Не зовсім Гумбольдт, або про побічні ефекти психолінгвістики

У мене є подруга Іра і друг Ілля, іноді ми читаємо ту саму книжку, а потім збираємось і обговорюємо її. Переважно десь надворі. Востаннє зустрічалися в парку КПІ, пили якесь круте вино і їли сир, назву якого ладен запам'ятати тільки Ілля) Ми з Ірою філологи, а Ілля — айтішник. Відповідно, картини світу в нас, м'яко кажучи, різні. І взагалі ми дуже різні, нас об'єднує хіба те, що ми за гороскопом Близнюки (ми з Ірою народилися в один день, 14 червня, а Ілля — 6 червня). Близнюки в принципі допитливий знак зодіаку (якщо вірити в такі штуки), а коли їх троє, то це взагалі дуже цікаво:) 

Отже, про клуб Близнюків. Кожен по черзі пропонує свою книжку до обговорення. Кілька місяців тому я (тому що стежу за новинками) запропонувала "Щигля" Донни Тартт, Іра (бо любить спорт) — "Диво в Берліні" Джеймса Брауна, а Ілля (бо любить читати наукові штуки) нещодавно вирішив, щоб ми почитали оповідання Теда Чана "Історія твого життя". І хоч цей текст не вписується в концепцію блогу висловлюватися про сучасне видане українське, все-таки не можу не написати кілька рядків з приводу.

Про американського фантаста Теда Чана кажуть, що нагород в нього більше, ніж творів. Серед відзнак, до речі, Х'юго, Небьола... Але українською Чан, звісно, не перекладений, тож не дивно, що я нічого про цього автора не чула (та й фантастику, чесно кажучи, не дуже знаю і не дуже прагну знати). Однак закон клубу Близнюків є закон, тому довелося прочитати :)

Ілля хлопець іронічний, знав, як познущатися:) В сенсі, що я вже відвикла від лекцій про психолінгвістику, а тут ціле оповідання про те, як жінка на ім'я Луїза вивчала мову інопланетян, а паралельно згадувала щасливі й сумні епізоди з власного життя, в яких вона закохується, одружується, народжує дівчинку, розлучається з чоловіком, втрачає доньку в аварії... Умовно кажучи, є дві лінії: в одній героїня вивчає мову кількаоких створінь, в іншій (реалістичній) в майбутньому часі говорить зі своєю дочкою, яка вже померла, і ніби намагається знайти спільну мову з нею в тих моментах, де стосунки між матір'ю й донькою зазнали кризи. Виявляється, що насправді легше розкодувати мову й письмо інопланетян, ніж порозумітися з кровинкою.

Я умисно майже в кожному реченні вживаю слово "мова", бо мова в оповіданні — це головна його ідея і сюжетотворчий фактор. Автор розмірковує про мову як систему і про призначення мови, її вичерпність, а також обмеження людського лінійного письма як способу передачі точної думки. Інопланетяни в цім плані пишуть досконаліше, бо дивляться на відтворення слова як на одночасний комплекс вираження багатьох понять і думок, в якому нема майбутнього і минулого, а є ніби все разом. Виходить, ніби інопланетянам не потрібні причинно-наслідкові зв'язки, вони ніби як одразу знають про те, що люди називають майбутнім. 

А далі виходить найцікавіше: Луїза так поринула у вивчення письма прибульців, що й сама навчилася мислити, як вони. І історії з її розлученням і смертю дочки, що розчулюють читача, насправді ще не відбулися, а тільки чекають на бідолаху, яка саме закохалася в свого напарника (того, з яким вона, вочевидь, розлучиться в майбутньому). Щойно Луїза усвідомлює це, прибульці собі відлітають, і незрозуміло, навіщо вони взагалі були. Мораль байки така: іноді краще не знати про своє майбутнє, а для цього треба менше тусуватися з прибульцями й не тащитися від психолінгвістики. 

Ну що ж, це дуже цікава ідея. І стиль бездоганний. І виконання. Мені сподобалося, хоч все одно фантастика не стала моїм другом, ми з нею на Ви. Ви при цьому з великої літери, тобто поважаю і розумію, як таким можна захоплюватися.

До речі, як виявилося, за мотивом цього оповідання американці якраз недавно зняли фільм "Arrival" із Емі Адамс у головній ролі. Що ж, можна подивитися, хоча я сумніваюся, що впізнаю в цьому екшні лаконічність і витонченість оповідання.

А твір однозначно раджу прочитати кожному. Філологам так узагалі обов'язково в перервах між лекціями про концепції Гумбольдта і Потебні)