Моменти і речі

У фільмі «Мій хлопець — псих» персонаж Бредлі Купера пожбурив книжку Гемінгвея «Прощавай, зброє» у вікно, коли довідався, чим та закінчилася. Я не викинула книжку Донни Тартт у вікно хоча б тому, що читала її зі свого кіндла, але це однаково не змінює факту: сподівалася на інше завершення.

Ну а взагалі, люди так не починають відгуки про книжки, що їм страшенно сподобалися. «Щиголь» Донни Тартт здобув Пулітцерівську премію 2014 року, і хоч як ми намагаємося абстрагуватися від нагород під час вибору книжок, все ж, читаючи премійоване видання, для себе виносимо вердикт: то варта відзнаки чи ні?

Як на мене, ще й як варта. Саме такі книжки, як «Щиголь», створюють комплекси «великого роману», який наша література якраз намагається перебороти. А все тому, що такі книжки — великі, з повноцінними всебічно показаними персонажами, із безліччю потрібних і не дуже подробиць із їхніх життів — пробивають серця читачів гвіздком до текстів, а не легенько шкрябають кігтиком, що й не помічаєш.

Тринадцятилітній Тео Декер втратив матір під час теракту в музеї Метрополітен, але через певні обставини того ж дня заволодів шедевром — картиною «Щиголь» голландського художника Карела Фабріціуса. Відтоді переховування картини-метафори його дитячої травми стає найважливішою таємницею життя Тео, яку він не може й не хоче відкрити іншим, але так само сильно не бажає її позбуватися. Але життя бентежне, і «Щиголь», а точніше ситуації довкола нього, перетворюють і без того вічно тривожного Тео на учасника кримінальної гри довкруж зниклих шедеврів світового мистецтва.

Я люблю книжки, у яких сюжетним центром постає витвір мистецтва, де виринають домислені історії, як цей витвір міг би вплинути на долі певних людей. Є в цьому ілюзія доторку до вічності на противагу тлінності, бентежності щоденного плину життя, законсервованого в деталях. От тепер, споглядаючи репродукції «Щигля», хтось бачитиме прикуте за ніжку пташеня, виконане ніби як кпин над усіма цими мертвими фазанами із голландських натюрмортів, а я уявлятиму, як Тео витягував картину з напірника в батьковому домі в Лас-Вегасі і вдивлявся в полотно, упиваючись своєю тяжкою таємницею.

Бо книжка ця — про таємницю. Таємницю, що її має кожен. Про травми, які не хочемо відпускати, бо хороше чи погане, але ж наше. Врешті-решт, про ілюзію травми, про повернення думками туди, де вже давно нічого нема. Про ілюзію і примарність почуттів, стосунків, про крихкість і жорстокість життя. І про красу як єдиний вихід з усього цього.

Ключові образи роману некартонні, повнокровні, кожен зі своїм світоглядом, гріхами. Головні персонажі, як це й має бути в цікавій книжці, далекі від ідеалу, кожен зі своїми численними вадами. Тео, наприклад, наркоман і злодій, але від того нічого в моєму читацькому сприйнятті не змінюється — я співчуваю йому так само, як і на початку книжки, коли він став жертвою теракту й лишився не потрібний нікому перед обличчям байдужого світу. Не менш цікавим видався мені Борис (до речі, українець із походження). Борис — персонаж, покладений діяти там, де Теодор вагається. Не можу сказати, що він мені дуже сподобався, але шарму однозначно додав, хоча про наркоманські угари й афери мені читати не дуже цікаво. Цікавим видався мені образ батька Тео, якого сам Тео не любив до глибини душі, але врешті виявився багато в чому схожим на нього, хоч і боявся це визнавати. Також зачепили місіс Барбур, Піппа, Хобі, Енді. І навіть Поппер, гламурний песик, якому судилося пережити чимало пригод.

Щодо сюжету: він динамічний, багато несподіванок. Найнесподіваніший поворот справді вражає, але якщо так подумати, то не дуже віриться в його правдоподібність (щоб уникнути спойлерів не уточнюватиму, про що йдеться). Але під час читання про те не задумуєшся. Натомість трохи б’ють по голові стильові нерівності: роман змінює шкірку від кримінального анантюрного роману до філософського трактату про мистецтво (що багато кому, та й мені теж, не сподобалося). Але назагал враження після прочитання дуже хороші. Саме такі книжки цілком заслужено стають класикою.

Є один сучасний тренд, який мені не завжди до душі, — манія на деталі. І є одна затягана фраза: «Збирайте моменти, а не речі». Але часто речі набувають додаткової цінності, коли стають свідками моментів, що складають основу важливих спогадів. От у романі «Щиголь» таких подробиць аж із надміром: ми знаємо, що і в якій кількості їв Тео Декер, коли вони з другом Борисом святкували Різдво в компанії батька Тео і його дружини. Можна згадувати і згадувати купу предметів зі спальні загиблої матері Тео, що і як було в готелях, де він жив, які кольори переважали у вітальні Барбурів, що носила подруга Тео Піппа, а про майстерню Хобі я просто мовчу. Багатьом читачам це не може сподобатися, бо розтягує роман до обсягів чорної діри, але мені не заважало. Це додавало романові шарму, і хоч ішов він легко через низку несподіваних сюжетних поворотів, назагал після тексту трохи важко, по-перше, через розлуку з персонажами, якими ти встигаєш зріднитись, а, по-друге, через тягар оцих деталей, які не так вже й легко витруїти з пам’яті, щоб чистенькою підійти до нової книжки.