Ще раз про Велику Вітчизняну і Другу світову

Ану, хто знайде три неточності в реченні «Радянські війська визволили Україну від фашистських загарбників 28 жовтня 1944 року»? Знайшли? Молодці) А ні — ходіть читати книжку «Війна і міф. Невідома друга світова», там багато цікавого, і не тільки про невіглаську плутанину термінів «нацизм» і «фашизм».

Назву кілька міфів, про які йдеться у книжці (усього 50):

Радянський Союз завжди був непримиренним противником німецьких нацистів

Війна для України почалася 22 червня 1941 року

Розстріли поляків у Катині здійснили нацисти

Дніпрогес у Запоріжжі, Хрещатик та Успенський собор у Києві підірвали нацисти

У 1941-му Радянський Союз не готувався до війни

Українці — чемпіони з колабораціонізму у світі

УПА — «гітлерівські посіпаки» і проти нацистів не воювали

Кримські татари — народ-зрадник

Це частина тих міфів, які таким, як я, розвінчувати не треба, тому що з уроків історії України відомо, що УПА воювала проти двох режимів; що іще до початку так званої ВВВ СРСР готувався до нападу; і що для українців війна почалася 1939 року і т. д. Утім, розумію, що мені просто пощастило з учителем історії, може, не у всіх такі були. І тому бодай ознайомитися з книжкою варто, щоб відкрити для себе багато нового і якщо не повірити в усе, то хоча б засумніватися в деяких «фактах». Навчена сумніватися в усьому, сумнівалась і я, але з подивом виявила, що про все це я звідкись уже знаю, і то не тільки з підручників, а й з іншої літератури, зокрема й художньої. І завжди ці пазли сходяться: ось вам розповідь про те, хто насправді знищив Хрещатик, і можна не йняти віри, що це зробили «свої» радянські спецслужби, але про те ж саме я читала в «Бабиному Яру» Анатолія Кузнєцова. Про те, як «радо» українці вітали прихід радянських військ можна прочитати в «Танго смерті» Юрія Винничука (хоча я все ж думаю, що письменник багато чого перебільшив). Ну а про підготовку СРСР до Другої світової можна прочитати у книжках Віктора Суворова, той-таки «Криголам». І так по крупинці по зернинці якось вимальовується картинка, хоча для мене головний посил книжки такий: не варто вірити будь-кому, а, особливо, засобам масової інформації в умовах кризи.Краще більше читати й читати різне.

Що у книжці добре, так це її лаконічність і структурованість. Розрахована на справді широку аудиторію. Кожна стаття містить тезу, тобто суть міфу, далі йде його розвінчання на основі фактів і документів. Міфи ці різні — від напівправди про ОУН і УПА до «матчу смерті». Різнорідність міфів і фактів об’єднує одна думка: саме бездержавність країни породжує такі глибокі історичні травми, трагедії і віру в маніпулятивні побрехеньки. Ототожнюючи себе з українцями із Західної України, ніколи не скажеш, що до 1941 року в Україні не було війни й що Акт злуки відбувся з приходом Червоної Армії на Західну Україну, а не 1919 року.

Єдине, що мене турбує принагідно до цієї книжки: на кого вона розрахована? Ті, хто. грубо кажучи, вважають С. Бандеру ворогом і поплічником «фашистів» не змінять думки, хоч скільки не пиши. Решта якось вже зрозуміли, якою насправді була його історична роль. Хай там як, ніколи не пізно дізнаватися щось нове про свою історію, сумніватися, вчитися відрізняти правду від брехні й радіти, радіти, радіти, що зусиллями багатьох патріотів попри всі катастрофи ми ще збереглися як нація.