Цього тижня прочитала я дві химерні книжки. Обидві вони – про самих авторів. Сирена"стоп" усередині завжди підвиває, якщо знаю, що автор пише про себе. Зрозуміло, що буде ніби і про скромного себе, а ніби і (не дуже скромно) про всю Україну. Ну а спонсор такої втіхи – жанр родинної саги, куди завжди поміститься все. Утім, на прикладі книжок Олега Коцарева "Люди в гніздах" і Остапа Дроздова "№1" можна чітко побачити, як писати все-таки допустимо, а як точно ніколи не можна, просто-таки злочинно.
Роман "Люди в гніздах" – це про кілька поколінь родичів письменника Олега Коцарева. Попри те, що тема не дуже інтригує, особливо тих, хто не дуже добре знає автора, мені не було нудно ані сторінки (хоч хто кому дядько-прадід-дружина-втікачка я так і не розібралася).
Люди в гніздах – це люди в театральних ложах, що спостерігають за виставою, імення якої, зрозуміло, – саме життя. Автор спостерігає за життям разом із ними й ниточка за ниточкою розплутує родинні зв'язки від століття 17–18 й аж до сьогодні. На щастя, це розслідування не розтяглося на 800+ сторінок статечної оповіді. Роман динамічний, тут багато різножанрових вставок: щоденники, афіші, пісні, анекдоти... Але все-таки читати цю книжку приємно не через жонглювання літературними прийомчиками, а через самоіронію: нема тут претензій на епічну сагу чи примарну об'єктивність. Це просто гра: дитинка на початку історії забавляється спогадами за допомогою старих іграшок, а наприкінці, коли дитина підростає й перетворюється на Автора (теж цікава рольова гра), розуміє, що цікавіше забавлятися словом. Відтак автор грається в родинну сагу, переказуючи, вигадуючи і домислюючи, незмінно іронізуючи і, в принципі, знімаючи з себе відповідальність за сказане – і про це попередили ще в анотації, повідомивши, що "Люди в гніздах" – це деконструкція, тобто розвінчування, родинної саги як жанру. Ну, про розвінчування я здогадалася тільки наприкінці твору, де головний персонаж (звиняйте за спойлер) зустрічається з усіма своїми померлими родичами і слухає їхні враження про написане творчим нащадком. Виникає питання: що це було? Ну, звісно, сон, марення. Гра. Такий фінал. Несподіваний.
Підсумок: можна читати. Буде весело, але спотикання об "хто-кому-родич" неминуче, якщо у вас не геніальна пам'ять.
Наступна книжка цього тижня – роман Остапа Дроздова "№1". Я вдячна цьому твору за наведення різкості й порядку у своєму читацькому досвіді: відтепер я офіційно обіцяю собі не дочитувати такого трешу і не писати про треш у цьому блозі. Хіба за якимись промовистими винятками.
Я рідко дозволяю собі категоричні судження, бо вагаюся, чи маю право на них. Але "№1" – це те, що називається агресивний несмак, і якби програма "Рагулі" була про книжки, то це видання точно стало б героєм котрогось із випусків. Якщо коротко, то це авторове "я люблю себе до сліз". Якщо трохи довше, то це вилив бруду на "сіру масу" і створення нерукотворного пам'ятника собі коханому, який, типу, fucks the system. І просто розбризкує довкола себе свіжі істини про те, як треба жити, кохати, протистояти. У принципі, нормальна людина і не назве свій твір "№1: роман-вибух". Ні, це не вибух, це комплекс. І винос. Винос мозку. Сюжету – нуль, стиль – жахливо, просто вирвиоко-публіцистичний. Є два-три кумедні моменти (наприклад, про те, як герой у театрі слухав, як сусіди по ложі поїдали смоктунці і сухарики). Один більш-менш цікавий (хоч і неприємний) образ атовця зі Сходу. Решта – це ЯЯЯкання. Це риторика звинувачень, але аж ніяк не підкріплена особистим авторитетом. Не зрозуміло, з якого дива автор вважає, що він має право так рагульно і сокирно розкидатися судженнями про світ? У мене весь час було враження, що мене б'ють кропивою по лиці так, що я обростаю пухирями. Пухирями ненависті))) Мені було ніяково, що я це читаю і дочитую. Ніколи більше, просто нізащо! На свій сором (чи щастя), я не знала, що автор ще й відомий журналіст, "один із найуспішніших та найупізнаваніших медійників Західної України, піонер суб'єктивної журналістики в Україні". Страшно, страшно мені, піду у свою зону комфорту. Життя справедливе: тиждень тому я написала у блозі, що хріноватенько бути категоричним, може, комусь та книжка і зайде, але ні, ця книжка – злочин проти самого поняття КНИЖКА. Хоч я люблю Видавництво Анетти Антоненко за смак видавчині, але це – колосальний промах.
На Ґудрідс ця книжка має рейтинг 4+. Моя одиниця його, звісно, не змінила. Але реально моторошно, що люди дозволяють такому примітиву влізати собі в голову та ще й аплодують йому. Цікаво, що після "№1" ще й з'явився "№2". Хоча, що мене дивує: рагульство – поняття нескінченне.
Немає коментарів:
Дописати коментар