Читати, щоб бути щасливими

Я так і знала! Але дякую, що озвучили

Що більше людей ми любимо, то сильніше почуваємося вразливими. Але є дві любові, що тільки зміцнюють людину. Це любов до себе і любов до читання.

Я підозрювала про це і  до ознайомлення з книжкою "Як читати класиків" Ростислава Семкова, але саме в ній належно проартикульовано, яким чином література робить людину щасливою. Під час читання однієї з частин цієї книжки я сиділа на стільчику на березі черкаської дамби, вбирала слухом лоскіт води, вдивлялася в задимлені Черкаси на обрії, дозволяла вітру гортати сторінки, і раптом чітко усвідомила, що саме читання робить мене стійкою до багатьох життєвих проблем. І мало не заплакала, адже тієї миті, з книжкою в руках, укотре відчула колосальну силу літератури, що її не перевершать для мене безліч інших життєвих допінгів. Я Брюс Усемогутній, бо існує література, а тому жити завжди цікаво. Завдяки книжкам мені доступне іронічне розуміння світу, а тому кількість надуманих драм мінімізована. Я завжди буду цікавою сама собі й не перекладатиму відповідальність за своє щастя на когось іншого, тому що книжки мені завжди допоможуть. І ніхто з близьких не страждатиме через моїх демонів, бо читання - мій невидимий друг-психоаналітик, моя відновлювальна сила, моя пристрасть і спокій. Враження від хорошої книжки не менш сильні від будь-якої закордонної подорожі, тому що сила уяви завжди вражає більше, ніж туристичне споглядання, де я гість, а не співучасник. 

Ось такий левел натхнення під кількох лише сторінок!

Утім, "Як читати класиків" не тільки про натхнення. Змахнувши сльозу замилування, я отямилася і увімкнула своє раціо. Воно аплодувало стоячи, тому що автор спершу взяв і хитро змусив читача порадіти факту, що кожен може сфоткати філіжанку кави біля естетичного томика й почуватися щасливим. Як легко бути в клубі Натхненних Читачів! Однак це була підступна прелюдія, а далі йшов невимушений тріп хардкоровими дорогами історії європейської літератури від античності до сучасності. І все це під соусом і тобі теж до снаги, любий друже! Спершу щиро плачемо над любовними історіями, далі вмикаємо фантазію разом із авторами фантастики, і ось ми вже здатні розуміти постмодерну гру. Усе поступово, усе в задоволення. Оце мене найбільше й захопило: ненав'язливість оповіді, її інформативність, натяки на те, що ось це можна почитати, і ось це було б теж незле. І навіть це вам, шановний читачу, до снаги здолати. Ще кави? Прекрасно! А чули про Пруста і його мадленку?

Від філіжаночки - до "Улісса"

Я впевнена, що більшість читачів буде в захваті від класифікації текстів за рівнями складності, від градації "від простого - до складного", від згадки знайомих імен й інтриг імен невідомих; від списку книжок, що їх варто прочитати кожному (ясна річ, що тут не обійшлося без Гарольда Блума, але не тільки без нього), ба навіть і від розповіді про олівчики, якими варто підкреслювати небанальні думки в книжках. Я теж у захваті. Однак для мене родзинкою (цілим гроном родзин) передусім став стиль автора, його вміння бути викладачем у масці найневимушенішого читача, якого ніби справді обходить антураж читання й колір філіжаночки. Водночас вдумливі читачі неминуче захочуть почитати й деякі літературознавчі праці, а не тільки випити ягідного морсу у фотелі з книжкою в руках (як авторові вдалося уникнути умняків, ведучи мову про критичні джерела, я не знаю, але навіть натяки й згадки про ці праці вийшли такими соковитими, що мені їх захотілося перечитати, хоча це читво часом - боротьба за виживання віри в себе).

Словом, попри легкість книжки, у ній багато інформації, поданої ніби натяком. Насправді ж за цією легкістю просто сотні прочитаних книжок!!! 

Оформлення

Оформлення симпатичне, трендовий жовтий колір й інтегральна обкладинка надихають. Усе няшно, як і належить відповідно до завдань книжки. У редагуванні є косяки (чому "заставляти" замість "змушувати"???). У верстці теж є  біда - одну сторінку забули надрукувати й просто лишили порожньою. Хоча, може, то така інтрига? Хто ж знає)

Менше з тим, на найвищу оцінку книжки це ніяк не впливає. Я просто всім раджу прочитати "Як читати класиків".  Хоча попереду на календарі ще півроку, уже знаю: цю книжку навряд чи що перевершить у моєму рейтингу найкращих нон-фікшн видань-2018. 

Думаю, що кожен читач, хто взявся або візьметься за прочитання, відчує оте селінджерівське: "По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: «От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів - узяв і подзвонив йому по телефону". 

Пиши сильно, вивчай уважно

У мене є мрія стати письменницею. Тому не оминаю нагоди ознайомитися з порадниками щодо базових правил письма художнього тексту. Ні, я не вірю, що прочитавши книжку з теорії письма, можна одного ранку прокинутися й написати "Ловця повітряних зміїв". Щоб його написати, треба жити і придивлятися і аж потім будувати композицію,  створювати персонажів, шліфувати стиль і таке інше.

Та все-таки література має свої закони. Іноді просто краще повірити на слово, що, наприклад,  починати твір пейзажем – погана ідея. До цього можна й самій з часом додуматися, а можна просто прислухатися і не марнувати папір нудним початком про шурхіт осіннього листя під ногами чи щось на зразок цього.

І вже точно треба апріорі знати, що без кульмінації твір не може бути цікавим, що без внутрішнього (або зовнішнього, або обох водночас) конфлікту до кульмінації взагалі нереально дістатися. Добре, коли ти філолог, тоді ти це знаєш як двічі два. А що якщо у тебе інша освіта, а ідей море, і є потреба їх організувати?

Тоді на допомогу прийдуть порадники з письма.

Класично у переліку найвідоміших – "On writing" Стівена Кінга, "Як писати добре" В. Зінсера, "Технологія оповідання" М. Веллера, з новинок – біблія інформаційного стилю "Пиши, скорочуй" М. Ільяхова й Л. Саричевої. Усі ці книжки присвячені тому, як працювати з текстом, що в ньому точно зайве і що навпаки треба розкривати повніше. Вони побудовані як посібники з прикладами, щось типу coursebook. А workbookів я щось і не бачила (або несерйозно сприймала). До сьогодні :)

А сьогодні я прочитала дуже натхненну книжку-"воркбук" від видавництва "Pabulum". Називається "Пиши сильно". У цьому виданні мені сподобалося все – від дизайну до цікавих вправ і ефекту натхнення, що неминуче сходить на читача. Тільки заувага: це більше зошит, ніж книжка, на фундаментальну теорію не варто сподіватися, хоча найголовніше є і подано воно ненав'язливо.
Із теоретичного розділу книжки можна дізнатися про те, як вибрати тему, які існують жанри, як рухати сюжет, які бувають конфлікти, чому важливо редагувати свої твори і багато іншого. Проте не теорією єдиною: у виданні, як я вже згадувала, є багато  вправ, які можуть стати в пригоді не тільки автору-початківцю, а й викладачеві української мови, що ганяється за цікавинками для своїх учнів. 

І, по-третє, тут зібрано поради від знаних українських письменників. Вони дуже різні, і тим прекрасні. Наприклад, хтось вважає, що перший варіант завжди сирий і його треба шліфувати, а хтось стверджує, що перше, що написалося, найкраще. Такі суперечності насправді нічого не псують, тому що вони показують умовність всіх порад. Тому ставитися до "Пиши сильно" як до універсального рецепту проти всіх хвороб не варто, адже такого просто не існує.

Натхнення в біло-рожевій обкладинці

Я не фанат фанатизму, але кілька років пересвідчуюся в тому, що все, що робить Ростислав Семків, це цікаво. І абсолютно все надихає: від важливих перекладів літературознавчих праць типу "Західний канон" Гарольда Блума і курування конкурсом видавництва "Смолоскип"  до курсів літературної майстерності ЦЛО.

Тому коли я дізналася, що нове видавництво "Pabulum" дебютує книжкою Ростислава Семкова "Як писали класики", було зрозуміло, що і це буде цікаво. Але я чомусь умисно відтерміновувала читання, хоч зазвичай на нову книжку кидаюся, ніби на перший шматок піци наприкінці тяжкого робочого тижня.

Тому спершу я просто мацала книжку. Розгортала, нюхала папір (до речі, кремовий, як я люблю), згинала крила обкладинки (інтегральна, як я люблю), розглядала небанальні дизайнерські рішення в оформленні, думала, що це вже третя чи четверта книжка з прочитаних за півроку, де рожевий із білим так симпатично поєднуються. А ще, якщо погнути крило обкладинки не саме, а з якоюсь кількістю сторінок, то вони хрустять! І звук, ніби по снігу йдеш у мороз.

Як ви зрозуміли, я знайшла багато способів відтягнути читання :)

А потім урешті всадовила себе в крісло і прочитала одним махом.

Що й казати, книжка дуже цікава. Це така собі лабораторія творчості відомих письменників для чайника. Автор пише про Агату Крісті, Джорджа Орвела, Рея Бредбері, Курта Воннегута, Мілана Кундеру, Умберто Еко й Маріо Варгаса Льйосу. Трохи окреслено важливі біографічні моменти, але назагал уся увага спрямована на стратегії їхнього письма. Тобто, в ідеалі ця книжка для тих, хто вчиться писати і шукає натхнення й поради, як із цим на світі жити. Для тих, хто вже пробував писати, а, відповідно, і читав щось про це, тут не буде особливих відкриттів. Все, як завжди: треба багато читати, набивати руку письмом і жити своїм досвідом, щоб мати про що сказати. Ну, а стратегії ведення сюжету, то вже тонкощі. Тому особисто для мене ця книжка була просто черговим привітним віконцем у світ літератури (яку я і так люблю). Бо ж постаті цікаві, та ще й усіх, крім Воннегута, читала. Поради надихають, це так, але я читала деякі першоджерела (особливо сподобалися праці Умберто Еко), тож глобальних відкриттів не могло бути, просто приємно, як кажуть, повторити пройдене.

Але від чого я отримала справжню насолоду, так це від стилю, яким написана ця книжка. Від цією легкості, повітряності, іронічності, але й водночас інформативності. Дуже цікаво було стежити, як по-різному автор пише про письменників! Бо й письменники дуже різні, і писати про них однаковим стилем просто не вийде! Наприклад, Льйоса пише химерно, от і есе про Льосу теж іронічно-химерне. А творчість Кундери (принаймні, його роман "Нестерпна легкість буття") гірка, і есе про нього теж. Я й сама іноді помічаю за собою, що іноді, пишучи про якусь книжку, ти думаєш у стилі цієї книжки і говориш про неї теж якось подібно, причому це відбувається несвідомо.

От і тут так само. І при цій стилехамелеоновості Ростислав Семків не перестає бути собою, зберігаючи лаконічність, гумор, ерудованість і свої суб'єктивні фішки (наприклад, він майже на всіх заходах згадує "Західний канон", так само як Віра Агеєва гнобить Гончара з Панасом Мирним :) Я в критиках люблю оцю нотку чогось особистого, суб'єктивного, постійно несвідомо (чи навпаки?) повторюваного.

Так що від книжки "Як писали класики" у мене щонайкращі враження, це черговий крутий проект Ростислава Семкова і прекрасний дебют видавництва. Приємно, що рівень оформлення дотягує до рівня написаного. Видання надихає.

А наостанок для розваги трохи офтопу про те, як мило білий гармоніює з рожевим. А вже як хрустять сторінки, самі переконуйтеся :) 

Не сприймайте за стьоб, мені справді подобається це поєднання. Як і колір "тіффані", в якому цьогоріч теж було виконано кілька обговорюваних  книжок. Але це вже сильно інша тема, тож просто лишу докази і закінчу цей пост :)

)