Знайомство з рецензіями Галини Юзефович

Іноді передозування книжками супроводжується кризою писання про них, і ось тоді душа бажає почитати критиків, попідглядати за їхнім фокусуванням на твір, насолодитися стилем. Минулого тижня подумала: чого це я не читала книжок Галини Юзефович? Всі давно про неї говорять і говорять хороше. Треба дізнатися, що там до чого.

Книжка "Удивительные приключения рыбы-лоцмана: 150 000 слов о литературе" справила на мене хороше враження саме через стиль: він легкий, а я вже звикла не соромитися  того, що люблю легкий стиль. Є тут і мила суб'єктивність, і ненав'язливий контент, і величезна кількість інформації: до книжки входять статті про понад 150 книжок сучасної російської, зарубіжної літератури, а також трохи про класику і навіть нон-фікшн. 

Щодо фокусу, то важливим для мене є те, що Галина Юзефович пише про книжки, які їй сподобалися. Тобто упивання трешем – не її ґілті плеже. З одного боку, через це загальний тон книжки близький до "вбитися позитивом", але на поважному рівні. З іншого боку, це певна мудрість: ну бо нащо розповідати про погані книжки? Якщо ти стоїш на стороні добра і твоя місія – примножувати читацьке щастя, то про погані, на твій погляд, книжки краще не згадувати, тоді їх ніби як не існує. Я, до речі, теж переважно так і роблю.

Щодо інформативності: якщо комусь цікаво дізнатися, як живе і чим дихає сучасна російська  література, Галина Юзефович вам про неї докладно розповість: хто, що і навіть навіщо. У мене про цю літературу уявлення туманне, читала авторів максимум 10 (Пелевін, Аствацатуров, Прілєпін, Іванов, Сорокін, Галіна, Єлізаров, Садулаєв...). Як не дивно, читати більше бажання не виникло, мій блог – для наших авторів передусім)

А от про зарубіжку читалося захопливо, багато чого виписала, дещо читала і сама. Сподобалося, що авторка не снобка – однаково захопливо розповідає і про щось, штипу, Уельбека або Франзена, і про Гілліан Флін і навіть про "Дівчину з потяга" (у нас, здається, на такі книжки критики часто більше гидливо махають "геть"). 

Що мені геть не сподобалося, так це аналіз нон-фікшн книжок, де йдеться про російсько-українські відносини. Душок зверхності, вочевидь, не викоренити навіть з інтелігентних і типу опозиційних людей: "Виктор Янукович – не друг и тем более не протеже Путина (Янукович – ставленник прежнего президента Юрия (Юрія????) Кучмы, и единственная причина его возвышения в том, что только Янукович мог в 2004 году сам оплатить свою предвыборную кампанию); "Решение о возвращении Крыма в Россию не было спонтанным (разговоры об этом велись с 2008 года, когда Украина впервые задумалась о вступлении в НАТО)". 

І якщо про все, що було до цих рядків, хотілося казати: "ах, яка краса", то після невимушеного жогнлювання фактами чужої історії, у мене подумки виривалося: "а це, бляха, що це ще за хня?". Товариші російські інтелігенти, не дозволяйте собі суджень про будь-яку країну, крім своєї. Не падайте в чужих очах там, де можна стояти. Саме через такі недалекі пасажі книжки отримала від мене на Ґудрідзі трійку замість потенційної п'ятірки.