Творчість Мирослава Лаюка привернула увагу багатьох українських читачів дебютною збіркою “осоте!”. Наступні книжки не розчаровували, про що свідчать перемога Мирослава в рейтингу “Літакцент року” (“Метрофобія”) та потрапляння до короткого списку “Книги року Бі-Бі-Сі” з романом “Баборня”. Не дивно, що й новий роман “Світ не створений” увійшов до не таких уже й коротких списків маст-рід для українських книголюбів. Чекала на нього і я. Та якщо попередні книжки (особливо поетичні) справили приємне враження композиційної продуманості, то “Світ не створений” лишив розгубленою. Тут було забагато всього і все це минуло надто стрімко, щоб встигнути розібратися.
З одного боку, радісно й цікаво стежити за тим, що письменник Мирослав Лаюк може бути різним і писати про різне, не відмовляючись від міфології й улюбленої естетики гірських краєвидів. У “Баборні” йдеться про злу бабегу-вчительку та її минуле, у поетичних збірках автор зухвало й іронічно пише про творчий самопошук, а от “Світ не створений” – це кілька сплетених воєдино історій із різних часів і навіть світів: від міфологічного створення світу до українського сьогодення. Відповідно, сюжет передбачає кілька ліній із великою кількістю персонажів: тут і Карпати 19 століття, і махновщина 20-тих років, і сучасні Схід України, і Київ, і Париж. З-поміж персонажів – лікарі, митці, ворожки, повстанці, сільські баби-діди, історичні діячі, постраждалі від Чорнобиля, атовці і навіть рись Агата. Усі вони поєднані лінією долі амбітної молодої мисткині, яка хоче розкрити таємниці своєї родини. Очевидно, що написати про таку величезну кількість персонажів у трьохстах сторінках – виклик серйозний.
Та якщо різні часові площини Мирослав Лаюк змалював атмосферно, то із персонажами, а в результаті й із композицією, не все так добре (принаймні, для читачів типу мене). Темп розгортання подій шалено швидкий (і це добре), але осмислити вчинки персонажів і зв’язки між ними завдання не дуже просте. Значну частину книжки колоритна картинка вражає більше, ніж непослідовна дія. У підсумку, хоч лінії ніби нарешті й зведено воєдино, читач все одно не встигає за персонажами. Так і хочеться сказати: “Агов, полегше!”
З іншого боку, думка про позачасову єдність усього з усім, ідея творення й руйнування, любові й зради – це вдячний матеріал на всі часи, і в усі часи він привертатиме увагу, надто якщо наснажити його сюрреалістичними елементами, несподіваними поворотами і … риссю Агатою. Для читачів, що люблять пороздумувати про призначення творення, цей твір саме те, що треба.
Висновок: цей роман не для всіх. Про це чесно сказано в анотації: “Дехто з героїв добирається майже до кінця, доки через дріт не проходить струм і не відкидає у первісний хаос. Однак є й ті, хто знаходять своє осяяння, з якого постає новий світ. Читач може опинитися разом з першими чи другими”. Я належу до перших, але тим цікавіше дізнатися думку других.
Джерело: блог Видавництва Старого Лева Між осяянням і первісним хаосом
Немає коментарів:
Дописати коментар