понеділок, 23 січня 2017 р.

Мовою Бога, мовою війни

Про війну на Сході на сьогодні не так багато вартісних книжок, і це природньо, особливо якщо дотримуватися погляду, що справжні тексти можуть з’явитися тільки з часової дистанції. Але все ж таки деякі речі важливо фіксувати зараз. І це стосується не тільки документальних свідчень.
Українська письменниця і викладач Донецького університету Олена Стяжкіна у творах і виступах повсякчас намагається розповісти про те, що насправді спіткало Східну Україну, які були передумови цього стану й чи можна боротися із наслідками. У центрі її уваги – Донеччина, Луганщина, причому принципово не «Донбас», адже «Донбас», на думку письменниці, – це концепт, якого на сьогодні не існує;  історизм, що більшою мірою стосувався епохи радянської.
Що ж відбувається на кризовому українському Сході? У повісті «Мовою Бога» (переклад із російської Катерини Сінченко) Олена Стяжкіна оповідає про двох людей, що перебували в пошуках себе, але тільки війна показала, хто є хто.
… Один чоловік скеровує на другого пістолет Макарова. Іван Ревазов, єврей, підпільник, чекає прив’язаний до стільця, коли його знайомий Діма, підданий «нового уряду», натисне на курок. Кілька років тому Діма ділився із Ревазовим своїми жалями, а тепер погрожує зброєю і допитується, що саме «зрадника» не влаштовує у новій республіці і як можна бути за олігархів, що розікрали всю країну.
Кількадесят хвилин розмови між знайомими чоловіками, що опинилися у статусі ворогів, і обшарпана квартира в Донецьку – часопростір повісті. Але поволі рефлексії головного персонажа Ревазова розкручують сюжетні нитки, і читач опиняється значно далі від місця покарання, а інтрига – то вистрелить чи ні? – вже не є такою важливою.
Важливе інше. Побачити безспросвітні, песимістичні донецькі декорації не як арену політичних дій, а як екзистенційну кризу життя обох персонажів. Так, зрозуміло, що йдеться про так звану ДНР і її мешканців, що їх одним махом повелося називати «ватниками». Але авторці не йдеться про те, щоб продемонструвати свої погляди політичного аналітика, хоч вона, з огляду на те, що знає про ситуацію «по той бік», має право говорити на ці теми.
Олена Стяжкіна більше пише про кризу світогляду людини під час війни, про спробу опиратися й робити осмислений вибір. Про людей, які на війні латають дірки у власних душах. Діма рятується участю у «праведній справі»  підтримки «республіки»,  бо тільки в цих координатах має бодай ілюзорну значущість: він потерпає від нерозділеного кохання, він у розпачі, і навіть із націленою на Ревазова зброєю має нікчемний вигляд. Ревазов, що протистоїть Дімі світоглядно, теж так само самотній, але його вибір опиратися окупації продиктований законами власної гідності, і він готовий відповідати за цей вибір.
У тексті йдеться, що Ревазов нагадує образ Казбіча з «Героя нашого часу», однак в ньому є спільне й із Печоріним – свободолюбний, незалежний, утомлений від життєвих марнот, байдужий, загублений. У думках він часто повертається до історії ассирійців, до тисячолітніх вигнань, воєн: «Ми – зникомий народ. Ми – не гнані, але рятуємось. Ми не маємо землі, куди треба вернутись, але маємо ту, куди ще можна прийти… Ми – потомлений народ, який мав усе. І ворота Іштар, і тисячі вершників, і розвалену вежу, і нікчемні кордони, і порожні обіцянки. Ніде не буває добре, тому що звір прокидається у людині швидше, ніж Бог». Кодексом честі в умовах хаосу для Ревазова стає протистояння тим, у чиїх душах звір направду прокинувся надто швидко.
Діма, на перший погляд, людина рішуча: він точно знає, хто -«республіка», а хто – «олігархи». Ні в чому не сумнівається і вірить в ієрархію й субординацію. Природно, прагне потрапити якомога вище. Він постає як покинута, знервована людина, що війною заповнює порожнечу свого відчуженого існування. Із перших сторінок Діма постає як категорична, безкомпромісна людина, яка не боїться рубати правду-матку, от тільки що таке правда в зруйнованому, зґвалтованому місті? І Діма вагається, стріляти йому в Ревазова чи ні – «вбити того, з ким давно знайомий, зруйнувати місто, де минуло дитинство, – складно».
Засадниче питання, чому людина здатна вбити, авторка прагне розв’язати в камерних обставинах, ніби під мікроскопом аналізуючи в лаконічному тексті головні події із життя персонажів. Тут не йдеться про «ДНР», про російську окупацію… Це лише тло подій. У повісті, передусім, важливий посил, що зло може втілюватися не в епічних, по-своєму величних постатях; злу найлегше оселятися у душах розпачливих, нікчемних, куцих.
Стиль повісті не можна назвати легким і невимушеним, він метафоричний, композиція неленійна. Водночас у тексті нема нічого зайвого, спогади Ревазова подано по-імпресіоністичному сугестивно, в напівтонах, уривчасто. Психологічний портрет Ревазова розкривається саме через спогади, але тут нема саморефлексій – авторка дозволяє читачеві самому визначитися зі ставленням до головного персонажа.
«Мовою Бога» – це твір, за який складно братися і тяжко читати, оскільки занурення в невідоме, непривабливе середовище, а водночас і абстрагування від упереджень – перетворюється на виснажливу роботу читача, якому, щоб почути авторський голос і повірити йому, доведеться підійти до тексту tabula rasa, тобто абстрагуватися від упереджень і усвідомити, що цей текст – не про політику, він про людину.
Джерело: http://ua.judaicacenter.kiev.ua/tetyana-sinook-movoyu-boga-movoyu-viyni/

2 коментарі:

  1. Цікаво, чому нема інформації про книгу в оригіналі... Може, погано шукала.

    За цю тему в книгах я ще не наважувалася братися. Чомусь побоююся, що там все буде чорно-біле і передбачуване. Але, мабуть, треба з чогось почати боротися з власними упередженнями.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. я теж трохи остерігаюся таких книжок... але ця видалася позбавленою чорнобілості. напівтонів у ній більше :)

      Видалити