Родинний чорт у блакитнім мереживі

Цю книжку я б, напевно, не читала, якби до її створення не долучилася моя дорога подруга. Дуже цікаво обговорювати якісь нюанси з перекладом і літературним редагуванням роману ще до верстання, а потім через кілька місяців тримати готову книжку в руках. Власне, з рук подруги я цю книжку й отримала. Інакше навряд чи повелася б на заголовок зі словом "мереживо".

А в оригіналі, до речі, нема мережива.

Там є банальна "Котушка з синіми нитками" ("A Spool of Blue Thread"). По щирості, з котушкою мені звучить краще. "Мереживо долі" натякає, що зараз будуть якісь родинні хитросплетіння, яких я побоююся ще відтоді, як прочитала "Сто років самотності" Маркеса.

Ну, американська авторка Енн Тайлер своїм енним романом "Котушка з синіми нитками" разюче відрізняється від Маркеса: нема тут магії, сам тільки нестерпно легкий реалізм. Але є й спільне — в романі йдеться про родину, життя її предків і нащадків. Буденне, прозове, часом щасливе, іноді комічне, переважно ніяке.

І в цьому весь буттєвий жах цієї книжки.

Наприклад. 

Одна нібито щаслива родина утворилася тому, що чоловік не зміг відмовити удвічі молодшому за себе упертому дівчиську і з жалю одружився. Екзистенційний вибір зроблено, лишається відповідати за нього. І він змирився й прожив незлецьке життя, створив родину, будинок, помер з дружиною в один день, хоча ані миті її не кохав.

Його син Ред відбив майбутню дружину Еббі від симпатичного вітрогона тільки завдяки своїй вдумливості, працьовитості, внутрішньому спокою й стабільності. Разом Ред і Еббі створили на позір зразкову, а насправді таку, як усі, сім'ю, і коли Ред не помер з дружиною в один день, почувався нещасним. 

Читач ознайомлюється з переліком буденних, нуднуватих побутових подій, зустрічає неідеальних персонажів, частково ототожнює цю родину зі своєю й розуміє, в якій страшній пастці ми всі перебуваємо. Що це за пастка? Бути чужим у родині, щодня наражатися на нерозуміння, часом поводитися театрально і розуміти, що всі родини на таке приречені. І це не означає, що в цій добровільно створеній пастці шлюбу часом не трапляються чудові, наповнені змісту й буденного щастя деньки. Бо поки існує на світі обов'язок перед іншим, поти все триматиметься купи. Хай навіть нудної. Але ж треба, щоб хоч щось обрамлювало розхристану самотність? Шлюб — чудовий варіант. 

Отже, "Блакитне мереживо" — це книжка про обов'язок перед родиною як спосіб виборсування з особистої екзистенційної пустки. Логічний висновок. Але не аж дуже радісний.

Ось чому людям, які уявляють собі шлюб якось інакше, буде неприємно читати цю книжку. І не дуже цікаво. Як-от мені :) Я не розумію, як цей роман став бестселером у ХХІ столітті. Хай навіть у книжці є дрібка гіркої правди, хай навіть стиль у авторки непоганий (свідомо занудний, оповідний, мало діалогів, лаконічний, але читабельний, з претензією на глибину). Все одно такого вже було чимало в літературі. Всі все вже зрозуміли: шлюб, рутина, обов'язок, тихе сімейне щастя як винагорода за мишаче борсання в молоці...

Та якщо книжку справді любить так багато людей, напевне, бачення родини як буттєвої пастки виправдане. Може, і я з цим частково погоджуся. Колись :)