вівторок, 11 жовтня 2016 р.

Без словника – без шансів


Два оповідання Алли Дорош я чула до того, як мені до рук потрапила її дебютна книжка «Баобаб та інші історії». Перше «Сім» пролунало на одній із зустрічей анонімних прозаїків «ЛітМайданчика» й сколихнуло присутнє жіноцтво дражливою темою материнства, що не відбулося. Друге – «Реквієм» – про загиблого в АТО юнака викликало захват в аудиторії у Львові на торішньому Форумі видавців. Щодо мене, то я не могла тоді визначитися, сподобалися мені ці тексти чи ні, тому що в них била під дих саме тема, за якою я як слухач (обидва твори зачитували) не могла відчути автора.
Прочитала збірку – інша картина. Вдалося побачити автора – насамперед через стиль. Автора, що вирізняється з-поміж інших саме завдяки карколомним мовним американським гіркам, місткій, відшліфованій оповіді, багатій лексиці й темпу, в який не можна просто так влитися й нестися за оповіддю, тому що повсякчас затинаєшся на незвичних для контексту словах і варваризмах. З одного боку, такий удар лексикою по голові тримає читача на зразок мене в тонусі й розширює горизонти знань. Водночас це дуже відволікає (особливо варваризми), тож доводиться пірнати в текст знов і знов з надією, що вже цей заплив точно добіжить кінця без перерви на словник.
Та все ж книжку краще читати зі словником. А ще – з енциклопедією на зразок «Усе про все». Хоча якщо ви добре обізнані, наприклад, із двома громадянськими війнами в Ліберії, то, може, вам і не доведеться розгрібати контекст, щоб збагнути, про що цей бісів «Баобаб». Мені ж довелося, та я й не шкодую, адже коли ще випаде нагода почитати про внутрішні війни африканських країн. Та й не тільки про них.
Словом, книжка Алли Дорош – це робота для читача, але працювати корисно, хоч і не хочеться. Утім, на текстах про всім знайомі побутові колізії в системі координат «мати – дочка», «успішна жінка – пропаща жінка» можна й перепочити, бо всі ми це десь бачили як не в себе вдома, то принаймні в серіалах.
Я ж трохи напишу про тексти, що сподобалися мені. Насамперед це оповідання «Лялька на гойдалці». Імя головної героїні Агата натякає, що зараз буде детектив. Мені й назва одразу засоціювалася з навіюванням жаху (пристойні письменники рідко пишуть про ляльок, щоб замилувати, частіше – щоб налякати). А якщо лялька ще й на гойдалці… Та ще й у декораціях похмурої ірландської погоди й не менш похмурих, хоч і сучасних, будівель – то можна з перших сторінок шукати, хто ж із цих милих людей урешті повіситься, а хто виявиться до цього причетним.
Далі. Оповідання «Bella Donna». Воно виявилося одним із тих, що їх довелося читати двічі, щоб збагнути, що відбулося. Так толком і не збагнула. Тобто є несподіваний, якийсь фантасмагоричний фінал, а все починалося ніби просто й буденно. Враження, ніби подивилася першу серію «Твін Пікс».
Ну і вже зовсім неподібне до попередніх згаданих текстів оповідання «День, коли лікарю С. довелося збрехати». Інакше, бо жодних фантасмагорій – груба реальність про війну і людей на війні. Без героїв, без прикрас – кризово, екзистенційно вихолощено і безпросвітно.
Збірка Алли Дорош «Баобаб та інші історії» цікава тим, що тексти дуже різні – і тематично, і навіть жанрово (від детективу – до побутових мелодраматичних новел). Стиль авторка має, а це, надто як на дебютанта, архіважливо. Вбрана книжка в гарну обкладинку приємного кольору, щоправда, з блоком склалося не все – направду бракує останньої коректорської читки після верстки. Але до розмови про огріхи вдаватися зовсім не хочеться. А от що хочеться, так це побажати авторці успіхів, нових книжок, інтриг для сюжетів. І порадіти, що ініціативи «ЛітМайданчика» й «Електрокниги» увінчуються такими цікавими проектами.

















3 коментарі:

  1. Ну ясно. Чергова книга, яку не прочитаю. І взагалі судячи з тенденцій, то скоро і книги перестану читати по тій же причині, що перестав колись дивитися фільми: чи то я так реагую, чи то справді все зводиться до одного бісового екзистенціалізму від чорного до білого? Де як не намагаєшся, а свого кольору в цій палітрі спектру не знаходиш. Тому традиційна оскомина як вердикт: "Алла ДОрош - це не моє"
    Там Ліберія певне, так? Чи в книзі спеціально спотворено так, щоб був натяк. Але насправді якась вигадана африканська країна Леберія?
    Уффф, а я вже думав, що ти про Теда Чана написала - фальстарт

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Тед Чан буде наступним)
      Але ти не маєш рації.Так не можна узагальнювати, не бачивши тексту в очі. Кажу ж - там різні твори, якраз тобі б, може, і сподобалися. Там справді про Ліберію. Реальну і її реальні проблеми.

      Видалити
  2. Про внутрішні війни африканськийх країн - "Половинка жовтого сонця" Чімаманди Нгозі Адічі, чудова річ.

    ВідповістиВидалити