Без словника – без шансів

Два оповідання Алли Дорош я чула до того, як мені до рук потрапила її дебютна книжка «Баобаб та інші історії». Перше – «Сім» – пролунало на одній із зустрічей анонімних прозаїків «ЛітМайданчика» й сколихнуло присутнє жіноцтво дражливою темою материнства, що не відбулося. Друге – «Реквієм» – про загиблого в АТО юнака викликало захват в аудиторії у Львові на торішньому Форумі видавців. Щодо мене, то я не могла тоді визначитися, сподобалися мені ці тексти чи ні, тому що в них била під дих саме тема, за якою я як слухач (обидва твори зачитували) не могла відчути автора.

Прочитала збірку – інша картина. Вдалося побачити автора – насамперед через стиль. Автора, що вирізняється з-поміж інших саме завдяки карколомним мовним американським гіркам, місткій, відшліфованій оповіді, багатій лексиці й темпу, в який не можна просто так влитися й нестися за оповіддю, тому що повсякчас затинаєшся на незвичних для контексту словах і варваризмах. З одного боку, такий удар лексикою по голові тримає читача на зразок мене в тонусі й розширює горизонти знань. Водночас це дуже відволікає (особливо варваризми), тож доводиться пірнати в текст знов і знов з надією, що вже цей заплив точно добіжить кінця без перерви на словник.

Та все ж книжку краще читати зі словником. А ще – з енциклопедією на зразок «Усе про все». Хоча якщо ви добре обізнані, наприклад, із двома громадянськими війнами в Ліберії, то, може, вам і не доведеться розгрібати контекст, щоб збагнути, про що цей бісів «Баобаб». Мені ж довелося, та я й не шкодую, адже коли ще випаде нагода почитати про внутрішні війни африканських країн. Та й не тільки про них.

Словом, книжка Алли Дорош – це робота для читача, але працювати корисно, хоч і не хочеться. Утім, на текстах про всім знайомі побутові колізії в системі координат «мати – дочка», «успішна жінка – пропаща жінка» можна й перепочити, бо всі ми це десь бачили як не в себе вдома, то принаймні в серіалах.

Я ж трохи напишу про тексти, що сподобалися мені. Насамперед це оповідання «Лялька на гойдалці». Ім’я головної героїні Агата натякає, що зараз буде детектив. Мені й назва одразу засоціювалася з навіюванням жаху (пристойні письменники рідко пишуть про ляльок, щоб замилувати, частіше – щоб налякати). А якщо лялька ще й на гойдалці… Та ще й у декораціях похмурої ірландської погоди й не менш похмурих, хоч і сучасних, будівель – то можна з перших сторінок шукати, хто ж із цих милих людей урешті повіситься, а хто виявиться до цього причетним.

Далі. Оповідання «Bella Donna». Воно виявилося одним із тих, що їх довелося читати двічі, щоб збагнути, що відбулося. Так толком і не збагнула. Тобто є несподіваний, якийсь фантасмагоричний фінал, а все починалося ніби просто й буденно. Враження, ніби подивилася першу серію «Твін Пікс».

Ну і вже зовсім неподібне до попередніх згаданих текстів оповідання «День, коли лікарю С. довелося збрехати». Інакше, бо жодних фантасмагорій – груба реальність про війну і людей на війні. Без героїв, без прикрас – кризово, екзистенційно вихолощено і безпросвітно.

Збірка Алли Дорош «Баобаб та інші історії» цікава тим, що тексти дуже різні – і тематично, і навіть жанрово (від детективу – до побутових мелодраматичних новел). Стиль авторка має, а це, надто як на дебютанта, архіважливо. Вбрана книжка в гарну обкладинку приємного кольору, щоправда, з блоком склалося не все – направду бракує останньої коректорської читки після верстки. Але до розмови про огріхи вдаватися зовсім не хочеться. А от що хочеться, так це побажати авторці успіхів, нових книжок, інтриг для сюжетів. І порадіти, що ініціативи «ЛітМайданчика» й «Електрокниги» увінчуються такими цікавими проектами.