Читати, щоб бути щасливими

Я так і знала! Але дякую, що озвучили

Що більше людей ми любимо, то сильніше почуваємося вразливими. Але є дві любові, що тільки зміцнюють людину. Це любов до себе і любов до читання.

Я підозрювала про це і  до ознайомлення з книжкою "Як читати класиків" Ростислава Семкова, але саме в ній належно проартикульовано, яким чином література робить людину щасливою. Під час читання однієї з частин цієї книжки я сиділа на стільчику на березі черкаської дамби, вбирала слухом лоскіт води, вдивлялася в задимлені Черкаси на обрії, дозволяла вітру гортати сторінки, і раптом чітко усвідомила, що саме читання робить мене стійкою до багатьох життєвих проблем. І мало не заплакала, адже тієї миті, з книжкою в руках, укотре відчула колосальну силу літератури, що її не перевершать для мене безліч інших життєвих допінгів. Я Брюс Усемогутній, бо існує література, а тому жити завжди цікаво. Завдяки книжкам мені доступне іронічне розуміння світу, а тому кількість надуманих драм мінімізована. Я завжди буду цікавою сама собі й не перекладатиму відповідальність за своє щастя на когось іншого, тому що книжки мені завжди допоможуть. І ніхто з близьких не страждатиме через моїх демонів, бо читання - мій невидимий друг-психоаналітик, моя відновлювальна сила, моя пристрасть і спокій. Враження від хорошої книжки не менш сильні від будь-якої закордонної подорожі, тому що сила уяви завжди вражає більше, ніж туристичне споглядання, де я гість, а не співучасник. 

Ось такий левел натхнення під кількох лише сторінок!

Утім, "Як читати класиків" не тільки про натхнення. Змахнувши сльозу замилування, я отямилася і увімкнула своє раціо. Воно аплодувало стоячи, тому що автор спершу взяв і хитро змусив читача порадіти факту, що кожен може сфоткати філіжанку кави біля естетичного томика й почуватися щасливим. Як легко бути в клубі Натхненних Читачів! Однак це була підступна прелюдія, а далі йшов невимушений тріп хардкоровими дорогами історії європейської літератури від античності до сучасності. І все це під соусом і тобі теж до снаги, любий друже! Спершу щиро плачемо над любовними історіями, далі вмикаємо фантазію разом із авторами фантастики, і ось ми вже здатні розуміти постмодерну гру. Усе поступово, усе в задоволення. Оце мене найбільше й захопило: ненав'язливість оповіді, її інформативність, натяки на те, що ось це можна почитати, і ось це було б теж незле. І навіть це вам, шановний читачу, до снаги здолати. Ще кави? Прекрасно! А чули про Пруста і його мадленку?

Від філіжаночки - до "Улісса"

Я впевнена, що більшість читачів буде в захваті від класифікації текстів за рівнями складності, від градації "від простого - до складного", від згадки знайомих імен й інтриг імен невідомих; від списку книжок, що їх варто прочитати кожному (ясна річ, що тут не обійшлося без Гарольда Блума, але не тільки без нього), ба навіть і від розповіді про олівчики, якими варто підкреслювати небанальні думки в книжках. Я теж у захваті. Однак для мене родзинкою (цілим гроном родзин) передусім став стиль автора, його вміння бути викладачем у масці найневимушенішого читача, якого ніби справді обходить антураж читання й колір філіжаночки. Водночас вдумливі читачі неминуче захочуть почитати й деякі літературознавчі праці, а не тільки випити ягідного морсу у фотелі з книжкою в руках (як авторові вдалося уникнути умняків, ведучи мову про критичні джерела, я не знаю, але навіть натяки й згадки про ці праці вийшли такими соковитими, що мені їх захотілося перечитати, хоча це читво часом - боротьба за виживання віри в себе).

Словом, попри легкість книжки, у ній багато інформації, поданої ніби натяком. Насправді ж за цією легкістю просто сотні прочитаних книжок!!! 

Оформлення

Оформлення симпатичне, трендовий жовтий колір й інтегральна обкладинка надихають. Усе няшно, як і належить відповідно до завдань книжки. У редагуванні є косяки (чому "заставляти" замість "змушувати"???). У верстці теж є  біда - одну сторінку забули надрукувати й просто лишили порожньою. Хоча, може, то така інтрига? Хто ж знає)

Менше з тим, на найвищу оцінку книжки це ніяк не впливає. Я просто всім раджу прочитати "Як читати класиків".  Хоча попереду на календарі ще півроку, уже знаю: цю книжку навряд чи що перевершить у моєму рейтингу найкращих нон-фікшн видань-2018. 

Думаю, що кожен читач, хто взявся або візьметься за прочитання, відчує оте селінджерівське: "По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: «От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів - узяв і подзвонив йому по телефону". 

Натхнення в біло-рожевій обкладинці

Я не фанат фанатизму, але кілька років пересвідчуюся в тому, що все, що робить Ростислав Семків, це цікаво. І абсолютно все надихає: від важливих перекладів літературознавчих праць типу "Західний канон" Гарольда Блума і курування конкурсом видавництва "Смолоскип"  до курсів літературної майстерності ЦЛО.

Тому коли я дізналася, що нове видавництво "Pabulum" дебютує книжкою Ростислава Семкова "Як писали класики", було зрозуміло, що і це буде цікаво. Але я чомусь умисно відтерміновувала читання, хоч зазвичай на нову книжку кидаюся, ніби на перший шматок піци наприкінці тяжкого робочого тижня.

Тому спершу я просто мацала книжку. Розгортала, нюхала папір (до речі, кремовий, як я люблю), згинала крила обкладинки (інтегральна, як я люблю), розглядала небанальні дизайнерські рішення в оформленні, думала, що це вже третя чи четверта книжка з прочитаних за півроку, де рожевий із білим так симпатично поєднуються. А ще, якщо погнути крило обкладинки не саме, а з якоюсь кількістю сторінок, то вони хрустять! І звук, ніби по снігу йдеш у мороз.

Як ви зрозуміли, я знайшла багато способів відтягнути читання :)

А потім урешті всадовила себе в крісло і прочитала одним махом.

Що й казати, книжка дуже цікава. Це така собі лабораторія творчості відомих письменників для чайника. Автор пише про Агату Крісті, Джорджа Орвела, Рея Бредбері, Курта Воннегута, Мілана Кундеру, Умберто Еко й Маріо Варгаса Льйосу. Трохи окреслено важливі біографічні моменти, але назагал уся увага спрямована на стратегії їхнього письма. Тобто, в ідеалі ця книжка для тих, хто вчиться писати і шукає натхнення й поради, як із цим на світі жити. Для тих, хто вже пробував писати, а, відповідно, і читав щось про це, тут не буде особливих відкриттів. Все, як завжди: треба багато читати, набивати руку письмом і жити своїм досвідом, щоб мати про що сказати. Ну, а стратегії ведення сюжету, то вже тонкощі. Тому особисто для мене ця книжка була просто черговим привітним віконцем у світ літератури (яку я і так люблю). Бо ж постаті цікаві, та ще й усіх, крім Воннегута, читала. Поради надихають, це так, але я читала деякі першоджерела (особливо сподобалися праці Умберто Еко), тож глобальних відкриттів не могло бути, просто приємно, як кажуть, повторити пройдене.

Але від чого я отримала справжню насолоду, так це від стилю, яким написана ця книжка. Від цією легкості, повітряності, іронічності, але й водночас інформативності. Дуже цікаво було стежити, як по-різному автор пише про письменників! Бо й письменники дуже різні, і писати про них однаковим стилем просто не вийде! Наприклад, Льйоса пише химерно, от і есе про Льосу теж іронічно-химерне. А творчість Кундери (принаймні, його роман "Нестерпна легкість буття") гірка, і есе про нього теж. Я й сама іноді помічаю за собою, що іноді, пишучи про якусь книжку, ти думаєш у стилі цієї книжки і говориш про неї теж якось подібно, причому це відбувається несвідомо.

От і тут так само. І при цій стилехамелеоновості Ростислав Семків не перестає бути собою, зберігаючи лаконічність, гумор, ерудованість і свої суб'єктивні фішки (наприклад, він майже на всіх заходах згадує "Західний канон", так само як Віра Агеєва гнобить Гончара з Панасом Мирним :) Я в критиках люблю оцю нотку чогось особистого, суб'єктивного, постійно несвідомо (чи навпаки?) повторюваного.

Так що від книжки "Як писали класики" у мене щонайкращі враження, це черговий крутий проект Ростислава Семкова і прекрасний дебют видавництва. Приємно, що рівень оформлення дотягує до рівня написаного. Видання надихає.

А наостанок для розваги трохи офтопу про те, як мило білий гармоніює з рожевим. А вже як хрустять сторінки, самі переконуйтеся :) 

Не сприймайте за стьоб, мені справді подобається це поєднання. Як і колір "тіффані", в якому цьогоріч теж було виконано кілька обговорюваних  книжок. Але це вже сильно інша тема, тож просто лишу докази і закінчу цей пост :)

)