четвер, 28 січня 2016 р.

Не дай Боже такої любові

Є в мене одна читацька фантазія - щоб мені на очі рідше потрапляли книжки про митців і мисткинь і проблеми їхнього багатого внутрішнього світу. Звісно, можна було б і здогадатися, що в книжці під назвою "Роза Вітрів" йтиметься про щось нестримне, бурхливе і мінливе, як вітер, але я думала, що, може, там якісь пригоди. Але ж ні, знову пара "роза і тюльпан": творча жінка і харизматичний, проте нікчемний мужик. Від таких образів я ще не відпочила після роману Оксани Луцишиної, але змирилася.
Ознайомитися з повістю "Роза Вітрів" Ярослави Литвин мене спонукала перемога авторки на конкурсі видавництва "Смолоскип". Цей конкурс для мене є дуже авторитетним, хоч він більше відкриває поетів, аніж прозаїків. Вибір "Смолоскипа" у цьому разі мене дещо здивував, адже перемогу присуджують дебютантові, а Ярослава Литвин аж ніяк такою не є. До слова, Ярослава Литвин - одна з перших письменниць, яких я після школи побачила своїми очима: якось на першому курсі до нас в Інститут запросили її, Яну Дубинянську і Ларису Денисенко, і хоч це було давно, але в пані Ярослави вже тоді була книжка ("Ігри", здається). Ну але, мабуть, художній рівень творів її  конкурентів на цьогорічному "Смолоскипі" не дотягував до книжки, і журі вирішило як вирішило. Що ж, якщо хороша книжка проситься на світ, то до біса умовності. 
Я розумію, що сподобалося журі і що не може не сподобатися читачам: Ярослава Литвин пише дуже легко, жваво, дотепно і майстерно. Якби я не читала книжку в метро, а при столі, то б обов'язково підкреслила кілька таких живих, оригінальних речень і зацитувала їх тут. А так доведеться повірити мені на слово, що багато мовних відкриттів і дотепних жартів у книзі "Роза Вітрів" трапляються мало не на кожній сторінці. А це багато важить і не всім дається. Особисто я дуже ціную, коли оповідь несе тебе, мов на водній гірці, а не гальмує.
Щодо сюжету: головна героїня Роза Вітрів - мисткиня, закохана в харизматичного нікчему Єжи Вітрів, з яким навіть була одружена. Роза - епатажна, талановита художниця, непередбачувана і неординарна в поведінці пригодошукачка, яка потерпає від бідності і розбитого серця. Її коханий не менш неординарний, але, на відміну від Рози, бездарний. Зате красивий (нібито це його заслуга), і трохи знається на мистецтві. Бачачи творчі успіхи Рози, заздрить їй, а Роза цього не помічає, їй за радість писати портрети коханого Єжи і жити сьогоднішнім днем. Власне, на протистоянні Єжи і Рози збудовано сюжет, але він досить передбачуваний, тому що такі стосунки завжди передбачувані, і навіть відкритий фінал не дає мені віри в те, що їхнє щастя можливе. Дуже прикро і дуже життєво, коли "звичайна" жінка закохується в Митця, якого вона типу не варта. Але у сто крат прикріше, коли талановита жінка не уявляє свого життя від егоїстичного невдахи і почувається натхненною і цілісною тільки з таким. Ярослава Литвин пошкодувала для своєї героїні щастя і звела її саме з таким. Усе дуже банально і дуже страшно. Хоч Роза мені несимпатична, бо мене дратують "не-такі-як-всі" персонажі, все ж мені її дуже шкода, і не доведи Боже комусь так закохатися в якогось милого негідника, як Роза в Єжи. 
Якщо головна сюжетна лінія не потребувала особливої фантазії, то додаткові Ярославі Литвин вдалися. Досі ніколи не читала про контору, що продюсує "артистів випрохувального жанру", тому цей хід я оцінила. Справді цікаво було читати про участь Рози у цьому підприємстві, я думаю, що цю лінію можна було розвинути повніше і трохи більше розповісти про людей, які вдаються до такого способу заробітку.
...Дописую відгук і ловлю себе на думці, що я так ревно осуджую Єжи і співчуваю Розі, ніби йдеться про живих людей. Мабуть. попри умовність деяких деталей їхньої історії, все ж таки в ній багато справжнього, раз це так мене зачепило. Отже, головне пані Ярославі вдалося, і якщо вона колись напише про більш приземлених, але не менш цікавих особистостей, то я почитаю її новий роман і навіть прийду на презентацію по печеньку з цитатою:) 





Немає коментарів:

Дописати коментар