Хороший учитель не знає слова "молодець"?

Мій пробний урок у школі минув добре. Єдине зауваження, яке я пам'ятаю з аналізу цього уроку, - "тільки не називайте дітей молодцями".

Обкладинку взяла із сайту "Yakaboo",
де і замовила книжку

Я йшла на заняття як пілігримка, інформаторка, стратегиня та аніматорка. Психологічними методиками керувалася інтуїтивно (іншими словами - я їх не знала). Я тоді не задумувалася, що хвалити дитину і хвалити її дії - не одне й те саме. І що, власне, "молодець" - це або порожнє слово, або непотрібна оцінка. Зовсім по-іншому звучить "мені подобається твоя (така-то) робота", "тоді добре вдалося ось це і це". 

Висновок: учителям важливо правильно хвалити і правильно давати критичний фідбек. Та хіба тільки вчителям? 

"Ти дурень" і "твої слова завдали мені болю" - це не те саме. "Ти ледацюга" і "не вивчивши вірш/не прибравши іграшки, ти порушуєш нашу домовленість" - теж не те саме. Так само і з похвалою. 

Хвалити потрібно уміти. Як і забороняти, навчати вибирати друзів, заохочувати до навчання, віднаджувати від поганих звичок, учити чекати, виконувати домашні завдання, поводитися в лікаря та школі... Таких умінь потрібно безліч - і вчителям, і батькам. Хоча батьки - це завжди і вчителі. А вчителі час від часу теж батьки своїм учням, у деякому сенсі.

Книжку "Як не збожеволіти від батьківства" можна сприймати і як "Як не збожеволіти від учителювання", адже у виданні йдеться про двосторонній процес взаємодії дорослого і дитини. Про шлях безпеки і розвитку, якого так потребують усі, хто має справу із дітьми.

Ця книжка - збірник статей сайту "Освіторія" (дивно, що це не вказано в анотації). Тобто багато статей (якщо не всі, не аналізувала) можна знайти у вільному доступі. Утім, для мене сайт під твердою обкладинкою - окрема цінність. 

Для кого це мастрід?

Для батьків дошкільнят і, особливо, школярів. І для вчителів. А оскільки я зараз - два в одному, закладинок у моєму примірнику трохи назбиралося. Зокрема, наприклад, про те, як навчити дитину тайм-менеджменту і взагалі говорити про час, вимірювати його. Або дуже практичне: які подарунки будуть корисними на який вік. Чи відкриття про ту ж таки похвалу зі статті Петра Чорноморця:

"Під час дослідження двом групам дітей дали однакові завдання. Але одних дітей хвалили, а з дітьми іншої групи просто розбирали помилки. Потім обом групам дітей дали вибір: виконати простіше чи складніше завдання. Діти, яких хвалили, обирали простіше завдання, бо вони не хотіли суперечити штампу, який на них повісили, що вони молодці. Ті, яких не хвалили, обирали складніше завдання, бо воно цікавіше. Про що насправді це дослідження? Похвала, яку ми приєднуємо до особистості, не додає мотивації. Покарання за помилки, які ми приєднуємо до особистості, так само не додає мотивації. І похвала, і покарання демотивують дитину." Отак-от.

Що сподобалося?

Поради викликають довіру, тому що вони - від різних фахівців, переважно психологів. Сподобалося різноманіття тем: від загальних (як про похвалу чи домашку) до специфічних (як вибрати няню, як вести відеоблог - аж до зовсім складних -як говорити про війну). 

Звідси, щоправда, і хиба - книжка більше нагадує солянку зі статей, ніж струнко побудовану працю. Тобто це, повторюся, сайт під обкладинкою. Що для мене не применшує загальної цінності книжки. Але якщо ви не любите заповнювати простір книжками, то в цілому без цієї книжки у бібліотеці можна обійтися, бо статті з неї є в офіціно вільному доступі на сайті "Освіторія". 

Чорно-біла магія цирку

Я довгий час ходила околяса цієї книжки. Бачила новинку в оглядах, обкладинка вигулькувала в стрічці новин, однак я все ж не наважувалася на читання, бо магія – це не моя тема.

Проте коли "Нічний цирк" Ерін Морґенштерн потрапив до десятки найкращих перекладних книжок минулого року за версією книгоблогерів, я все ж вирішила ознайомитися, бо сподіваюся, що на цей рейтинг у майбутньому зможуть орієнтуватися читачі, що перебувають у пошуках перевірено цікавих новинок. Ось я й вирішила перевірити частину рейтингу на собі.

Так потрапила до Цирку Сновидінь.

Що авторці вдалося, так це атмосфера роману – це відчутно з перших сторінок. Хоч слово "цирк" на обкладинці може відлякати читачів типу мене (я дуже не люблю цирк, "естетика" клоунів і замучених тварин мені неблизька),  нічний Цирк Сновидінь зачарував навіть мене. Тут нема клоунів, брудно-яскравих наметів і центральної арени. Тут багато див на кожен смак, і відвідини цирку перетворюються на блукання різними наметами, у яких глядач не просто милується дивовижами, а й відкриває щось нове у собі. 

Кольори цирку – чорно-білі, але це тільки підкреслює істинну яскравіть головних його зірок – Селії й Марка, які вимушені бути суперниками в чужій грі. І хоч для глядачів це надзвичайно красиве змагання забиває дух, для самих учасників воно перетворюється на складне випробування у виборі: змагання чи щира любов? Як на мене, цікава зав'язка, надто так пишно й незвично оформлена. Власне, задум, атмосфера, естетика і яскраві персонажі – найбільша перевага роману. Фантазія авторки у вибудовування містерії довкола незвичайного цирку вражає. Неймовірні декорації приголомшують уяву: тут і дивовижні каруселі, і магічний годинник, і чудернацький Крижаний Сад... Щодо персонажів, вони теж цікаві й небанальні: тут і злії генії, що змагаються між собою через досягнення своїх учнів, і талановиті чарівники, що не знають, на що перетворить змагання їхні життя, і вірні паломники-сновиди, ладні йти за загадковим цирком на край світу... Словом, фантазії на створення магічного світу авторці не забракло.

Але є одне але. Вразливим місцем роману виявився сам сюжет. Якщо зав'язка і частина розвитку дії чудові, то кульмінація і розв'язка наскільки розмазані, нечіткі, що не можуть не розчарувати. Я називаю такі фінали "танцювали-танцювали, та й не вклонилися". Чим далі в текст, тим більше сюжетних дірок. Не є зрозумілим загальний задум змагання й способи з нього вибратися, а тому химерно спостерігати, як головні персонажі з нього вибираються. Урешті-решт, роман рятує магія. Магія довіри читача до створеного світу і красивих, благородних персонажів.

З цієї причини враження від книжки двояке. Безперечно, її можна порекомендувати тим, хто просто хоче відволіктися, бо роман таки затягує з перших сторінок. Однак варто пам'ятати, що з композицією тут все не так струнко й вишукано, як із естетикою. 

Вимагати від архітектури більшого

Архітектура цікава всім. У нових містах ми фотографуємо красиві будинки й отримуємо естетичну насолоду, у рідних оселях намагаємося знайти дизайнерські рішення, щоб підкреслити свою індивідуальність. А мить, коли в столиці між бетонних блоків блисне яскравий новий мурал, змінює уявлення про таке нібито знайоме місто, і ось кам'яні нетрі дишуть свіжим поглядом і надихають.

Майбутнє архітектури - це ж не тільки естетика й функціональність. Це, як і завжди в мистецтві, передусім світогляд. Який світогляд людини майбутнього? Можна погортати книжку Марка Кушнера "Майбутнє архітектури. 100 дивовижних будівель" у пошуках відповідей.

Британська пересувна станція "Галлі" в Антарктиді

Замість тисячі слів у книзі багато світлин. Лаконічні коментарі призначені розпалити спрагу пізнання й загуглити про ці будівлі більше. І таки є про що погуглити.

Перша частина книжки присвячена будівлям, зведеним в екстремальних природних умовах. Тут читач побачить пересувні антарктичні станції, комфортні напівскляні павільйони для споглядання північного сяйва і навіть проекти помешкань, у яких можна буде вижити на Місяці!

Сучасна музика стічних труб

Однак не диво-технологіями єдиними:

друга частина книжки пропонує архітектурні рішення, пов'язані з реконструкціями старих будівель. І ось, ніби за помахом палички, стара фабрика перетворюється на сучасний готель, а залізобетонні труби стічних вод здобувають друг
е життя, щойно їх оббили деревом і перетворили на затишний паб.

Деревоготель у Швеції

Про цілющі властивості нової архітектурної естетики йдеться в розділі "Цілюща архітектура". Тут можна побачити будинки, зведені з думкою допомогти людям боротися проти хвороб. Не менш цікавою є частина про тимчасові споруди, створені з найрізноманітніших

матеріалів: від скла до пластику. Направду вражаючими є світлини будівель неймовірних форм і їхнє сусідство із природними об'єктами. Наприклад, ультрасучасний будинок, посередині якого навиліт росте справжнісіньк дерево! І це ще не найсміливіший експеримент.

Як показує книжка, архітектура майбутнього не тільки дивує й тішить око. Вона лікує, об'єднує, розв'язує соціальні проблеми. І, як стверджує автор, надихає. Надихає вимагати від архітектури більшого.

Свій канон і спосіб про нього розповідати

До цієї книжки мене тягнуло магнітом, тому що я обожнюю видання, у яких нестандартно розповідають про літературу. Судячи з багатьох блогерських відгуків, тягне не тільки мене!

Проте якщо більшість рецензій визначають аудиторію книжки загально – всі, хто любить читати, я б хотіла зосередитися на тому, чому ця книжка може бути корисною передусім для викладачів літератури.

Трохи про саме видання.

"Мандрівка світом книжок" – це лаконічний курс історії літератури від Данте до сучасних  авторів. Замість занудства хронологічних таблиць про "життєвий і творчий шлях" Катаріна Маренгольц подає стислий переказ відомого твору й кілька цікавих фактів про автора, а також яскраві цитати. Звучить це, може, не так вже й свіжо, але родзинкою видання є, власне, отой суб'єктивний стиль, який читач цінує значно більше, ніж претензію на об'єктивне й усестороннє висвітлення. 

Чим приваблива суб'єктивність Катаріни Маренгольц?

По-перше, відмовою від занудства. Якщо ви цінуєте добрі жарти про письменників, зазирніть у книжку! До того ж там ви не побачите нафталінових означень, на зразок наших Кобзаря й Каменяра, натомість на вас чекають інтригую

чі перифрази "невротик Пруст", "красень Фіцджеральд", "дитячий кумир Блайтон" тощо.

По-друге, авторка пише дуже просто. Наприклад, "Дружина мандрівника в часі" Одрі Ніффенеґґер – це "менше фантастики, більше ерудиції", а "Один день" Девіда Ніколза – "любов на все життя, а може, й ні". І хоч про більшість книжок інформації таки більше, лаконічність і безпосередність стилю лишається в кожному рядочку.

До слова, ця безпосередність не була б можливою, якби не чудові іронічні ілюстрації, які, якби їх тільки було більше, могли б претендувати на жанр візуальної хрестоматії.

Візуальний сюжет "Джейн Ейр". Картинку взяла з сайту "Читай.юа"

По-третє, цікавою задумкою є розташування твору не в площині світового літературного процесу, а на лінії інших суспільних подій. Приміром, 1980 рік – це рік, коли Умберто Еко опублікував "Ім'я троянди", коли було вбито Джона Леннона і коли актор Рональд Рейґан очолив Сполучені Штати. І хай набір цих паралелей химерний, вони дуже цікаві й пізнавальні.

Окрім нетипової хронологічної лінійки, приємним інформативним бонусом книжки є вставки про відомі початки книжок, престижні літературні нагороди, про найдовші й найкоротші речення у відомих книжках.

Як книжка може надихнути викладача?

Оскільки мені як викладачеві цікаві різні способи говорити про літературу, я взяла для себе з книжки кілька цікавих ідей. Наприклад, тепер маю в планах створити свою схему літературного метро й атлас літературних сузір'їв. Можна теж розробити лінійку важливих суспільних подій в Україні  й розмістити там важливі літературні твори. І вже точно варто зробити літературні портрети наших відомих письменників, перетворивши "дочку Прометея" на когось цікавішого. Так що функцію натхнення книжка виконала на 100 відсотків.

Єдиним серйозним мінусом видання для мене були спойлери творів. Не думаю, що щось може виправдати переказ фіналу "Десяти негринят" або "Вбивства в "Східному експресі". Це ж не "Божественна комедія", де сюжет – не головне. Це ж детектив! Як можна?

Впадає у вічі й відбір авторів: дуже багатьох із них нема, хоча просто просяться бути! Однак розумію, що це зауваження не може бути справедливим, адже в кожного свій канон авторів. Авторка пропонує свій. І, як читачка, я за нього вдячна!

Про що пишуть чоловіки

У мене є один комплекс. Я хочу прочитати хоча б по одній книжці усіх обговорюваних сучасних українських письменників. Щоб коли хтось когось хвалить чи ганить, я могла для себе визначити, наскільки це об'єктивно. 

Є багато молодих авторів, із якими в мене не було жодних текстових асоціацій. Тривалий час автори з прізвищами "Чупа", "Чех" і "Чапай" для мене були збірним образом мого незнання сучасної української прози авторів віком приблизно 30 років.  

Але вже так не є.

Книжку Олексія Чупи "Вишня і я" я прочитала минулої осені, а з творчістю Артема Чеха, Артема Чапая й Олександра Михеда ознайомилася нещодавно завдяки одному з улюблених видавництв "Віват!" Тепер кумедно згадувати, як у мене в одній асоціації зосереджувалися такі різні автори.

 На книжку Артема Чеха "Точка нуль" я чекала. Це нічим раціонально не обґрунтоване очікування в підсумку не підвело. Якщо коротко, "Точка нуль" для мене поки що найкраща цьогорічна книжка з сучасної прози. Якщо трохи довше, то можна прочитати тут: Прозові короткометражки не тільки про війну У збірці мене приваблює безпафосність і чесність оповіді про війну+ підтвердження переконання, що зараз про війну має право писати тільки той, хто там був і усе сам бачив. 

Нон-фікшн книжка Артема Чапая "Тато в декреті" зацікавила темою. З-поміж моїх знайомих татів у декреті нема, і для мене такий розподіл ролей екзотичний. Але ідея спокуслива. 

"Тато в декреті" – це книжка, яка, мабуть, задумувалася як ода жінкам, що викохують малюків і намагаються не загубити себе. Це розповідь про те, що на жінку покладено забагато завдань, і справделиво було б їй допомагати. Загалом ця книжка про щасливий близький до ідеалу шлюб, у якому мама з татом однаково залучені до процесу виховання дітей. Мені сподобався стиль, читати весело, і, попри деякі згадані труднощі батьківства, після цієї книжки хочеться перевірити чоловіка і себе на придатність до декрету. Але у цьому, як на мене, і небезпека  книжки. Якщо в котрійсь із родин тато менш чутливий і відповідальний і в декрет іти не готовий, може видатися, що і шлюб так собі. Тому сім'ї з малюками мають бути готовими до мамських бунтів :)

Книжка Олександра Михеда "Транзишн" для мене виявилася неоднозначною. Серед плюсів: жанр оповідання і стиль автора. Власне, те, що в автора є свій стиль, уже круто. Круто також, що і з фантазією в нього все ок. Наприклад, двоє журналістів опинилося в лісі й заночувало в хатинці старої бабці. Уночі бабця перекидається на повнотілу відьму й спокушає бідолашних хлопців, один помирає, другий далі марить молодицею у сексуальних фантазіях, дуже яскраво і страшно описаних. А, мало не забула, ця бабця – Шевченкова Катерина-зомбі. Це має додати новелі несподіваності й множинності прочитань. Але мені все це так тяжко йде, що не певна, чи перепрочитуватиму.

Або. Замучений комплексами Гриша реалізовує потребу в коханні шляхом нелегального використання штучної піхви. Чи: подружня пара наважується на експеримент зі взаємної зміни статі. Теми нетипові, слизькі, скажімо так. Розв'язки оповідань теж виходять незрозумілі, вони з тих, що обриваються, де хочуть, і тицяють читачів писок в ідею "сам собі пояснюй, що це було". Колись я таке бунтарство любила, але зараз думка, що життя – це морок, технології призведуть до катастроф, а людина все одно завжди самотня, мене не приваблює. Хоча чудово уявляю людей, кому ця книжка могла б не тільки запам'ятатися, а й сподобатися.

До речі, в цьому аспекті варто сказати про оформлення книжки. Її обкладинка органічна й абсолютно відповідає змісту. Ти не знаєш, що це таке, але воно дуже страшне. Так і є.

У серці моря крижаного

Смак пригод – це те, що діти найбільше люблять у книжках і те, чого часто бракує дорослим, надто якщо вони відучилися читати. Але іноді досить просто побачити красиву книжку, щоб передчуття пригод, хай навіть і на папері, захопило й не відпускало до останньої сторінки!

---

Про Вільяма Грілла

---

Вільям Грілл – британський ілюстратор, творчість якого у Британії та США вважають відкриттям останніх років. Завдяки особливій олівцевій техніці художник виробив свій стиль, що дозволяє оповідати про масштабні події крізь призму простоти й художньої наївності.

Його книжка «Антарктична експедиція Шеклтона» – це розповідь про відому подорож полярного дослідника Ернеста Шеклтона і членів екіпажу корабля «Ендьюранс», що мріяли дістатися Південного полюсу, однак зазнали катастрофи, втратили корабель і зв’язок зі світом. Тільки завдяки неймовірній силі духу й дрібці удачі їм вдалося врятуватися.

---

Ілюстрації, що глузують над текстом

---

Видання не можна назвати вичерпною пригодницькою історією, текст узагалі відіграє тут вторинну роль. Головна мова оповіді – ілюстрації, через які автору вдалося передати атмосферу підготовки екіпажу до подорожі, будні на кораблі, поневіряння антарктичною кригою, пошуки порятунку й незламність сили волі капітана. Саме мова картинок і робить цю книжку особливою. Прикметно, що зазвичай документальні книжки ілюструють світлинами, а суб’єктивним творчим пошукам митців видавці довіряють художні твори. Однак Вільяму Гріллу вдалося створити документальну книжку, в якій текст звучить як лаконічна довідка, а малюнки розворохоблюють уяву й дописують емоції і враження про те, що могли бачити й відчувати безстрашні підкорювальники Антарктиди. Схоже на те, що суб’єктивність зображення Грілла – це творче глузування з безпорадності документальної оповіді, засобами якої неможливо розповісти захопливу історію.

Читати: Подорож Шеклтона: переказаний в сучасній художній манері сюжет

Ось чому найбільше досягнення книжки – в провокації до розмірковування. Читач, безперечно, захоче довідатися про Шеклтона більше й утамує спрагу знання завдяки фільмам та численним статтям. Але призведуть до цього картинки під ретро, малюнки-розвороти, майстерно виконані карти, деталізовані персонажі (художник намалював усіх членів екіпажу, зробивши їх упізнаваними, він не оминув увагою навіть усіх собак, що їх Шеклтон залучив до подорожі!). Годі й казати про корабельне оснащення: читач дізнається і про матеріал, з якого зробили «Ендьюранс», і про особливості його структури, і про припаси… Сторінки майорять дрібними малюнками, але в книжці водночас багато повітря. Найбільше вражає розворот, де серед крижаного безмежжя губиться крихітний кораблик з відважними мандрівниками на борту…

---

Для дорослих і малих переможців

---

Хоч найперша аудиторія книжки – діти, насправді вона сподобається й дорослим. Там, де діти побачать пригоду, дорослі впізнають символічну картину життя. Цікавим світоглядним моментом є те, що, по суті, в книзі героїзовано невдалу експедицію. В сенсі, що корабель зазнав краху, і мети – дістатися географічного Південного полюсу – експедиція не досягла. Проте найцікавіше в експедиції, як і в житті, – сама дорога й шляхи подолання труднощів. І смак пригод і небезпеки, які народжують переможців.

Історична хроніка як колективна біографія

За цю книжку ми з чоловіком боролися під час вечірнього читання. Ну, це коли вже повечеряли, поговорили, а в інтернет лізти не дуже хочеться, краще щось почитати. Зазвичай наші книжкові шляхи розходяться, а тут найшла коса на камінь:)
Видання, яке ми водночас уподобали, називається "Покоління сміливих. Україна: 25 років незалежності". Написав книжку Андрій Кокотюха. Видання не художнє: це документальний калейдоскоп різних подій, що сталися в Україні впродовж незалежності. Рік за роком автор веде нас дорогою змін, згадуючи як масштабні перемоги й трагедії, так і зовсім, на перший погляд, несуттєві подробиці з повсякдення українців. Однак якраз про подробиці читати найцікавіше, адже, згадки про жуйки "Турбо" і "фантики" з машинками, тамагочі, косухи та інші артефакти епохи перетворюють історичну хроніку на колективну біографію. І читач із приємністю усвідомлює, що його нібито приватні спогади про те, як він уперше взяв до рук тетріс, як розводив порошок "Юппі", дивився "Територію А", слухав пісню "Вона" й уболівав на Яну Клочкову на Олімпійських іграх у Сіднеї, насправді частинка великого спільного досвіду всієї нації.

Книжка складається із 25 розділів, у яких ідеться про найважливіші події певного року. Кожен розділ закінчується вкладкою із міркуваннями сучасних лідерів думок (переважно культурних діячів) про найважливіші, на їхній погляд, віхи в історії незалежної України. Книжку видано на крейдяному папері, симпатично оформлено й непогано відредаговано. Приємним бонусом, що збагатив мій словник, стала "пластянка" ("пластиковий стаканчик"). Давно шукала, як краще сказати українською "стаканчик". Тішуся, що знайшла :)
Що мені сподобалося в книжці, так це іронічний стиль статей. Природно, що авторська суб'єктивність при цьому неминуча, але це працює на користь стилю, сприйняттю. І дібрані події, хоч і неспівмірні за важливістю (у книжці якось уживаються, наприклад, згадки про смерть Чорновола і щось типу показ серіалу "Не родись красивой"), проте всі знаходять відлуння в душі читача, викликають якісь спогади. Я згадувала, як дитиною із батьком їздила до Києва, і завжди він показував мені місце, де сталася аварія, в якій загинув Чорновіл. І Катю Пушкарьову я теж дивилася, бо що було дивитися ще холодними вечорами під час чекання батьків з роботи? Тим більше, компа з інтернетом у нас із сестрою тоді ще не було.
Великий плюс книжки ще й у численних згадках про спорт, кіно, літературу, театри, моду, музику, українські переклади, розвиток книговидання, нагороди на світових фестивалях. Особливо мені сподобалося про кіно. Я так багато чого не бачила з того, що в нас було... Тому деякі фільми потрапили в список "подивитися", "послухати" і "передивитися", "переслухати".
Словом, книжка спонукає до пізнання того, що минуло повз мене, майже ровесницю незалежної України. Спонукає також спитати себе: а що б ти додала, якби писала таку книжку? В принципі, додати майже нічого. Я б додала тільки більше про сучасних політв'язнів, хоча б про Олега Сенцова. Може, трохи більше про події на Донбасі.
А загалом загальне авторське бачення розвитку подій суголосне з моїм. Написано іронічно, невідсторонено, але водночас і обережно, ненав'язливо й цікаво. Тому я рада, що маю таку книжку вдома. Чоловік дочитає, повезу тестувати на батьках:)

Народні оповідання з Харкова

П'ять років тому до "Літературної України", де мені випало працювати редактором відділу листів, надійшло оповідання Юлії Ілюхи "Сірий" про самотню бабусю і її хворого кота. Ми нічого не знали про авторку, тим приємніше було опублікувати її твір і порадіти, що з-поміж дописувачів "ЛУ" з'явилося нове ім'я. Після публікації читачі прихильно відгукнулися про зворушивий твір, а потім, через кілька років, так само зреагували й на не менш щемливу новелу "Велкам ту Каліфорнія". Тоді молода харківська авторка мала за плечима публікації в літературній періодиці й перемоги в конкурсах, і ось цьогоріч  видавництво "Vivat" презентувало дебютну збірку Юлії Ілюхи "Неболови", яка одразу ж потапила до довгого списку рейтингу Книга року BBC.  Непоганий початок!

Видання починається не з текстів, а зі схвальних відгуків українських письменників, журналістів. ведучих. Усі компліменти можна скоротити до двох слів: щемливо і життєво. А вибаглива Тетяна Трофименко, яка вдень з ліхтарем все дошукується реалістичної прози в нашім літературнім процесі, радіє, що твори Юлії Ілюхи "сюжетні, читабельні, психологічні (без надриву) та інтелектуальні (без повчального тону)".
Я можу зрозуміти, чому ця збірка має всі шанси сподобатися багатьом людям. Хоч порівняння умовне, все-таки мені згадалися "Народні оповідання" Марка Вовчка, що свого часу наробили багато галасу, бо люди люблять читати про стосунки, поспівчувати й поплакати, а ще люди люблять, коли письменники пишуть про них без прикрас, що називається "за жизнь".
Поплакати тут можна над кожним з оповідань, бо всі вони — про самотність. В одному син з невісткою виживають матір, в другому — самотня жінка хоче дитину й погоджується на інтрижку з першим-ліпшим, хто виявив до неї увагу, в третьому дочка кидає сина на матір, виїжджає за кордон і цурається минулого... Просвітку нема ніде, і до кінця книжки я вже звикла, що авторка обере для своїх персонажів нещасливий, розпачливий фінал і не пощадить нікого. І читачі сприймуть це належно, бо справді так буває, і схожих історій про невдячних дітей, про самотніх жінок і про драми на війні ми всі наслухалися не з книжок.
І все-таки в мені визріла внутрішня незгода (її викликала не тільки ця збірка, а й кілька інших обговорюваних книжок малої прози, виданих цьогоріч): та невже реалізм — це обов'язково сум і розпач? Чорне і біле? Воно ніби й зрозуміло, що про щастя писати і читати не цікаво, щастя органічніше переживати, але життя все ж минає у безлічі відтінків. Чому б не збагатити ними реалістичну літературу й додати бодай дрібку оптимізму?
А поки в країні й літературі з оптимізмом напряг, оповідання Юлії Ілюхи підкорюють літературні вершини. Good luck, але наступного разу (а в тому, що він буде, я не сумніваюся) хотілося б ширшого емоційного спектру. І трохи здорового цинізму:)

Антологія дорослішання

"Книжка заборон і таємниць" — антологія оповідань для підлітків, і це інтригує. Серйозний виклик, бо підліткам в принципі догодити складно, а в книжках і поготів. Та й різні вони, підлітки: одному болить нерозділене кохання, другому — життя в системі, третому бракує дружби, а ще хтось страждає без очевидної причини, просто так. Щоб кожен міг знайти оповідання до душі, книжка пропонує різні стильово й тематично твори авторів аж із чотирьох країн: України, Білорусі, Росії й Польщі.

Я думала, що тексти антології будуть дібрані ближче до полюсу дитинства, але помилилася: збірка переважно про дорослі проблеми, що починаються в дитинстві й не завершуються ніколи, бо існують у вічному протистоянні людина — суспільство. 

Про підлітка і його взаємодію з системою — оповідання Ольги Онойко, Олександра Михеда, Лукаша Орбітовського. Це зовсім не розважальні тексти, від яких лишається гіркуватий присмак. За ширмою екшну, динамікою оповіді — символічні, філософські сенси й питання, як вижити, коли за кожним твоїм кроком спостерігає світ, як призвичаїти себе до законів зграї, як, урешті-решт, вибороти право на свій вибір у царстві передбачуваного й визначеного наперед.

Поруч з філософськими творами під однією обкладинкою сусідять і реалістичні оповідання про злободенні проблеми сучасних підлітків. Одне з них направду пробирає — це твір "Вовка, який осідлав бомбу" Юрія Нікітінського про новітніх Яву й Павлушу, декорації життя яких далекі від ідеальної Васюківки — Вовка і Владян живуть там, де йде війна. На Донбасі мешкають і персонажі оповідання Ірен Роздобудько "Курячий бог", де авторка пропонує подивитися, що ж може відбуватися по інший бік конфлікту.

 Коли я була підлітком, найбільше мене цікавили дві теми: любов і дружба. Особливо дружба, бо про любов у підлітковому віці можна не знати нічого, а от про справжню дружбу — багато дечого. Є в антології й оповідання про дружбу. Деякі з них (як-от "Макс Скай та його життєві пазли" Лариси Денисенко) вимагають продовження, бо цікаві образи створено, перспективи пригод окреслено, і тільки однієї незвичайної події ніби як замало. Проситься хоча б міні-повість. От як у Володимира Аренеєва.

Повість "Те, що в його крові"  упорядника антології Володимира Аренєва запам'яталась найбільше. Вона завершує збірку і є найбльшим її текстом. Написана жваво, динамічно, цікавий сюжет, інтригуючий початок. От справді взірець ідеального початку: щоб повистьобуватися перед дівчиною, хлопець вдає з себе дресирувальника ведмедя в зоопарку, за що ведмедиця відриває лапою півщоки горе-пікапера. Але, на щастя. новітні технології майбутнього допомагають швидко одужати, і хлопець швидко відновлюється, але помічає, що після переливання крові він здобув нові знання про світ, передані від донорів. А що було далі - не скажу, читати треба :)

Що мене здивувало в цій антології: її серйозність. Тут мало хепі-ендів, жодних тобі ванільних реверансів у сторону дорослішання. Так що не дарма в книжки така обкладинка:) Але все ж у збірці багато гумору, іронії. І динаміки — часом ніби короткометражки дивишся, причому інколи артхаузні)  Для мене збірка несподівана, тому що надто доросла і серйозна, без банальностей. І хоч суму тут більше, ніж гумору, здається, що дорослим бути часом не так вже й радісно, зате завжди лишається шанс, що може бути цікаво.

Підкрадаючись до реалізму

Об’єднувати авторів у літературні покоління – справа ризикова. З одного боку, так зручніше зафіксувати в історії літератури певні загальні тенденції розвитку певного періоду, з другого – нема гарантій, що з часом автор не вдаватиме, що непричетний до зарахування себе до чергових «-десятників» і взагалі окрема творча одиниця.

От є покоління шістдесятників. Розбудіть мене вночі, і я випалю, що до нього належать Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Іван Драч… І хоч я сто разів чула, як Дмитро Павличко палко запевняє всіх, що він не шістдесятник, що почав писати раніше і т.д, для більшості він все одно шістдесятник. Так само Емма Андієвська не втомлюється згадувати, що вона не належить до Нью-Йоркської групи, все одно в розмовах про це явище Андієвську назвуть однією з перших. Така вона, сила літературознавчого поняття, і тут останнє слово за критиками, і нічого не поробиш.

А тут з легкої руки Любка Дереша в легкій книжці «Бабине літо» Марка Лівіна постало покоління «невимушених», і ця назва припала до душі читачам, та й автори ніби не пручаються. Бо все-таки «невимушені» звучить елегантніше, ніж «двотисячники», «двітисячідесятники» чи там «неонеореалісти» якісь.

Поки що, судячи з антології малої прози #Невимушені, що вийшла у видавництві «Vivat», «невимушених» у нашій літературі п’ятеро: це Катерина Бабкіна, Мирослав Лаюк, Марк Лівін, Іра Цілик і Артем Чех. Але потенційно їх може бути більше. Ознаки покоління в Дерешевій післямові до «Бабиного літа» окреслено красиво, але непевно: «невимушені – це ті, які нічого нікому не винні… Вони не почуваються зобов’язаними до чогось і діють, здебільшого керуючись внутрішніми імпульсами, якими б іноді дивними вони не здавались. Нове покоління практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків (і тому ними важко маніпулювати), однак йому добре відоме почуття порожнечі, котре утворилося в душі внаслідок того, щоб батьки почували провину і, як результат, не додали в їхнє життя чогось важливого». Головні персонажі, як можна здогадатися, – молодь, яка шукає свого місця у світі – чи-то в родинному колі, чи в дружбі, чи на сцені талант-шоу.

Читати: Невимушені #канікули Ірини Цілик: уривок із оповідання

Один із ключових мотивів, судячи з оповідань Марка Лівіна, Катерини Бабкіної й Мирослава Лаюка, – це взаємини трьох поколінь: дітей, їхніх батьків і дідусів з бабусями. Бабусі-дідусі асоціюються то з чарівним світом дитинства (у згаданому «Бабиному літі»), то з прірвою, яка часом виникає між підлітком і його «родаками» («Superstar» Мирослава Лаюка). Настрій усіх текстів можна описати як щемно на роздоріжжі. А вже кому що щемить – то приватна історія кожного з персонажів.

Найбільше мені як читачеві «відщеміло» оповідання Катерини Бабкіної «Піф». У ньому йдеться про підліткову дружбу й кохання і те, що з ними часом стається, коли підлітки дорослішають. Запам’яталося й оповідання Мирослава Лаюка: як виявилося, у прозі він зовсім не такий, як у поезії – якщо лірика Мирослава підкреслено елітарна і вся така «мистецтво заради мистецтва», то його іронічне оповідання «Superstar» зрозуміє кожен. Текст Марка Лівіна витриманий у дусі «Бабиного літа», напевно, почерк саме цього автора і є найбільш наївно-невимушений і легкий, ніби повітряна кулька. Оповідання Ірини Цілик і Артема Чеха відрізняються і від решти, і одне від одного, і якщо перші три тексти збірки ще якось асоціювались у мене з якоюсь єдиною тенденцією, то тексти Цілик і Чеха, хоч так само невимушені, але якісь доросліші, різкіші.

По прочитанню у мене лишилося приємне відчуття того, що якщо щось і об’єднує усіх згаданих, як на мене, різних за творчими манерами письменників, то це обережне, скрадливе повернення до реалізму: трохи сентиментального, дещо іронічного, водночас такого, що міцно стоїть ногами на землі, а точніше – на підлозі маленьких квартир. І це круто для мене як для читача, бо «реалізм» ніколи не вважала поганим словом, а тільки цікавим викликом.

http://blog.yakaboo.ua/nevymusheni-syniook/

Містична історія про Лялькаря

Чи боїтеся ви ляльок так, як їх боюся я? І не непропорційних штучних Барбі, а живих пупсів із пухкими долоньками і ніжками, несправжність яких виказує хіба мертвий потойбічний погляд скляних очей з чіткою райдужкою, від якої не можеш відвести погляд у заціпенінні, доки хтось не розчаклує тебе: "Та це ж просто лялька!" Е ні, що не кажіть, а ляльки — це дуже страшно. Потойбічні людиноподібні портали, а не дитячі розваги. Недарма ляльки такий благодатний матеріал для всяких жахливчиків. Це я мовчу про чорні ворожіння.

З цієї причини "Синдром Петрушки" Діни Рубіної — моторошний готичний роман, оскільки головний герой — одержимий лялькар, життя якого минає в тяжких митарствах між покликанням і любов'ю до коханої дружини, яка перебуває на лікуванні після втрати сина, що народився мертвим із "синдромом Петрушки", із застиглою усмішкою на обличчі. Для мене це справжній фільм жахів, але авторка примудрилася заховати за зовнішнім містичним тлом глибоку психологічну драму про стосунки чоловіка і жінки, про згубні амбіції дорівнятися до Творця.

"Золота нитка" — це перша книжка Діни Рубіної, що вийшла в Україні завдяки харківському видавництву "Vivat". Серце книжки — згаданий роман "Синдром Петрушки". Читати його цікаво, навіть попри густу і масну мову, яку я не дуже люблю, бо надаю перевагу лаконічній і природнішій оповіді. Але саме за стиль багато читачів і люблять Діну Рубіну: він багатий, традиційний і трохи "достоєвський", тобто штучнуватий, як і годиться для роману ідей, де персонажі не тусуються з простими смертними на зразок читача, а промовляють із п'єдесталу або сцени. Декорації для місця дії теж карнавальні — багато подій відбувається у строкатому Львові і Празі (я не уявляю вдаліших міст для того, щоб оповісти про долю одержимого лялькаря, бо і містичний Львів, і не менш містична Прага зі своїм Големом — це міста, де може відбутися будь-яка чортівня, будь-яке шалене видовисько — і завжди знайде вдячну публіку). Я бувала в обох містах, і в мене вони викликали міцну асоціацію з театром, де справжнє від фальшивого, умовного відрізнити дуже важко.

Одержимість — ключовий месидж роману "Синдром Петрушки". Багато в тексті містики, є родове прокляття, але водночас це історія про повсякденну людську залежність і неможливість керувати своєю долею навіть якщо ти маєш себе за Лялькаря. Так що цей текст вразить навіть тих, хто не боїться людиноподібних ляльок, але любить психологічні драми.

Пам'ятник розстріляним євреям на околиці Золотоноші

А взагалі, з цією книжкою вийшло кумедно:  я навзогад обрала для читання Діну Рубіну, щоб більше дізнатися про сучасну російську літературу, але сторінки "Золотої нитки" привели мене не просто в Україну і Львів, а ще й до мого рідного містечка Золотоноші на Черкащині. У Золотоноші частково відбувається дія кількох оповідань про рід Діни Рубіної, зокрема про її бабусю Рахіль, яка повсякчас тішила онуку житейськими розповідями, починаючи їх незмінно: "А от у нас в Золотоноші..." До 1941 року Золотоноша була єврейським містечком із трьома синагогами, кондитерською фабрикою, симпатичними маєтками, численними крамничками з капелюшками, солодощами й іншими дрібничками, що надають провінції особливо затишної атмосфери. На сьогодні від євреїв у містечку не лишилося сліду, хіба старий єврейський цвинтар і пам'ятник на горі під містом, меморіальна таблиця на якому сповіщає про розстріл нацистами сотень євреїв.

Будівля колишньої синагоги, зведеної в XIX  столітті.
м. Золотоноша

Але час від часу люди знаходять старі монети і дивуються, звідки такі могли з'явитися у місті, що давно змінило свій загальний образ на совковий, за винятком кількох занедбаних будівель, в яких уже не розпізнати синагогу. І ось про те містечко, якого не застала ані я, ані мої батьки мені випало прочитати в книжці сучасної російської письменниці, яка любовно переповіла дивовижні драматичні історії з життя золотоніських мешканців минулого століття. Так що для мене "Золота нитка" набула іншого значення — це нитка, що пов'язує книжку зі мною й Золотоношою. 

По літо — у книжку

За вікном літа поки не знайти — пошукала його у книжці Марка Лівіна «Бабине літо». Знайшла там не тільки улюблену пору року, що тепло дихає з помаранчевих сторінок, але і спогади про дитинство. Бо і справді: тільки діти можуть по-справжньому зацінити цей час, адже вони не лічать днів відпусток і не переймаються тим, як продуктивніше їх змарнувати. Для дитини що — є Бабуся з Дідусем, є Мама, є вареники з вишнями, є футбольний м’яч і велосипед, кіт із собакою, друзяки — і цього цілком достатньо для щастя. І триває літо-щастя довго-довго, так довго, що на все життя стане спогадів повертатися до нього тоді, коли здаватиметься, що літо минає так само миттєво, як і зима, осінь і весна. Ну тобто коли несподівано перетворишся на дорослого без права повернення. 

Читаючи «Бабине літо», знову згадала, як колись на Книжковому Арсеналі впродовж дня відвідала три заходи, де різні автори не окремих подіях, не змовляючись, розповідали про досвід дитинства. Росіянин Андрій Аствацатуров і наша Ірена Карпа говорили про дитинство як про травматичний і тяжкий етап людського життя. Італієць Алессандро Барікко натомість прохопився, що дитинство — це найсвітліший людський час, пожартувавши, мовляв, який сенс жити після дитинства?

А правда, як завжди, посередині. Десятирічний Ждан, головний персонаж книжки, проживає й щасливе літо — бо ж уперше пограв у футбола і вже досягнув успіхів у цій справі, і невимовно сумне, адже в бабусі з дідусем опинився через розлучення батьків. Він намагається примирити Маму й тата наївними листами й аргументами, зворушуючи читача своєю святою простотою, буцімто, найскладніші речі завжди прості.

Взагалі, так, тренд говорити просто про складне на часі, більшість сприймає його на ура. Пастка книжки в тому, що вона, хоч і про дитинство, але призначена для дорослих. Та ще й таких дорослих, які дозволяють собі розкіш бачити літературу різною: і складну, психологічно наснажену, реалістично виправдану, але також і легку, невагому, невизначену жанрово і стильово, наївну-супер. Щоправда, авторові, як на мене, не дуже вдалося переконати, що десятирічна дитина може так мислити, як Ждан. Так мислять автори, але не діти: вже аж надто по-філософськи. Менше з тим, гра в наївність принесла плоди: мені сподобалася, наприклад, думка про те, що знак питання — це гачок, «який ловить тебе, як рибу, і змушує виплигувати з води». Так і є, хіба ні?

А ще ця книжка оформлена зі смаком — жирний плюс видавництву. Коли взяла до рук, то довго її просто гортала перш ніж взятися за читання. Любо глянути, торкнутися. І ще, хоч я не люблю передмов і післямов, але Любко Дереш написав до цієї легкої книжки справді ґрунтовну й цікаву передмову, де є думка про покоління «невимушених». Хто знає, може, колись у підручнику з історії української літератури першої половини ХХІ століття буде параграф «Покоління невимушених. Естетико-світоглядні засади творчості», і хтось завалить іспит, бо не знатиме, що за одні).

Книжки мають різне призначення: одні дивують, другі знуджують, треті приголомшують. Ця — надихає й нагадує. Викликає радість від того, що й  у моєму дитинстві був м’яч, бузинові плювалки, здерті колінця й терпкі ягоди. І нескінченно довге літо, після якого нову осінь завжди зустрічала іншою людиною.