Не пізно й після трьох, але...

 Я вмію читати із трьох років, і в школі це вміння завжди надавало мені впевненості, що я можу впоратися з будь-яким предметом. Адже я вмію читати, я розумна. Зараз, звісно, розумію, що нічого геніального в мені нема і не було - просто мені пощастило з мамою, яка займалася зі мною з раннього віку. І переваги таких занять не у швидкості читання, не в механічному стуленні літер докупи. Це вміння дало мені відчуття, що навчатися - цікаво. І я досі не знаю, що може бути кращим, ніж оце відчуття.

На місці читання в такому сенсі може бути будь-що - ліпнина, спорт, проби грати на музичних інструментах, малювання, вирізання. Усе це - інструменти розвитку. А завдання розвитку - прищепити людині радість від самодосягнень, показати його перспективи у контексті сучасного життя та допомогти знайти шлях, яким людина зможе іти далі та вчитиметься бути щасливою. Це, на мою думку, і є "розвиток гармонійної особистості".

"Після трьох уже пізно" Масару Ібуки - це книжка, у якій обстоюється концепція раннього розвитку. Базується ідея на тому, що до трьох років у дитини формується найбільша кількість нейронних зв'язків і що саме в цьому віці дитині не потрібна ані зовнішня, ані внутрішня мотивація до навчання: усе є навчанням. Звісно, заголовок провокує на контраргументи: кимось батьки особливо не займалися, але він чи вона все одно виріс/виросла чудовим фахівцем/фахівчинею у чомусь і щасливою людиною. Що ж, прекрасно, каже автор, але як дізнатися, якими ви були б, якби батьки приділили вам трохи більше часу? 

Безперечно, після трьох не пізно і взагалі мало що в житті таки справді пізно з віком. Просто що раніше, то легше, якщо ідеться про розвиток мозку. Наприклад, автор стверджує, що дитина може навчитися кататися на роликах одночасно з ходінням. І що ще раніше може навчитися плавати. Ну і навіщо дитині вчитися плавати в такому віці? Щоб ефективніше розвивати тіло, а розвиток тіла - це, знов-таки, розвиток мозку. А ще дитині варто ставити класичну музику, показувати витвори живопису. Звучить ніби трохи нереалістично. 

Якось одна колега з попередньої моєї роботи, дізнавшись, що в нас тімбілдинги та всяке дозвілля зазвичай відбувається у форматі "повчитися чогось разом перед тим, як випити вина" сказала: "Вибачайте, я не за розвиток". Слово "розвиток" тут знецінене, і, очевидно, спотворене її уявленням про те, що навчатися - це каторга. Такого ставлення я дуже хотіла б уникнути. Думаю, що багато хто, почувши заголовок "Після трьох уже пізно", теж може подумати, що вони "не за розвиток", бо це казна-що бити дитину Бахом по голові й доконати Ренуаром у колисці.

Але мені ця ідея ну дуже вже подобається. Поясню, чому.

Я хочу показати дитині усе. Звісно, це "все" має коригуватися віковими особливостями. Не нав'язуватися. Я хочу, щоб у житті Данилка була і музика, і живопис, і прогулянки, і спорт, і читання, і спілкування, і споглядання. Я просто хочу показати, що це Є. Для цього мені самій доведеться багато в що заглибитися і що вивчити. Від дечого відмовитися. На чомусь зупинитися глибше - усе це підкаже мені саме він. Ми й зараз із ним займаємося тим, чим можна займатися із майже тримісячною дитиною: слухаємо казки, розглядаємо картинки, робимо якісь фізичні вправи, необхідні для цього віку. Але коли малюк більш охоче говорить своєю мовою із ведмедиками на бортиках ліжка, ніж слухає "Колобка", я даю йому спокій і не втручаюся. Якщо ведмеді й лисички - це більш цікаві співрозмовники, ніж я цієї миті, то прекрасно, я піду і почитаю книжку:) 

Сама ідея того, що людство може похвалитися скількома здобутками, а я можу познайомити нову людину з ними, викликає у мене захоплення і трепет. І питання тільки в методиках, а методики - це навчання. До якого я з дитинства ставлюся трохи як до обов'язку, та все більше - як до гри.

Ось кілька ідей із книги, які мені імпонують.

1. Порядок важливий.

2. Не ростити генія (ніби його можна виростити, ха-ха). Ростити людину з ясним розумом та здоровим тілом.

3. Здібності дитини величезні, не треба їх обмежувати тим, що щось "рано". Треба працювати, щоб розвивати те, що є.

4. Оточення важливіше, ніж генетика.

5. Готових рецептів не існує, треба просто іти в цю подорож та індивідуально все відкривати.

6. Не ігнорувати плач дитини.

7. Ігнорування гірше, ніж балування.

8. Не сюсюкатися, не спотворювати мову, коли говориш із дитиною.

9. Нервозність батьків заразна.

10. Цікаве діти вважають правильним, а нецікаве - неправильним.

11. Неправильне харчування - тягар на все життя.

12. Важливість музичної освіти.

13. Важливість вивчення напам'ять.

14. Важливість рольових ігор.

15. Важливість розвитку дрібної моторики.

16. Важливість практичних дій.

17. Краще менше іграшок. Бо насправді - все іграшки (так я з'ясувала, що, виявляється, мій чоловік -це результат виховання Монтессорі, бо молоток і гвіздок - його перші іграшки))))

18.  Важливість ліпнини, вирізання фігур із паперу.

19. Важливість спорту.

20. Освіта батьків.

Як і в кожній книзі, є тези, які мені не підходять. Наприклад, що бити дітей треба у віці, коли вони цього не запам'ятають і це не принизить їхню гідність. Або що телик може допомогти у розвитку. 

Також недоліки статистики: у Паскаля було нещасливе дитинство, тому він нещаслива людина, але геніальний учений. І що з цього? Можна навести вчених, у яких було щаливе дитинство. І взагалі, багато якихось унікальних приватних випадків, які не переконують в універсальності. Хоча автор і каже, що універсальних методик нема. Також деякі речі звучать категорично, але я розумію, що це гачки, на які й має потрапити читач. 

Що я беру собі з цієї книжки? Натхнення працювати з дитиною. Фіксацію активностей, які хочу спробувати. Розуміння, що самій доведеться вчитися і виходити із зони комфорту (хоча де та зона, коли в тебе маленька дитина?). І бажання читати такий нон-фікшн далі. 

Що варто прочитати до народження дитини: нон-фікшн

 Зараз я перебуваю в декретній відпустці, і коли малюк забавляється сам або спить, є трохи часу на почитати і подумати. Хоч блог я ніби як уже й не веду, однак хочу поділитися літературою, яка точно буде корисною всім, хто планує дитину, перебуває при надії або виховує малюкевичів. Дві книжки з цієї добірки будуть корисними й для вчителів.

Думаю, це перша добірка з багатьох, оскільки зараз чимало читаю про виховання. Це направду цікаво, знов-таки, як із материнського погляду (а поглядаю я лише  два місяці), так і з педагогічного, тож профіт подвійний!) Ця добірка не претендує на вичерпність, але точно зможе стати базою для тих, хто хоче щось почитати, але не знає, з чого почати. 

Важливо: коментуючи книжки, я декларуватиму погляди, до яких ішла своєю дорогою. Наприклад, я проти домашніх пологів, але не стверджую, що мислю істинно. Мислю так, як імпонує саме мені.

Із чого починати? Із найважливішого, базового  - здоров'я. Зі знань про фізіологію жіночого тіла та етапи пологів (для деяких жінок досі сюрприз, що після народження дитини треба ще й плаценту народити. Або що кесарський розтин проводять переважно із місцевою анестезією. Чи що НЕ ТРЕБА ПИТИ ПРОГЕСТЕРОН у першому триместрі для, так би мовити підтримки). 

Варто також мати інформацію, щоб оцінювати ризики й ухвалювати зважене рішення: крута, звісно, концепція Мішеля Одена про природні пологи, але народжувати вдома без швидкої допомоги під балконом - це непотрібний ризик. Краще грунтовніше підійти до питання вибору пологового та лікаря. Мені, наприклад, симпатична ця концепція в теорії, але якби я так зробила (маю на увазі домашні пологи), не уявляю що вийшло б (у нас був екстрений кесарський розтин, хоча ми налаштовувалися на партнерські пологи. Мій син не народився б без допомоги лікарів). 

Якщо ви з тих людей, яких інформація заспокоює, а не лякає, варто добре вивчити себе, а для цього знадобляться праці доказових лікарів. Я читала роботи "Я вагітна: що робити?" Ольги Білоконь та "9 місяців щастя" Олени Березовської. В обох лікарок популярні блоги в інстаграмі, але мені зручно мати все напохваті у форматі книжки, структуровано. До речі, у Білоконь є ще один мастхев для будь-якої жінки. Він так і називається "Я - жінка". 

Що дало конкретно мені прочитання цих книжок?

1. Відмову від непотрібних призначень. Так, я відмовилася пити "Утрожестан" "про всяк випадок" - і не пошкодувала про це. І, так, я не боялася пити аспірин, щоб уникнути прееклампсії, тому що була обізнана, що це і як. Я знала, для чого потрібні скринінги, знала, як відрізнити фахового лікаря від нефахового і позбулася багатьох тривог. 

2. Економія коштів. Не купувати непотрібні ліки=економити. Існує багато ліків ні до чого, так звані фуфломіцини, корисно знати цей список. Краще накупити книжок:)

3. Спокійніше сприйняття всього, що відбувається У мене неідеальний тиск? Я намагаюся зробити щось, щоб покращити показники, але водночас розумію, що це типова проблема, а тому з нею можна впоратися.

4. Загальне занурення у стан, прийняття правил гри і уважніше ставлення до свого здоров'я. Усе, ти вагітна. Будь ласкава, працюй над собою, гуляй побільше, харчуйся нормально, спи, будь позитивною (ну, тут з огляду на ковід, були й косяки). Проходь курси, спілкуйся з цікавими людьми, читай, дивися, створюй моменти. Читання такої літератури до цього заохочує.

Наступна книжка, яку варто прочитати, - це вже згадані "Відроджені пологи" Мішеля Одена. У книжці ідеться про те, як важливо жінці відчувати себе та проходити шлях народження в умовах трьох Т: тихо, темно, тепло. А також з мінімальним утручанням у природні процеси. Власне, сучасні пологові будинки намагаються відповідати цим правилам, у 5 пологовому м.Києва є навіть програма "Домашні пологи", яка відбувається під наглядом лікарів, але в максимально комфортних умовах. Вважаю, це круто. Водночас, знов-таки, важливо критично дивитися на речі та конкретну ситуацію. Зараз я знаю, що мені такий шлях точно не підійшов би.

Не можна прожити материнство, не чувши про лікаря Комаровського. Його книжку "Початок життя вашої дитини" я теж раджу почитати, хоча в Комаровського своєрідне почуття гумору. Але в цілому абсолютно ок. Тільки не треба починати купати дитину при температурі 33 градуси. Для нас це був екстремальний досвід)

Наступні дві книжки - це ніби антоніми у педагогічному всесвіті. Перша - "Французьке виховання" Памели Дракермен. Друга - "Таємна опора" Людмили Петрановської. 

Об тезу доктора Спока "якщо дитина кричить і не може заспокоїтися, нехай викричиться і заспокоїться, а ви вийдіть із кімнати" зламано не один спис. Цю тезу вже спростовано, але у "Французькому вихованні" авторка саме так привчила свою дитину спати окремо (а мене мама так відучила від соски, бо я реально довго не могла від неї відучитися. Я читати вже вміла і все смоктала того бовдурика).

У "Таємній опорі" Людмили Петрановської такий підхід критикується. Ця книжка - про теорію прив'язаності. Мама і тато мають бути тилом спокою та безпеки для дитини. Ця думка мені близька тож, думаю, це далеко не остання книжка Петрановської (хоч і не перша - раніше на роботі ми обговорювали роботу про булінг).

До речі, цікаво: "Французьке виховання", суть якого в тому, що життя батьків не має особливо змінюватися з появою дитини, і дитину треба виховувати більш суворо, я читала ще не будучи мамою і навіть не плануючи нею бути. Мені тоді книжка сподобалася, і я думала: хочу так само.

Зараз же уявити, що я не підійду до дитини в плачі, не можу. Розумію, що в мене поки ще дуже мала дитина і що, може, принципи французького виховання можна буде застосувати пізніше. та на цьому етапі я - за Петрановську:)

До пологів я також прочитала дві книжки про підходи Марії Монтессорі та "Чарівну паличку для батьків" Світлани Ройз. Про Монтессорі поки сказати нічого не можу, бо це - прикладна концепція, а ми ще зовсім маленькі. Одне знаю: я точно буду це пробувати, бо в цілому концепція мені вкрай імпонує. Ну а щодо Світлани Ройз, то книжка була розчаруванням, адже поряд із якимись близькими і цікавими поглядами там звідкілясь бралася всіляка недоречна езотерика. Тому - точно не моє. 

Окремо варто сказати про грудне вигодовування. Я з азартом прочитала книжку ВСЛ "Грудне вигодовування: секрети і секретики", але в мене, на жаль, на практиці виявився провал, тож книжку рекомендую, але ніби як заочно, бо сама цей шлях не пройшла.

Попереду в мене багато літератури про виховання, її вже цілий список. Думаю, що добірками публікуватиму свої враження, тому що читати це - прецікаво. Думаю, що практикувати - не менш захопливо. Та для цього треба, щоб мій партнер у цій пригоді трохи підріс.

Читати, щоб бути щасливими

Я так і знала! Але дякую, що озвучили

Що більше людей ми любимо, то сильніше почуваємося вразливими. Але є дві любові, що тільки зміцнюють людину. Це любов до себе і любов до читання.

Я підозрювала про це і  до ознайомлення з книжкою "Як читати класиків" Ростислава Семкова, але саме в ній належно проартикульовано, яким чином література робить людину щасливою. Під час читання однієї з частин цієї книжки я сиділа на стільчику на березі черкаської дамби, вбирала слухом лоскіт води, вдивлялася в задимлені Черкаси на обрії, дозволяла вітру гортати сторінки, і раптом чітко усвідомила, що саме читання робить мене стійкою до багатьох життєвих проблем. І мало не заплакала, адже тієї миті, з книжкою в руках, укотре відчула колосальну силу літератури, що її не перевершать для мене безліч інших життєвих допінгів. Я Брюс Усемогутній, бо існує література, а тому жити завжди цікаво. Завдяки книжкам мені доступне іронічне розуміння світу, а тому кількість надуманих драм мінімізована. Я завжди буду цікавою сама собі й не перекладатиму відповідальність за своє щастя на когось іншого, тому що книжки мені завжди допоможуть. І ніхто з близьких не страждатиме через моїх демонів, бо читання - мій невидимий друг-психоаналітик, моя відновлювальна сила, моя пристрасть і спокій. Враження від хорошої книжки не менш сильні від будь-якої закордонної подорожі, тому що сила уяви завжди вражає більше, ніж туристичне споглядання, де я гість, а не співучасник. 

Ось такий левел натхнення під кількох лише сторінок!

Утім, "Як читати класиків" не тільки про натхнення. Змахнувши сльозу замилування, я отямилася і увімкнула своє раціо. Воно аплодувало стоячи, тому що автор спершу взяв і хитро змусив читача порадіти факту, що кожен може сфоткати філіжанку кави біля естетичного томика й почуватися щасливим. Як легко бути в клубі Натхненних Читачів! Однак це була підступна прелюдія, а далі йшов невимушений тріп хардкоровими дорогами історії європейської літератури від античності до сучасності. І все це під соусом і тобі теж до снаги, любий друже! Спершу щиро плачемо над любовними історіями, далі вмикаємо фантазію разом із авторами фантастики, і ось ми вже здатні розуміти постмодерну гру. Усе поступово, усе в задоволення. Оце мене найбільше й захопило: ненав'язливість оповіді, її інформативність, натяки на те, що ось це можна почитати, і ось це було б теж незле. І навіть це вам, шановний читачу, до снаги здолати. Ще кави? Прекрасно! А чули про Пруста і його мадленку?

Від філіжаночки - до "Улісса"

Я впевнена, що більшість читачів буде в захваті від класифікації текстів за рівнями складності, від градації "від простого - до складного", від згадки знайомих імен й інтриг імен невідомих; від списку книжок, що їх варто прочитати кожному (ясна річ, що тут не обійшлося без Гарольда Блума, але не тільки без нього), ба навіть і від розповіді про олівчики, якими варто підкреслювати небанальні думки в книжках. Я теж у захваті. Однак для мене родзинкою (цілим гроном родзин) передусім став стиль автора, його вміння бути викладачем у масці найневимушенішого читача, якого ніби справді обходить антураж читання й колір філіжаночки. Водночас вдумливі читачі неминуче захочуть почитати й деякі літературознавчі праці, а не тільки випити ягідного морсу у фотелі з книжкою в руках (як авторові вдалося уникнути умняків, ведучи мову про критичні джерела, я не знаю, але навіть натяки й згадки про ці праці вийшли такими соковитими, що мені їх захотілося перечитати, хоча це читво часом - боротьба за виживання віри в себе).

Словом, попри легкість книжки, у ній багато інформації, поданої ніби натяком. Насправді ж за цією легкістю просто сотні прочитаних книжок!!! 

Оформлення

Оформлення симпатичне, трендовий жовтий колір й інтегральна обкладинка надихають. Усе няшно, як і належить відповідно до завдань книжки. У редагуванні є косяки (чому "заставляти" замість "змушувати"???). У верстці теж є  біда - одну сторінку забули надрукувати й просто лишили порожньою. Хоча, може, то така інтрига? Хто ж знає)

Менше з тим, на найвищу оцінку книжки це ніяк не впливає. Я просто всім раджу прочитати "Як читати класиків".  Хоча попереду на календарі ще півроку, уже знаю: цю книжку навряд чи що перевершить у моєму рейтингу найкращих нон-фікшн видань-2018. 

Думаю, що кожен читач, хто взявся або візьметься за прочитання, відчує оте селінджерівське: "По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: «От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів - узяв і подзвонив йому по телефону". 

Вимагати від архітектури більшого

Архітектура цікава всім. У нових містах ми фотографуємо красиві будинки й отримуємо естетичну насолоду, у рідних оселях намагаємося знайти дизайнерські рішення, щоб підкреслити свою індивідуальність. А мить, коли в столиці між бетонних блоків блисне яскравий новий мурал, змінює уявлення про таке нібито знайоме місто, і ось кам'яні нетрі дишуть свіжим поглядом і надихають.

Майбутнє архітектури - це ж не тільки естетика й функціональність. Це, як і завжди в мистецтві, передусім світогляд. Який світогляд людини майбутнього? Можна погортати книжку Марка Кушнера "Майбутнє архітектури. 100 дивовижних будівель" у пошуках відповідей.

Британська пересувна станція "Галлі" в Антарктиді

Замість тисячі слів у книзі багато світлин. Лаконічні коментарі призначені розпалити спрагу пізнання й загуглити про ці будівлі більше. І таки є про що погуглити.

Перша частина книжки присвячена будівлям, зведеним в екстремальних природних умовах. Тут читач побачить пересувні антарктичні станції, комфортні напівскляні павільйони для споглядання північного сяйва і навіть проекти помешкань, у яких можна буде вижити на Місяці!

Сучасна музика стічних труб

Однак не диво-технологіями єдиними:

друга частина книжки пропонує архітектурні рішення, пов'язані з реконструкціями старих будівель. І ось, ніби за помахом палички, стара фабрика перетворюється на сучасний готель, а залізобетонні труби стічних вод здобувають друг
е життя, щойно їх оббили деревом і перетворили на затишний паб.

Деревоготель у Швеції

Про цілющі властивості нової архітектурної естетики йдеться в розділі "Цілюща архітектура". Тут можна побачити будинки, зведені з думкою допомогти людям боротися проти хвороб. Не менш цікавою є частина про тимчасові споруди, створені з найрізноманітніших

матеріалів: від скла до пластику. Направду вражаючими є світлини будівель неймовірних форм і їхнє сусідство із природними об'єктами. Наприклад, ультрасучасний будинок, посередині якого навиліт росте справжнісіньк дерево! І це ще не найсміливіший експеримент.

Як показує книжка, архітектура майбутнього не тільки дивує й тішить око. Вона лікує, об'єднує, розв'язує соціальні проблеми. І, як стверджує автор, надихає. Надихає вимагати від архітектури більшого.

Свій канон і спосіб про нього розповідати

До цієї книжки мене тягнуло магнітом, тому що я обожнюю видання, у яких нестандартно розповідають про літературу. Судячи з багатьох блогерських відгуків, тягне не тільки мене!

Проте якщо більшість рецензій визначають аудиторію книжки загально – всі, хто любить читати, я б хотіла зосередитися на тому, чому ця книжка може бути корисною передусім для викладачів літератури.

Трохи про саме видання.

"Мандрівка світом книжок" – це лаконічний курс історії літератури від Данте до сучасних  авторів. Замість занудства хронологічних таблиць про "життєвий і творчий шлях" Катаріна Маренгольц подає стислий переказ відомого твору й кілька цікавих фактів про автора, а також яскраві цитати. Звучить це, може, не так вже й свіжо, але родзинкою видання є, власне, отой суб'єктивний стиль, який читач цінує значно більше, ніж претензію на об'єктивне й усестороннє висвітлення. 

Чим приваблива суб'єктивність Катаріни Маренгольц?

По-перше, відмовою від занудства. Якщо ви цінуєте добрі жарти про письменників, зазирніть у книжку! До того ж там ви не побачите нафталінових означень, на зразок наших Кобзаря й Каменяра, натомість на вас чекають інтригую

чі перифрази "невротик Пруст", "красень Фіцджеральд", "дитячий кумир Блайтон" тощо.

По-друге, авторка пише дуже просто. Наприклад, "Дружина мандрівника в часі" Одрі Ніффенеґґер – це "менше фантастики, більше ерудиції", а "Один день" Девіда Ніколза – "любов на все життя, а може, й ні". І хоч про більшість книжок інформації таки більше, лаконічність і безпосередність стилю лишається в кожному рядочку.

До слова, ця безпосередність не була б можливою, якби не чудові іронічні ілюстрації, які, якби їх тільки було більше, могли б претендувати на жанр візуальної хрестоматії.

Візуальний сюжет "Джейн Ейр". Картинку взяла з сайту "Читай.юа"

По-третє, цікавою задумкою є розташування твору не в площині світового літературного процесу, а на лінії інших суспільних подій. Приміром, 1980 рік – це рік, коли Умберто Еко опублікував "Ім'я троянди", коли було вбито Джона Леннона і коли актор Рональд Рейґан очолив Сполучені Штати. І хай набір цих паралелей химерний, вони дуже цікаві й пізнавальні.

Окрім нетипової хронологічної лінійки, приємним інформативним бонусом книжки є вставки про відомі початки книжок, престижні літературні нагороди, про найдовші й найкоротші речення у відомих книжках.

Як книжка може надихнути викладача?

Оскільки мені як викладачеві цікаві різні способи говорити про літературу, я взяла для себе з книжки кілька цікавих ідей. Наприклад, тепер маю в планах створити свою схему літературного метро й атлас літературних сузір'їв. Можна теж розробити лінійку важливих суспільних подій в Україні  й розмістити там важливі літературні твори. І вже точно варто зробити літературні портрети наших відомих письменників, перетворивши "дочку Прометея" на когось цікавішого. Так що функцію натхнення книжка виконала на 100 відсотків.

Єдиним серйозним мінусом видання для мене були спойлери творів. Не думаю, що щось може виправдати переказ фіналу "Десяти негринят" або "Вбивства в "Східному експресі". Це ж не "Божественна комедія", де сюжет – не головне. Це ж детектив! Як можна?

Впадає у вічі й відбір авторів: дуже багатьох із них нема, хоча просто просяться бути! Однак розумію, що це зауваження не може бути справедливим, адже в кожного свій канон авторів. Авторка пропонує свій. І, як читачка, я за нього вдячна!

Не пілюля – вітамінка

Я люблю живопис ще зі школи. Пам'ятаю, як єдиним джерелом знань у доінтернетну добу для мене були журнали "Великі художники", що їх брала почитати у вчительки зарубіжної літератури. Ще тоді я помітила, що мене особливо не цікавлять реалістичні роботи без бодай натяку на іронію або інші вияви діалогу з читачем. 

Вже у старших класах зафанатіла від сюрреалізму. Особливо – від Рене Маґрітта. У мене навіть є копія його картини "Проникливість" – один із найкращих подарунків. Месидж там простий: митець здатний передбачити майбутнє. Але і складні, незрозумілі твори цього художника дуже мені заходять і досі. Також люблю живопис Марка Шагала. Його "Прогулянка" – це фотографія моїх стосунків із чоловіком :) Вкрай цікавлять мене українські художники, але про них, на жаль, не так багато можна прочитати, і все ж я намагаюся відвідувати виставки, які, отут вже на щастя, дедалі частіше з'являються в Києві.

Рене Маґрітт "Проникливість"

Але я відволіклася. Так от, моя любов до живопису почалася не з імпресіоністичних приторностей, а із химерій сюрреалізму. Люблю на самоті поспоглядати такі картини й пошукати відповідей на свої питання. Натренована сюрреалізмом (там насправді все завжди логічніше, ніж видається на перший погляд), я трохи навчилася розуміти й авангардні картини, тож абстракціоністські каляки-маляки мене переважно не дратують :) Проте все-таки іноді потреба почитати про живопис виникає, тому я залюбки хапаюся за новинки на цю тему. Торік і позаторік із задоволенням прочитала "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" Франсуази Барб-Ґааль. І ось завдяки блогерському голосуванню я довідалася про книжку знаного культурного журналіста Вілла Ґомперца "Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі" (arthuss). І не змогла оминути увагою.

Марк Шагал "Прогулянка"

Це видання присвячене розвитку модерного мистецтва від імпресіонізму Моне й аж до сучасних перфомерів-епатажників, типу Деміана Хьорста (це той чувак, що кілька років тому експонував у ПінчукАртЦентрі корів із розпанаханими черевами). У книжці ідеться не тільки про художників, а й про скульпторів, архітекторів, менеджерів та інших причетних до мистецва людей. Але це не енциклопедична занудна розповідь, а іронічне, у дечому суб'єктивне бачення Вілла Ґомперца. Іронічне – підкреслюю – бо іронія – це те, без чого нефігуративне мистецтво, на мій погляд, сприймати не варто. І, відповідно, писати про нього надто серйозно не варто тим більше.

Видання цікаво оформлене (іронічно, знов-таки). Тут уміщено ілюстрації найвідоміших картин, що їх аналізує Ґомперц, а також додано малюнки Микити Кравцова, на яких люди фігачать селфачі на тлі відомих картин, а похмурі жіночки – сторожі мистецтва, яких ми повсякчас бачимо в музейих залах – байдуже спостерігають за всім цим.  По-моєму, задум із селфачами крутий. Він, з одного боку, висміює поверховість сприйняття мистецтва, а з іншого, –  підкреслює цілком виправдану моду на нього. 

Що мені, окрім стилю й нової інформації сподобалося, так це думка про те, що незрозумілого  мистецтва не варто остерігатися. Мене це дуже надихає. Сьогодні переконалась у цьому, коли бродила порожніми – будній день-бо – залами Мистецького Арсеналу, насолоджуючись виставкою бойчукістів.  На неї я й так збиралась іти, а після прочитання "Що це взагалі таке?" аж побігла,  причому сама. До речі, дійшла думки, що на виставки живопису краще ходити самій. Це такий кайф – слухати свої думки і мовчати протягом усіх відвідин, не розхлюпуючи наповнення. 

Так що виставку раджу всім. Як і книжку. Любіть живопис, він життєрадісний навіть тоді, коли незрозумілий.

Про що пишуть чоловіки

У мене є один комплекс. Я хочу прочитати хоча б по одній книжці усіх обговорюваних сучасних українських письменників. Щоб коли хтось когось хвалить чи ганить, я могла для себе визначити, наскільки це об'єктивно. 

Є багато молодих авторів, із якими в мене не було жодних текстових асоціацій. Тривалий час автори з прізвищами "Чупа", "Чех" і "Чапай" для мене були збірним образом мого незнання сучасної української прози авторів віком приблизно 30 років.  

Але вже так не є.

Книжку Олексія Чупи "Вишня і я" я прочитала минулої осені, а з творчістю Артема Чеха, Артема Чапая й Олександра Михеда ознайомилася нещодавно завдяки одному з улюблених видавництв "Віват!" Тепер кумедно згадувати, як у мене в одній асоціації зосереджувалися такі різні автори.

 На книжку Артема Чеха "Точка нуль" я чекала. Це нічим раціонально не обґрунтоване очікування в підсумку не підвело. Якщо коротко, "Точка нуль" для мене поки що найкраща цьогорічна книжка з сучасної прози. Якщо трохи довше, то можна прочитати тут: Прозові короткометражки не тільки про війну У збірці мене приваблює безпафосність і чесність оповіді про війну+ підтвердження переконання, що зараз про війну має право писати тільки той, хто там був і усе сам бачив. 

Нон-фікшн книжка Артема Чапая "Тато в декреті" зацікавила темою. З-поміж моїх знайомих татів у декреті нема, і для мене такий розподіл ролей екзотичний. Але ідея спокуслива. 

"Тато в декреті" – це книжка, яка, мабуть, задумувалася як ода жінкам, що викохують малюків і намагаються не загубити себе. Це розповідь про те, що на жінку покладено забагато завдань, і справделиво було б їй допомагати. Загалом ця книжка про щасливий близький до ідеалу шлюб, у якому мама з татом однаково залучені до процесу виховання дітей. Мені сподобався стиль, читати весело, і, попри деякі згадані труднощі батьківства, після цієї книжки хочеться перевірити чоловіка і себе на придатність до декрету. Але у цьому, як на мене, і небезпека  книжки. Якщо в котрійсь із родин тато менш чутливий і відповідальний і в декрет іти не готовий, може видатися, що і шлюб так собі. Тому сім'ї з малюками мають бути готовими до мамських бунтів :)

Книжка Олександра Михеда "Транзишн" для мене виявилася неоднозначною. Серед плюсів: жанр оповідання і стиль автора. Власне, те, що в автора є свій стиль, уже круто. Круто також, що і з фантазією в нього все ок. Наприклад, двоє журналістів опинилося в лісі й заночувало в хатинці старої бабці. Уночі бабця перекидається на повнотілу відьму й спокушає бідолашних хлопців, один помирає, другий далі марить молодицею у сексуальних фантазіях, дуже яскраво і страшно описаних. А, мало не забула, ця бабця – Шевченкова Катерина-зомбі. Це має додати новелі несподіваності й множинності прочитань. Але мені все це так тяжко йде, що не певна, чи перепрочитуватиму.

Або. Замучений комплексами Гриша реалізовує потребу в коханні шляхом нелегального використання штучної піхви. Чи: подружня пара наважується на експеримент зі взаємної зміни статі. Теми нетипові, слизькі, скажімо так. Розв'язки оповідань теж виходять незрозумілі, вони з тих, що обриваються, де хочуть, і тицяють читачів писок в ідею "сам собі пояснюй, що це було". Колись я таке бунтарство любила, але зараз думка, що життя – це морок, технології призведуть до катастроф, а людина все одно завжди самотня, мене не приваблює. Хоча чудово уявляю людей, кому ця книжка могла б не тільки запам'ятатися, а й сподобатися.

До речі, в цьому аспекті варто сказати про оформлення книжки. Її обкладинка органічна й абсолютно відповідає змісту. Ти не знаєш, що це таке, але воно дуже страшне. Так і є.

Сміливість говорити тихо

• Привіт, я Емілі, і я – інтроверт.
• До прочитання цієї книжки мені здавалося, що я дивак…
• Читати дослідження Сьюзен Кейн – це все одно, що дивитися в дзеркало…

Приблизно так на книжку «Сила інтровертів. Тихі люди у світі, що не може мовчати» відгукуються читачі мережі Goodreads. У підсумку понад 200 тисяч рецензій-одкровень принесли виданню перемогу в номінації «Найкраща нон-фікшн книжка 2012 року». Нарешті й українські інтроверти можуть впізнавати себе в описах Кейн – цьогоріч бестселер побачив світ у видавництві «Наш формат» (переклад Тетяни Заволоки).

Тематика інтровертів зацікавила мене після перегляду виступу Сьюзен Кейн на TEDx. Вона заявила, що Ісус Христос, Будда і пророк Магомет могли бути інтровертами. Припущення незвичайне, адже лідерство асоціюється з екстравертами. Наполеон, Вінстон Черчіль, Стів Джобс, Річард Бренсон – ці імена в списку лідерів звучали б органічніше, адже ми живемо у світі, де ідеалом є успішний екстраверт, людина дії, а не думки. Натомість прийнято вважати, що вдумливі люди, ідеалісти, що не прагнуть гучної слави, опиняються за бортом життя. А добрі люди зусібіч радять, що за місце під сонцем треба боротися - і не тихою працею, а гучними вчинками.

Типовий інтроверт Сьюзен Кейн подумала: агов, людство! Не треба так! І щоб переконати, чому не треба, вона сім років писала книжку.

На червоній обкладинці – синій кит (не той, що ви подумали) в маленькому акваріумі. Це влучна метафора на позначення сутності неговірких людей, якими людство, принаймні, на Заході, часто нехтує через домінування ідеалу екстравертизму. Саме з аналізу  міфу про «свого хлопця», «харизматичного лідера» і переоціненої сили групового мислення авторка починає книжку. Історія за історією вона показує хиткі сторони таких підходів і зазначає, що ідеалу екстраверта вклоняються не всі культури. На прикладі азійських країн Сьюзен Кейн доводить, що «м’яка сила» теж може сприяти досягненню успіху. Про це промовляє навіть культура. Як приклад авторка наводить східні й західні прислів’я про людину, мову і знання.

Вітер дме, а гори стоять непорушно. (Японське прислів’я)

Людина, яка знає, не говорить. Людина, яка говорить, не знає. (Лао-Цзи)

Навіть якщо я не роблю жодних навмисних спроб зберігати мовчання, життя на самоті змушує мене утримуватися від мовлення. (Камо но Тьомей).

Як бачимо, істинну мудрість людини, згідно з наведеними перлинами словесності, пов’язують із умінням мовчати й думати. Цей підхід разюче відрізняється від ідей афоризмів, популярних на заході:

Рипуче колесо змащують частіше. (Американське прислів’я)

Оволодій майстерністю виголошувати промови, щоб бути сильним, адже сила людини – в її мові, а промова – сильніша за будь-яку зброю. (Максими Птаххотепа)

Мовлення – це і є цивілізація. Слово, навіть якщо воно суперечливе, пов’язує, а тиша – ізолює. (Томас Манн)

Відповідно до цих тверджень, людина, аби вижити, мусить уміти переконливо висловлюватися, причому публічно. Не дивно, що ті, хто не вміє й не хоче цього робити, можуть почуватися вигнанцями й думати, що вони приречені пасти задніх у гонитві за успіхом.

Сьюзен Кейн запевняє, що від 30 до 50 % людей, вважають себе інтровертами й розгублюються в ситуаціях, що вимагають обговорення замість дій, командної роботи замість перебування наодинці зі своїми думками. Це означає, що кожен другий або третій член суспільства надає перевагу працювати самостійно й відповідати за свою роботу, а не покладатися на колективне розв’язання проблем. Якщо разом із вами живе ще троє людей, ймовірно, що принаймні хтось із них радітиме тиші, а не гамору, й ревніше цінуватиме час, проведений наодинці. Я подумала: хто в моїй родині може бути інтровертом? Відповідь знайшла, коли гортала Facebook-стрічку й побачила картинку, на якій дівчинка вимкнула телефон і сховалася під ковдру з книжкою: «Вечір п’ятниці! Час відриватися на повну!». Та це ж про мене! Невже я теж – інтроверт? Якщо так, то що мені робити з цією інформацією? Чи означає це, що досягти життєвого успіху мені буде важче?

Хороша новина: ідея книжки «Сила інтровертів» – подолати стереотип про те, що ці люди менш успішні чи слабші. Сьюзен Кейн усебічно – від медичних експериментів до соціологічних опитувань – переконує, що інтровертів часто сприймають неправильно, а то й узагалі не розуміють. Авторка розповідає про досягнення всесвітньо відомих інтровертів, серед яких – Альберт Ейнштейн, Ісаак Ньютон, Чарльз Дарвін, Франц Кафка, Махатма Ганді, Стівен Возняк… Вона також зазирає у приватне життя пересічних інтровертів, радить, як їм ефективніше спілкуватися з іншими людьми, будувати кар’єру, виховувати мовчазних дітей. Можливо, Сьюзен Кейн у дечому й ідеалізує інтровертизм, проте її увага до «тихих людей у світі, що не може мовчати», обґрунтована. І ця книжка імпонує більше, ніж розтиражовані порадники про важливість усмішок і мистецтва маніпуляцій, без яких людина нібито не можна вижити в сучасному суспільстві.

На думку Кейн, людство великою мірою завдячує інтровертам своїм розвитком. Бо найкращі керівники – це інтроверти, які вміють чути ідеї інших, а не тільки переконувати в досконалості своїх. Вони ретельніше обдумують перспективи, рідше ризикують, більше зважують «за» і «проти», і все це призводить до покращення роботи. Нам дивно чути такі висновки, коли з усіх боків нас атакують гасла на зразок «Все – або нічого». Однак Сьюзен Кейн пропонує замислитися, чи кожному такі гасла можуть принести щастя й успіх. А наприкінці своєї промови на TEDx бажає кожному сміливості говорити тихо.

Після прочитання книжки я остаточно зріднилася зі світом інтровертів, бо досвіди більшості виявилися мені дуже близькими. Але все ж вирішила пройти кілька тестів, тут-таки, в книжці. І що я виявила? Що я звичайний поширений амбіверт! Мені аж стало трохи образливо. Не тому, що помилялася щодо себе й уже вдоволено приміряла маску інтроверта, який своїми ідеями може керувати світом ескстравертів. Просто про амбівертів нема такої цікавої й глибокої книжки, а про інтровертів є. Ось вона, варто тільки взяти й прочитати. І не сумніватися, що вона стане в пригоді.

джерело: Сміливість говорити тихо (сайт видавництва "Наш формат")

Як продумати натхнення

0

Ці конференції люблять усі. Спікери TED здатні зачарувати навіть тоді, коли їхні теми нібито дуже далеко від тебе, і ти мало переймаєшся, скажімо, бамбуковою архітектурою чи ліхтариками для відлякування левів. Але варто промовцю стати в коло й почати виступ – все, ти на гачку найсильнішої приманки сьогодення. Вона називається натхненням.

---

Конференція, що полонила світ

---

На натхненні спеціалізується Кріс Андерсон, автор книжки «Успішні виступи на ТЕD. Рецепти найкращих спікерів». Він – співзасновник і куратор всесвітньо відомої щорічної конференції ТЕD. Хоч початково, з 1985 року, проблематика конференції була пов’язана саме з технологіями, розвагами і дизайном (Technology, Entertainment, Design), на сьогодні її головна мета – надихнути глядача на особисті звершення. При цьому тематичний спектр промов розширюється: тут і медицина, і психологія, і стосунки, економіка, спорт – усе, що може зацікавити людину, свідому того, що вона живе у світі ідей.

---

Філософія натхнення. Як це працює?

---

Обмін ідеями шляхом креативної натхненної промови, поширеної через інтернет, – ось секрет шаленого успіху TED. Як і кожен феномен, цей теж має своє пояснення. Крок за кроком Кріс Андерсон ділиться спостереженнями, виокремлює найкраще з виступів і показує, як що працює і чому.

Автор говорить про мистецтво публічного виступу як про уміння, яке до снаги кожному, кому направду є що сказати.

Він пояснює, як розробити ідею, чого треба уникати, як не загубити на півдорозі наскрізну тему, як структурувати промову, завчати її напам’ять чи говорити експромтом; розповідає, якими бувають інструменти промови, як психологічно підготуватися до неї, ба навіть у що краще вдягнутися, щоб не зіпсувати трепетну мить. Усі ці до дрібниць продумані деталі проілюстровані прикладами з виступів TED, їх дуже цікаво переглядати вже не як сукупність нових фактів про невідоме, а як живе втілення складної технології публічного виступу. Список найцікавіших промов для зручності подано окремим списком. Але той, хто візьметься переглядати цей список, неминуче перегляне й інші не менш цікаві відео, в яких інформативність поєднана із новим способом подачі матеріалу – невимушеним, але ґрунтовним.

Читати: Вдосконалення — саме по собі винагорода. 9 цитат з книжки «Перемикайся»

---

Маєш ідеї? Дозволь світові про них дізнатися

---

На перший погляд, видання має чітко визначену цільову аудиторію – це люди, які збираються взяти участь у конференції TED і готують свій виступ. Та насправді поради Кріса Андерсена стануть у пригоді усім, кому є що сказати світові: винахідникам, письменникам, журналістам, блогерам, митцям, дизайнерам, спортсменам, домогосподаркам, психологам, лікарям… Абсолютно всім, хто має ідеї й хоче знати, як розповісти про них широкому загалові.

http://blog.yakaboo.ua/yak-produmaty-natkhnennia/

Пиши, скорочуй, думай

Читання призводить до курйозів. Учора в метро я втупилась у книжку, так вийшла з вагону й узяла під руку не свого чоловіка:) Захопив мене не роман і не біографія, а посібник з редагування. Називається "Пиши, сокращай", автори Максим Ільяхов і Людмила Саричева.
Книжка в мене менше, ніж тиждень, а вже тричі стала в пригоді. Писала відгук на іншу книжку, враховувала поради про те, як краще почати і як не починати статті; на роботі треба було вдосконалити інфу про сайт, порадила колезі відповідний розділ; розробляла курс про те, як писати есе, взяла кілька прикладів із "Пиши, сокращай". А ще там є поради, як написати змістовне резюме й супровідний лист. Таке треба знати всім. Словом, видання прикладне, прикладнішого посібника з редагування я ще не бачила, хоча читала всякого чимало.

Автори книжки сповідують релігію. Її назва – інформаційний стиль. Головне тут чесність, лаконічність і динамічність. НІ прислівникам і абстрактним іменникам, ТАК дієловам. Вставні слова – зло, текст без абзаців – ще більше зло. Відтинаємо все зайве, пишемо прозоро й без викрутасів. До книжки вміщено багато прикладів, щоб кожен міг переконатися, що автори не помиляються у своїх переконаннях. Хоча, як на мене, іноді тотальна стерилізація тексту може нашкодити, треба вміти шукати баланс, інакше тексти будуть причесані, влучні, інформативні, але безликі. І все одно я від книжки в захваті, бо вона вчить не тільки писати, а й мислити ясно.
Але є в книжці й мінус.
Після неї страшно перечитувати свої попередні тексти, бо скрізь тепер увижаються зайві вставні слові, довбані дужки (я їх люблю, як бачите), абстрактні іменники, модальні дієслова,  незакінчені логічно абзаци й купа всякого. Хочеться вірити, що я зможу уникати штампів, робити з тексту не натюрморт, а фільм, тобто наснажувати його дією. Це  очевидні речі, але чомусь тільки після прочитання "Пиши, сокращай" я навела на них різкість.

Зараз я гарячково раджу всім підряд цю книжку, бо мені її давно бракувало. Чому в нас в університеті не було такого курсу? Редагування ж не тільки вчить тексти переписувати, воно вчить авторів бути відповідальним за сказане й не братися за окозамилювання. Забути про штампи, думати гнучко, робити текст жвавим, полегшувати життя читачеві.
І хотіти вдосконалюватися.

Натхнення в біло-рожевій обкладинці

Я не фанат фанатизму, але кілька років пересвідчуюся в тому, що все, що робить Ростислав Семків, це цікаво. І абсолютно все надихає: від важливих перекладів літературознавчих праць типу "Західний канон" Гарольда Блума і курування конкурсом видавництва "Смолоскип"  до курсів літературної майстерності ЦЛО.

Тому коли я дізналася, що нове видавництво "Pabulum" дебютує книжкою Ростислава Семкова "Як писали класики", було зрозуміло, що і це буде цікаво. Але я чомусь умисно відтерміновувала читання, хоч зазвичай на нову книжку кидаюся, ніби на перший шматок піци наприкінці тяжкого робочого тижня.

Тому спершу я просто мацала книжку. Розгортала, нюхала папір (до речі, кремовий, як я люблю), згинала крила обкладинки (інтегральна, як я люблю), розглядала небанальні дизайнерські рішення в оформленні, думала, що це вже третя чи четверта книжка з прочитаних за півроку, де рожевий із білим так симпатично поєднуються. А ще, якщо погнути крило обкладинки не саме, а з якоюсь кількістю сторінок, то вони хрустять! І звук, ніби по снігу йдеш у мороз.

Як ви зрозуміли, я знайшла багато способів відтягнути читання :)

А потім урешті всадовила себе в крісло і прочитала одним махом.

Що й казати, книжка дуже цікава. Це така собі лабораторія творчості відомих письменників для чайника. Автор пише про Агату Крісті, Джорджа Орвела, Рея Бредбері, Курта Воннегута, Мілана Кундеру, Умберто Еко й Маріо Варгаса Льйосу. Трохи окреслено важливі біографічні моменти, але назагал уся увага спрямована на стратегії їхнього письма. Тобто, в ідеалі ця книжка для тих, хто вчиться писати і шукає натхнення й поради, як із цим на світі жити. Для тих, хто вже пробував писати, а, відповідно, і читав щось про це, тут не буде особливих відкриттів. Все, як завжди: треба багато читати, набивати руку письмом і жити своїм досвідом, щоб мати про що сказати. Ну, а стратегії ведення сюжету, то вже тонкощі. Тому особисто для мене ця книжка була просто черговим привітним віконцем у світ літератури (яку я і так люблю). Бо ж постаті цікаві, та ще й усіх, крім Воннегута, читала. Поради надихають, це так, але я читала деякі першоджерела (особливо сподобалися праці Умберто Еко), тож глобальних відкриттів не могло бути, просто приємно, як кажуть, повторити пройдене.

Але від чого я отримала справжню насолоду, так це від стилю, яким написана ця книжка. Від цією легкості, повітряності, іронічності, але й водночас інформативності. Дуже цікаво було стежити, як по-різному автор пише про письменників! Бо й письменники дуже різні, і писати про них однаковим стилем просто не вийде! Наприклад, Льйоса пише химерно, от і есе про Льосу теж іронічно-химерне. А творчість Кундери (принаймні, його роман "Нестерпна легкість буття") гірка, і есе про нього теж. Я й сама іноді помічаю за собою, що іноді, пишучи про якусь книжку, ти думаєш у стилі цієї книжки і говориш про неї теж якось подібно, причому це відбувається несвідомо.

От і тут так само. І при цій стилехамелеоновості Ростислав Семків не перестає бути собою, зберігаючи лаконічність, гумор, ерудованість і свої суб'єктивні фішки (наприклад, він майже на всіх заходах згадує "Західний канон", так само як Віра Агеєва гнобить Гончара з Панасом Мирним :) Я в критиках люблю оцю нотку чогось особистого, суб'єктивного, постійно несвідомо (чи навпаки?) повторюваного.

Так що від книжки "Як писали класики" у мене щонайкращі враження, це черговий крутий проект Ростислава Семкова і прекрасний дебют видавництва. Приємно, що рівень оформлення дотягує до рівня написаного. Видання надихає.

А наостанок для розваги трохи офтопу про те, як мило білий гармоніює з рожевим. А вже як хрустять сторінки, самі переконуйтеся :) 

Не сприймайте за стьоб, мені справді подобається це поєднання. Як і колір "тіффані", в якому цьогоріч теж було виконано кілька обговорюваних  книжок. Але це вже сильно інша тема, тож просто лишу докази і закінчу цей пост :)

)