"Кайдашева сім'я" у театрі Івана Франка

Театральний сезон із колегами відкрили в Національному академічному театрі імені Івана Франка. Ще в червні взяла квитки на виставу "Кайдашева сім'я", бо саме на цей спектакль не можна просто так взяти і купити за два тижні до. Почитала відгуки і зрозуміла, що це одна з хітових вистав театру: тут і побутовий гумор із опери "за жизнь", і соковита мова, і, звісно, чудовий акторський склад. Зірка вистави – Наталя Сумська в ролі Кайдашихи. До речі, Лавріна грав її син.

Загалом нам сподобалося, хоча кожній найбільше сподобалося різне: Наті – Лаврін, мені – досконала дикція актора Володимира Коляди,  Діні – старі Кайдаші і лаконічність вистави.  

Щодо самої композиції, то для мене найцікавішим несподівано виявився знов-таки образ Кайдаша, що постає чоловіком у кризі віку, яким нехтує сім'я і який спивається від того, що в сучасному світі називається глибокою депресією. Це є і у творі, але все ж Кайдаш губиться за колоритними трагікомічними сварками між Кайдашихою й Мотрею. 

На що сценаристи забили, так це на лінію Лавріна і Мелашки. Хоча, з огляду на Мелашку, може, це й на краще. Мелашка в Нечуя-Левицького – це найніжніший образ твору (до певного часу), а у виставі – це якась несамовито-придуркувата дівчина. Мені аж незручно було дивитися на неї. Ну, може, комусь весело, то на здоров'я.

Загалом вистава минає на одному подиху, що насправді великий плюс. У залі була маленька дівчинка, то вона так дзвінко реготала, що не можна було не сміятися))) Хоча кілька іноземців у партері не доганяли, що тут відбувається, тож не думаю, що "Кайдашева сім'я" запала їм у серце.

Менше з тим, цю виставу можу рекомендувати до перегляду, хоча для мене для вау чогось таки забракло. Можливо, я нарешті просто полюбила якісь експериментальні вистави типу "Дівчина з ведмедиком". Для мене це поки вистава №1 із побачених цього року.

"Дівчина з ведмедиком". Із ведмедищем!

Іполит/ведмедик

Про виставу "Дівчина з ведмедиком" у новому Театрі на Подолі я чула багато. І чула різне. Однак усі відгуки доходили спільного знаменника у фразі "це не канонічна постановка, готуйтеся". 

Як велика прихильниця творчості Віктора Петрова, я трохи хвилювалася перед походом на виставу. Ну, знаєте, як хвилюються ті, хто в екранізації "Відьмака" бояться побачити афроамериканського актора в головній ролі. Бо експеримент експериментом, а межа між інтерпретацією й дурницями має бути очевидною не тільки для творців постановки, а й для глядачів. А буває по-всякому. От і хвилювалася, як буде тут. 

Перше враження про атмосферу Театру на Подолі, спілкування з працівниками, інтер'єр у мене просто чудове. Мінімалізм у дизайні+красивенні вікна з видом на Андріївський узвіз – раз. Адекватні працівники – два (згадаю оперету – здригнуся). Чудова акустика в залі – три (єдине: на балконі не дуже зручні крісла, але загалом норм). 

Утім, усе це марноти порівняно з виставою, на яку я, до речі, принесла томик В. Домонтовича, щоб і автор, хоч і символічно, все ж був присутній у залі. 

Кадр з вистави. Взяла на сайті theatreonpodol.com

Загалом романи Віктора Петрова належить до тих, які, коли їх уперше читаєш, ніби б'ють цеглиною по голові й кричать "сюрпрайз!" Бо не можна не дивуватися, що в нашій нібито солов'їно-вишневій українській літературі існував образ дівчини, яка не вважала втрату цноти бозна-чим і з пелюшок не мріяла про весільні рушники. 

Трохи окреслю фабулу "Дівчини з ведмедиком" для тих, хто не читав. Хімік Іполит Варецький заради підробітку береться вчителювати в заможній родині Тихменєвих, де зростає дві дочки: одна слухняна (Леся), друга – бунтарка (Зина). Оскільки Варецький і сам занудка, то, ясна річ, що яскрава, виклична Зина привернула його увагу. І Зина не проти її привертати: вона любить ставити незручні питання, поводитися невідповідно до правил, і одного дня таки опиняється в ліжку Іполита. От тільки шлюбу не хоче. Але оточення вважає інакше, нав'язуючи Зині свою версію правильного життя. Зина протестує в дуже ідіотський спосіб. Протестує, перекреслюючи своє майбутнє. І винна ніби й сама, але ж її максималізм ще можна виправдати віком, а от як виправдати тупість і обмеженість батьків і, частково, Іполита?

Предметніше про виставу

Актори: роль Іполита виконав В'ячеслав Довженко (Серпень у "Кіборгах"). Інших акторів я, на свій сором, не знаю, але всі вони чудові. Дуже сподобалася Зина (Катерина Вайвала). Велика подяка за те, що не переграють!!!

Експериментальні фішки: усе зайшло на "ура": від велетенського ведмедика (привіт зі світу абсурду) до перегуків із сучасністю (блискуча частина, де

Віктор на виставі

сучасні дєвачки епохи вконтктіка  спостерігають за Іполитом і його коханням до Зини з екрану). Сподобалися майже клоунські маски на обличчях усіх персонажів, окрім Зини, бо Зина єдина з Тиєменєвих була справжньою й боялася чужих лекал для свого життя.  Навіть вагітну з першої сцени Лесю у фаті (такого, звісно, нема в першоджерелі)  я можу пояснити: це дівчина, для якої визначена роль у житті ще тоді, коли вона сидить за учнівською партою. На відміну від Зини, яка ризикнула, але якій не пощастило.

Сподобалася музика і сценічне оформлення, гумор. Сподобалося, що актори співали (найкраще співав Іполит). Сподобалися алюзії на фільми, де грає В'ячеслав Довженко, ненав'язливі алюзії на сучасні українські реалії, зокрема, на україно-російський конфлікт. Глядач ніби перебував у контексті, а не споглядав минувшину.

Загалом сподобалося те, що ані на мить не було нудно, зате багато разів хотілося сміятися, і раз – наприкінці – заплакати. 

Суттєва різниця: Іполит у виставі карикатурний, так само гротескний образ Марії Семенівни, матері Зини й Лесі, міщанки, яка половину вистави говорить тільки про булочки. Зина в романі розкута, але не вульгарна, як у виставі, однак оскільки вся вистава пронизана карикатурністю, то таке переосмислення Зини виправдане. Воно дає можливість для інтерпретації і обговорень. Воно кидає місток з 1920-х років до сучасності, і хоч у підсумку атмосфера вистави застигла десь напівдорозі, мене ця недовершеність задовольняє. Так само, як і відсутність деяких другорядних епізодів роману (наприклад, цікавого діалогу між філологом Грибом і Варецьким про жінок).

Загалом вистава просто must see, але тільки тим, хто все ж любить експерименти на сцені й припускає, що від першооснови можна відступити й при цьому створити новий неповторний, неправославний твір, відкритий до діалогу з сучасним читачем і глядачем.