понеділок, 23 січня 2017 р.

О донно Анно, донно Анно...

Олесь Донченко, Василь Минко, Гордій Брасюк, Петро Голота, Петро Ванченко  до прочитання "Беладонни", антології любовного роману 1920-х років, ці імена мені ні про що не говорили. По-перше, період такий, що навіть філологи про нього мало що знають, а по-друге, масові жанри  явно не те, що вивчають в університеті. Хоча, як на мене, було б добре вивчати і їх, тоді б уявлення про літературний процес поставало об'ємнішим. Бо я звикла до революціонерів під кожним кущем, а тут, бачте, і любов, і сяка-така еротика, і нелегка доля радянської повії, і терзання порядного громадянина через почуття до вищезгаданої. "За жизнь", коротше.
Ну, хоча як за жизнь. Колись дивилася якусь програму по СТБ хвилин на 30, там у дівчини мати виявилася підпільною порнозіркою, але батько пив, тож треба було якось заробляти. А дівчина погано вчилася, треба було ще хабарі в універ давати, тож мамі й тут доводилося розрулювати ситуацію. А наприкінці дочка шантажувала матір, що всім розкаже, але потім батько раптово помер і стало не до того. А матір полюбила якогось сантехніка чистою любовію, але ж про професію не дуже і розкажеш. Та дочка на зло матері вирішила відбити сантехніка. Я не пам'ятаю, чим там все закінчилося, але посил програми звучав як "таке може статися з кожним". Та невже?
Але що мене в передачі дивувало, так це те, як сюжет і ролі персонажів змінюються. Ось мати погана  тут вже її можна зрозуміти, а от якою паскудою може виявитися дочка, ми й не підозрювали. Приблизно такі карколомні американські сюжетні гірки траплялися і в творчості авторів 1920-х років, от тільки написано все це набагато краще, витонченіше, ніж у передачі на каналі СТБ.
Наприклад, "Донна Анна" Гордія Брасюка, найцікавіший текст антології. На перших сторінках ми ненавидимо зрадливого чоловіка Анни й радіємо, що знайшовся Володимир, істинний поціновувач її чистої душі, та ще й митець. Через двадцять сторінок вже цей Володимир якийсь мутний, а чоловіка ніби можна й простити. Все-таки, сім'я, дочка. Але ж ні, знову якийсь сюжетний поворот, і Анна знову вагається, з ким їй краще зустріти старість. А тут ще доця підросла й планує свої каверзи... І так аж до кінця повісті. Автор не шкодував слів для описів моральних терзань, сумнівів, поневірянь, йому явно не бракувало фантазії, щоб розвинути сюжетні лінії й дивувати читачок новими життєвими пастками для персонажів. Плюс до всього персонажі не тупі домогосподарки й сантехніки, а люди мистецтва й науки, що демонструє, наскільки люди мистецтва і науки психічно неврівноважені й конфліктні. Це готовий серіал. Таких серіалів у 1920-х було чимало. Пізнавально про це знати.
Власне, тим мені й цікава серія "Наші 20-ті", що вона відкриває нове. Торік відкриттям для мене стала детективна антологія "Постріл на сходах", яка насправді вразила більше, ніж "Беладонна". Просто детективи для мене цікавіший жанр, ніж любовний роман. Але сам підхід  упорядниці Ярини Цимбал розповісти про масову літературу 1920-х років неймовірно крутий. Бо все це натякає, наприклад, авторам, що не потрібно винаходити деяких сюжетних велосипедів, вони давно вже їздили нашими вулицями. Причому міськими вулицями, адже 1920-ті — це література міста, поїзда, митця, повії, пристрасті й естетства. А от мови можна повчитися, це ніколи не завадить. Тоді й слово "дрочитися" не викликатиме скільки галасу.

Одну цитатку дозволю собі наостанок.
Якщо ви думали, що модні й сучасні в своєму намірі одружитися без зайвих церемоній, то нате вам фрагмент із "Повісті без назви" Петра Ванченка (1930 р.):
"Одружуються, звичайно, і тепер. Та немає вже романтичної тернини. Цей справді відповідальний і значний своїм змістом акт парування вичерпується нині, за винятком окремих винятків, що тяжать до старого, одним коротким словом "записалися". Слово таке кидає в піт старих батьків, та це не розхолоджує молоді, бо вона тому слову надає ваги, значно більшої, ніж розхристаній п'яній циганщині".






Немає коментарів:

Дописати коментар