Зв'язок усього з усім

Двотомник інтерв’ю з українськими письменниками «Recвізити» обрала для читання інтуїтивно, і як будь-який інтуїтивний вибір, цей виявився безпомильним. Ця книжка стала для мене великою читацькою подією – не тому, що я довідалася багато нового про відомих письменників, якраз ні: назагал інтерв’ю підтвердили моє суб’єктивне уявлення про кожного з них. Для мене досвід прочитання «Recвізитів» допоміг розставити усі крапки над «і» в питанні, навіщо я взагалі читаю. Ну й, звісно, поглибив моє розуміння літературного процесу, його тяглості, прочинив двері у творчу майстерню письменників.

Отже, навіщо я читаю і що в читанні приносить мені найбільшу насолоду? Як виявилося, я читаю заради знайомства з новими досвідами, а найбільшу насолоду мені приносить перетин чужого досвіду із моїм особистим і віднаходження спільного між собою і книжкою. На перетині досвіду кожного із письменників, досвіду журналістки Тетяни Терен і мого, читацького, я відчуваю такий «зв’язок усього з усім», що мурашки бігають по тілу. Ось таке усвідомлення очевидного принесла мені ця книжка інтерв’ю. Я перевіряла її і себе на чесність: чи я справді правильно «бачу» того чи того письменника, чи справді чесно вони оповіли про себе, чи чесно поставилася до свого завдання журналістка. Так! Так! Так!

…Коли читала про Анатолія Дімарова, я бачила перед собою ту безмежно веселу до останнього подиху людину, яку мала можливість бачити майже щодня з вікна редакції «Літературної України». Згадувала, як вони удвох із Євдокією Несторівною за будь-якої погоди прогулювалися подвір’ям, а часто і до нас зазирали – неодмінно з пригощенням: то з домашньою наливкою, то із якоюсь намазкою на бутерброди, «щоб більше їли, ставали дужішими і активніше проти Януковича боролисяJ». Я читала про його жарти над колегами і згадувала, як дружина Дімарова розповідала про буряки, що їх здивовано діставала з сумки, прийшовши до школи на роботу: «привіт» від любого чоловіка, який підкинув ті буряки в сумку. Тому, читаючи, як Дімаров зашив своєму знайомому оселедця в нове дороге пальто, я майже фізично відчула його старечий сміх, скрипучий голос, його повільні кроки і стукіт палиці в коридорах «Літературної України», де друкувався до останнього.

Завдяки «Літературній Україні» я познайомилася і з Дмитром Павличком – енергійним, імпульсивним, завжди готовим «більше не переступати поріг редакції», щоб знову прийти до неї з новими творами – оповіданнями чи поезіями. Таким він є і в інтерв’ю – категоричним, в дечому самозакоханим, сповненим протиріч, але щирим. Таким, яким є.

Ось так кожна розмова неухильно підводила мене до своєї дороги до кожного з письменників. Як виявилося, моя малопомітна участь у «Літературній Україні» наблизила мене до них, хоч вони про це й не знають :) Але мені важливо знати, що Ігор Калинець захоплено відгукнувся про Бориса Гуменюка, бо прочитав у «ЛУ» добірку «Віршів з війни», що їх нам передав Сергій Пантюк, а готувала до друку я. Так само у «ЛУ» побачив світ неймовірно глибокий і зовсім, здавалося б, нехарактерний для Юрія Мушкетика зворушливий образок про його покійну дружину. Про цей твір письменник теж згадує в розмові з пані Терен… І такого дуже багато – розмови викликали в мене цілу повінь схожих спогадів, яким я не надаю якогось важливого значення, але які, проте, невидимими нитками пов’язують мене з усім.

Цей довгий і не для всіх цікавий відступ я все ж написала для того, щоб на своєму прикладі передати головний месидж усіх розмов – зв’язок усього з усім. Кожне індивідуальне життя письменників пов’язане з життями інших і шляхом текстів – із життями читачів. Свідомо чи мивовільно про цю спільність говорять майже всі, та найчіткіше проартикулював Тарас Прохасько: «Для мене найголовнішим пунктом бачення світу є те, що все докола пов’язано. Тому мені найбільше подобається в моєму писанні, коли мені вдається ці зв’язки відтворити». Не знаю, чи ставила собі таку мету Тетяна Терен, але їй це вдалося у своїх дуже глибоких і справді важливих для літературного процесу інтерв’ю. Ці тексти – набагато глибші, аніж просто двері в робітню письменника чи інформація про його плани на майбутнє. Інтерв’ю з письменниками переважно відповідають на три питання: якими є вони самі, яким є літературний процес і якими способами вони змушують читача полюбити літературу. "Recвізити" відповідають на все. Ти читаєш про приватне життя письменників, але заглиблюєшся в літературний процес, а потому заново закохуєшся в літературу, торжествуєш від думки, що література існує, а ти можеш її читати. Це приносить щастя. Любов до літератури для мене – це один із показників життєрадісності.

Треба віддати належне журналістському таланту Тетяни Терен – трохи б десь "перегнути", і письменники постали б не як цілісні особистості з хорошими і не дуже хорошими сторінками життєписів, а як вічні суперники, сварливі «діди» – у письменницькому середовищі, на жаль, завжди море пліток, море сварок, наклепів і обману. У книжці авторів не тикають носом у «провини» і не захвалюють за досягнення. Ці розмови показують людську велич і письменницьку майстерність у координатах досяжності. Звісно, не всі вони такі «прості», у декого таки зашкалює манія величі, та більшість, здається, цілком близькі, незверхні, такі, що їх далі хочеться читати і бути вдячним за години читання. Здається, що письменники – дружні між собою і особисто з тобою, просто вони з тобою ще не познайомилися.

Тепер предметніше. Надзичайно цікавими для мене стали інтерв’ю з Юрієм Андруховичем, Вірою Вовк, Лесею Ворониною (хоч це єдина письменниця двотомника, творів якої я поки не читала), Сергієм Жаданом, Оксаною Забужко, Анатолієм Дімаровим, Ірен Роздобудько, Іздриком, Тарасом Прохаськом. Дуже і дуже важливо, що Тетяна Терен уважно поставилася до письменників старшого покоління – адже значно легше взяти інтерв’ю в когось із молодих письменників «на слуху», аніж підлаштовуватися під вибаги «корифеїв», не кожен із яких має простий характер. Завдяки присутності на сторінках «Recвізитів» Василя Голобородька, Анатолія Дімарова, Юрія Мушкетика, Івана Драча, Ігоря Калинця, Дмитра Павличка, Юрія Мушкетика, Юрія Щербака читачі можуть доторкнутися до минулого, яке ми однобоко знаємо з підручників. Ми можемо зверхньо ставитися до, скажімо, Олеся Гончара, але якщо прочитаємо спогади про нього згаданих письменників, то все ж не будемо такими категоричними і не дозволимо собі подумки вести суди над їхніми долями.

Натомість, після «Recвізитів» ще більше захочеться читати. І вірити журналістамJ Бездоганна, блискуча робота Тетяни Терен і велике надбання української літературної журналістики. Дуже шкода, що дехто з відомих письменників не погодився на інтерв’ю, думаю, що вони просто не відчули рівень і важливість проекту.

Це книжка – must have для тих, хто любить стежити за літературним процесом у діахронії, тобто насамперед для філологів J Але не тільки їм «Recвізити» припадуть до душі. Якщо ваш улюблений письменник став персонажем «Recвізитів», обов’язково прочитайте про нього, але навіть якщо його там немає, усе одно прочитайте. Там надто багато цікавого, душевного, глибокого – не можна такі книжки пропускати.