Талановите упивання трав(м)ами

Кажуть, коли дорослий плаче, як дитина, він насправді плаче. А коли хтось плаче по-справжньому, особливо у формі тексту, лишатися байдужим не вийде.

Я взялася за книжку Сергія Осоки «Нічні купання в серпні» і ридала вже на першій новелі «Балада про квашені помідори». Бо і в мене було щасливе сільське дитинство, і в мене були бабусі й дідусь, зі смертями яких відбувся крах світогляду, і простір села із щасливого за замовчуванням ураз змінився на гнітючий, невблаганний, непередбачуваний.

А ще з перших рядків було зрозуміло, що так пишуть природжені письменники. Мова густа, слова влучні, місткі, ніде нічого зайвого, усе просто ідеально. С – стиль. Просто Григір Тютюнник! І це перша прозова книжка автора! 

Спочатку я була в захваті. Смакувала кожне слово. Співпереживала персонажам, впізнавала схожі типи зі свого життя, любила химерних бабусь, любила добру лікарку Луїзу, яку злі язики зверхньо звали Сарою, бо ж була єврейкою. Співчувала хлопчикові, чия мати намагалася знайти собі нового чоловіка, а синові – батька, але нічого не виходило. Жаліла нещасних дітей, що розплачувалися за дурість батьків. Жахалася від того, скільки горя і страждань існує на світі і як повнокровно автор пише про це. Утверджувалася в думці, що не помилилася, що така проза не може не зачепити до глибини. І думала, що ніхто не зможе без надміру емоцій читати новели й образки Сергія Осоки, ніхто!

І мені було майже фізично погано від тяжких спогадів, навіяних книжкою.

Аж раптом сталося непередбачуване. Від дальших страждань мене несподівано врятував оздоровчий цинізм, і я помітила, що автор дещо захопився і перебрав зі стражданнями і що для сильнішого ефекту збірки краще б він спинився на половині й видав її удвічі тоншою. «Сім пісень до шовковиці» – просто ідеальна крапка. Могла б бути.

Убивання персонажів умить перестало працювати на катарсис, натомість розбуркало питання: невже зараз знову хтось помре? Подивимося. Є Жучок, циганський хлопчик, який хворіє, з якого знущаються санітарки. Чи дасть йому автор шанс вижити? Звісно, ні. Життя жорстоке, люди підлі – і ось вже «Жучка під простинку». Та ну ні, думаю я, це збіг, далі так не буде. І що ж? Умирає батько, ще якийсь дід, баба, знову баба, далі ще одна… І так майже в кожному оповіданні! 

І тут я вкотре подумала, ну чому, бляха, чому традиції Квітки-Основ’яненка такі живучі? Чому багатьом письменникам, особливо новелістам, так важливо спершу довести нас до сліз, а потім далі лити ці сльози з бездонної бочки? Краса простих характерів, смерть, сум, печаль, світлі спогади, пам’ять про хороше, усвідомлення, що справжнє ми відчуваємо тільки тоді, коли втрачаємо, коли страждаємо, і враження, що все, що нам лишається, – це згадувати дитячі травми й упиватися ними… Я не заперечую нічого зі сказаного, але ж хіба буває тільки так? Чому автори так часто обирають шлях сльозовичавлювання й надихаються зі страждань? А як же багатство інших емоцій – іронії, щастя, світла, життєрадісності? Невже на все це не хочеться витрачати вміння?

Тому про збірку в мене враження неоднозначне. Вона написана майстерно, на дванадцять балів,  це поза сумнівом. Ефект співпереживання стовідсотковий, катарсис неминучий. Але ж і затягнуто, і до кінця вже нуднувато. На жаль.

Тільки тому я на гудрідсі поставила 4, а не 5. Зі світоглядної незгоди. І не кажіть мені, типу, хочеш чогось  веселого, йди почитай гумористів. Ні. Я не хочу веселого, я хочу, щоб так красиво й містко писали про ширший спектр почуттів і ситуацій. Бо в тому, що життя гірке, мене переконало і саме життя, і сотні інших книжок.