"Маруся Чурай" в опереті: чому не зачепило

Хотіла назвати пост "Педагогічні прорахунки", тому що на виставу "Маруся Чурай" ми ходили з учнями (причому з однією з моїх улюблених груп). І прикро було бачити, що, на жаль, їхніх сердець сценічне втілення Марусі Чурай не дуже торкнулося.

Якщо відверто, мене і моїх колег теж. Може, тут вся річ у тім, що сам твір Ліни Костенко (і враження про нього у читацькій уяві) важко перевершити у будь-якій іншій інтерпретації, однак я наслухалася скільки чудових відгуків про виставу, що все ж покладала на неї очікування і раділа можливості побачити сценічне втілення разом з учнями.

Почну з мінусів, бо їх у виставі більше.

Образ Марусі Маруся Чурай у романі Ліни Костенко – це зраджена велич. І ключове слово тут не "зрада", а саме "велич": у коханні, у самоповазі, у творчості. У виставі Маруся невиразна, а подеколи й істерична. Не вірю, що справжня Маруся могла б верещати. А ще мені не вірилося ані в її любов до Гриця, ані в живий біль її творчості, ані в жаль за батьком – і знову текст промовляє переконливіше. Ну а про таку дрібницю, як те, що сценічна Маруся русява (тоді як за текстом  вона чорнява), і згадувати, мабуть, не варто.

Образ Івана Іскри

Отут вже Дінине розчарування. Іван Іскра – один із найкращих чоловічих образів нашої літератури. Іван – вірно закоханий у Марусю лицар, справжній воїн, син звитяжного Якова Остряниці. Він рівня її душі, однак Маруся з дитинства закохана в Гриця. Іван, що "лиця на нім нема" під час суду мчить до гетьмана Хмельницького в надії врятувати Марусю. У виставі Іскра взагалі ніякий, раз він істерить на суді (це неприпустимо), а потім (тут вже зворушливіше) просить Марусю вийти за нього, хоч і знає, що цього не станеться. Усе. Про Іскру як про воїна майже нічого нема (історична лінія взагалі опущена, хоча це левова частина тексту). Поскупилися увагою сценаристи, на превеликий жаль. Зате постаралися показати другорядних персонажів – бабів, що дзяволять на суді проти Марусі. Що я можу сказати? Створити атмосферу бабства вдалося, діалоги були жвавими, яскравими, смішними. Напевне, це одне з того, що запам'яталося з першої дії (назагал надзвичайно розтягнутої).

Час

Перша дія триває півтори години і весь цей час триває суд над Марусею. Друга дія динамічніша,  а тому мені видалася цікавішою, однак все галопом по Європах.

Невідчитувані символи

Вистава насичена символами. Деякі відчитати легко (пісок–швидкоплинність життя, його марноти,  дерева – вічність життя, червоні стрічки – пролита кров і тд). Деякі зрозуміти складніше – чавуни на головах чоловіків (це має дивний вигляд, але зрозуміло, що йдеться про смерть). Але римські легіонери з ефектними крилами... Може, це моє невігластво, я не боюся зізнатися, однак що це було? Натяк на війну? Справедливість? Чи абсурд? Схиляюся до останнього варіанту. Утім, де абсурд, так і сміх: мені було важко стримувати його, коли ці легіонери поважно ходили упереміш із образами в українських строях. Але ок, крила були ефектні.

Відсутність кількох важливих образів

Наприклад, мандрівного дяка, з яким Маруся ходила на прощу. З одного боку, це зрозуміло: якби ще й історичну лінію показали у виставі, треба було б це показувати до третіх півнів. Однак з іншого, це суттєво обмежує розмах твору. Цю лінію можна було б протягти і навіть подарувати кілька алюзій на сучасність, адже тема про накращих перших полеглих, як-от Гордій Чурай, і пристосуванців, типу Вишяка, актуальна дотепер.

Фінал

Загалом фінал був непоганим за силою впливу на аудиторію, але мені він не сподобався. У романі тяжкохвора Маруся чує, як дівчата співають пісню "Ой не ходи, Грицю", і просить їх не співати далі, тому що їй несила слухати цю пісню. Так, читач розуміє, що Маруся помирає, але все ж авторка лишає уяві недосказаність. У виставі ж квадратно все обігрують - пісня не звучить, Маруся помирає і возз'єднується зі своїми найближчими на тім світі. Як же це збито, хіба ні?

Переваги вистави

Сценографія

У виставі красиві декорації, є кілька прекрасних пісень, виконаних прекрасними голосами. Чудові костюми. Картинка гарна. Гарні танцюристи.

Другорядні персонажі

На відміну від головних героїв, другорядні видалися переконливішими. Як я ненавиджу Бобренчиху в романі, так само вона мене дратувала й у виставі. Переконливим вийшов і Мартин Пушкар, Семен Горбань, гінець від гетьмана, ба навіть Богдан Хмельницький. Тут і індивідуалізована мова, і жарти – це спрацювало.

Образ Гриця

На образ Гриця сценаристи не поскупилися, це найбільш психологізований образ вистави. До речі, у фінальному діалозі між Марусею і Грицем Маруся взагалі не говорить. Дуже розмазано момент, коли Гриць п'є зілля. Але загалом трагедію Гриця розкрито (тоді як Марусі – ні).

Ось такі вийшли мої враження від вистави, яка, до речі, тільки цього року з'явилася. Дуже мені цікаво, що сама авторка думає про таку інтерпретацію. Розумію, що я досить холоднокровно підійшла до відгуку, але так було й протягом вистави: не знаю, де там можна було просльозитися (і це при моїй тонкосльозості: я півтора тижня тому плакала в маршрутці, коли перечитувала сповідь Марусі, а позавчора не стримала сліз на есклаторі, коли читала фінальну сцену "Тигроловів"). А тут щось ну взагалі повз. 

Менше з тим, ця вистава надихнула мене на ідею передивитися всі сценічні інтерпретації творів ЗНО. Дуже мені хочеться побачити "Місто" в Театрі юного глядача (від "Лісової пісні" там я просто в захваті). Потихеньку реалізовуватиму задум, аби тільки шалений розклад дозволяв.

Коли тісно в одному каноні

Гортала блог і виявила, що у мене практично немає постів про вірші. Ну що ж, весна – пора любові і поезії, час виправлятися. Почну з поста про двох письменниць, які вже вважаються класиками. І хоч канон – це прерогатива майбутнього, цим авторкам тісно в ньому вже. Ліна Костенко й Оксана Забужко. З однієї з них почалася моя школярська любов до української поезії. Творчість другої нахабно доводить, що сьогодні в Україні є письменники, творчість яких гідна найвищих світових літературних відзнак. Єдиний, утім, закономірний, мінус: творчість Оксани Забужко й особливо Ліни Костенко породили багатьох наслідувальниць, ліричні героїні яких з’ясовують свої стосунки зі Словом, змагаються з чоловіками і беруть на себе обов’язки Всевишнього, а потім кокетливо знизують тендітними плечиками, мовляв, «я тільки жінка».

Ліна Костенко й Оксана Забужко розвінчують уявлення про поезію як вибух емоцій на папері. Обидві письменниці – це приклад ясного і холодного розуму, що впорядковує почуття в барвисту римовану тканину, це досвідчені гравці в бісер, це постріл раціо навиліт. Це дві жінки, які привернули до української літератури чи не найбільше «пересічних людей». Водночас, це авторки, які «пересічними людьми» легко нехтують, бо в їхній поезії немає місцям невиразностям, невизначеностям. Їхні головні цінності – свобода і сила, а ідеали – вольові творчі жінки, яким до снаги змінити суспільство і не розмінюватися на примітивні радощі камерних стосунків, де ні хліба, ні видовищ.

Хоч Ліна Костенко й Оксана Забужко належать до різних поколінь і підкреслено зневажають одна одну, все ж між їхніми творчими почерками багато спільного. Не вдаючись у цитування «Музею покинутих секретів» і «Записки українського самашедшого», де авторки не шкодують дошкульностей на адресу одна одної, я хочу залишити у блозі кілька цитат із поезій обох авторок, які до мене як до читача промовляють з висоти одного п’єдесталу.

Скажімо, «стосунки зі Словом». Це одна з головних тем творчості письменниць. Ліричні героїні вбачають у собі снаги достатньо, аби своїми вустами промовляти «устами народу».

Яка різниця – хто куди пішов?

Хто сказав, що і рима вже готова.

Поезія – це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

                       

І то не є дзвінкий асортимент

Метафор, слів, – на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я – лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу. (Ліна Костенко)

Твоє тривожне ремесло –

Не біль, не кровоплин сумління,

А здатність в слово, як в число,

Вписати ціле покоління. (Оксана Забужко)

Ось такі-от масштабні завдання, що органічно продовжують ідеї ще однієї поетеси аполлонівського типу – Лесі Українки. Ось вам і раціональне зерно уривку зі шкільного твору, що Ліна Костенко – улюблена подруга Лесі Українки:)) Адже у всіх трьох письменниць творчість не "тиха", а месіанська. Перечитуючи збірки Ліни Костенко й Оксани Забужко, я помітила, як багато наказового способу дієслів вживають авторки. Навіть у любові вони постійно щось «вимагають».

«– О, якщо ти є справді любов, – прокричу, – прихили мені небо!» (Оксана Забужко)

«Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої жіночі сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни!» (Ліна Костенко)

Однакові й цінності у ліричних героїнь:

«Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені» (Ліна Костенко)

«Любов – не прихистку прошу –

Свободи,

            Світлої й страшної!» (Оксана Забужко)

Мало-помалу такі ліричні героїні художніх творів потроху перетворилися на тренд, і зараз вольові, незалежні, непокірні жінки перетворилися з ідеалів на проблемні типи, яким важко досягти гармонії у світі :) Але я не перестала ними захоплюватися, так само як і не перестала захоплюватися Оксаною Забужко. Ну а щодо Ліни Костенко… Скажу так: я її поважаю і радію з того, що саме з неї почався мій подив із художніх можливостей української мови. Я досі знаю напам'ять багато її віршів (чи не найбільше з усіх письменників) і не вважаю, що на сьогодні це попса. Просто класика. А ще мені з моєю антипатією до сучасних верлібрів приємно, що в нас є такі майстри силабо-тоніки. І було б мило, якби вона не сварилися між собою. Хоча... це ж тільки протилежності притягуються.