Добра бабуся, зла бабуся

Добра бабуся

Книжка Фредріка Бакмана "Моя бабуся просить їй вибачити" потрапила до мене випадково. Колега Оксана (уже згадана в цьому блозі) спитала: "Хтось хоче почитати Бакмана?". Коли таке питають, у мене зазвичай слова випереджають осмислення факту, що я давно вже не бачу кінця-краю свого сувою під назвою "мастрід". Тож я вигукнула: "Можна я?".

Так почалося знайомство з "Бабусею".

Фредрік Бакман - сучасний шведський письменник. Я ніколи його не читала, але чула багато хороших відгуків про "Чоловіка на ім'я Уве". А "Бабуся" мелькала у стрічці, але я якихось передвражень про цю книжку не мала. Сюжет  розбудовано довкола дружби між бабусею і внучкою. Причому бабуся тут - шалена, мила хуліганка, яка, утім, робить життя своєї онуки яскравим. Ба більше: тут не тільки йдеться про якесь ульотне дозвілля з купою порушень правил, а й про дещо глибше. А саме: як уберегти дитину від неминучої травми. Бабусі ж бо лишилося жити лічені тижні.

Бабуся помирає на самому початку книжки, тож це не спойлер. Смерть бабусі на початку, хай як цинічно це звучить, - вдалий спосіб розказати щось глибше, ніж емоційна, але невибаглива історія про розлуку двох подруг. У Бакмана смерть бабусі цілюща, бо виводить із вигаданого спільно з бабусею світу в реальність і навчає піклуватися про інших. Смерть як поштовх до конструктиву. Діяльність як спосіб пережити травму. Ельза - так звати онуку - має передати мешканцям будинку записки від бабусі, яка в кожного просить за щось пробачення. Так дівчинка виявляє, що персонажі їхнього з бабусею химерного світу - насправді реальні люди зі своїми зовсім далекими від казки проблемами. Так онука навчається емпатії. 

Здавалося б: навіщо дівчинці, що переживає втрату рідної людини, перейматися долями інших, нібито чужих людей? Чи не додасть це ще більше горя й гіркоти в дитячу душу? Автор вірить, що Ельза впорається: бабуся подбала про свою онуку, і дівчинка виросте доброю, небайдужою людиною.

Зла бабуся

Феєрія прокльонів, витирання ніг об особистість, золоті гори для психологів та клондайк дитячих травм - усе це та багато іншого (переважно огидного і зовсім трохи сентиментального) криється в образі бабусі із повісті "Поховайте мене за плінтусом" російського письменника Павла Санаєва.

Цей твір приголомшив мене, проковтнув і виплюнув пережовану. Повість про травму, про складні родинні стосунки, де кришкою чорного гумору у банці побутової чорнухи накруто загвинчена історія стосунків бабусі, її онука та дочки. Це історія руйнівної любові, породженої нещасливим життя; історія того збоченого виду любові, що його не відрізниш від ненависті, від егоїзму. Психолог сказав би: компенсація любові до втраченої дитини на онуку. Виправдання свого існування щитом "Я піклуюся про онука, а ти йому не мати, ти повія". У коментарях мені написали: "Бабуся любила свого онука". Так, любила. Як могла. А могла любити жадібно, егоїстично, болісно і жорстоко. Не приведи боже такої любові. Особливо дітям.

А проте якоїсь миті читач ненавидить бабусю вже трохи менше. Іноді він її розуміє. І ось деякі фрагменти мають смішний вигляд. Ні-ні, я все одно цю бабусю любити більше не стала. Але нехай тут пролунають мої оплески автору, його бездоганному стилю, умінню творити трагікомедію  - найскладніший жанр. А ще - майстерно зображати побутові деталі, що не лишать байдужими людей, які жили за Радянського Союзу або пам'ятають його з розповідей... Стрімкий іронічний плин оповіді... Він б'є під дих, коли уявляєш, як дитина, знаючи, що бабуся вчила називати маму Чумою Бубонною, натомість називає її Чумочкою і мріє бути похованою за плінтусом у квартирі мами, щоб бачити, як вона ходить по кімнаті. 

Словом, "Похороните меня за плинтусом" - це просто обов'язково до прочитання. Заради стилю, катарисису й химерної насолоди читання страшної історії, виписаної ідеально та ще й місцями дуже-дуже дотепно. 

Принагідно до цієї повісті мене ще зацікавив факт, що історія частково автобіографічна. Завжди вражає, як такі інтимні речі можна писати про своїх рідних, навіть якщо врахувати, що йдеться про художній твір. В інтерв'ю автор каже, що повість опубліковано вже після смерті бабусі (слава богу). Але вічне питання - етика чи мистецтво? - тут як ніколи доречне. Автор вибрав мистецтво. Як читачка, я йому вдячна. І добре, що я йому не родичка:)

ПС: на фото мої дівчата з "Тьюторії", подруги по читанню і не тільки по ньому. Книжку обговорювали по скайпу, адже всі були в різних містах: Інна в Америці (у неї ранок), Діна  - у Німеччині, Ната - удома на Тернопільщині, а я в найменш оригінальному місці  - у Києві на Теремках. Ще раз дякую, дівчата, за насолоду обговорювати з вами книжки. До нових читацьких зустрічей :) 

Осіннє читання в "Tutoria": захопливо і не без дискусій

У соцмережах люди постили картинки штибу "у таку погоду найбільше щастя – сидіти вдома під ковдрочкою і читати книжечку". Ми ж у недільну непривітну днину поспішали на другу зустріч клубу "Tutoreads", і холодний вітер з дощем не стали на заваді :)

Півтора місяця тому, ще влітку, ми вибрали три книжкові новинки для осіннього читання – "Ловця повітряних зміїв" Халеда Госсейні, "Забагато щастя" Еліс Манро і "Несказане" Селесте Інґ. Жовтнева книгозустріч тривала близько трьох годин, і я хотіла б, щоб щось лишилося на згадку про цей чудовий вечір. Хоча б розхристаний пост.

Нас більшає :)

У неділю нас було вже четверо – до нас приєдналася Даша Волосожар, учениця студії. Даша прочитала всі запропоновані книжки – і "Ловця повітряних зміїв", і "Несказане", і "Забагато щастя". Однак не всі їй сподобалися однаково. Але і у викладачів смаки розійшлися – у підсумку оцінки вийшли приблизно такі: 

Мовні відкриття
Зустріч розпочалася з мовних відкриттів  (на щастя, усі три переклади дуже хороші, тож було що повідкривати). Цього разу лунали оплески українським суфіксам – хіба ж не чудові слова "газованка" і "хамлюга"? З лексики для себе виявила, що неправильно розуміла слово "зизоокий" – чогось я думала, що це коли на оці більмо, а виявилося, що йдеться про косоокість. Уперше почула слово "скромадити", тобто обдирати фарбу ("скромадив бильця, готуючи до фарбування"). Дівчата зацінили слова й словосполучення "завиграшки", "глянути незамиленим оком", "уклякнути" ("падати на коліна" і "завмирати"), "калапуцяти", "самота", "жужмитися" та ін. Звісно, трохи поговорили й про помилки: хибодруки (є в усіх книжках), і серйозніші, як-от написання слова "Кріт" (острів) через і, а не через И, як має бути. Ну, але то таке, не найцікавіше.
Найцікавішими насправді були емоційні й інтелектуальні враження від прочитаного.  А також, як не дивно, обговорення обкладинок. Найвдалішою визнали обкладинку "Несказаного" – і через колір, і через інтригу в малюнку, і (традиційно) через інтегральну обкладинку з лясе:) Я знову переконалася, що кольорова гама бірюзового кольору – актуальний тренд. "Ловець повітряних зміїв" теж виконаний у цій гамі.

"Ловець повітряних зміїв"

Ще до виходу "Ловця" я зрозуміла, що буду радити цю книжку всім, навіть попри її жанрові недосконалості. А недосконалості помітили всі – від неправдоподібної сцени бійки до надміру сентиментальних сцен (хоча з-поміж них є дуже сильні). Ми навіть обговорили фб-пост Оксани Луцишиної про "сюжетець" "Ловця" і не погодилися з нею, адже ясна річ, що це література масова, а роман так і взагалі дебютний, як тут можна очікувати чогось бездоганного? По-моєму, неправильно говорити тільки про "сюжетець" принагідно до "Ловця". Чому б не сказати про відкриття Афганістану для багатьох читачів?
І тут ми підійшли до вічної проблеми: як говорити про книжку, в якої є очевидні недоліки, але яка справляє сильне емоційне враження та ще й при цьому є пізнавальною? З чого починати? Я думаю, що не треба  акцентувати на недоліках, якщо переваг набагато більше :)
Ми з Інною поставили "Ловцю" свої найвищі оцінки, Інна навіть переглянула фільм і сказала, що він чудовий. Даша з Діною не так ревно розділили наш запал щодо книжки, для них прогалини в сюжеті трохи зіпсували враження (і тут я подумала, що треба було менше розхвалювати їм книженцію, а просто підсунути тихенько без зайвих навіювань).
Але назагал "Ловець" сподобався всім. Ура! Це була моя мета.
Якщо цікаво більше про цю книжку, тут можна знайти розгорнутіший відгук: Уроки людяності Халеда Госсейні

"Несказане" 

Даші найбільше сподобалося "Несказане". Чому? Бо тут добре показано, що підлітки можуть думати про суїцид не тільки через нещасне кохання. А й, наприклад, через нерозуміння в родині. "Як взагалі можна думати, що підлітки такі тупі, щоб перейматися нещасним коханням аж до самогубства?" – сказала Даша :)
А от проблема моторошоної недосказаності в родинах таки справді може призвести до чого завгодно, що й підтверджує нам родина Джеймса й Мерилін Лі, позірне втілення американської мрії, насправді – роками тривалий чемпіонат з непорозуміння. А все могло б скаластися інакше, якби кожен відкрито висловлював своє невдоволення і не перевалював власні нереалізовані амбіції на інших.
 Більше почитати про книжку можна тут: Сядь зі мною поговори

"Забагато щастя" 

Новоперекладена збірка оповідань Еліс Манро найбільше сподобалася Діні і найменше – Даші. І все через стиль. Діна смакувала його, а Дашу він знудив. І, загалом, так і сприймає Еліс Манро більшість читачів: одні в захваті, другі думають: "яка нудота". Третього не дано.
Ми з колегами розсмакували оповідання "Обличчя", "Дитячі розваги", "Вільні радикали" і ще щось. Натомість нікому не сподобалася історія про Софію Ковалевську, вона явно випадала зі збірки. Принагідно ми обговорили, чи повинна бути збірка новел струнко вибудуваною, тобто щоб новели були чимось ідейно чи тематично пов'язані,  чи досить ок, якщо це буде просто випадковий набір текстів. Звісно, краще було б, якби цей зв'язок можна було простежити (чудовий приклад – зірка Е.-Е.Шмітта "Концерт пам'яті янгола"). Але то взагалі ідеал) Таке трапляється рідко)
Про збірку "Забагато щастя" та інші новинки малої прози можна прочитати тут: Мала проза – велике задоволення


Про читачів

Наш новенький екслібрис

Істина про книжку народжується на перехресті читацьких вражень. І загальне враження таке: всі  загалом позитивно висловилися про "Ловця" і "Несказане", а от "Забагато щастя" категорично не сподобалося Даші. І не те, що Даша не зрозуміла чогось, вона просто не могла змусити себе читати. Завдяки Даші я тепер не бігатиму з Еліс Манро як з писаною торбою і не радитиму її всім підряд, бо моя місія – знайти правильну книжку для кожного, хто хоче її знайти для себе. Однак із "Несказаним" і "Ловцем" біжу до читачів далі :) Наступна станція – Золотоноша, мама і її колеги :)

Домашнє завдання
На цю зустріч книжки добирала я, а от щодо наступної поклалась у виборі на колег. Підсумок такий: Айн Ренд "Джерело" (700 сторінок... Як це пережити? :)+ дві біографічні книжки – Волтер Айзексон "Стів Джобс"(теж сторінок 500) і Ешлі Венс "Ілон Маск"(ну, цю я вже читала).
Усі книжки перекладені українською, одна з них, кажуть, перекладена кепсько. Що ж, ми це перевіримо!
А якщо і ви хочете, долучайтеся! Маємо півтора місяця :)

Tutoreads: читаємо разом

Осінь завжди приходить раніше. Гляньте за вікно – то вже вона. Це, взагалі-то, сумна пора останньої краси перед завмиранням, але ми схильні все прикрашати натхненням і, звісно, осінь для нас стає порою спостереження за своїм життям, відшукуванням у ньому змін на краще/гірше і т.д. Після літа ми завжди стаємо новими і насправді після нього, а не перед новим роком, варто було б підбивати підсумки змін у собі і з собою. Осінь  красива й сумна пора загострення роздумів про плин свого життя. У мене в цей час завжди відбувається загострення книжкового голоду – останній шанс у календарі начитатися по саму зав'язку до нового року. 

Але читати завжди веселіше в колі спільників. Ми в "Тьюторії" вирішили створити свій читацький клуб "Tutoreads" і сьогодні вже навіть провели перше його засідання. Читаємо по одній книжці на тиждень і раз на місяць підбиваємо підсумки. Потім обговорюємо-критикуємо-захоплюємося. Для різноманіття розбиваємо тематику так: мотиваційна література, художня, біографія, фахова література. Обговорюємо дизайн книжок (обкладинка/верстка), переклад, літературне редагування, мовні відкриття, і, звісно ж, зміст і те, що з книжки стало корисним/цікавим особисто для кожної з нас. Поки що нас у клубі троє (я, Інна і Діна), ми колеги, які багато часу проводять разом і мають схожий розклад тижня, але з часом, якщо ідея приживеться, плануємо розширювати коло учасників. Вимоги до книжок: нове українське. Вимоги до учасників: читати по одній книжці на тиждень неухильно і призвичаїти себе до щоденного читання. 

Першою за темою була мотиваційна література. Ми зупинилися на трьох книжках: "Чорний лебідь" Насіма Талеба (Наш формат), "5 вад у роботі команди" Патріка Ленсіоні (Клуб сімейного дозвілля), "Почни з чому" Саймона Сінека (Основи). Звісно, "Чорний лебідь" – це не зовсім мотиваційна література, враховуючи, що сама концепція відкидає ефективність всяких "історій успіху", але вже вийшло як вийшло. 

Отже, трохи моїх вражень у сув'язі із відгуками колег.

"5 вад роботи в команді" набрала найбільше голосів і сподобалася найбільше з трьох вагомих причин: 1. подача матеріалу (автор створив модель команди і окреслив кілька проблемних ситуацій, а також показав шляхи подолання) 2. малий обсяг (що дозволяє не мусолити те саме по сто разів, а одразу видавати на-гора конкретику) 3. власне, конкретика: ані слова мислію по древу, усе в практичному руслі, хоча, звісно, модель передбачає ідеалізацію. Серед головних вад роботи в команді автор визначає такі: відсутність довіри, нехтування результатом, недостатня вимогливість до колег і до себе, брак відданості, страх перед конфліктами. Наприкінці книжки є тест, завдяки якому ви швиденько можете визначити, як справи у вашому колективі і які в ньому є проблеми. Нам як представникам одного колективу було цікаво проаналізувати деякі вади, а також порадіти, що окремих хиб  (як-от нехтування результатами або брак відданості) ми позбавлені. 

"Чорний лебідь". Що сподобалося: ідея "чорного лебедя" як якогось виняткового явища в житті, що його неможливо спрогнозувати. Це надихає не вестися на прогнозування і відпустити себе і своє життя в невідомість, не сподіваючись, що якісь експерти десь колись чомусь зарадять. Взагалі, ця книжка цікава передусім як подача авторської філософської концепції, тому людям, які не люблять філософсько-логічні розважання, не рекомендовано до прочитання. Ми з дівчатами не до кінця зрозуміли книжку, але мені сподобалася логічно умотивована відповідь на запитання, чому історії чужого успіху не працюють і чому натомість варто було б вивчати історії чужих помилок. У "Чорному лебеді" подано приклад уцілілих літаків-бомбардувальників, на основі яких інженери намірялися створити невразливі моделі. Інженери хотіли вдосконалити продірявлені частини корпусу, адже саме їх уразила зброя. Натомість один тямущіший конструктор висловив ідею, що якщо ці літаки вціліли, то НЕ вціліли літаки з пошкодженими іншими частинами, наприклад, баком. Саме літаки з пошкодженими баками взагалі не повернулися, отже, то і є направду вразливі частини.

Тому не ведіться на історії успіху, а вчіться на помилках :) Ще мені сподобалося фраза з книжки: справжня впевненість у собі – це коли дивишся на світ, не чекаючи від нього схвалення. 

Що не сприйнялося: книжка страшенно затягнута і подекуди заскладна. Іноді неясно, куди автор хилить. Вочевидь, аудиторією книжки є схильні до філософських розважань люди, якими ми не є. І це, звісно, не проблема книжки. Але все ж таки, я думаю, що більшість сприйме "Чорного лебедя" як переоцінене видання.

"Почни з чому". Ця книжка мене роздратувала, бо для мене вона виявилася чемпіонатом з банальностей, головна з яких така: перш ніж щось робити, подумай, нащо. Оце так відкриття! Ідеться про рівень цінностей, а не про прибуток. Тобто якщо ти прибиральниця, то твоє "чому" не "бо не знайшла кращої роботи поки що", а "щоб довкола все ясніло свіжістю й звеселяло людей". Насправді я визнаю, що в кожній діяльності мусить бути чітке усвідомлення "чому", але щоб писати про це цілу книжку, по сто разів згадуючи приклади успіху Apple і Мартіна Лютера Кінґа... Для мене то занадто. Втім, колеги все ж вище оцінили цю книжку, ніж я. Ну, на колір і смак товариш не всяк, для того й створюються дискусійні клуби. Із хорошого: ми для себе спробували сформулювати своє тьюторіанське "чому". Воно нас надихнуло і об'єднало після баталій про книжку:)

Цікавою сторінкою для нас як для мовників стали філологічні смаколики. У згаданих книжках ми знайшли такі: "помисливий" (мнительный), горопаха, троща; фрази "від Іванки до панянки" (Іванки, не ображайтеся, якби було "від Тетянки до панянки" я б не образилася), "неослабна увага", "непозбувна бентега" та ін.

Підбиваючи підсумки: направду корисною книжкою для колективу є "5 вад роботи в команді". "Чорного лебедя" варто почитати філософам, а "Почни з чому" нікому не варто читати (як на мене, але не як на моїх колег), хоча слабке натхнення до дій ця книжка все ж дає.

Наступного разу ми читатимемо художню літературу (ура!). Серед обраних книжок є ті, про які я вже писала в блозі, а також дві зовсім для мене невідомі. Отже, Селесте Інґ "Несказане", Еліс Манро "Забагато щастя", Халед Госсейні "Ловець повітряних зміїв" (новинка, чекаю, коли потримаю її у своїх руках), а також Айн Ренд "Джерело". Якщо хтось читав ці історії, не соромтеся, коментуйте:)