Втамувати ностальгію: "Коханці Юстиції"

"У степу і хрущ м'ясо",  – щоразу думаю собі, коли кожного нового читацького року беруся за свіжі видання нашої  літератури. А що новий рік для мене починається у жовтні, то тут нічого дивного: Форум з Арсеналом позаду, нестямне бажання прочитати все й одразу перетворюється на чіткий список. У ньому, якщо відкинути перекладне, а фіксувати тільки своє-рідне, лишається  не так  вже й багато книжок: не тішать надміром нас українські автори, нема на те ради. Але тим сильніше й охочіше реагуєш на повернення в літературу авторів, із яких любов до сучасного літпроцесу й почалася. Юрій Андрухович для мене з-поміж таких.

Трохи я хвилювалася через цих "Коханців Юстиції". Авторові із печаттю класика на аурі ризиковано довго нічого не видавати, бо потім починається оце все "не так і все не те". Я теж переживала, бо часом річ не тільки в авторі, а і в читачі: ну, закохалася ти в "Рекреації" й "Московіаду" на першому курсі університету, подумаєш! Але після цих книжок, а також після поетичних збірок, романів "Перверзія", "Таємниця", "Дванадцять обручів" (останні згадані вже не дуже і вразили), "Лексикону інтимних міст" (а ця так і взагалі розчарувала) змінився й автор, змінився і читацький літературний смак. Однак, передчуваючи прочитання "Коханців Юстиції", я дуже хотіла назад, до перших курсів, до карнавалу й завжди бажаного подиву від написаного, до іронії. До Бурлеску, Балагану і Буфонади. І мені було абсолютно не важливо, у якому жанрі все це має відбутися. Роман? Чудово! Оповідання? Давайте всі вісім з половиною!

Щоб не тягнути кота за хвоста й не затуманювати вражень, скажу, що книжка мені дуже сподобалася й цілковито відповіла очікуванням. Усі, хто пише про цей роман (хоча для мене це все ж таки більше збірка оповідань), кажуть, що це ніби зустріч зі старим другом. Так і є, чорт забирай! Я опинилася на першому курсі, смакувала СТИЛЬ Юрія Андруховича, дивувалася цим перелікам (ампліфікація, ось як воно називається). Я ніби почула, як автор іронічно начитує ці оповідання в залу, як весело на все це реагує публіка, як багато хочеться загуглити й перечитати і як радісно і страшно від того, що все це трохи гра, а трохи карнавал, зникомий разом із завершенням гастролей цирку "Ваґабундо". До речі, цей цирк родом із поезій Юрія Андруховича, і це натякає, що в тексті, ясна річ, буде багато алюзій і ремінісценцій: і на себе, і на інших авторів. Дуже приємно деякі з них познаходити і порадіти, який ти класний філолог, що впізнаєш чужі тексти в текстах! І краще не знати, скільки алюзій не вдалося відчитати через незнання))) 

Щодо фабули: головні персонажі всіх оповідань – злочинці з різних епох, спіймані на гарячому й засуджені. Про деяких я щось трохи чула, та про більшість ні. Самійло Немирич (злочинець, знайомий із попередніх творів Юрія Андруховича), Богдан Сташинський (убив Степана Бандеру), "Синя Борода" Юліус Ґродт,  засуджений за розтління малолітньої Маріо Понґрац... Автор подає свої версії життя цих та інших засуджених,  декому із них читач навіть поспівчуває, мотиви окремих зможе зрозуміти. Їхні історії написано колоритно, подеколи смішно, подеколи гірко. І хоч іноді автор дозволяє собі якісь надто прямолінійні вставки, збірка читається на одному подиху. І лишає по собі відчуття незавершеності, попри те, що наприкінці лінії ніби поєднано, і не тільки образом цирку, що гастролює крізь століття. Утім, відчуття незавершеності, мабуть, і задумане, адже ще в анотації сказано, що буде вісім із половиною новел. А про цирк автор говорить так: "Справжня історія цирку «Ваґабундо» не написана до сьогодні, існують лише фрагменти переказів з різних епох, занадто віддалених одна від одної, аби з наявних уривків могла скластися виразна цілість чи хоча б неперервна нить".
Кому точно варто читати "Коханців Юстиції"? Тим, хто любить смакувати стиль Юрія Андруховича і тим, хто трохи ностальгує за драйвом БуБаБу, за іронією, за неоднозначними персонажами.
Кому, можливо, не сподобається? Тим, хто не любить недосказаного, кому байдуже до всіх цих  витребеньок так званого постмодернізму.
Але якщо ви стежите за поточними справами сучасної літератури, то з "Коханцями Юстиції" точно варто ознайомитися.

Про що пишуть чоловіки

У мене є один комплекс. Я хочу прочитати хоча б по одній книжці усіх обговорюваних сучасних українських письменників. Щоб коли хтось когось хвалить чи ганить, я могла для себе визначити, наскільки це об'єктивно. 

Є багато молодих авторів, із якими в мене не було жодних текстових асоціацій. Тривалий час автори з прізвищами "Чупа", "Чех" і "Чапай" для мене були збірним образом мого незнання сучасної української прози авторів віком приблизно 30 років.  

Але вже так не є.

Книжку Олексія Чупи "Вишня і я" я прочитала минулої осені, а з творчістю Артема Чеха, Артема Чапая й Олександра Михеда ознайомилася нещодавно завдяки одному з улюблених видавництв "Віват!" Тепер кумедно згадувати, як у мене в одній асоціації зосереджувалися такі різні автори.

 На книжку Артема Чеха "Точка нуль" я чекала. Це нічим раціонально не обґрунтоване очікування в підсумку не підвело. Якщо коротко, "Точка нуль" для мене поки що найкраща цьогорічна книжка з сучасної прози. Якщо трохи довше, то можна прочитати тут: Прозові короткометражки не тільки про війну У збірці мене приваблює безпафосність і чесність оповіді про війну+ підтвердження переконання, що зараз про війну має право писати тільки той, хто там був і усе сам бачив. 

Нон-фікшн книжка Артема Чапая "Тато в декреті" зацікавила темою. З-поміж моїх знайомих татів у декреті нема, і для мене такий розподіл ролей екзотичний. Але ідея спокуслива. 

"Тато в декреті" – це книжка, яка, мабуть, задумувалася як ода жінкам, що викохують малюків і намагаються не загубити себе. Це розповідь про те, що на жінку покладено забагато завдань, і справделиво було б їй допомагати. Загалом ця книжка про щасливий близький до ідеалу шлюб, у якому мама з татом однаково залучені до процесу виховання дітей. Мені сподобався стиль, читати весело, і, попри деякі згадані труднощі батьківства, після цієї книжки хочеться перевірити чоловіка і себе на придатність до декрету. Але у цьому, як на мене, і небезпека  книжки. Якщо в котрійсь із родин тато менш чутливий і відповідальний і в декрет іти не готовий, може видатися, що і шлюб так собі. Тому сім'ї з малюками мають бути готовими до мамських бунтів :)

Книжка Олександра Михеда "Транзишн" для мене виявилася неоднозначною. Серед плюсів: жанр оповідання і стиль автора. Власне, те, що в автора є свій стиль, уже круто. Круто також, що і з фантазією в нього все ок. Наприклад, двоє журналістів опинилося в лісі й заночувало в хатинці старої бабці. Уночі бабця перекидається на повнотілу відьму й спокушає бідолашних хлопців, один помирає, другий далі марить молодицею у сексуальних фантазіях, дуже яскраво і страшно описаних. А, мало не забула, ця бабця – Шевченкова Катерина-зомбі. Це має додати новелі несподіваності й множинності прочитань. Але мені все це так тяжко йде, що не певна, чи перепрочитуватиму.

Або. Замучений комплексами Гриша реалізовує потребу в коханні шляхом нелегального використання штучної піхви. Чи: подружня пара наважується на експеримент зі взаємної зміни статі. Теми нетипові, слизькі, скажімо так. Розв'язки оповідань теж виходять незрозумілі, вони з тих, що обриваються, де хочуть, і тицяють читачів писок в ідею "сам собі пояснюй, що це було". Колись я таке бунтарство любила, але зараз думка, що життя – це морок, технології призведуть до катастроф, а людина все одно завжди самотня, мене не приваблює. Хоча чудово уявляю людей, кому ця книжка могла б не тільки запам'ятатися, а й сподобатися.

До речі, в цьому аспекті варто сказати про оформлення книжки. Її обкладинка органічна й абсолютно відповідає змісту. Ти не знаєш, що це таке, але воно дуже страшне. Так і є.

Підкрадаючись до реалізму

Об’єднувати авторів у літературні покоління – справа ризикова. З одного боку, так зручніше зафіксувати в історії літератури певні загальні тенденції розвитку певного періоду, з другого – нема гарантій, що з часом автор не вдаватиме, що непричетний до зарахування себе до чергових «-десятників» і взагалі окрема творча одиниця.

От є покоління шістдесятників. Розбудіть мене вночі, і я випалю, що до нього належать Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Іван Драч… І хоч я сто разів чула, як Дмитро Павличко палко запевняє всіх, що він не шістдесятник, що почав писати раніше і т.д, для більшості він все одно шістдесятник. Так само Емма Андієвська не втомлюється згадувати, що вона не належить до Нью-Йоркської групи, все одно в розмовах про це явище Андієвську назвуть однією з перших. Така вона, сила літературознавчого поняття, і тут останнє слово за критиками, і нічого не поробиш.

А тут з легкої руки Любка Дереша в легкій книжці «Бабине літо» Марка Лівіна постало покоління «невимушених», і ця назва припала до душі читачам, та й автори ніби не пручаються. Бо все-таки «невимушені» звучить елегантніше, ніж «двотисячники», «двітисячідесятники» чи там «неонеореалісти» якісь.

Поки що, судячи з антології малої прози #Невимушені, що вийшла у видавництві «Vivat», «невимушених» у нашій літературі п’ятеро: це Катерина Бабкіна, Мирослав Лаюк, Марк Лівін, Іра Цілик і Артем Чех. Але потенційно їх може бути більше. Ознаки покоління в Дерешевій післямові до «Бабиного літа» окреслено красиво, але непевно: «невимушені – це ті, які нічого нікому не винні… Вони не почуваються зобов’язаними до чогось і діють, здебільшого керуючись внутрішніми імпульсами, якими б іноді дивними вони не здавались. Нове покоління практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків (і тому ними важко маніпулювати), однак йому добре відоме почуття порожнечі, котре утворилося в душі внаслідок того, щоб батьки почували провину і, як результат, не додали в їхнє життя чогось важливого». Головні персонажі, як можна здогадатися, – молодь, яка шукає свого місця у світі – чи-то в родинному колі, чи в дружбі, чи на сцені талант-шоу.

Читати: Невимушені #канікули Ірини Цілик: уривок із оповідання

Один із ключових мотивів, судячи з оповідань Марка Лівіна, Катерини Бабкіної й Мирослава Лаюка, – це взаємини трьох поколінь: дітей, їхніх батьків і дідусів з бабусями. Бабусі-дідусі асоціюються то з чарівним світом дитинства (у згаданому «Бабиному літі»), то з прірвою, яка часом виникає між підлітком і його «родаками» («Superstar» Мирослава Лаюка). Настрій усіх текстів можна описати як щемно на роздоріжжі. А вже кому що щемить – то приватна історія кожного з персонажів.

Найбільше мені як читачеві «відщеміло» оповідання Катерини Бабкіної «Піф». У ньому йдеться про підліткову дружбу й кохання і те, що з ними часом стається, коли підлітки дорослішають. Запам’яталося й оповідання Мирослава Лаюка: як виявилося, у прозі він зовсім не такий, як у поезії – якщо лірика Мирослава підкреслено елітарна і вся така «мистецтво заради мистецтва», то його іронічне оповідання «Superstar» зрозуміє кожен. Текст Марка Лівіна витриманий у дусі «Бабиного літа», напевно, почерк саме цього автора і є найбільш наївно-невимушений і легкий, ніби повітряна кулька. Оповідання Ірини Цілик і Артема Чеха відрізняються і від решти, і одне від одного, і якщо перші три тексти збірки ще якось асоціювались у мене з якоюсь єдиною тенденцією, то тексти Цілик і Чеха, хоч так само невимушені, але якісь доросліші, різкіші.

По прочитанню у мене лишилося приємне відчуття того, що якщо щось і об’єднує усіх згаданих, як на мене, різних за творчими манерами письменників, то це обережне, скрадливе повернення до реалізму: трохи сентиментального, дещо іронічного, водночас такого, що міцно стоїть ногами на землі, а точніше – на підлозі маленьких квартир. І це круто для мене як для читача, бо «реалізм» ніколи не вважала поганим словом, а тільки цікавим викликом.

http://blog.yakaboo.ua/nevymusheni-syniook/

Рецидив за літературою про кохання

Давно, дуже давно я не читала таких книжок. Мабуть, зі школи, класу так з десятого-одинадцятого, коли мені подобалося страждати з багатьох приводів, а книжки, що потрапляли до рук, вчили, що кохання - це красиве, затишне і неминуче страждання. І я з великим натхненням упивалася такими книжками, мені подобалося бачити кохання нещасливим. До речі, саме тоді я й прочитала "Самотність у мережі" Януша Леона Вишневського, і у віці 16 років задумувалася про самотній світ, у якому двом людям завжди щось перешкоджає зустрітися. Або якщо вони зустрінуться, то їм щось заважатиме зберегти свої почуття. 10 років тому фінал, коли закохані нарешті зустрічаються, але разом не можуть бути, і один вкорочує собі віку, здавався мені вмотивованим. Зараз я вважаю його невдалим, притягнутим і нереалістичним. Зараз до мережевого кохання у мене зовсім інше ставлення: так, я знаю людей, яким воно завдало страждань, але ще більше інтернет-знайомств серед моїх знайомих переросли у шлюб. Моє, до речі, теж.

Словом, я досить швидко переросла захоплення книжками на зразок "Самотність у мережі",  і прочитати нові творіння Януша Леона Вишневського у мене ніколи не виникало бажання. Аж ось мені вручили книжку "Кульмінація" зі словами: "Ти мусиш це прочитати". 

Композиція книжки мене здивувала: до неї увійшли 8 оповідань Януша Вишневського і... 8 оповідань сучасних українських письменниць, про двох із яких я навіть не чула. Як я розумію, за задумом жіночі оповідання мали б постати іншим поглядом на певну проблему, запропоновану у творів Вишневського. Такий собі художній діалог, два погляди на кохання з чоловічого та жіночого боків. Якщо чесно, не все склалося в цих діалогах: деякі тексти ніби зумисне припасовані до "чоловічих", і жодного діалогу там нема: два тексти живуть окремим життям. Єдиний діалог, що склався, - це твори Вишневського "Коханка" і Ірен Роздобудько "Коханець". Попри те,  цікаво було знову упиватися "страдашками", співчувати персонажам, не заморочуючись виправданістю такого композиційного експерименту. Вочевидь, у мене стався рецидив за творами про кохання.

Ще до того, як я розкрила книжку, виникли побоювання, що розчаруюся в новелах Вишневського, як сталося з Гавальдою. Одразу скажу, що це значно вищого рівня твори з добре прописаним сюжетом і багатьма унікальними "фішками".

Одна з "фішок" "Кульмінації" (я зараз говоритиму тільки про твори Вишневського) - це підкреслена тілесність. І тут не тільки і не так про секс (якого тут аж за край і значення якого, як на мене, трохи перебільшене), як про різні хвороби. Автор пише про те, яким чином хвороби і травми впливають на життя людей, причому згадує і дуже рідкісні, як-от "Синдром прокляття Ундіни", коли хворий втрачає здатність дихати автоматично, але свідомо може "запускати" дихальні процеси. Героїня, яка страждає на цю хворобу,постійно перебуває під наглядом свого "няня" Якоба, у якого закохується і який ставиться до неї з більшим теплом, аніж її батьки. У ході оповіді виявляється, що задовго до народження дівчинки, її батько занапастив життя Якоба, але доля звела їх знову, коли через багато років для тяжкохворої дитини треба було знайти доглядальника.

Інші персонажі збірок страждають на наркозалежність, хвороби серця, анорексію, менопаузу, психічні розлади, що призводять до бажання самогубства; рибалці із оповідання "Замкнутий цикл" у результаті нещасного випадку відтяло ногу, але він значно більше страждає від того, що тепер його покине кохана, яка насправді ним завжди користувалася... Хлопчика із твору "Кров"згвалтували, і він не знайшов у собі сили отямитися навіть багато років по тому;  після втрати коханого дівчина із новели "Anorexia nervosa"стрімко починає худнути, бо не може і не хочу продовжувати свій життєвий шлях... Усі ці твори - про любов, яка зникає, і про наслідки, які можуть статися з людьми після усвідомлення, що все найкраще у їхньому життя лишилося позаду, і треба вирішити, як жити далі.

Але хай скільки крові пролито на сторінках книжки, усі ці психічні і фізичні відхилення - це тільки тло. Уся книжка присвячена коханню - його відтінкам: від пристрасті до ненависті, від наївності до одержимості. Тільки він і вона, тільки те, що між ними. Від такого я як читачка відвикла: завжди десь вклиниться якась соціальна проблема, якась історична подія, яка неодмінно відволікає: непристойно ж бо писати тільки про любов. Але тут - тільки любов, і часом таке читання дуже наповнює.

Є одне оповідання-виняток "Шлюбна ніч", в якому йдеться не тільки про кохання, а більше про одержимість обов'язком. Автор бере за основу сюжету рішення Магди і Йозефа Геббельсів не чекати трибуналу і вбити своїх дітей, а потім накласти на себе руки. Тут також розказано про Єву Гітлер, її першу шлюбну ніч із Адольфом Гітлером і їхню смерть наступного дня після весілля.

Щодо оповідань українських письменниць, то кожна з них лишилася у своєму репертуарі: Ірен Роздобудько, яка, як на мене, може майстерно написати про будь-що, чесно виконала завдання і написала інший погляд на ту саму проблему, що була у новелі "Коханка" Вишневського. Твір Галини Пагутяк, як завжди, пізнавальний, як завжди, пов'язаний з Урожем і його минулим, але дуже і дуже опосередковано стосується "Шлюбної ночі". Ну а Марія Матіос лишається вірною своїм психологічним колізіям - традиційні для її творів ревнощі і зради вирують у середовищі однієї селянської родини. А взагалі помітила таке: у творах Вишневського жінки переважно хороші і добрі істоти, що заплуталися в собі. Автори-жінки часто зображають жінок підступними, підлими, цинічними, мовляв, так вам і треба!

Хай там як, а "Кульмінацію" читати цікаво, і якщо "дует" Вишневського і котроїсь із наших авторок, на мій погляд, не вдавався, я просто сприймала тексти як окремі самодостатні твори. Хоча не скажу, що без них книжка багато втратила б.

Якщо і у вас зимовим незатишним вечором трапляться рецидиви за книжками про кохання, та ще й написаними визнаним "жінкознавцем" Янушем Леоном Вишневським, беріть до рук "Кульмінацію". Є шанси, що вам сподобається

Я б не чекала

Напевне, тільки на заході можна дебютувати такими оповіданнями і стати знаменитою. Це я про збірку Анни Гавальди "Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав", яку цьогоріч переклали й видали у нас зусиллями "Видавництва Старого Лева".

Ні, я не чекала від текстів художньої глибини. Роздивилася обкладинку і натиснула рожеву лампочку режиму "Жіноча проза для метро". І взялася читати.

Про Анну Гавальду я знаю небагато. Бачила два фільми, зняті за її творами, - "Просто разом" і "Я його любила, я її любив". З першого фільму пригадую тільки, що там знімаєтсья Одрі Тоту. Другий запам'ятався більше, але, як не дивно, саундтреком і "картинкою" - це часто виявляється єдиним, що мені подобається у французьких фільмах.

Так само і з цією збіркою. Вона дуже невдало починається. Кого не нудить від образів екзальтованих жіночок, які думають про вино, одяг і можуть непоправно образитися, якщо на побаченні в супутника задзвонить мобільний телефон, для тих оповідання "Трохи про Сен-Жермен-де-Пре". Я розумію, звісно, що твір не про те, він, як завжди, про людську самотність у місті, про непорозуміння між людьми і т.д, але підкреслено гламурний антураж наштовхує на думку, що мене мають за ідіотку. А я не люблю, коли автори думають про читача як про ідіота.

Далі - новела більш тяжка. Називається "Тест на вагітність". У ній про щасливу родину, яка очікує на появу дитини. Ну, ясна річ, якщо все добре на початку, отже, щось станеться із матір'ю або дитиною наприкінці. Як я вгадала? Такі тексти не можуть лишити байдужими, але в цьому мало заслуги автора, просто тема така. 

Про кілька наступних новел шкода навіть слова друкувати - наскільки вони ніякі і ні про що. Тобто не ні про що, а про самотність людей.Але я про це вже згадувала.

У принципі, я перестала внутрішньо обурюватися з порожнечі цієї книжки десь із новел "Аварія" і "Кетгут". Це хоча б новели, тут є якась робота над сюжетом, несподіваний фінал. Оскільки я читач дуже поблажливий, то тихенько зраділа, що можу хоча б посумувати з фіналів цих новел, але принаймні не плюватися від них, як від попередніх.

По-справжньому мене розвеселила новела "Молодшенький". У ній ідеться про те, як мажорний чувачок взяв без дозволу батьків "Ягуар", щоб поганяти понти перед дівками. Але по дорозі вони з другом збили дикого кабана, якому не судилося безпечно перебігти дорогу. Не придумавши нічого кращого, як затягти труп звіра на гламурні сидіння авто (нащо м'ясу пропадати?), хлопці дуже здивувалися, коли вепр постав із мертвих і остаточно розніс ущент машину. Апогей ідіотизму настав тоді, коли хлопці вискочили з авто і викликали службу порятунку, яка, довго не роздумуючи, просто завалила вепра з карабіна. Хлопці саме замислилися над тим, як відреагують на це прихильники руху "зелених" - головних політичних супротивників батька горе-пікапера. Але в житті головне - уміти з усього посміятися: лишивши гору гламурного залізяччя, перемішаного з кров'ю і м'ясом вепра-невдахи, хлопці не шкодують за шашликом, вона закурюють цигарку і усміхаються: "Ой, як невдобно получилося".

Далі в книжці ще кілька творів, як завжди про втрачену любов, смерть-розлучницю і щось ще про двох бідових сестер, які помогли братові влаштувати особисте життя. Але ці тексти мене не зачепили і пам'ятаю про них тільки тому, що книжку прочитала вчора. До слова, я прочитала її за день - кілька разів їздила туди-сюди червоною гілкою метро.

Мені здається, що ця книжка назагал мене не вразила тому, що я можу ставитися серйозно до більш сюжетного чтива про справді важливі проблеми. Хоча ця збірка не позбавлена чеснот - вона легко "йде", а легко писати до снаги не кожному автору. Вона атмосферна, часом навіть несподівана, вона різна. Та все-таки, вона надто легка, щоб лишитися в пам'яті. Принаймні у моїй.

Дивлюсь я на цей пост і думаю: як я так багато змогла написати про ніщо? Мабуть, так на мене вплинув дар Анни Гавальди. Однак не хочу бути злою і все-таки раджу переглянути збірку хоча б для того, щоб урізноманітнити свій шлях на роботу і додому. 

Цей далекий, нереальний Крим...

Коли моя подруга Віка Решітько попросила мене оцінити з читацького погляду її оповідання "Амулет на щастя", я вірила в те, що цей твір неодмінно потрапить до майбутньої книжки про Крим. І не помилилася, на щастя. Мабуть, як і мене, членів журі зачарувала неймовірна атмосфера  й енергетика чарівного півострова, що лилася зі сторінок Вікиного оповідання. Та й не тільки її. Надто сильно огортали спогади, надто гірко було усвідомлювати, що для багатьох людей (для мене так точно) красоти і смакоти Криму надовго лишаться в минулому. 

До збірки "Крим по-українськи", що побачила світ у видавництві "Discursus", увійшли найкращі тексти, написані для конкурсу "Новела по-українськи". Я ж вирішила прочитати книжку ще й із поваги до улюбленого жанру оповідання, адже, на жаль, не всі видавництва охоче публікують малу прозу.

Розумію, що зараз видамся занудою і не варто з того починати, але мене прикро вразила несумлінна робота коректорів видання. Я вважаю, що про це треба говорити, все-таки уважність до тексту свідчить про рівень видавництва. Хотілося б, щоб у майбутньому видавці відповідальніше ставилися до коректури й літературного редагування. 

Тепер про тексти, що зустрілися під однією обкладинкою. Вони різні. Серед них немає шедеврів, багато досить таки тенденційних. Але всі дуже атмосферні. Новели різнотемні: від мелодраматичних і дещо надуманих ("Кримські чебуреки") до виконаних у жанрі альтернативної історії ("Кримсько-українська анархістська республіка"). Мені ж до душі припали, окрім Вікиного "Амулета", новела Сергія Лефтера про собаку Крима і "Аліме" Ігоря Астапенка. "Аліме" відрізняється від інших своєю мовою: ти просто уявляєш, як автор сидить і добирає слова, і нагнітає стилем, щоб будь-хто, прочитавши результат, сказав: "Отак пишуть письменники". Жартую, звісно. Просто інші тексти написані значно простіше, вони подеколи більше нагадують спробу репортажу, а не літературний твір. Я не кажу, що це добре чи погано. Просто так воно є.

Погано пам'ятаю новелу про Маркову корову, проте головний образ України як корови, а Криму - як її вимені вважаю цікавою знахідкою автора. Пізнавальною для мене виявилася новела "Фокуст" про електростанцію. І закінчення несподіване, як і годиться для новели. 

Якщо чесно, мене розчарували трохи твори, які потенційно могли б бути пригодницькими. Приміром, оповідання "Високо в синьому небі". Дуже атмосферно все починається, кілька людей вирушають в експедицію, автор досить вправно нагнітає атмосферу, здається, що ось, зараз щось буде. Щось цікаве, щось непередбачуване. У результаті одна з персонажів пошкоджує руку, кров з неї стікає 12 (!) годин, але колега її рятує, перев'язавши рану. Уся пригода. Аж зло бере.

Ну але принаймні була спроба написати щось пригодницьке.

У збірці багато кримських татарів. Але, якщо чесно, вони частіше постають для колориту і тому, що правильно, пишучи про Крим, згадати кримських татарів і посадити їх довкола багаття разом з українцями й представниками інших народів. От якби у збірці була якась така новела, на зразок "На камені" Коцюбинського! Тоді б можна було сказати, що колорит передано, і татари самодостатні:)

А взагалі, трохи відчувалося, що про Крим пишуть люди, які не є його мешканцями (за винятком однієї, здається, авторки). Автори - туристи, журналісти, репортери, вони пригодошукачі, вони сповнені патріотичних поривань. І мають своє бачення Криму. Цікаво, як сприймуть цю збірку українці, що лишилися в Криму і все бачать ізсередини? Про що подумають? Що б захотіли додати?

А я перегортаю останню сторінку книжки і розумію, що хоч у деяких творах і йдеться про те, що Крим до нас повернеться, та все ж головний настрій книжки - сум за чарівними місцями, де зараз кояться події, далекі від казкових.