неділю, 8 січня 2017 р.

Родинний чорт у блакитнім мереживі

Цю книжку я б, напевно, не читала, якби до її створення не долучилася моя дорога подруга. Дуже цікаво обговорювати якісь нюанси з перекладом і літературним редагуванням роману ще до верстання, а потім через кілька місяців тримати готову книжку в руках. Власне, з рук подруги я цю книжку й отримала. Інакше навряд чи повелася б на заголовок зі словом "мереживо".
А в оригіналі, до речі, нема мережива.
Там є банальна "Котушка з синіми нитками" ("A Spool of Blue Thread"). По щирості, з котушкою мені звучить краще. "Мереживо долі" натякає, що зараз будуть якісь родинні хитросплетіння, яких я побоююся ще відтоді, як прочитала "Сто років самотності" Маркеса.
Ну, американська авторка Енн Тайлер своїм енним романом "Котушка з синіми нитками" разюче відрізняється від Маркеса: нема тут магії, сам тільки нестерпно легкий реалізм. Але є й спільне  в романі йдеться про родину, життя її предків і нащадків. Буденне, прозове, часом щасливе, іноді комічне, переважно ніяке.
І в цьому весь буттєвий жах цієї книжки.
Наприклад. 
Одна нібито щаслива родина утворилася тому, що чоловік не зміг відмовити удвічі молодшому за себе упертому дівчиську і з жалю одружився. Екзистенційний вибір зроблено, лишається відповідати за нього. І він змирився й прожив незлецьке життя, створив родину, будинок, помер з дружиною в один день, хоча ані миті її не кохав.
Його син Ред відбив майбутню дружину Еббі від симпатичного вітрогона тільки завдяки своїй вдумливості, працьовитості, внутрішньому спокою й стабільності. Разом Ред і Еббі створили на позір зразкову, а насправді таку, як усі, сім'ю, і коли Ред не помер з дружиною в один день, почувався нещасним. 
Читач ознайомлюється з переліком буденних, нуднуватих побутових подій, зустрічає неідеальних персонажів, частково ототожнює цю родину зі своєю й розуміє, в якій страшній пастці ми всі перебуваємо. Що це за пастка? Бути чужим у родині, щодня наражатися на нерозуміння, часом поводитися театрально і розуміти, що всі родини на таке приречені. І це не означає, що в цій добровільно створеній пастці шлюбу часом не трапляються чудові, наповнені змісту й буденного щастя деньки. Бо поки існує на світі обов'язок перед іншим, поти все триматиметься купи. Хай навіть нудної. Але ж треба, щоб хоч щось обрамлювало розхристану самотність? Шлюб  чудовий варіант. 
Отже, "Блакитне мереживо" — це книжка про обов'язок перед родиною як спосіб виборсування з особистої екзистенційної пустки. Логічний висновок. Але не аж дуже радісний.
Ось чому людям, які уявляють собі шлюб якось інакше, буде неприємно читати цю книжку. І не дуже цікаво. Як-от мені :) Я не розумію, як цей роман став бестселером у ХХІ столітті. Хай навіть у книжці є дрібка гіркої правди, хай навіть стиль у авторки непоганий (свідомо занудний, оповідний, мало діалогів, лаконічний, але читабельний, з претензією на глибину). Все одно такого вже було чимало в літературі. Всі все вже зрозуміли: шлюб, рутина, обов'язок, тихе сімейне щастя як винагорода за мишаче борсання в молоці...
Та якщо книжку справді любить так багато людей, напевне, бачення родини як буттєвої пастки виправдане. Може, і я з цим частково погоджуся. Колись :)




2 коментарі:

  1. Прочитавши відгук, я от подумала: про що гірше читати - сіру рутину чи рожеві шмарклі?.. Перша існує для оброслих мохом феміністок, які читають про розчарування у шлюбі і втішають себе, що не так багато вони і втратили. Ну а шмарклі... у принципі теж для феміністок-мазохісток, щоб зрозуміти, що втратили багато, або для домогосподарок, які шукають чуда в подружньому житті хоча б книжках.
    Важко зробити цікавим те, що й так всі знають, але заплющують на це очі й не визнають. Наприклад, істину, що кожна людина самотня в абсолюті, вона може мати частково спільне з іншими, але спільного з однією людиною і повного порозуміння не буде ніколи. Не визнають це із різних причин, хто через ті ж романтичні погляди на світ, хто через малодухість, а хтось просто не має тієї клепки, щоб зрозуміти глибинну глибину цього. Ну але то таке. Занесло мене в якийсь інший бік.
    А взагалі має бути цікава іронія - така няшна обкладинка і такий текст без романтизму. Здається мені, що наші видавці або хотіли заххопити ширшу жіночу аудиторію, яка, купивши книжку в няшній обкладинці, уже не понесуть її назад, навіть розчарувавшись у змісті. А от оринігальна обкладинка більш гармонією, хоча книжку я не читала, а тому це лише поверхове враження.

    ВідповістиВидалити