П'ять років тому до "Літературної України", де мені випало працювати редактором відділу листів, надійшло оповідання Юлії Ілюхи "Сірий" про самотню бабусю і її хворого кота. Ми нічого не знали про авторку, тим приємніше було опублікувати її твір і порадіти, що з-поміж дописувачів "ЛУ" з'явилося нове ім'я. Після публікації читачі прихильно відгукнулися про зворушивий твір, а потім, через кілька років, так само зреагували й на не менш щемливу новелу "Велкам ту Каліфорнія". Тоді молода харківська авторка мала за плечима публікації в літературній періодиці й перемоги в конкурсах, і ось цьогоріч видавництво "Vivat" презентувало дебютну збірку Юлії Ілюхи "Неболови", яка одразу ж потапила до довгого списку рейтингу Книга року BBC. Непоганий початок!
Видання починається не з текстів, а зі схвальних відгуків українських письменників, журналістів. ведучих. Усі компліменти можна скоротити до двох слів: щемливо і життєво. А вибаглива Тетяна Трофименко, яка вдень з ліхтарем все дошукується реалістичної прози в нашім літературнім процесі, радіє, що твори Юлії Ілюхи "сюжетні, читабельні, психологічні (без надриву) та інтелектуальні (без повчального тону)".
Я можу зрозуміти, чому ця збірка має всі шанси сподобатися багатьом людям. Хоч порівняння умовне, все-таки мені згадалися "Народні оповідання" Марка Вовчка, що свого часу наробили багато галасу, бо люди люблять читати про стосунки, поспівчувати й поплакати, а ще люди люблять, коли письменники пишуть про них без прикрас, що називається "за жизнь".
Поплакати тут можна над кожним з оповідань, бо всі вони — про самотність. В одному син з невісткою виживають матір, в другому — самотня жінка хоче дитину й погоджується на інтрижку з першим-ліпшим, хто виявив до неї увагу, в третьому дочка кидає сина на матір, виїжджає за кордон і цурається минулого... Просвітку нема ніде, і до кінця книжки я вже звикла, що авторка обере для своїх персонажів нещасливий, розпачливий фінал і не пощадить нікого. І читачі сприймуть це належно, бо справді так буває, і схожих історій про невдячних дітей, про самотніх жінок і про драми на війні ми всі наслухалися не з книжок.
І все-таки в мені визріла внутрішня незгода (її викликала не тільки ця збірка, а й кілька інших обговорюваних книжок малої прози, виданих цьогоріч): та невже реалізм — це обов'язково сум і розпач? Чорне і біле? Воно ніби й зрозуміло, що про щастя писати і читати не цікаво, щастя органічніше переживати, але життя все ж минає у безлічі відтінків. Чому б не збагатити ними реалістичну літературу й додати бодай дрібку оптимізму?
А поки в країні й літературі з оптимізмом напряг, оповідання Юлії Ілюхи підкорюють літературні вершини. Good luck, але наступного разу (а в тому, що він буде, я не сумніваюся) хотілося б ширшого емоційного спектру. І трохи здорового цинізму:)
Я можу зрозуміти, чому ця збірка має всі шанси сподобатися багатьом людям. Хоч порівняння умовне, все-таки мені згадалися "Народні оповідання" Марка Вовчка, що свого часу наробили багато галасу, бо люди люблять читати про стосунки, поспівчувати й поплакати, а ще люди люблять, коли письменники пишуть про них без прикрас, що називається "за жизнь".
Поплакати тут можна над кожним з оповідань, бо всі вони — про самотність. В одному син з невісткою виживають матір, в другому — самотня жінка хоче дитину й погоджується на інтрижку з першим-ліпшим, хто виявив до неї увагу, в третьому дочка кидає сина на матір, виїжджає за кордон і цурається минулого... Просвітку нема ніде, і до кінця книжки я вже звикла, що авторка обере для своїх персонажів нещасливий, розпачливий фінал і не пощадить нікого. І читачі сприймуть це належно, бо справді так буває, і схожих історій про невдячних дітей, про самотніх жінок і про драми на війні ми всі наслухалися не з книжок.
І все-таки в мені визріла внутрішня незгода (її викликала не тільки ця збірка, а й кілька інших обговорюваних книжок малої прози, виданих цьогоріч): та невже реалізм — це обов'язково сум і розпач? Чорне і біле? Воно ніби й зрозуміло, що про щастя писати і читати не цікаво, щастя органічніше переживати, але життя все ж минає у безлічі відтінків. Чому б не збагатити ними реалістичну літературу й додати бодай дрібку оптимізму?
А поки в країні й літературі з оптимізмом напряг, оповідання Юлії Ілюхи підкорюють літературні вершини. Good luck, але наступного разу (а в тому, що він буде, я не сумніваюся) хотілося б ширшого емоційного спектру. І трохи здорового цинізму:)
Немає коментарів:
Дописати коментар