понеділок, 6 червня 2016 р.

Моменти і речі

У фільмі «Мій хлопець — псих» персонаж Бредлі Купера пожбурив книжку Гемінгвея «Прощавай, зброє» у вікно, коли довідався, чим та закінчилася. Я не викинула книжку Донни Тартт у вікно хоча б тому, що читала її зі свого кіндла, але це однаково не змінює факту: сподівалася на інше завершення.
Ну а взагалі, люди так не починають відгуки про книжки, що їм страшенно сподобалися. «Щиголь» Донни Тартт здобув Пулітцерівську премію 2014 року, і хоч як ми намагаємося абстрагуватися від нагород під час вибору книжок, все ж, читаючи премійоване видання, для себе виносимо вердикт: то варта відзнаки чи ні?
Як на мене, ще й як варта. Саме такі книжки, як «Щиголь», створюють комплекси «великого роману», який наша література якраз намагається перебороти. А все тому, що такі книжки — великі, з повноцінними всебічно показаними персонажами, із безліччю потрібних і не дуже подробиць із їхніх життів — пробивають серця читачів гвіздком до текстів, а не легенько шкрябають кігтиком, що й не помічаєш.
Тринадцятилітній Тео Декер втратив матір під час теракту в музеї Метрополітен, але через певні обставини того ж дня заволодів шедевром — картиною «Щиголь» голландського художника Карела Фабріціуса. Відтоді переховування картини-метафори його дитячої травми стає найважливішою таємницею життя Тео, яку він не може й не хоче відкрити іншим, але так само сильно не бажає її позбуватися. Але життя бентежне, і «Щиголь», а точніше ситуації довкола нього, перетворюють і без того вічно тривожного Тео на учасника кримінальної гри довкруж зниклих шедеврів світового мистецтва.
Я люблю книжки, у яких сюжетним центром постає витвір мистецтва, де виринають домислені історії, як цей витвір міг би вплинути на долі певних людей. Є в цьому ілюзія доторку до вічності на противагу тлінності, бентежності щоденного плину життя, законсервованого в деталях. От тепер, споглядаючи репродукції «Щигля», хтось бачитиме прикуте за ніжку пташеня, виконане ніби як кпин над усіма цими мертвими фазанами із голландських натюрмортів, а я уявлятиму, як Тео витягував картину з напірника в батьковому домі в Лас-Вегасі і вдивлявся в полотно, упиваючись своєю тяжкою таємницею.
Бо книжка ця — про таємницю. Таємницю, що її має кожен. Про травми, які не хочемо відпускати, бо хороше чи погане, але ж наше. Врешті-решт, про ілюзію травми, про повернення думками туди, де вже давно нічого нема. Про ілюзію і примарність почуттів, стосунків, про крихкість і жорстокість життя. І про красу як єдиний вихід з усього цього.
Ключові образи роману некартонні, повнокровні, кожен зі своїм світоглядом, гріхами. Головні персонажі, як це й має бути в цікавій книжці, далекі від ідеалу, кожен зі своїми численними вадами. Тео, наприклад, наркоман і злодій, але від того нічого в моєму читацькому сприйнятті не змінюється — я співчуваю йому так само, як і на початку книжки, коли він став жертвою теракту й лишився не потрібний нікому перед обличчям байдужого світу. Не менш цікавим видався мені Борис (до речі, українець із походження). Борис — персонаж, покладений діяти там, де Теодор вагається. Не можу сказати, що він мені дуже сподобався, але шарму однозначно додав, хоча про наркоманські угари й афери мені читати не дуже цікаво. Цікавим видався мені образ батька Тео, якого сам Тео не любив до глибини душі, але врешті виявився багато в чому схожим на нього, хоч і боявся це визнавати. Також зачепили місіс Барбур, Піппа, Хобі, Енді. І навіть Поппер, гламурний песик, якому судилося пережити чимало пригод.
Щодо сюжету: він динамічний, багато несподіванок. Найнесподіваніший поворот справді вражає, але якщо так подумати, то не дуже віриться в його правдоподібність (щоб уникнути спойлерів не уточнюватиму, про що йдеться). Але під час читання про те не задумуєшся. Натомість трохи б’ють по голові стильові нерівності: роман змінює шкірку від кримінального анантюрного роману до філософського трактату про мистецтво (що багато кому, та й мені теж, не сподобалося). Але назагал враження після прочитання дуже хороші. Саме такі книжки цілком заслужено стають класикою.
Є один сучасний тренд, який мені не завжди до душі, — манія на деталі. І є одна затягана фраза: «Збирайте моменти, а не речі». Але часто речі набувають додаткової цінності, коли стають свідками моментів, що складають основу важливих спогадів. От у романі «Щиголь» таких подробиць аж із надміром: ми знаємо, що і в якій кількості їв Тео Декер, коли вони з другом Борисом святкували Різдво в компанії батька Тео і його дружини. Можна згадувати і згадувати купу предметів зі спальні загиблої матері Тео, що і як було в готелях, де він жив, які кольори переважали у вітальні Барбурів, що носила подруга Тео Піппа, а про майстерню Хобі я просто мовчу. Багатьом читачам це не може сподобатися, бо розтягує роман до обсягів чорної діри, але мені не заважало. Це додавало романові шарму, і хоч ішов він легко через низку несподіваних сюжетних поворотів, назагал після тексту трохи важко, по-перше, через розлуку з персонажами, якими ти встигаєш зріднитись, а, по-друге, через тягар оцих деталей, які не так вже й легко витруїти з пам’яті, щоб чистенькою підійти до нової книжки.



29 коментарів:

  1. Я не дочитала ще й першої частини, того майже все, про що написано, - мені невідомо) Але про деталі - мені подобається. Через детальні описи, як на мене, створюється цілісна картина, стає реальним все описане, складається враження, що ти сидиш поряд з героями. Да, з одного боку розтягує книжку, з іншого - детальні описи легко пропускати або читати по діагоналі. А ще на початку книги крутий прийом - тобі повідомляють, ЩО станеться, а потім починають повільно і в деталях описувати передісторію і ти намагаєшся швидше прочитати, зрозуміти, ЯК же це сталось і ЧОМУ. це важливий прийом для товстої книги. почавши читати, ти хочеш її якомога швидше прочитати.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. ну от ці деталі стали непоборною перепоною для багатьох читачів, хоча я, як і ви з Іллею, не в їхньому клубі:) взагалі звернула увагу, що в багатьох книжках, що мені дуже подобаються - наприклад, "Дівчина з тату дракона" - море подробиць, і це тільки на краще.

      Видалити
    2. Деталей і описів завжди, на мій погляд, багато в романах (от розгадка секрету, чого вони такі великі!;) З універу, коли читати треба було швидко, не любила усі ці описи і пропускала) але для занурення в книжку - деталі "самое оно")))

      Видалити
  2. Ого, ти і справді без спойлерів змогла написати про книгу. Кльово! Мені було би дуже важко саме так сказати прозоро для тих, хто прочитав, і при цьому не розкривати деталей сюжету.
    Мені і добавити нічого. Хіба що цікаво було читати думку Донни про Україну, яку вона озвучувала в книзі голосом Бориса. "Куди завгодно, тільки не в Україну, тільки не в Україну"
    Детальні описи - це жирний плюс. Особливо у виконанні Донни. Нічого зайвого тут я не знайшов.
    Ну а її прийом побудови твору "спочатку сьогодення, а потім приквел" - хм, хм. Не знаю, я навпаки не люблю такого. Хоча б тому, що вже знаєш, що цей герой (Тео) доживе до кінця. Чого не скажеш про інших

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую! Мені твій відгук теж дуже сподобався, але я не придумала, як його стулити з моїм(
      Хотіла запитати, чи ти гуглив картини, про які згадується в книжці?) Як тобі саме ось ця мистецька частина?

      Видалити
    2. Та то таке. Я написав не для всіх. А тих, кому цікаво порівняти свою точку зору з моєю. До того ж звісно, що то в мене більше як узагальнення, а не детальна думка про твір. Типу тези, які можна розвинути при конкретному обговоренні.
      Так, гуглив картини. Не всі. Але Урок Анатомії був у списку пошуків. Ніби і знайома картина, хоча в мистецтві я повний нуль. Читати було цікаво, але як вже казав, мені не сильно подобається "слухати критику картини". Одрі розповідала про картини так, як вчать. Так, за сотні років думки та погляди концентруються, народжується майже умовна лінія трактування "художник цим хотів передати ...". Але коли таке пояснюють, то ти вже сам дивишся лише таким поглядом. А якщо цього не знаєш, то як знати: може щось і нове побачиш в картині. Хоча куди мені з моєю "мистецькою сліпотою"

      Видалити
    3. не прибідняйся)
      мені роздуми про мистецтво не сподобалися тільки наприкінці, а всередині книжки класні. особливо запам'яталася думка про те, що справжній шедевр пробирає навіть з репродукцій і недолугих копій.

      Видалити
    4. Не прибідняюся. Можливо це просто тверезий погляд. Бо от взяти ті ж шедеври. Люди товпляться біля Мони Лізи, а я подивився і ніяк. Гарно, але не зачепило взагалі. Не відчув погляд в душу. Хоча в Ермітажі якось мав цілий день, а просто гуляв і дивився картини без звертання уваги хто художник, яка епоха і т.д. Якщо про сьогодні казати, то в маю лише одна репродукцію у себе: "Собака" Гойї, яку мені колись прислали друзі з мадридського Прадо. Вона сильна, хоча і викликає сильну тривогу (коли поганий настрій, то намагаюся не дивитися на неї). Взагалі популярність картин експоненціальна: різниця в майстерності може бути невелика, але по одній картині будуть сохнути мільйони людей, а по іншій (менш відомій, бо крім "топових художників епох", мало хто цікавиться іншими) - одиниці. Ну і це підтверджують аукціони картин: цінність настільки субєктивна, але модна, що платять мільйони долларів за здавалося б мазанину. Престиж? Статус?
      По репродукція чудово ще й з меблями Хобі. Люди їдять плацебо, думаючи, що від того, що їх меблі зроблені древніми майстрами, ці меблі стають кращими. Але ж Тео пошив їх у дурні. І це показово як легко маніпулювати думками людей, які сьогодні хором співають "неперевершено", але завтра вже можуть і сказати "фі".

      До речі, шкода, що ніяких повідомлень про нові коментарі не приходить (сам зайшов в блог). Думаю коментуючі тут можуть по цій причині і не побачити твоїх відповідей

      Видалити
    5. натовп - це зло. може, Мона Ліза не вразила тебе саме через нього?)
      Погуглила "Собаку" Гойї, картина крута, але справді не на щодень. Забагато експресії, що на користь художнику, але не на користь оптимістичному погляду на новий день. У мене от вдома вже років сім висить репродукція "Проникливість (Проницательность)" Рене Магрітта, от на неї можна і треба дивитися щодня:) Надихає, мотивує, зачаровує)
      Щодо музеїв: найкрутіший, у якому я була, - це Дрезденська картинна галерея. Зірка цієї галереї - "Сікстинська Мадонна" Рафаеля, але знов-таки через натовп вона чомусь не вразила мене наповал, я її не "прочувствовала". Натомість не могла відвести очей від "Шоколадниці" Ж.-Е. Ліотара і "Святого Себастіяна" А. де Мессіни.
      Але і в наших, київських, музеях море всього цікавого. Наприклад, у музеї російського мистецтва є картина "Вдовушка" Я. Капкова. Раз побачиш - і ніколи не забудеш)До речі, "Вдовушка" надихнула одного з сучасних українських новелістів Олександра Жовну написати містичний твір про цю картину.
      Ех, як всього багато цікавого) говорити-не переговорити

      Видалити
    6. Ні, я близько підійшов і намагався роздивится чому ж її там всі носять на руках. Не моє. Я не люблю портрети. І я не люблю приховані емоції. Мене це навіть лякає, бо не знаєш чи посміхаться тобі чи насміхаються. Хоча і кажуть, що люди чудово читають емоції на обличчях, але я цьому читанню не довіряю
      Ой, а я про Рене Магрітта читав. Якщо памятаєш мій список книг за цей рік. то там була книга Хофштадтера. І він використовував приклад картин "Віроломство образів" і "Умови людського існування" для своїх пояснень автореференції. Хоча все рівно хедлайнером книги були картини Ешера.
      Я взагалі не музейна людина (хех, добре, що не експонат). Музеї більше історичні подобаються, аніж просто мистецькі. Я справді не витончений в цьому плані: театр, картини, балет і т.д. - не надихає, а тому і не прикидаюся шанувальником
      Із названих тобою картин лише репродукцію Шоколадниці десь бачив, бо впізнав відразу

      Видалити
    7. О, Ешер - улюблений художник мого чоловіка. І мені деякі його ілюзії до душі.
      ну ти порівняв: театр. картини, балет)все це різні планети, але в кожній можна знайти щось дуже цікаве і нестереотипне. хоча балет - це так, чоловікам не судилося не спати на всяких там падеде і падетруа)
      Але картини і театр... Тут я б хотіла тебе переконати, що можна багато цікавезного пізнати

      Видалити
    8. Ну так Ешер - це ж "математичний художник". Як же технарям да не любити його?
      Так отож, що я все в купу змішав, бо таки все це різне, але що вважається "високою культурою" і ознакою витонченого смаку. Я до цього рівня не піднявся, бо от не доганяю і все тут. Ах да! І всілякі художні гімнастики чи фігурні катання - дуб дубом я: добре хоч не баобаб
      Ахаха, балет буває веселий. Нам в Карпатах колись пыдвипивший товариш "потрійний" крутив (він в ансамблі Вірського танцював, мав корочку "артист балету")
      Уффф, а толку в тому пізнанні?

      Видалити
    9. ти стаєш на небезпечну доріжку через фразу "всякі художні гімнастики")))
      про решту краще поговоримо у фб

      Видалити
    10. Не знаю, які там далі роздуми про мистецтво, але на початку мені сподобались) Я впихнусь у вашу розмову і скажу, що мне здається, що шедеври не вражають вживу через те, що вони тобі вже аж надто знайомі. Зображення Мони Лізи всім трапляється по мільйон разів з позначкою "шедевр" і ти очікуєш вживу побачити щось неймовірне, а потім бачиш і думаєш - і це усе?) У мене так було з Сікстинською мадонною) Ну і таке трапляється не лише з картинами і не лише у мистецтві:) А балет - це ж не про фуете! (як і гімнастика) Театр в цьому плані простіший) там просто вийшов і все виразно сказав) а от сказати без слів - хіба це не круто? Зрозуміти без слів - теж круто, у цьому і краса мистецтва, як на мене)))

      Видалити
    11. Ось воно мистецтво у всій красі: "я впихнусь у вашу розмову". Впихайся вже, головне нас не причави
      По шедеврам так і є. Завищені очікування призводять до такого міні-розчарування. Але тоді питання: чому от не чути думки тих, что розчарований? Чи всі мовчать і тримають думку "ну не така вона вже і шедеврально" при собі, аби не спалитися і не показатися невігласом? А з Сікстинською мадонною... цікаво хто першим з вас (ти і Таня) сказав, що "нуууу, так собі"? Це ж теж заразно.
      Балет, гімнастика, театр. Всі ці зрозуміти без слів - це черговий тест Роршаха. Тільки тут в кляксах шукати смисл, а там - в рухах і діях. Але ж як зрозуміти, что ти зрозумів все вірно? Коли всі навколо кажуть "ах, які почуття! яке палке кохання, яка чуттєвість!", а тобі чомусь (наприклад) здається, що це просто про проблематику викрадення людей інопланетянами. І слухаючи раз за разом від всіх "це про кохання" плюєш про себе і думаєш "до дідька ваше мистецтва, я краще додому"

      Видалити
    12. Живий? Дихаєш? Не причавила?
      А тому що Мона Ліза і справді шедевральна, і Сікстинська мадонна теж. Просто ажіотаж навколо них створює ауру чогось недосяжного і неймовірного. І того відчуваєш розчарування, коли бачиш вживу, у себе під носом - не така вже й недосяжна.
      Зрозуміти без слів у мистецтві - це не тест Роршаха. Там завжди є смисл, і досить раціональний. У виставах і балеті завжди є сюжет. Як зрозуміти, що ти зрозумів правильно? Купити програмку перед або в кінці вистави і звіритись, все просто і продумано. І да, кохання, звісно, рулить у житті, але це не єдина тема у мистецтві, хоч і вічна.

      Видалити
    13. Причавила та ще й знущається підсміюючись - ну просто тобі неподобство якесь! Але "він живе, він ще не вмер", тому все гаразд. А ще уточню, що далі в повідомленні вже без стьобу, тролінгу чи показного хизування (яке ти мені хибно чомусь приписала)
      Справді шедевральна? Це ти повторюєш думку всього світу чи свою власну? Тобі ж не дуже вона сподобалася. Розчарування от. Тоді в чому шедевр? От Тані сподобалася більше менщ відома "Шоколадниця". А тобі? Ти ж оцінюєш "подобається чи ні". Скажімо так: для мене "е в степені пі-і = -1" - це шедевр, а ти скажеш - тю, нічого такого не бачу. Мені от "2+2=4" - так, шедевр. І хай я тобі поясню, що це ж формула, що повязує три важливі числа з абсолютно різних розділів математики. Але твою думку це не змінить. Бо ти не побачиш суті все рівно, не зрозумієш. І ти навряд чи будеш далі казати вже своїм друзям філологам "2+2=4" - це так, кльово. Але ж бачили б ви "е в степені пі-і = -1"! Навіщо піддаватися ажіотажу і самого себе обдурювати? Пройдись по галереї без підписів картин та їх історії. І вибери ті, які сподобаються. І от думаю, що навряд чи в загальній ієрархії шедеврів буде сильне співпадіння з твоїм смаком. Згадай, як на днях пошили в дурні відвідувачів американського музею, коли просто лишили окуляри в кутку кімнати, а глядачі почали фотографувати їх, думаючи що то експонат (інсталяція). От тобі суть шедеврів. Не що подобається. А що викликає ажіотаж. Аналогічно із винами. Безліч тестів, коли вино смакує краще, яке дорожче. Ящко люди не знають ціну, то часто найдорожчі вина навіть середні місця не займають. Тому навіщо приєднуватися до ефекту лавини, а не продовжувати бути окремим "сніжком", але зате зі своїм баченням, не спотвореним сусідніми "сніжинками"?
      От! Бачиш! Програмку купи і почитай. Але ж якщо ти подивився, а потім читаєш програмку і думаєш "чорт, а я точно це бачив? чи може це ліва програмка?". Якщо все так прозоро і з раціональним смислом, тоді для чого грати в шаради? Чи там як гра в показуху (крокодила)? Але ж ні: навіть там можна довго вгадувати, що ж показує ведучий. Я вважаю, що в подібному мистецтві повинен бути метасмисл, який йде поверх того, що бачать очі і чують вуха. І програмка його не розкриє. І от цей метасмисл хтось ловить і йому по кайфу (ви), а хтось - ні (Я)
      Уффф, вічна тема. Тобі скільки рочків, безсмерта душо? Хоча... комусь і краплина окена.

      Видалити
    14. Огого! Та тут тут ціла дискусія "фізиків" і "ліриків". Мені здається, що Мона Ліза - це шедевр не тому, що коло нього натовпи, а тому, що її створив Леонардо да Вінчі, який був генієм, і годі це заперечувати. Так само з іншими творами. Звісно, є в мистецтві і "предвосхищение", і мода, і людський фактор, але про це треба говорити принагідно до конкретного твору. Наприклад, "Чорний квадрат" - це шедевр не тому. що круто намальовано:), а тому, що нова мова художня винайдена. І щоб у цьому переконатися, мені не обов'язково йти в музей, я і з копій прекрасно це побачу. Інша справа, наприклад, Мона Ліза: тут можна захоплюватися саме технікою+енергетикою картини, яка, знов-таки, проступає і з копій.
      Є картини, яких я не доганяю: це більшість натюрмортів. Швидкоплинність життя? Ок, але, може, щось іще?
      Хоча взагалі нам треба разом піти в музей і там поговоримо, бо зараз це розмова на пальцях)

      Видалити
    15. Так це ж чудово, що не в унісон всі співають дифірамби!
      Так а чому творіння генія обовязково повинно бути шедевром? Я про да Вінчі нічого не кажу поганого: як для своєї епохи, судячи з його життєвого доробку, він справді геніальним був. Але переносити його "ауру" на всі творіння (наприклад, бо ці булочки пекла геній!) - ні, не можу. І для мене все же не авторитет чи мода головні, а моє сприйняття. Так само як зовнішність людини. Всі кажуть "вау", а тобі "ну... і що?". В той же на твій "еталон" інші скажуть "бррр, ти жартуєш?"
      Про нові віяння в мистецтві - це круто. Але це лише для критиків головне. А не для пересічної людини. Як вже писав на прикладі: вина пють звичайні люди, а не енологи. І те, що витончені шанувальники вина скажуть "це божественно", звичайні людина не відрізнить від якогось рядового шмурдяка (перебільшую свідомо). І їй простіше вино буде смакувати в рази краще.
      Ось ти захоплюєшся цим в Моні Лізі, а мене не проймає. І оригінал, і купа репродукцій. Вже казав: приховані емоції на обличчі мене лякають, мені це не подобається.
      В натюрмортах дуже гарно ловити красу композиції геометричних фігур. топологічна краса (уффф, як кострубато)
      Можна сходити, так. Але не очікуй, що я буду соловейком розповідати про потаємні відчуття від картин. Не для всього можна слова підібрати

      Видалити
    16. Шедевральність не завжди залежить від твого особистого "подобається-не подобається". Мистецтво - це ще й техніка, певні особливості твору, які на час його створення були новаторськими і вплинули на подальші епохи. Я, наприклад, не люблю твори Коцюбинського, от особисто мені вони не подобаються ідеями і тематикою. Але моє особисте сприйняття аж ніяк не принижує "шедевральності" і значущості "Цвіту яблуні" для української літератури. Звісно, ми маємо самостійно сприймати твори мистецтва, а не завчено повторювати за усіма, "це геніально, бо геніально". Але той факт, що щось визнано усіма шедевром не означає, що це тупий мейнстрім і того треба любити "Пейзаж з тополями", а не "Царівну-Лебедь" Врубеля (Таня, ти зрозуміла:). Так що летіти сніжинкою можна, але і зневажати лавину теж не варто.
      Балет - це не гра в показуху. Кожен рух, партія має значення, саме значення, звичайне значення, а не вищий метасмисл. І сам для того танцюристи важко тренуються/репетирують у залі, щоб танець Ромео і Джульєтти не був нікому схожий на викрадення людей інопланетянами. До того ж, у балеті ще є музика, яка теж виконує свою роль і має значення, а не просто звучить фоном. Я знаю, я це все говорю, як "Капитан очевидность".

      Видалити
    17. О, Таня, я писала свій комент і не бачила твій, а за смислом вони подібні!:) І я тут виступаю фізиком, бо доказую, що мистецтво - це не "ах какие чувства":) І цей, вибач за флуд))

      Видалити
    18. Так ти ж оцінюєш творчість. Хай ти і не професійний критик, але це ж не закритий показ. Ти дивишся на картину і кажеш "Хм, ну і що?". А тут відразу натовп професійних критиків "ти що? як можна? Да ти святотатець! це ж шедевр! подивися на техніку, подивися на глибину погляду, на багатогранність". Ти дивишся ще раз і кажещ "і що?". Звісно що твоя думка не вплине на загальну оцінку. І я не сперечаюся, що навіть крім професійних митців є міліони людей, яким Мона Ліза до вподоби. Навіть без знання тонкостей зображення, символізму, епохальностей. Ще один приклад: відомий (мені, може і вам також) експеримент, коли всесвітньо відомий скрипаль Джошуа Белл на скрипці Страдіварі грав у вестибюлі метро цілу годину. І за цей час йому лиш кілька баксів кинули (умовно копійки). А так він до того провів концерт, де найдешевший квиток коштував 100 доларів і при цьому був аншлаг. Тому от якщо підсунути "Мона Лізу" для розгляду людині, яка до того нічого про неї не чула, то чи скаже вона "вау, це найбільш вражаюча картина в світі. справжній шедевр"?
      Коцюбинський - аналогічно. Нехай критики скажуть "він мегакрутий перець" (звісно ж то для мене ліпше Олічки Кобилянської в світі не знайти), але це критика. Це вузька каста людей. Вони нехай в своєму середовищі і визначають "шедевральність". Але це їх поняття і загальна маса не повинна сліпо підхоплювати і повторювати не розуміючи "а що ж вона підхоплює?". І та формула Ейлера тому приклад. Ти не повинна казати "це шедевр".Бо ти її так не оцінюєш. Можеш сказати "математики вважають цю формулу шедевральною, але от я її не розумію. В моєму житті 2+2=4 набагато шедевральніше, бо її я розумію і вона відповідає ммм... моєму стилю життя"

      Ахаха, ну погано вони тренуються та репетирують в залі, раз мені все рівно ввижається викрадення людей інопланетянами (увага: це жарт)

      А так з балетом ти не вловила мою думку про метасмисл. Це ти не бачеш окремі рухи, а ти бачиш плавний перехід (підсилений музикою для більш емоційного сприйняття), який тебе "чіпляє. Це і є той метасмисл. Рухи самі по собі ніщо, а от їх поєднання - ось вже жива картина. Але як вже сказав: вас це чіпляє, бо ви вловлюєте сюжет переходів, а я от - "не доганяю" (уффф)

      Видалити
    19. Ахаха, "пішли в музей" - це типу як двірник мітлою грозишся "ану киш! злетілися тут! Пішли в музей"

      А так... "мілІОни"... оце так я і "матєматік". Стидоба. Піду накладу на себе єпетимію через похідну

      Видалити
    20. Це дискусія заради дискусії (майже як мистецтво заради мистецтва;) Думаю, ми вже одне одного зрозуміли. Таня, ще раз сорі:)

      Видалити
  3. Гарний відгук, Таню! а ти якою мовою читала? Мене власне цікавить, чи вже є українське видання у продажі?

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую, Ксеню! Читала російською й англійською, українського видання ніби ще немає, але от-от з'явиться, вже десь бачила оголошення, що можна замовити за знижкою (145 гривень замість 170).

      Видалити
  4. Чи не вперше в житті я майже фізично відчула епічність роману))) Книга справді варта прочитання...

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. от зараз перекладуть українською, впевнена, що це буде хіт продажів

      Видалити