Буває так, що книжка нагадує катер, а читач – відчайдуха на водних лижах. Такий читач знічев’я спинається на лижі в очікуванні приємної прогулянки водою, але тієї миті, коли катер зривається і мчить на швидкості в невідоме, стає зрозуміло, що «приємність» – заслабке слово для цієї прогулянки. Це шаленство, серце в п’ятах і неможливість зіскочити, бо оповідь несе тебе своїм маршрутом і навіть після прочитання ти досі чуєш відлуння урагану – невже це були паперові сторінки? Три книжки цього огляду мають тільки одну спільну рису: вони – катери. І якщо ви вирішите присвятити їм свій час, то не зіскочите аж до берега.
«Правда про справу Гаррі Квеберта» Жоеля Діккера
Жанр детективу – це обіцянка бути захопливим і не відпускати до останнього. Ми не повинні здогадатися, хто винен; ми хочемо вірити у правдоподібність того, що відбувається, але при цьому мати право на фінальне «вау!». Щодо правдоподібності не знаю, але вау в романі швейцарського письменника Жоеля Діккера точно на вас чекає.
«Правда про справу Гаррі Квеберта» – це твір, у якому кожен персонаж може бути вбивцею янголоподібної п’ятнадцятирічної дівчини Ноли, труп якої знаходять аж після тридцяти років після загадкового зникнення. У вбивстві підозрюють закоханого в неї письменника Гаррі Квеберта, який написав про свої почуття роман і зазнав слави, але не щастя. Та чи справді Гаррі причетний до трагеії? Про це дізнається його студент Маркус Гольдман, що саме переживає письменницьку кризу, але життя підкидає небанальний сюжет.
Чому цей твір варто прочитати?
По-перше, через ефект калейдоскопа: нібито знайома картинка вбивства в кожному новому розділі складається інакше, відповідно, ставлення до кожного з персонажів – і до жертви теж – постійно змінюється. І через те, що майже кожен житель містечка виявляється причетним до трагедії Ноли, має свої мотиви, читач може посмакувати альтернативні варіанти розвитку сюжету зі сподіваннями вгадати справжній.
По-друге, автор устами Гаррі дарує читачеві ненав’язливий міні-курс з письменницької майстерність: кожен розділ починається з поради, як писати, з чого починати, чим завершувати, чого уникати. Звісно ж, на це накладається автобіографізм: автор має багато спільного з головним детективом роману – письменником Маркусом. Тому книжка не тільки про вбивство, а й про психологію творчості – і це теж у результаті впливає на сюжет.
По-третє, ім’я головної героїні Ноли натякає на інші відомі твори, як-от на «Твін Пікс» (то хто там убив Лору Палмер?) і на «Лоліту» Набокова (Чи справді Нола така вже янголоподібна?). Відповідно, це теж налаштовує читача на певні сподівання щодо розв’язки.
Звичайно, як і в кожному детективі, у цьому є певні умовності, з якими варто змиритися одразу. Персонажі ідеально пригадують події тридцятирічної давнини і все (ну, майже все) чесно розповідають сторонній людині; тут якщо персонаж випускає книжку, то вона неодмінно геніальна (але, судячи з тексту, просто ніяка); можна говорити і про певну психологічну невмотивованість і надуманість окремих ліній. Однак загалом усе навряд чи зіпсує загальне враження про книжку, особливо якщо захопливість – ваша головна читацька вимога. А щоб підвищити градус інтерпретації, можна переглянути свіжесенький серіал за романом із Патріком Демпсі: перші серії вже можна знайти в мережі.
«Середня стать» Джеффрі Євгенідіса
Пальне для цього книгокатера – тема. Вона вражає: «Середня стать» – про життя гермафродита Калліопи/Калла. Але перш ніж розпоповідати про життя Калліопи, яка до підліткового віку мало підозрювала про свою особливість, автор розповідає про життя двох поколінь її родини. Тому передусім «Середня стать» – це родинна сага про заборонене кохання між родичами, що призвело до непередбачуваних і незворотних змін у геномі нащадка.
Оповідь ведеться від імені Калла Стефанідіса, який народився в родині грецьких емігрантів дівчинкою Калліопою. Левову частку книжки присвячено саме стосункам між батьками, а також дідусем і бабусею Каллі. Ось чому, залучаючи розлогі біологічні коментарі стосовно механізмів спадковості у родинах із кровозмішанням, роман перетворюється на натуралістичний.
Водночас, зважаючи на опис складних греко-турецьких відносини і розвитку американського суспільства ХХ століття, цей роман можна назвати і суспільно-історичним.
Що у романі найцікавіше? Автор обіцяє читачеві відповідь на запитання: то як живеться у світі гермафродиту? Які його/її сексуальні уподобання? Як такій особистості ведеться в школі і що їй робити зі своїм майбутнім? Однак для мене найсильнішими сторінками книжки були про нерозуміння, але прийняття Каллі своїми родичами. І про прийняття Каллі себе.
«Середня стать» у підсумку перестає бути книжкою про гермафродита і виявляється історією про людяність. І в цьому, а не в темі, врешті-решт і полягає цінність книжки.
«Дона Флор та двоє її чоловіків» Жоржу Амаду
Магічний реалізм – це самий смак життя, бразильських емоцій і пристрастей, концентрація яких вражає більше, ніж сюжет. Бо що сюжет? Дона Флор двічі виходила заміж: уперше за неперевершеного в ліжку гульвісу-картяра Валдоміро, а вдруге за статечного розважливого і вірного, але вже аж надто правильного чоловіка Теодоро, який навіть під покровом ночі на шлюбнім ложі не скидав із себе простирадла. Оце і весь сюжет. Але щось веде читача до кінця цих семисот з лишком сторінок. Що ж це?
Передусім, смак життя: у всіх цих сварках і примиреннях, у рецептах кухні неперевершеної дони Флор, у її розмовах із сусідками, у карнавалі й у музиці, у запилених вулицях і в ошатних інтер’єрах, у хитросплетіннях трагічного й радісного, а ще смішного. «Дона Флор та двоє її чоловіків» – твір життєрадісний навіть тоді, коли йдеться про смерть.
А оскільки твір життєрадісний, то його головне питання таке: як людині знайти щастя? Які несподіванки здатна відкрити в собі жінка, яку доля пов’язала з такими різними чоловіками? Хоч сюжет тримається на двох чоловіках, і саме в їхньому протистоянні в серці дони Флори вся суть, найцікавішим якраз і є образ дони Флори: правильна, розумна, хазяйновита – така, як потрібно Теодоро, і водночас пристрасна, чуттєва – така, якою її зробив Валдоміро. Та чи можна таїти в собі двоякість? Від чого доведеться відмовитися? Наприкінці роману Флор здивує сама себе. І, певна річ, читача.
Немає коментарів:
Дописати коментар