вівторок, 5 січня 2016 р.

Відкриття, до яких ми ще не готові

Останнім часом зловила себе на думці, що у блозі з'являються критичні відгуки, а читачі пишуть коментарі на зразок "класний відгук, тепер не читатиму цю книжку":)
Одразу скажу, що сьогодні напишу про книжку, яка мені сподобалася і яку я раджу прочитати: "Останнє бажання" Євгенії Кононенко.
Євгенію Кононенко я вважаю письменницею, яка може написати про будь-що: захоче - створить психологічну драму, детектив чи любовну історію, буде настрій  - напише сатиричне оповідання про Кобзаря і школу, висміє Спілку письменників і газету "Літературна Україна". Як істинному письменнику, їй до снаги будь-яка тема, за яку вона береться, засукавши рукава і взявшись до праці. Хоч у неї нема свого творчого почерку, впізнаваного стилю, на мій погляд, вона в десятці найцікавіших українських письменників. Мені здається, що "Останнє бажання", якщо його ще трохи наснажити філософським підтекстом і наростити "м'яса", могло б стати обговорюваною книжкою. А так чомусь критика мало згадувала цей твір і навряд чи згадає з огляду на новинки. 
У цій книжці йдеться про письменника Івана Івака, у минулому - виконавця смертних вироків ворогам народу, простіше кажучи - ката. От вам іще одна історія про ката, - це вже потроху стає мейнстрімом?:)
Уже по смерті Івана Івака до його сина Валерія потрапляє рукопис, у якому батько розповідає про два роки свого життя, коли він працював "таємним лицарем" країни Рад,  поза роботою вів щасливе і достатньо забезпечене родинне життя, а згодом ще й створив оповідання, що принесло йому всесоюзну славу.
Власне, усі ключові епізоди темної сторони життя Івана Івака - деталі повішення жертв, постійне відчуття страху і вини, що переслідують його упродовж усього життя авторка описала в оповіданні "Кат", що побачило світ 2014 року у збірці новел під однойменною назвою. Оскільки я ту збірку читала, суто сюжетних відкриттів для себе не зробила, але варто віддати письменниці належне - читати доопрацьоване оповідання, що перетворилося на повість, цікаво, оповідь ведеться динамічно, кожна сторінка інтригує, навіть попри деяку умовність окремих сюжетних ліній. Багато тут і побутових колізій, пов'язаних із таким любим для Євгенії Кононенко "квартирним питанням" (я так кажу, бо мало в яких її романах про це не йдеться). іронічно мовиться про торування літературної стежки в умовах соцреалізму, є й історична "складова" - розповідь про життя в окупованому під час Другої світової Києві. Але все врешті зводиться до того, чи може людина бути чесною із собою, якщо з іншими бути чесною їй не судилося.
Художньою знахідкою Євгенії Кононенко можна вважати те, що вона розповіла, як із катів деякі радянські громадяни легко і просто перетворювалися на письменників. Іван Івак взявся за перо завдяки літстудії для чекістів (виявляється, були й такі). Письменником у Радянському Союзі міг стати будь-хто, але ми в цьому контексті чомусь іронічно згадуємо про робітника і доярку. А якщо серйозно - ними часто ставали і працівники НКВС, і про це ми добре знаємо на прикладах знаних письменників, у минуле яких із поваги часто воліємо не заглиблюватися.
Інтригує ще такий момент: донька Івака Ірина, прочитавши рукопис по смерті батька, не вірить у те, що, працюючи в органах, її люблячий батько і справді виконував вироки, швидше, він просто займався якоюсь паперовою роботою. Ну про яке повішання може йтися, - думає вона, - якщо відомо, що в НКВС розстрілювали, а не вішали людей. Відтак, у читача виникає сумнів: чи справді історія, що її розповів Івак, правдива, чи, може, це просто вигадка?
Вигадка вигадкою, але задуматися є про що. Не так навіть про те, чи можна поспівчувати катові (особисто в мене він співчуття не викликав, хоча образ не позбавлений позитивних рис), не так навіть про життя людини в країні, де людям так часто доводилося вести подвійне життя. Повертаючись від тексту до реальності мене цікавить: а чи були серед моїх дідів і прадідів людей, які забрали в могилу таємниці, які б не хотіли розповідати онукам? Я точно знаю, що такі є. Ні, вони не працювали катами, але в певних ситуаціях ішли на компроміс із совістю заради власного виживання. Думаю, такі є в багатьох українських родинах, і питання в тому, як нам ставитися до такого минулого. Мені здається, що ми до таких відкриттів ще не готові.



2 коментарі: