Знайомство з фантастикою 1920-х

Учора завершила читання антології фантастики 1920-х років "Атом у запрязі". Це вже третя книжка із серії "Наші 20-ті", з якою я встигла ознайомитися. До тому ввійшли романи Блюма і Розена "Атом у запрязі", Івана Ковтуна (відомого мені як Юрій Вухналь) "Азіятський аероліт" і Володимира Владка "Ідуть роботарі". На жаль, тут не виявилося творів Юрія Смолича, а я на це дуже сподівалася, бо Смолич дуже зацікавив мене після антології детективів.

"Атом у запрязі" – це перша книжка серії, яку я хотіла пошвидше дочитати. Якщо попередні дві мене цікавили і як філолога, спраглого нових знань про історію літератури, і як зацікавленого читача, то цю книжку дочитала тільки через повагу до важливої справи видавництва "Темпора" і упорядниці Ярини Цимбал.

З одного боку, теми інтригують. У творах ідеться про роботів, про розкопки Тунгуського метеорита, про ідею розщеплення атома. Дуже цікаво, як про це писали в 1920-х роках, якими науковими фішками наснажували вигадку, як в усе це вплели авантюрні й любовні лінії. Водночас якось печально стає, коли усе це перевершує ідея протистояння "гнилого капіталізму" і сонячного комунізму. І ніби все розумієш, але читач у тобі розчаровується, а літературознавець фіксує в голові "прочитано, уявлення маю, от і прекрасно".

Що мені сподобалося і що було для мене незнано, так це те, що вічний образ одержимого ідеєю доброго генія-науковця в українській літературі був. Мені такі імпонують ще з дитинства, відколи я захоплювалася романами Жуля Верна. 

Також, як завжди, мені була цікава мова творів. Я довідалася, наприклад, що "наснагою" абсолютно без здригань називали заряд атома, що лютувальник – це паяльник і т.д. Це ще раз нагадує про печальну долю українських термінологічних словників, але водночас і надихає вивчати мову далі й читати серію "Наші 20-ті" хоча б навіть і заради мови тих творів.

До речі, на цьогорічному Арсеналі презентували наступну книжку серії - антологію жіночої прози "Моя кар'єра". Звісно, читатиму!

О донно Анно, донно Анно...

Олесь Донченко, Василь Минко, Гордій Брасюк, Петро Голота, Петро Ванченко — до прочитання "Беладонни", антології любовного роману 1920-х років, ці імена мені ні про що не говорили. По-перше, період такий, що навіть філологи про нього мало що знають, а по-друге, масові жанри — явно не те, що вивчають в університеті. Хоча, як на мене, було б добре вивчати і їх, тоді б уявлення про літературний процес поставало об'ємнішим. Бо я звикла до революціонерів під кожним кущем, а тут, бачте, і любов, і сяка-така еротика, і нелегка доля радянської повії, і терзання порядного громадянина через почуття до вищезгаданої. "За жизнь", коротше.

Ну, хоча як за жизнь. Колись дивилася якусь програму по СТБ хвилин на 30, там у дівчини мати виявилася підпільною порнозіркою, але батько пив, тож треба було якось заробляти. А дівчина погано вчилася, треба було ще хабарі в універ давати, тож мамі й тут доводилося розрулювати ситуацію. А наприкінці дочка шантажувала матір, що всім розкаже, але потім батько раптово помер і стало не до того. А матір полюбила якогось сантехніка чистою любовію, але ж про професію не дуже і розкажеш. Та дочка на зло матері вирішила відбити сантехніка. Я не пам'ятаю, чим там все закінчилося, але посил програми звучав як "таке може статися з кожним". Та невже?

Але що мене в передачі дивувало, так це те, як сюжет і ролі персонажів змінюються. Ось мати погана — тут вже її можна зрозуміти, а от якою паскудою може виявитися дочка, ми й не підозрювали. Приблизно такі карколомні американські сюжетні гірки траплялися і в творчості авторів 1920-х років, от тільки написано все це набагато краще, витонченіше, ніж у передачі на каналі СТБ.

Наприклад, "Донна Анна" Гордія Брасюка, найцікавіший текст антології. На перших сторінках ми ненавидимо зрадливого чоловіка Анни й радіємо, що знайшовся Володимир, істинний поціновувач її чистої душі, та ще й митець. Через двадцять сторінок вже цей Володимир якийсь мутний, а чоловіка ніби можна й простити. Все-таки, сім'я, дочка. Але ж ні, знову якийсь сюжетний поворот, і Анна знову вагається, з ким їй краще зустріти старість. А тут ще доця підросла й планує свої каверзи... І так аж до кінця повісті. Автор не шкодував слів для описів моральних терзань, сумнівів, поневірянь, йому явно не бракувало фантазії, щоб розвинути сюжетні лінії й дивувати читачок новими життєвими пастками для персонажів. Плюс до всього персонажі не тупі домогосподарки й сантехніки, а люди мистецтва й науки, що демонструє, наскільки люди мистецтва і науки психічно неврівноважені й конфліктні. Це готовий серіал. Таких серіалів у 1920-х було чимало. Пізнавально про це знати.

Власне, тим мені й цікава серія "Наші 20-ті", що вона відкриває нове. Торік відкриттям для мене стала детективна антологія "Постріл на сходах", яка насправді вразила більше, ніж "Беладонна". Просто детективи для мене цікавіший жанр, ніж любовний роман. Але сам підхід  упорядниці Ярини Цимбал розповісти про масову літературу 1920-х років неймовірно крутий. Бо все це натякає, наприклад, авторам, що не потрібно винаходити деяких сюжетних велосипедів, вони давно вже їздили нашими вулицями. Причому міськими вулицями, адже 1920-ті — це література міста, поїзда, митця, повії, пристрасті й естетства. А от мови можна повчитися, це ніколи не завадить. Тоді й слово "дрочитися" не викликатиме скільки галасу.

Одну цитатку дозволю собі наостанок.

Якщо ви думали, що модні й сучасні в своєму намірі одружитися без зайвих церемоній, то нате вам фрагмент із "Повісті без назви" Петра Ванченка (1930 р.):

"Одружуються, звичайно, і тепер. Та немає вже романтичної тернини. Цей справді відповідальний і значний своїм змістом акт парування вичерпується нині, за винятком окремих винятків, що тяжать до старого, одним коротким словом "записалися". Слово таке кидає в піт старих батьків, та це не розхолоджує молоді, бо вона тому слову надає ваги, значно більшої, ніж розхристаній п'яній циганщині".

Може, й не Холмс, але не гірше, ніж Пуаро

Якось викладачка з української літератури межі 19-20 століть заінтригувала студентів тим, що в новелі "Природа" Ольги Кобилянської уперше в нашій літературі описано статевий акт. Усі притьмом кинулися читати цей твір, але про "акт" там сказано так завуальовано, що багато хто його просто не помітив. Цей кумедний випадок я згадала, побачивши книжку детективної прози 1920-х років "Постріл на сходах". Знала, що придбаю неодмінно, але хвилювалася, чи не доведеться шукати детектив у детективі?

Взагалі, 1920-ті роки - це зараз дуже модний період, і я теж серед його прихильників. Наприкінці 1920-х побачили світ три романи, які я дуже люблю: "Дівчина з ведмедиком" В.Домонтовича, "Місто" В.Підмогильного і "Честь" М.Могилянського. Але крім "серйозних" романів у цей час абсолютно комфортно розвивалась і розважальна література, зокрема детективна. Її зразки зібрано у антології "Постріл на сходах".
Спочатку читання не приносило мені задоволення: тексти Дмитра Бузька і Гео Шкурупія такі собі детективи. Постійно спотикаєшся об абзаци, перечитуєш, хто-кому-що, а від слова "чекіст" мене нудить автоматично. Ситуацію врятував Юрій Смолич - от звідки варто починати цю книжку, щоб захопитися нею. Я не дуже добре знайома з біографією цього письменника, але знаю, що він співпрацював із НКВД і писав талановиті доноси на своїх "колег по письменницькому цеху". Напевно, через ці сторінки життєпису Смолича не личило вивчати, однак, якщо ви, як і я, серед тих читачів, які загалом байдуже ставляться до біографій, то з радістю виявите для себе, що Юрій Смолич збіса талановитий письменник.
Отже, три відкриття: "Мова мовчання", "Господарство доктора Гальванеску", "Півтори людини" Юрія Смолича. Сюжетні інтриги, динамічність оповіді, несподіване (ну, майже) закінчення. "Мова мовчання" - це оповідання, в якому порушено тему абортів. Цей твір теж так собі детектив, оскільки вбивця сама розповідає про свій злочин, але інтрига є, є співчуття до вбивці, є несподівані повороти. Для мене як для читача цього достатньо.
"Господарство доктора Гальванеску" - не думала, що аж так переймуся цим твором. Востаннє так хвилювалася, коли читала "Сяйво" Стівена Кінга. Сюжет зовсім неподібний до Кінга, але відчуття жаху, таємниці, смачно виписане  нагнітання, несподівані темні відкриття, потворні створіння, все з ніг на голову - ось що мене вразило. Хоча б заради цієї повісті варто прочитати книжку. Є там трохи ідеології, але мене вона не напружувала. Звикла не зосереджуватися на такому.
"Півтори людини" - це теж дуже карколомна історія, таємнича, гостросюжетна, зі стрілялками, бандитами і т.д. Цей екшн мене не дуже зачепив, бо якось я трохи здогадалася, хто "поганий", тож мене не вдалося заплутати, хоча автор дуже намагався це зробити) Але все одно я задоволена, що прочитала тексти Юрія Смолича. Думаю, що на цьому моє знайомство з ним не закінчиться.
Ну і, нарешті, Юрій Шовкопляс зі своїм "українським Шерлоком Холмсом" - опецькуватим і добродушним лікарем Михайлом Піддубним. Звісно, з Холмсом порівняння умовне. Детектив Піддубний далеко не такий харизматичний, як його англійський колега. Зовні він більше нагадує Пуаро Агати Крісті - гладенький і вусатий :). Проте, як на 1920-ті роки, в Шовкопляса дуже добре з погляду жанру вибудовані детективи. Так, не всі колізії однаково вдалі, деякі розслідування вкрай наївні і притягнуті за вуха, але це претензії до багатьох детективів. А загалом враження від гладенького Піддубного дуже позитивні. Та й вбивства інтригуючі: чого вартий тільки корабель із мерцями, що трапився на дорозі пароплава "Желябова", де Піддубний працював судновим лікарем!
Загалом антологія детективної прози 1920-х років "Постріл на сходах" виправдала мої читацькі очікування, оскільки сталося те, чого я шукаю в кожній книжці: відкриття. Приємно бачити рідну літературу різною.