Режим помсти в "Колонії" Макса Кідрука. І довколароманові враження.

Дисклеймер: кілька років тому я переживала читацьку кризу, коли я втратила жагу до читання, коли мені здавалося, що я або нічого не розумію, або що, навпаки, прочитане доволі прісне, щоб про нього рефлексувати в блозі. Це відчуття поглибилося з війною, коли навіть фізично прочитати сторінку було тяжко. Утім, життя розставило усе на свої місця, і я зрозуміла, що не розлюбила читати, що література багата, прекрасна, дивовижна, а мені просто треба змінити формат рефлексії. Бути блогером -- це не моє. Мені значно більше подобається учителювати й спілкуватися про літературу віч-на-віч. Тому віднедавна я аналізую прочитане з погляду "а чи може це зацікавити інших людей, зокрема тих, хто вивчає мову". А оскільки на цьому полі ще є нагода розповісти саме про українську літературу, то таке заняття для мене священне і почесне.

Читання на тиждень. Учнівське, а, отже, і моє.

Днями, плануючи тиждень, помітила, що зараз у мене навіть більше занять із літератури, ніж суто мовних. І всі мої учні, з-поміж яких більшість дорослих, читають різне. Із одним ми дочитуємо "Колонію" Макса Кідрука. Заняття дарують мені так багато натхнення й спраги до нового, що я аж вирішила написати пост про "Колонію". Сподіваюся, я його допишу :)

Коли у твоє життєве поле потрапляє людина, якій ти можеш показати щось цікаве (або відштовхнути від читання взагалі), то відповідальність відчувається мало не на дотик. Виглядає це приблизно так: "Є така-то людина, потребує удосконалити мову/систематизувати читання/відкрити для себе сучасну або класичну літературу. Можеш?"

На початку системи зовсім нема. Тобто є приблизний план з "вау-ефектами", які на сьогодні взагалі-то вже стали чимось звичним. А подекуди вже й зужитим: меми про "Тигролови" і "Місто" уже навіть встигли застаріти :) Але все одно потрібен орієнтовний список літератури, козир у рукаві. Романи Макса Кідрука вже кілька разів мене виручали: вони допомагали привернути увагу до української літератури. Наприклад, дев'ятикласнику, якого нудить від читання й від школи загалом. Або дорослій учениці, яка почала вивчати українську, а знає тільки російську. 

Тут я транслюватиму не так свої думки про "Колонію", яку я ризикнула прочитати з дорослим учнем. Більше писатиму про наші відкриття в процесі обговорення. 

Та спочатку хочу трішки розповісти про презентацію книжки в Черкасах, куди ми поїхали з подругою.

Тепла ванна, відчуття єдності

Я рахувала дні до 10 травня. По-перше, для мами в декреті будь-який вихід у люди -- це свято. По-друге, презентація книжки -- це повернення до нормальності (хоча, коли ми поверталися назад, мені хотілося плакати: це було так прекрасно, але це була лише мить, вихоплена зі складних реалій). По-третє, презентації Макса Кідрука відрізняються від усіх: тут нема модератора, нема питань про плани й натхнення, зате є лекція про наукові підвалини твору. До речі, вхід на презентацію платний, цього разу всі кошти від туру передали на дрони для ЗСУ. 

Нам пощастило, адже того дня не було тривог, тож понад дві години презентації вдалося провести в комфортній атмосфері. Я була така щаслива від того, що я тут, поміж людей, які люблять книжки, що мені було абсолютно байдуже до нюансів, які не дуже сподобалися. Трішки про це теж розкажу. Наприклад, мені добре читалася продумана композиція виступу (це ж ніби й плюс). Спершу нас навантажили науковими ідеями, а потім, для розрядки, ми понасміхалися із GPT-чату. Колективно жартувати з так званого штучного інтелекту можна тільки тоді, коли тебе дуже добре сприймає аудиторія, і це був саме той випадок. У сенсі, як на мене, це доволі примітивний спосіб разом провести час, особливо якщо в романі скільки всього цікавого, про що взагалі не йшлося на презентації. Я дуже хотіла почути хоча б щось про клонування, про реальні проблеми щодо антибіотикорезистентності, про суспільну модель життя на Марсі (це найцікавіша частина книжки), про те, чи є реальні способи на сьогодні продовжити життя теломер. Натомість левову частину презентації Макс розповідав про те, чого в його романі нема,  а саме: про підняття рівня океану через глобальне потепління, про недолугість та безперспективність так званого штучного інтелекту. Безумовно, це теж шалено цікаво, особливо про сумні перспективи метангідратного вибуху. Але якщо говорити от саме про книжку, про персонажів, про колізії між ними, тобто про найцікавіше, то всього цього не було (як і можливості поставити питання). Утім, є надія, що про це йтиметься на наступних презентаціях, адже "Колонія" -- це лише перша з чотирьох запланованих книжок серії "Нові темні віки".

Щодо позитивів: підготовленість автора, його (і всієї команди) турбота про читачів, відкритість. Окрім того, що книжки Макса Кідрука цікаво читати, я ще надзвичайно поважаю цього письменника, бо мені імпонують працьовиті люди, люди, які можуть ризикувати, втілювати щось нове. Це я мовчу про начитаність, ерудованість автора, про шалену пристрасть до всього, що робить ця команда: від формату корінця книжки -- до оформлення презентації. І всі ці фотки після турів, і мерч, і уважність до відгуків... Усе промовляє: НАМ НЕ БАЙДУЖЕ. І це надзвичайно мотивує бути десь у цьому полі, читати, підтримувати. Мотивує наскільки, що, не будучи фанаткою наукової фантастики, технотрилерів, я все одно читаю і купую все, що видає команда Макса Кідрука, щиро радію анонсам. І з радістю користуюся нагодою розповісти про Макса Кідрука людям з інших читацьких усесвітів. 

Ось тому я була щаслива приїхати на презентацію з подругою Ірою. Й удвічі щасливішою -- повернутися з теплими її словами: "Я просто в захваті, дякую тобі, поїдемо ще!" До речі, Іра -- це єдина людина з моїх знайомих, якій щиро сподобалася частина про американський футбол у книжці "Де немає Бога". Тому вона не зрозуміла, чого це аудиторія розсміялася, коли Макс пожартував, що він не буде розповідати цього разу про американський футбол:) Цієї миті я подумала: не дивно, що у "Друзях" Фібі -- улюблена персонажка Іри. Обожнюю:)

Після презентації ми пішли по автографи (хоча зазвичай я цього не роблю). Це була можливість ще більше переконатися, що в автора нема зверхності, що його чесно напрацьована аудиторія від нього шаленіє. І що це просто дуже хороший вечір:) Коли приїхала додому, потім розповідала мамі, яка теж прочитала "Колонію", про зустріч. І показувала фото. Мій малюк спитав: "Хто це?" Я відповіла: "Дядя Макс". І Данилко запам'ятав і тепер, коли бачить книжку, тицяє і каже: "Там дядя Макс":)

"Колонія" itself

Тепер про книжку. Мій учень, із яким ми вивчаємо цей твір, спершу доволі сильно мене обігнав у читанні. Це перший твір Макса Кідрука у його житті, й одразу -- на 900 сторінок. Я не була впевнена, що все вийде, бо якщо в мене є кредит довіри, то в мого учня -- ні, і захопити його уяву треба було ось просто тут-і-тепер. І це вийшло, попри нерівну структуру роману.

Щодо структури: автор, як кажуть у народі, довго запрягає. Спершу дає під дих кількістю персонажів, тоді надмірною, як на пересічне вухо, кількістю наукових пояснень про різні фізичні та біологічні явища (і це він ще поскорочував!). Закрадається думка: це так свідомо? Як в "Імені троянди" -- дати читачеві можливість пройти свій шлях героя й не здатися? Хай там як, десь після третини воно попускає, а вже до кінця динаміка розлітається до просто шаленої. Тож не знаю, як починати, а дочитувати дуже цікаво.

Сюжет

Є дві лінії: розповідь про життя на Землі та історія розвитку колоній на Марсі. На Землі, у 22 столітті, люди гинуть від пандемій. Наприклад, від клодису, хвороби, спричиненою розмноженням бактерії, на яку не діють антибіотики. Це для мене найстрашніший саспенс, бо якраз днями прочитала в мережі про загибель новонародженої української дитини від сепсису, антибіотики не допомогли. І коли воно десь у реальності, то це моторошно. А коли потім більше почитаєш від лікарів про антибіотикорезистентність, то взагалі стає дуже тривожно. Власне, у "Колонії" майбутнє 22 століття похмуре. Окрім біологічних, трапляються й катастрофи фізичного штибу -- нейтринні спалахи. Учені ламають списи та голови об ці проблеми, політики намагаються втриматися при владі, а злочинці -- налагодити можливість промишляти контрабандою. Щодо територіального устрою, то росія, на жаль, існує і все так само в режимі відморозків і терористів. Україна знову готується до війни, в Америці в президентських гонках так само беруть участь демагоги й популісти (привіт дональду трампу крізь століття). Найцікавіший персонаж із Землі -- це Кентон Дрейґан, хворий на прогерію геніальний програміст і біолог. Він має амбіції втілити клонування в життя -- і продовжити в такий спосіб своє існування.

Цікаво, що людство давно вже вигадало теломід -- речовину, яку подовжує теломери, тобто наконечники в ДНК, які відповідають за старіння. Люди навчилися не старіти, і це плюс. Але теломід стає новим золотом, і це мінус.

Іншими персонажами, що мене зацікавили, є напарниця і начальниця Кентона Ронна, яка саме втратила фінансування своїх ідей. Її брат Тайрон, що вивчає екологічні проблеми (але життя підкидає йому іще цікавіші завданнячка). Також напарники Фелікс та Нера: Нера вакцинує людей у сірій зоні між Україною та руснею, а Фелікс має її супроводжувати.

Та найцікавішою, найзахопливішою для мене була лінія Марсу. Яка трішечки нагадує антиутопію: є планета, де люди не старіють, де вони, попри обмеженість ресурсів, навчилися виживати. Порівняно із Землею з її пандеміями та кримінальними розбираннями, Марс має вигляд більш-менш стабільного середовища. Та це тільки на перший, дуже неуважний погляд. На На відміну від Землі, де українці якісь невиразні, на Марсі саме вони є надзвичайно важливими персонажами, адже від українців залежить, чи буде на Марсі їжа. Колоритний образ Горана Загарії -- один із найяскравіших образів у цілому романі (якщо не найяскравіший). В образі Горана, одного з колоністів Марса, автор відігрався за всі стереотипи про стражденних українців у нашій літературі. Горан працьовитий, має певний кодекс честі, але він доволі жорсткий, категоричний. Сильна, так би мовити, рука, яка тримає все в дисципліні. Це оте саме умовне (умовне!) добро, яке може розправитися із невиразним злом без грізних пританцьовувань, а одразу, в лоб. Ну а невиразне (спершу) зло в образі підлої русні, звичайно, усіляко пропонує себе для вендети. 

Взагалі помста та її наслідки -- це одна з найважливіших світоглядних проблем книжки. Мститься Горан, мститься Кентон, і, розуміючи принципа, що помах крил метелика може призвести до тайфуну, просто міркуєш: де і хто виявиться тим психом, хто примножить ці помсти до точки незворотності. Такий псих, звичайно, у романі є.  І помста його змусить захотіти викинути книжку у вікно (ні, бляха, тільки не так, тільки не це). Але на той момент динаміка роману буде надстрімкою, і не дочитати просто не вийде. До речі, в одному з найскладніших морально епізодів буде такий жирнючий привіт "Грі престолів", мені аж незручно було читати. 

"Як добре, -- думала я, -- що ми з Олексієм, коли аналізували ключі інтерпретацій текстів, звернули увагу на всілякі трапези й бенкети".

Власне. Роман закінчується катастрофою, яка точно не буде останньою: ані на Марсі, ані на Землі. Фінал виконано в найкращих традиціях, тобто на гачку, коли неминуче хочеться дізнатися, а що ж там буде далі. І хоча усе, як завжди, похмуро, ми за це ж і любимо Кідрука, правда ж?

Наступний роман анонсовано за три роки, і мрія тільки одна: прийти на презентацію в уже звільненій Україні. Прийти туди чи з подругою ("Клас, це неймовірно"), чи з мамою ("Оце так розумний автор, як він усе це продумав! Він жонатий?", чи з другом ("Задовбало Кідрукове всепропальство"). Чи зі своїм учнем, який просто зараз дочитує "Колонію" і чиї фінальні враження мені так цікаво буде послухати в понеділок. Адже що більш різнопланові враження, то цікавіші обговорення.