Батьки і діти. І трохи Гаррі Поттера

От і я долучилася до клубу втаємничених в історію про Гаррі Поттера і Прокляте Дитя. Не можу назвати себе фанаткою книжок про Гаррі Поттера, але свого часу, років п'ятнадцять тому, магічний світ поттеріани полонив і мене. Так тривало до четвертого роману. А далі для мене почався відлік похмурої саги "Гаррі Поттер і Реальне Життя", яку я вже любила не так сильно. Те саме стосується й екранізації. Однак, попри несприйняття гнітючої, похмурої атмосфери останніх книжок, Гаррі Поттера завжди всім радила читати, тому що є особлива насолода поринати у вигаданий химерний світ із яскравими декораціями, благородними персонажами, цікавими сюжетними колізіями й ідеєю про те, що дружба в житті — понад усе!  

І ось за овиді замайорів новий текст, що повертає читачів у світ насправді давно завершеної історії. Відбувається це в несподіваному форматі п'єси, яку написала не Джоан Ролінг, а сценарист і режисер Джек Торн і Джон Тіффані. Втім, на обкладинці великими літерами написано саме ім'я улюбленої авторки, що натякає: Дж. Ролінг не проти, щоб історія про Гаррі Поттера жила. Але сама за неї братися більше не хоче. У багатьох поттероманів зачаїлася підозра, що тут криється й комерційна мета, бо без імені Дж. Ролінг на обкладинці навряд чи довкола книжки був би аж такий ажіотаж. І, якби я була фанаткою Гаррі Поттера, то нізащо б не читала цього продовження, щоб зберегти про цю історію добру згадку.

Але я, як вже казала, не фанатка. Розлюбивши пригоди Гаррі Поттера з п'ятої книжки, але не тавруючи наступні частини за те, що вони не такі, як би мені хотілося, я просто читала далі, щоб дізнатися, чим усе закінчиться. А воно все ніяк не закінчується:) Тож і до восьмої так званої частини поставилася тільки з одним проханням: люди, хай хто ви є, розкажіть мені цікаву історію, дайте можливість уявити її на сцені і скажіть вже нарешті "до побачення".

Взялася читати. Одразу ж зрозуміла розчарування читачів: нема тут магічного світу, чарівна атмосфера умовна. Та й історія ця не про Гаррі Поттера, забудьмо про нього одразу. Він лишається застиглою фігурою люблячого, але не дуже діяльного батька. Він батько, тому більше не чарівник. Аж зло бере, що вони з Джіні одружилися :) Те саме стосується й Рона з Герміоною, ну, Рон хоч якось вирізнявся з-поміж усіх своїми не завжди смішними жартами. Але що вони зробили з моєю улюбленою Герміоною? Чому вона така ніяка, така картонна? 

"А тому, що ця історія не про Гаррі Поттера, не про Герміону і Рона", — нагадую собі, ковтаю образу й мужньо читаю далі. І розумію: краще одразу змиритися з цим, тоді, може, й буде шанс отримати задоволення від книжки.

Чари самонавіювання подіяли (хоч десь були ті чари), і я погодилася, що, окей, хай це будуть пригоди сина Гаррі Албуса і його найкращого друга Скорпія, сина Драко Мелфоя. Це два головні образи книжки, дружбу яких зі зрозумілих причин не схвалюють батьки. Але месидж про дружбу — єдиний об'єднувальний чинник поттеріани і п'єси "Гаррі Поттер і Прокляте Дитя" — спрацьовує і тримає читацьку увагу. І врешті-решт, якоїсь миті стає цікаво. Особливо коли повертаємося в сюжеті до знайомих подій, як-от: боротьба за Келих Вогню. З'являються і улюблені персонажі, з-поміж яких не тільки нормальні Гаррі, Рон, Герміона, а й Дамблдор, Снейп та інші. Сюжет непомітно захоплює, динамічний розвиток подій не дає нудьгувати. І врешті, можна навіть сказати, що мені сподобалася історія. Хай вона, як виявилося, більше про батьків і дітей, аніж про дружбу. Попри те, на сцені це могло б мати крутий вигляд.

Висновок з прочитаного такий: якщо ви вірний фанат Гаррі Поттера, та ще й читали його дитиною, по-дитинному глибоке розчарування спіткає вас, якщо візьметеся за "Гаррі Поттера і Прокляте Дитя". Якщо ж ви подорослішали й навчилися ставититися до експериментів по-філософськи, цілком може бути так, що вас ця книжка захопить на дві годинки. А потім ви швидко про неї забудете.