак усі відгуки доходили спільного знаменника у фразі "це не канонічна постановка, готуйтеся". 

Як велика прихильниця творчості Віктора Петрова, я трохи хвилювалася перед походом на виставу. Ну, знаєте, як хвилюються ті, хто в екранізації "Відьмака" бояться побачити афроамериканського актора в головній ролі. Бо експеримент експериментом, а межа між інтерпретацією й дурницями має бути очевидною не тільки для творців постановки, а й для глядачів. А буває по-всякому. От і хвилювалася, як буде тут. 

Перше враження про атмосферу Театру на Подолі, спілкування з працівниками, інтер'єр у мене просто чудове. Мінімалізм у дизайні+красивенні вікна з видом на Андріївський узвіз – раз. Адекватні працівники – два (згадаю оперету – здригнуся). Чудова акустика в залі – три (єдине: на балконі не дуже зручні крісла, але загалом норм). 

Утім, усе це марноти порівняно з виставою, на яку я, до речі, принесла томик В. Домонтовича, щоб і автор, хоч і символічно, все ж був присутній у залі. 

Кадр з вистави. Взяла на сайті theatreonpodol.com

Загалом романи Віктора Петрова належить до тих, які, коли їх уперше читаєш, ніби б'ють цеглиною по голові й кричать "сюрпрайз!" Бо не можна не дивуватися, що в нашій нібито солов'їно-вишневій українській літературі існував образ дівчини, яка не вважала втрату цноти бозна-чим і з пелюшок не мріяла про весільні рушники. 

Трохи окреслю фабулу "Дівчини з ведмедиком" для тих, хто не читав. Хімік Іполит Варецький заради підробітку береться вчителювати в заможній родині Тихменєвих, де зростає дві дочки: одна слухняна (Леся), друга – бунтарка (Зина). Оскільки Варецький і сам занудка, то, ясна річ, що яскрава, виклична Зина привернула його увагу. І Зина не проти її привертати: вона любить ставити незручні питання, поводитися невідповідно до правил, і одного дня таки опиняється в ліжку Іполита. От тільки шлюбу не хоче. Але оточення вважає інакше, нав'язуючи Зині свою версію правильного життя. Зина протестує в дуже ідіотський спосіб. Протестує, перекреслюючи своє майбутнє. І винна ніби й сама, але ж її максималізм ще можна виправдати віком, а от як виправдати тупість і обмеженість батьків і, частково, Іполита?

Предметніше про виставу

Актори: роль Іполита виконав В'ячеслав Довженко (Серпень у "Кіборгах"). Інших акторів я, на свій сором, не знаю, але всі вони чудові. Дуже сподобалася Зина (Катерина Вайвала). Велика подяка за те, що не переграють!!!

Експериментальні фішки: усе зайшло на "ура": від велетенського ведмедика (привіт зі світу абсурду) до перегуків із сучасністю (блискуча частина, де

Віктор на виставі

сучасні дєвачки епохи вконтктіка  спостерігають за Іполитом і його коханням до Зини з екрану). Сподобалися майже клоунські маски на обличчях усіх персонажів, окрім Зини, бо Зина єдина з Тиєменєвих була справжньою й боялася чужих лекал для свого життя.  Навіть вагітну з першої сцени Лесю у фаті (такого, звісно, нема в першоджерелі)  я можу пояснити: це дівчина, для якої визначена роль у житті ще тоді, коли вона сидить за учнівською партою. На відміну від Зини, яка ризикнула, але якій не пощастило.

Сподобалася музика і сценічне оформлення, гумор. Сподобалося, що актори співали (найкраще співав Іполит). Сподобалися алюзії на фільми, де грає В'ячеслав Довженко, ненав'язливі алюзії на сучасні українські реалії, зокрема, на україно-російський конфлікт. Глядач ніби перебував у контексті, а не споглядав минувшину.

Загалом сподобалося те, що ані на мить не було нудно, зате багато разів хотілося сміятися, і раз – наприкінці – заплакати. 

Суттєва різниця: Іполит у виставі карикатурний, так само гротескний образ Марії Семенівни, матері Зини й Лесі, міщанки, яка половину вистави говорить тільки про булочки. Зина в романі розкута, але не вульгарна, як у виставі, однак оскільки вся вистава пронизана карикатурністю, то таке переосмислення Зини виправдане. Воно дає можливість для інтерпретації і обговорень. Воно кидає місток з 1920-х років до сучасності, і хоч у підсумку атмосфера вистави застигла десь напівдорозі, мене ця недовершеність задовольняє. Так само, як і відсутність деяких другорядних епізодів роману (наприклад, цікавого діалогу між філологом Грибом і Варецьким про жінок).

Загалом вистава просто must see, але тільки тим, хто все ж любить експерименти на сцені й припускає, що від першооснови можна відступити й при цьому створити новий неповторний, неправославний твір, відкритий до діалогу з сучасним читачем і глядачем.

"Маруся Чурай" в опереті: чому не зачепило

Хотіла назвати пост "Педагогічні прорахунки", тому що на виставу "Маруся Чурай" ми ходили з учнями (причому з однією з моїх улюблених груп). І прикро було бачити, що, на жаль, їхніх сердець сценічне втілення Марусі Чурай не дуже торкнулося.

Якщо відверто, мене і моїх колег теж. Може, тут вся річ у тім, що сам твір Ліни Костенко (і враження про нього у читацькій уяві) важко перевершити у будь-якій іншій інтерпретації, однак я наслухалася скільки чудових відгуків про виставу, що все ж покладала на неї очікування і раділа можливості побачити сценічне втілення разом з учнями.

Почну з мінусів, бо їх у виставі більше.

Образ Марусі Маруся Чурай у романі Ліни Костенко – це зраджена велич. І ключове слово тут не "зрада", а саме "велич": у коханні, у самоповазі, у творчості. У виставі Маруся невиразна, а подеколи й істерична. Не вірю, що справжня Маруся могла б верещати. А ще мені не вірилося ані в її любов до Гриця, ані в живий біль її творчості, ані в жаль за батьком – і знову текст промовляє переконливіше. Ну а про таку дрібницю, як те, що сценічна Маруся русява (тоді як за текстом  вона чорнява), і згадувати, мабуть, не варто.

Образ Івана Іскри

Отут вже Дінине розчарування. Іван Іскра – один із найкращих чоловічих образів нашої літератури. Іван – вірно закоханий у Марусю лицар, справжній воїн, син звитяжного Якова Остряниці. Він рівня її душі, однак Маруся з дитинства закохана в Гриця. Іван, що "лиця на нім нема" під час суду мчить до гетьмана Хмельницького в надії врятувати Марусю. У виставі Іскра взагалі ніякий, раз він істерить на суді (це неприпустимо), а потім (тут вже зворушливіше) просить Марусю вийти за нього, хоч і знає, що цього не станеться. Усе. Про Іскру як про воїна майже нічого нема (історична лінія взагалі опущена, хоча це левова частина тексту). Поскупилися увагою сценаристи, на превеликий жаль. Зате постаралися показати другорядних персонажів – бабів, що дзяволять на суді проти Марусі. Що я можу сказати? Створити атмосферу бабства вдалося, діалоги були жвавими, яскравими, смішними. Напевне, це одне з того, що запам'яталося з першої дії (назагал надзвичайно розтягнутої).

Час

Перша дія триває півтори години і весь цей час триває суд над Марусею. Друга дія динамічніша,  а тому мені видалася цікавішою, однак все галопом по Європах.

Невідчитувані символи

Вистава насичена символами. Деякі відчитати легко (пісок–швидкоплинність життя, його марноти,  дерева – вічність життя, червоні стрічки – пролита кров і тд). Деякі зрозуміти складніше – чавуни на головах чоловіків (це має дивний вигляд, але зрозуміло, що йдеться про смерть). Але римські легіонери з ефектними крилами... Може, це моє невігластво, я не боюся зізнатися, однак що це було? Натяк на війну? Справедливість? Чи абсурд? Схиляюся до останнього варіанту. Утім, де абсурд, так і сміх: мені було важко стримувати його, коли ці легіонери поважно ходили упереміш із образами в українських строях. Але ок, крила були ефектні.

Відсутність кількох важливих образів

Наприклад, мандрівного дяка, з яким Маруся ходила на прощу. З одного боку, це зрозуміло: якби ще й історичну лінію показали у виставі, треба було б це показувати до третіх півнів. Однак з іншого, це суттєво обмежує розмах твору. Цю лінію можна було б протягти і навіть подарувати кілька алюзій на сучасність, адже тема про накращих перших полеглих, як-от Гордій Чурай, і пристосуванців, типу Вишяка, актуальна дотепер.

Фінал

Загалом фінал був непоганим за силою впливу на аудиторію, але мені він не сподобався. У романі тяжкохвора Маруся чує, як дівчата співають пісню "Ой не ходи, Грицю", і просить їх не співати далі, тому що їй несила слухати цю пісню. Так, читач розуміє, що Маруся помирає, але все ж авторка лишає уяві недосказаність. У виставі ж квадратно все обігрують - пісня не звучить, Маруся помирає і возз'єднується зі своїми найближчими на тім світі. Як же це збито, хіба ні?

Переваги вистави

Сценографія

У виставі красиві декорації, є кілька прекрасних пісень, виконаних прекрасними голосами. Чудові костюми. Картинка гарна. Гарні танцюристи.

Другорядні персонажі

На відміну від головних героїв, другорядні видалися переконливішими. Як я ненавиджу Бобренчиху в романі, так само вона мене дратувала й у виставі. Переконливим вийшов і Мартин Пушкар, Семен Горбань, гінець від гетьмана, ба навіть Богдан Хмельницький. Тут і індивідуалізована мова, і жарти – це спрацювало.

Образ Гриця

На образ Гриця сценаристи не поскупилися, це найбільш психологізований образ вистави. До речі, у фінальному діалозі між Марусею і Грицем Маруся взагалі не говорить. Дуже розмазано момент, коли Гриць п'є зілля. Але загалом трагедію Гриця розкрито (тоді як Марусі – ні).

Ось такі вийшли мої враження від вистави, яка, до речі, тільки цього року з'явилася. Дуже мені цікаво, що сама авторка думає про таку інтерпретацію. Розумію, що я досить холоднокровно підійшла до відгуку, але так було й протягом вистави: не знаю, де там можна було просльозитися (і це при моїй тонкосльозості: я півтора тижня тому плакала в маршрутці, коли перечитувала сповідь Марусі, а позавчора не стримала сліз на есклаторі, коли читала фінальну сцену "Тигроловів"). А тут щось ну взагалі повз. 

Менше з тим, ця вистава надихнула мене на ідею передивитися всі сценічні інтерпретації творів ЗНО. Дуже мені хочеться побачити "Місто" в Театрі юного глядача (від "Лісової пісні" там я просто в захваті). Потихеньку реалізовуватиму задум, аби тільки шалений розклад дозволяв.