Режим помсти в "Колонії" Макса Кідрука. І довколароманові враження.

Дисклеймер: кілька років тому я переживала читацьку кризу, коли я втратила жагу до читання, коли мені здавалося, що я або нічого не розумію, або що, навпаки, прочитане доволі прісне, щоб про нього рефлексувати в блозі. Це відчуття поглибилося з війною, коли навіть фізично прочитати сторінку було тяжко. Утім, життя розставило усе на свої місця, і я зрозуміла, що не розлюбила читати, що література багата, прекрасна, дивовижна, а мені просто треба змінити формат рефлексії. Бути блогером -- це не моє. Мені значно більше подобається учителювати й спілкуватися про літературу віч-на-віч. Тому віднедавна я аналізую прочитане з погляду "а чи може це зацікавити інших людей, зокрема тих, хто вивчає мову". А оскільки на цьому полі ще є нагода розповісти саме про українську літературу, то таке заняття для мене священне і почесне.

Читання на тиждень. Учнівське, а, отже, і моє.

Днями, плануючи тиждень, помітила, що зараз у мене навіть більше занять із літератури, ніж суто мовних. І всі мої учні, з-поміж яких більшість дорослих, читають різне. Із одним ми дочитуємо "Колонію" Макса Кідрука. Заняття дарують мені так багато натхнення й спраги до нового, що я аж вирішила написати пост про "Колонію". Сподіваюся, я його допишу :)

Коли у твоє життєве поле потрапляє людина, якій ти можеш показати щось цікаве (або відштовхнути від читання взагалі), то відповідальність відчувається мало не на дотик. Виглядає це приблизно так: "Є така-то людина, потребує удосконалити мову/систематизувати читання/відкрити для себе сучасну або класичну літературу. Можеш?"

На початку системи зовсім нема. Тобто є приблизний план з "вау-ефектами", які на сьогодні взагалі-то вже стали чимось звичним. А подекуди вже й зужитим: меми про "Тигролови" і "Місто" уже навіть встигли застаріти :) Але все одно потрібен орієнтовний список літератури, козир у рукаві. Романи Макса Кідрука вже кілька разів мене виручали: вони допомагали привернути увагу до української літератури. Наприклад, дев'ятикласнику, якого нудить від читання й від школи загалом. Або дорослій учениці, яка почала вивчати українську, а знає тільки російську. 

Тут я транслюватиму не так свої думки про "Колонію", яку я ризикнула прочитати з дорослим учнем. Більше писатиму про наші відкриття в процесі обговорення. 

Та спочатку хочу трішки розповісти про презентацію книжки в Черкасах, куди ми поїхали з подругою.

Тепла ванна, відчуття єдності

Я рахувала дні до 10 травня. По-перше, для мами в декреті будь-який вихід у люди -- це свято. По-друге, презентація книжки -- це повернення до нормальності (хоча, коли ми поверталися назад, мені хотілося плакати: це було так прекрасно, але це була лише мить, вихоплена зі складних реалій). По-третє, презентації Макса Кідрука відрізняються від усіх: тут нема модератора, нема питань про плани й натхнення, зате є лекція про наукові підвалини твору. До речі, вхід на презентацію платний, цього разу всі кошти від туру передали на дрони для ЗСУ. 

Нам пощастило, адже того дня не було тривог, тож понад дві години презентації вдалося провести в комфортній атмосфері. Я була така щаслива від того, що я тут, поміж людей, які люблять книжки, що мені було абсолютно байдуже до нюансів, які не дуже сподобалися. Трішки про це теж розкажу. Наприклад, мені добре читалася продумана композиція виступу (це ж ніби й плюс). Спершу нас навантажили науковими ідеями, а потім, для розрядки, ми понасміхалися із GPT-чату. Колективно жартувати з так званого штучного інтелекту можна тільки тоді, коли тебе дуже добре сприймає аудиторія, і це був саме той випадок. У сенсі, як на мене, це доволі примітивний спосіб разом провести час, особливо якщо в романі скільки всього цікавого, про що взагалі не йшлося на презентації. Я дуже хотіла почути хоча б щось про клонування, про реальні проблеми щодо антибіотикорезистентності, про суспільну модель життя на Марсі (це найцікавіша частина книжки), про те, чи є реальні способи на сьогодні продовжити життя теломер. Натомість левову частину презентації Макс розповідав про те, чого в його романі нема,  а саме: про підняття рівня океану через глобальне потепління, про недолугість та безперспективність так званого штучного інтелекту. Безумовно, це теж шалено цікаво, особливо про сумні перспективи метангідратного вибуху. Але якщо говорити от саме про книжку, про персонажів, про колізії між ними, тобто про найцікавіше, то всього цього не було (як і можливості поставити питання). Утім, є надія, що про це йтиметься на наступних презентаціях, адже "Колонія" -- це лише перша з чотирьох запланованих книжок серії "Нові темні віки".

Щодо позитивів: підготовленість автора, його (і всієї команди) турбота про читачів, відкритість. Окрім того, що книжки Макса Кідрука цікаво читати, я ще надзвичайно поважаю цього письменника, бо мені імпонують працьовиті люди, люди, які можуть ризикувати, втілювати щось нове. Це я мовчу про начитаність, ерудованість автора, про шалену пристрасть до всього, що робить ця команда: від формату корінця книжки -- до оформлення презентації. І всі ці фотки після турів, і мерч, і уважність до відгуків... Усе промовляє: НАМ НЕ БАЙДУЖЕ. І це надзвичайно мотивує бути десь у цьому полі, читати, підтримувати. Мотивує наскільки, що, не будучи фанаткою наукової фантастики, технотрилерів, я все одно читаю і купую все, що видає команда Макса Кідрука, щиро радію анонсам. І з радістю користуюся нагодою розповісти про Макса Кідрука людям з інших читацьких усесвітів. 

Ось тому я була щаслива приїхати на презентацію з подругою Ірою. Й удвічі щасливішою -- повернутися з теплими її словами: "Я просто в захваті, дякую тобі, поїдемо ще!" До речі, Іра -- це єдина людина з моїх знайомих, якій щиро сподобалася частина про американський футбол у книжці "Де немає Бога". Тому вона не зрозуміла, чого це аудиторія розсміялася, коли Макс пожартував, що він не буде розповідати цього разу про американський футбол:) Цієї миті я подумала: не дивно, що у "Друзях" Фібі -- улюблена персонажка Іри. Обожнюю:)

Після презентації ми пішли по автографи (хоча зазвичай я цього не роблю). Це була можливість ще більше переконатися, що в автора нема зверхності, що його чесно напрацьована аудиторія від нього шаленіє. І що це просто дуже хороший вечір:) Коли приїхала додому, потім розповідала мамі, яка теж прочитала "Колонію", про зустріч. І показувала фото. Мій малюк спитав: "Хто це?" Я відповіла: "Дядя Макс". І Данилко запам'ятав і тепер, коли бачить книжку, тицяє і каже: "Там дядя Макс":)

"Колонія" itself

Тепер про книжку. Мій учень, із яким ми вивчаємо цей твір, спершу доволі сильно мене обігнав у читанні. Це перший твір Макса Кідрука у його житті, й одразу -- на 900 сторінок. Я не була впевнена, що все вийде, бо якщо в мене є кредит довіри, то в мого учня -- ні, і захопити його уяву треба було ось просто тут-і-тепер. І це вийшло, попри нерівну структуру роману.

Щодо структури: автор, як кажуть у народі, довго запрягає. Спершу дає під дих кількістю персонажів, тоді надмірною, як на пересічне вухо, кількістю наукових пояснень про різні фізичні та біологічні явища (і це він ще поскорочував!). Закрадається думка: це так свідомо? Як в "Імені троянди" -- дати читачеві можливість пройти свій шлях героя й не здатися? Хай там як, десь після третини воно попускає, а вже до кінця динаміка розлітається до просто шаленої. Тож не знаю, як починати, а дочитувати дуже цікаво.

Сюжет

Є дві лінії: розповідь про життя на Землі та історія розвитку колоній на Марсі. На Землі, у 22 столітті, люди гинуть від пандемій. Наприклад, від клодису, хвороби, спричиненою розмноженням бактерії, на яку не діють антибіотики. Це для мене найстрашніший саспенс, бо якраз днями прочитала в мережі про загибель новонародженої української дитини від сепсису, антибіотики не допомогли. І коли воно десь у реальності, то це моторошно. А коли потім більше почитаєш від лікарів про антибіотикорезистентність, то взагалі стає дуже тривожно. Власне, у "Колонії" майбутнє 22 століття похмуре. Окрім біологічних, трапляються й катастрофи фізичного штибу -- нейтринні спалахи. Учені ламають списи та голови об ці проблеми, політики намагаються втриматися при владі, а злочинці -- налагодити можливість промишляти контрабандою. Щодо територіального устрою, то росія, на жаль, існує і все так само в режимі відморозків і терористів. Україна знову готується до війни, в Америці в президентських гонках так само беруть участь демагоги й популісти (привіт дональду трампу крізь століття). Найцікавіший персонаж із Землі -- це Кентон Дрейґан, хворий на прогерію геніальний програміст і біолог. Він має амбіції втілити клонування в життя -- і продовжити в такий спосіб своє існування.

Цікаво, що людство давно вже вигадало теломід -- речовину, яку подовжує теломери, тобто наконечники в ДНК, які відповідають за старіння. Люди навчилися не старіти, і це плюс. Але теломід стає новим золотом, і це мінус.

Іншими персонажами, що мене зацікавили, є напарниця і начальниця Кентона Ронна, яка саме втратила фінансування своїх ідей. Її брат Тайрон, що вивчає екологічні проблеми (але життя підкидає йому іще цікавіші завданнячка). Також напарники Фелікс та Нера: Нера вакцинує людей у сірій зоні між Україною та руснею, а Фелікс має її супроводжувати.

Та найцікавішою, найзахопливішою для мене була лінія Марсу. Яка трішечки нагадує антиутопію: є планета, де люди не старіють, де вони, попри обмеженість ресурсів, навчилися виживати. Порівняно із Землею з її пандеміями та кримінальними розбираннями, Марс має вигляд більш-менш стабільного середовища. Та це тільки на перший, дуже неуважний погляд. На На відміну від Землі, де українці якісь невиразні, на Марсі саме вони є надзвичайно важливими персонажами, адже від українців залежить, чи буде на Марсі їжа. Колоритний образ Горана Загарії -- один із найяскравіших образів у цілому романі (якщо не найяскравіший). В образі Горана, одного з колоністів Марса, автор відігрався за всі стереотипи про стражденних українців у нашій літературі. Горан працьовитий, має певний кодекс честі, але він доволі жорсткий, категоричний. Сильна, так би мовити, рука, яка тримає все в дисципліні. Це оте саме умовне (умовне!) добро, яке може розправитися із невиразним злом без грізних пританцьовувань, а одразу, в лоб. Ну а невиразне (спершу) зло в образі підлої русні, звичайно, усіляко пропонує себе для вендети. 

Взагалі помста та її наслідки -- це одна з найважливіших світоглядних проблем книжки. Мститься Горан, мститься Кентон, і, розуміючи принципа, що помах крил метелика може призвести до тайфуну, просто міркуєш: де і хто виявиться тим психом, хто примножить ці помсти до точки незворотності. Такий псих, звичайно, у романі є.  І помста його змусить захотіти викинути книжку у вікно (ні, бляха, тільки не так, тільки не це). Але на той момент динаміка роману буде надстрімкою, і не дочитати просто не вийде. До речі, в одному з найскладніших морально епізодів буде такий жирнючий привіт "Грі престолів", мені аж незручно було читати. 

"Як добре, -- думала я, -- що ми з Олексієм, коли аналізували ключі інтерпретацій текстів, звернули увагу на всілякі трапези й бенкети".

Власне. Роман закінчується катастрофою, яка точно не буде останньою: ані на Марсі, ані на Землі. Фінал виконано в найкращих традиціях, тобто на гачку, коли неминуче хочеться дізнатися, а що ж там буде далі. І хоча усе, як завжди, похмуро, ми за це ж і любимо Кідрука, правда ж?

Наступний роман анонсовано за три роки, і мрія тільки одна: прийти на презентацію в уже звільненій Україні. Прийти туди чи з подругою ("Клас, це неймовірно"), чи з мамою ("Оце так розумний автор, як він усе це продумав! Він жонатий?", чи з другом ("Задовбало Кідрукове всепропальство"). Чи зі своїм учнем, який просто зараз дочитує "Колонію" і чиї фінальні враження мені так цікаво буде послухати в понеділок. Адже що більш різнопланові враження, то цікавіші обговорення. 

Як можна і як не варто писати родинні саги: "Люди в гніздах" Олега Коцарева і "№1" Остапа Дроздова.

Цього тижня прочитала я дві химерні книжки. Обидві вони – про самих авторів.  Сирена"стоп" усередині завжди підвиває, якщо знаю, що автор пише про себе. Зрозуміло, що буде ніби і про  скромного себе, а ніби і (не дуже скромно) про всю Україну. Ну а спонсор такої втіхи – жанр родинної саги, куди завжди поміститься все. Утім, на прикладі книжок Олега Коцарева "Люди в гніздах" і Остапа Дроздова "№1" можна чітко побачити, як писати все-таки допустимо, а як точно ніколи не можна, просто-таки злочинно.

Роман "Люди в гніздах" – це про кілька поколінь родичів письменника Олега Коцарева. Попри те, що тема не дуже інтригує, особливо тих, хто не дуже добре знає автора, мені не було нудно ані сторінки (хоч хто кому дядько-прадід-дружина-втікачка я так і не розібралася).

Люди в гніздах – це люди в театральних ложах, що спостерігають за виставою, імення якої, зрозуміло, – саме життя. Автор  спостерігає за життям разом із ними й ниточка за ниточкою розплутує родинні зв'язки від століття 17–18 й аж до сьогодні. На щастя, це розслідування не розтяглося на 800+ сторінок статечної оповіді. Роман динамічний, тут багато різножанрових вставок: щоденники, афіші, пісні, анекдоти... Але все-таки читати цю книжку приємно не через жонглювання літературними прийомчиками, а через самоіронію: нема тут претензій на епічну сагу чи примарну об'єктивність. Це просто гра: дитинка на початку історії забавляється спогадами  за допомогою старих іграшок, а наприкінці, коли дитина підростає й перетворюється на Автора (теж цікава рольова гра), розуміє, що цікавіше забавлятися словом. Відтак автор грається в родинну сагу, переказуючи, вигадуючи і домислюючи, незмінно іронізуючи і, в принципі, знімаючи з себе відповідальність за сказане – і про це попередили ще в анотації, повідомивши,  що "Люди в гніздах" – це деконструкція, тобто розвінчування, родинної саги як жанру. Ну, про розвінчування я здогадалася тільки наприкінці твору, де головний персонаж (звиняйте за спойлер) зустрічається з усіма своїми померлими родичами і слухає їхні враження про написане творчим нащадком. Виникає питання: що це було? Ну, звісно, сон, марення. Гра. Такий фінал. Несподіваний.

Підсумок: можна читати. Буде весело, але спотикання об "хто-кому-родич" неминуче, якщо у вас не геніальна пам'ять.

Наступна книжка цього тижня – роман Остапа Дроздова "№1". Я вдячна цьому твору за наведення різкості й порядку у своєму читацькому досвіді: відтепер я офіційно обіцяю собі не дочитувати такого трешу і не писати про треш у цьому блозі. Хіба за якимись промовистими винятками. 

Я рідко дозволяю собі категоричні судження, бо вагаюся, чи маю право на них. Але "№1" – це те, що називається агресивний несмак, і якби програма "Рагулі" була про книжки, то це видання точно стало б героєм котрогось із випусків. Якщо коротко, то це авторове "я люблю себе до сліз". Якщо трохи довше, то це вилив бруду на "сіру масу" і створення нерукотворного пам'ятника собі коханому, який, типу, fucks the system. І просто розбризкує довкола себе свіжі істини про те, як треба жити, кохати, протистояти. У принципі, нормальна людина і не назве свій твір "№1: роман-вибух". Ні, це не вибух, це комплекс. І винос. Винос мозку. Сюжету – нуль, стиль – жахливо, просто вирвиоко-публіцистичний. Є два-три кумедні моменти (наприклад, про те, як герой у театрі слухав, як сусіди по ложі поїдали смоктунці і сухарики). Один більш-менш цікавий (хоч і неприємний) образ атовця зі Сходу. Решта – це ЯЯЯкання. Це риторика звинувачень, але аж ніяк не підкріплена особистим авторитетом. Не зрозуміло, з якого дива автор вважає, що він має право так рагульно і сокирно розкидатися судженнями про світ? У мене весь час було враження, що мене б'ють кропивою по лиці так, що я обростаю пухирями. Пухирями ненависті))) Мені було ніяково, що я це читаю і дочитую. Ніколи більше, просто нізащо! На свій сором (чи щастя), я не знала, що автор ще й відомий журналіст, "один із найуспішніших та найупізнаваніших медійників Західної України, піонер суб'єктивної журналістики в Україні". Страшно, страшно мені, піду у свою зону комфорту. Життя справедливе: тиждень тому я написала у блозі, що хріноватенько бути категоричним, може, комусь та книжка і зайде, але ні, ця книжка – злочин проти самого поняття КНИЖКА. Хоч я люблю Видавництво Анетти Антоненко за смак видавчині, але це – колосальний промах.

На Ґудрідс ця книжка має рейтинг 4+. Моя одиниця його, звісно, не змінила. Але реально моторошно, що люди дозволяють такому примітиву влізати собі в голову та ще й аплодують йому. Цікаво, що після "№1" ще й з'явився "№2". Хоча, що мене дивує: рагульство – поняття нескінченне. 

Втамувати ностальгію: "Коханці Юстиції"

"У степу і хрущ м'ясо",  – щоразу думаю собі, коли кожного нового читацького року беруся за свіжі видання нашої  літератури. А що новий рік для мене починається у жовтні, то тут нічого дивного: Форум з Арсеналом позаду, нестямне бажання прочитати все й одразу перетворюється на чіткий список. У ньому, якщо відкинути перекладне, а фіксувати тільки своє-рідне, лишається  не так  вже й багато книжок: не тішать надміром нас українські автори, нема на те ради. Але тим сильніше й охочіше реагуєш на повернення в літературу авторів, із яких любов до сучасного літпроцесу й почалася. Юрій Андрухович для мене з-поміж таких.

Трохи я хвилювалася через цих "Коханців Юстиції". Авторові із печаттю класика на аурі ризиковано довго нічого не видавати, бо потім починається оце все "не так і все не те". Я теж переживала, бо часом річ не тільки в авторі, а і в читачі: ну, закохалася ти в "Рекреації" й "Московіаду" на першому курсі університету, подумаєш! Але після цих книжок, а також після поетичних збірок, романів "Перверзія", "Таємниця", "Дванадцять обручів" (останні згадані вже не дуже і вразили), "Лексикону інтимних міст" (а ця так і взагалі розчарувала) змінився й автор, змінився і читацький літературний смак. Однак, передчуваючи прочитання "Коханців Юстиції", я дуже хотіла назад, до перших курсів, до карнавалу й завжди бажаного подиву від написаного, до іронії. До Бурлеску, Балагану і Буфонади. І мені було абсолютно не важливо, у якому жанрі все це має відбутися. Роман? Чудово! Оповідання? Давайте всі вісім з половиною!

Щоб не тягнути кота за хвоста й не затуманювати вражень, скажу, що книжка мені дуже сподобалася й цілковито відповіла очікуванням. Усі, хто пише про цей роман (хоча для мене це все ж таки більше збірка оповідань), кажуть, що це ніби зустріч зі старим другом. Так і є, чорт забирай! Я опинилася на першому курсі, смакувала СТИЛЬ Юрія Андруховича, дивувалася цим перелікам (ампліфікація, ось як воно називається). Я ніби почула, як автор іронічно начитує ці оповідання в залу, як весело на все це реагує публіка, як багато хочеться загуглити й перечитати і як радісно і страшно від того, що все це трохи гра, а трохи карнавал, зникомий разом із завершенням гастролей цирку "Ваґабундо". До речі, цей цирк родом із поезій Юрія Андруховича, і це натякає, що в тексті, ясна річ, буде багато алюзій і ремінісценцій: і на себе, і на інших авторів. Дуже приємно деякі з них познаходити і порадіти, який ти класний філолог, що впізнаєш чужі тексти в текстах! І краще не знати, скільки алюзій не вдалося відчитати через незнання))) 

Щодо фабули: головні персонажі всіх оповідань – злочинці з різних епох, спіймані на гарячому й засуджені. Про деяких я щось трохи чула, та про більшість ні. Самійло Немирич (злочинець, знайомий із попередніх творів Юрія Андруховича), Богдан Сташинський (убив Степана Бандеру), "Синя Борода" Юліус Ґродт,  засуджений за розтління малолітньої Маріо Понґрац... Автор подає свої версії життя цих та інших засуджених,  декому із них читач навіть поспівчуває, мотиви окремих зможе зрозуміти. Їхні історії написано колоритно, подеколи смішно, подеколи гірко. І хоч іноді автор дозволяє собі якісь надто прямолінійні вставки, збірка читається на одному подиху. І лишає по собі відчуття незавершеності, попри те, що наприкінці лінії ніби поєднано, і не тільки образом цирку, що гастролює крізь століття. Утім, відчуття незавершеності, мабуть, і задумане, адже ще в анотації сказано, що буде вісім із половиною новел. А про цирк автор говорить так: "Справжня історія цирку «Ваґабундо» не написана до сьогодні, існують лише фрагменти переказів з різних епох, занадто віддалених одна від одної, аби з наявних уривків могла скластися виразна цілість чи хоча б неперервна нить".
Кому точно варто читати "Коханців Юстиції"? Тим, хто любить смакувати стиль Юрія Андруховича і тим, хто трохи ностальгує за драйвом БуБаБу, за іронією, за неоднозначними персонажами.
Кому, можливо, не сподобається? Тим, хто не любить недосказаного, кому байдуже до всіх цих  витребеньок так званого постмодернізму.
Але якщо ви стежите за поточними справами сучасної літератури, то з "Коханцями Юстиції" точно варто ознайомитися.

Підкрадаючись до реалізму

Об’єднувати авторів у літературні покоління – справа ризикова. З одного боку, так зручніше зафіксувати в історії літератури певні загальні тенденції розвитку певного періоду, з другого – нема гарантій, що з часом автор не вдаватиме, що непричетний до зарахування себе до чергових «-десятників» і взагалі окрема творча одиниця.

От є покоління шістдесятників. Розбудіть мене вночі, і я випалю, що до нього належать Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Іван Драч… І хоч я сто разів чула, як Дмитро Павличко палко запевняє всіх, що він не шістдесятник, що почав писати раніше і т.д, для більшості він все одно шістдесятник. Так само Емма Андієвська не втомлюється згадувати, що вона не належить до Нью-Йоркської групи, все одно в розмовах про це явище Андієвську назвуть однією з перших. Така вона, сила літературознавчого поняття, і тут останнє слово за критиками, і нічого не поробиш.

А тут з легкої руки Любка Дереша в легкій книжці «Бабине літо» Марка Лівіна постало покоління «невимушених», і ця назва припала до душі читачам, та й автори ніби не пручаються. Бо все-таки «невимушені» звучить елегантніше, ніж «двотисячники», «двітисячідесятники» чи там «неонеореалісти» якісь.

Поки що, судячи з антології малої прози #Невимушені, що вийшла у видавництві «Vivat», «невимушених» у нашій літературі п’ятеро: це Катерина Бабкіна, Мирослав Лаюк, Марк Лівін, Іра Цілик і Артем Чех. Але потенційно їх може бути більше. Ознаки покоління в Дерешевій післямові до «Бабиного літа» окреслено красиво, але непевно: «невимушені – це ті, які нічого нікому не винні… Вони не почуваються зобов’язаними до чогось і діють, здебільшого керуючись внутрішніми імпульсами, якими б іноді дивними вони не здавались. Нове покоління практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків (і тому ними важко маніпулювати), однак йому добре відоме почуття порожнечі, котре утворилося в душі внаслідок того, щоб батьки почували провину і, як результат, не додали в їхнє життя чогось важливого». Головні персонажі, як можна здогадатися, – молодь, яка шукає свого місця у світі – чи-то в родинному колі, чи в дружбі, чи на сцені талант-шоу.

Читати: Невимушені #канікули Ірини Цілик: уривок із оповідання

Один із ключових мотивів, судячи з оповідань Марка Лівіна, Катерини Бабкіної й Мирослава Лаюка, – це взаємини трьох поколінь: дітей, їхніх батьків і дідусів з бабусями. Бабусі-дідусі асоціюються то з чарівним світом дитинства (у згаданому «Бабиному літі»), то з прірвою, яка часом виникає між підлітком і його «родаками» («Superstar» Мирослава Лаюка). Настрій усіх текстів можна описати як щемно на роздоріжжі. А вже кому що щемить – то приватна історія кожного з персонажів.

Найбільше мені як читачеві «відщеміло» оповідання Катерини Бабкіної «Піф». У ньому йдеться про підліткову дружбу й кохання і те, що з ними часом стається, коли підлітки дорослішають. Запам’яталося й оповідання Мирослава Лаюка: як виявилося, у прозі він зовсім не такий, як у поезії – якщо лірика Мирослава підкреслено елітарна і вся така «мистецтво заради мистецтва», то його іронічне оповідання «Superstar» зрозуміє кожен. Текст Марка Лівіна витриманий у дусі «Бабиного літа», напевно, почерк саме цього автора і є найбільш наївно-невимушений і легкий, ніби повітряна кулька. Оповідання Ірини Цілик і Артема Чеха відрізняються і від решти, і одне від одного, і якщо перші три тексти збірки ще якось асоціювались у мене з якоюсь єдиною тенденцією, то тексти Цілик і Чеха, хоч так само невимушені, але якісь доросліші, різкіші.

По прочитанню у мене лишилося приємне відчуття того, що якщо щось і об’єднує усіх згаданих, як на мене, різних за творчими манерами письменників, то це обережне, скрадливе повернення до реалізму: трохи сентиментального, дещо іронічного, водночас такого, що міцно стоїть ногами на землі, а точніше – на підлозі маленьких квартир. І це круто для мене як для читача, бо «реалізм» ніколи не вважала поганим словом, а тільки цікавим викликом.

http://blog.yakaboo.ua/nevymusheni-syniook/