Як важко просто жити

Із січня і до сьогодні я прочитала 74 книжки. Це більше, ніж будь-коли. А пишу про них як ніколи мало. Не знаю, як про них говорити, як подолати читацький снобізм, з якого ракурсу і для кого писати. Багато думаю про це. Але що лишається незмінним, так це переконання, що передусім я пишу для себе.

І раз пишу для себе,  то, майже подолавши снобізм, ск

ажу, що роман Айн Ренд "Ми живі" мені сподобався.

Для мене твори Айн Ренд (принаймні, "Джерело", "Атлантів" я не читала) - це романи, в яких діють не люди, а пам'ятники. З одного боку, цілісні персонажі, що гнуть свою лінію і перемагають, надихають. З іншого боку, чорно-білість, притягнутість за вуха вчинки і театральність відштовхують (хоча так, я знаю, що це написано давно, і знаю, для чого це написано). Менше з тим, "Ми живі"  - це перший відомий роман авторки, а тому вона ще не обрубала для своїх персонажів  здатності бути все-таки більше людьми, ніж пам'ятниками. І саме це мені сподобалося.

Дія роману розгортається в 1920-х роках, коли в Радянському Союзі утверджується комунізм. Увесь брудний виворіт побудови союзу республік авторка показує очима колишніх "буржуїв", чиї статки розграбовано комуністами. Отже, персонажі поділено на затятих "індивідуалістів" (їм симпатизує авторка, а тому і читач) і знавіснілих комуністів, що саме дорвалися до влади. Головна персонажка - Кіра Аргунова - дочка колишнього власника фабрики, отже "буржуйка". Інтелігентна, уперта, добре освічена, вона хоче навчатися на інженера, але життя її родини тепер приречене на злидні. Одного дня Кіра закохується в гордий і красивий профіль контрреволюціонера Лео Коваленського, чиє життя радянська влада теж пустила під три чорти. А в Кіру тим часом закохується чекіст Андрій Таганов, що певний час розривається між почуттями і партійними переконаннями. Та оскільки Кіра закохана в Лео (про що Андрій не знає), то все, на що може сподіватися Андрій, - дружба. Така зав'язка.

Андрій Таганов, екранізація 1942 року

Хоч любовний трикутник штука не оригінальна, як і не оригінально розпорювати характери становою різницею, типу, комуніст-буржуйка, роман мене зачепив. Для мене це історія передусім про любов, хоча свою порцію ненависті до комунізму авторка згодовує ще й з добавкою. Утім, я опускаю це трохи за дужки, тому що не так давно переглядала радянські фільми, де найбільшими паскудами, найчорнішими зрадниками постають якраз буржуї. А тут такою є більшість будівників сонячного соціалістичного майбутнього - мерзенні кар'єристи, ладні продати рідного батька заради просування по лінії партії. Жінки огидні особливо. Ні, я не симпатизую комуністам, але кажу про те, правди в художній літературі шукати годі. Особливо в чорно-білому поділі персонажів. І все-таки, певна довіра до розказаного в мене є, тому що роман частково автобіографічний: сама Айн Ренд, народжена Алісою Розенбаум, пережила зі своєю родиною схожі з Кірою Аргуновою життєві колізії. 

Аманда Валлі в образі Кіри

Якщо говорити про любовну лінію, то головне питання тут для мене таке: що любов зробила із персонажами?

Андрія Таганова вона зробила сліпим і водночас подарувала прозріння: якщо на початку він не сумнівався в тому, що колективне важливіше за індивідуальне, то наприкінці зрозумів і прийняв, що доля однієї гідної людини може важити більше, ніж химерний ідеал, за яким так легко маскувати злочини і множити обман.

Кіру Аргунову любов розполовинила і зробила слабкою, тому що, на мій погляд, Кіра віддала себе не тій людині, знищивши того, хто був гідний її. Її упертий вибір на користь Лео мене повсякчас дивував, я не розумію, за що, окрім краси й одного боку барикад, вона так сильно покохала Коваленського. Вірніше, розумію, але бажала б іншого розвитку сюжету, якби це була не книжка, а життя.

Лео, екранізація часів Муссоліні

Лео Коваленський... Оскільки він не любив нікого, крім себе, то що ж про нього скажеш? Був гордий, став цинічний. Життя тягне на дно? Проб'ю нове дно в собі, змушу всіх страждати, адже життя страшне, у всьому все одно винен комунізм! Для мене Лео Коваленський - це той тип харизматичних зовні, але уперто слабких і навіть інфантильних людей, які невідь-чим причаровують інших справді вартих неабичого людей, щоб потім зламати їм життя, пафосно грюкнувши дверима й кинувши наостанок "життя гниле, тому я на зло всім кину життя в багно". Але оскільки саме завдяки антипатії до Лео Коваленського я і вирішила написати пост хоча б про цю книжку, я йому вдячна)))

Такими є мої розхристані враження про роман "Ми живі". Пост написаний одразу ж після прочитання, тож, може, щось важливе забула згадати. Менше з тим, роман раджу.

А мені його порадила подруга і колега Інна, яка сказала, що цю книжку вона прочитала протягом 5 годин і що на неї мало яка книжка справляла таке колосальне враження. До речі, через тиждень будемо обговорювати цей роман на зустрічі "Tutoreads". Я знаю, що на той момент я розгублю всі враження, тож хай поки поживуть хоч тут.