неділя, 19 лютого 2017 р.

Талановите упивання трав(м)ами

Кажуть, коли дорослий плаче, як дитина, він насправді плаче. А коли хтось плаче по-справжньому, особливо у формі тексту, лишатися байдужим не вийде.
Я взялася за книжку Сергія Осоки «Нічні купання в серпні» і ридала вже на першій новелі «Балада про квашені помідори». Бо і в мене було щасливе сільське дитинство, і в мене були бабусі й дідусь, зі смертями яких відбувся крах світогляду, і простір села із щасливого за замовчуванням ураз змінився на гнітючий, невблаганний, непередбачуваний.
А ще з перших рядків було зрозуміло, що так пишуть природжені письменники. Мова густа, слова влучні, місткі, ніде нічого зайвого, усе просто ідеально. С – стиль. Просто Григір Тютюнник! І це перша прозова книжка автора! 
Спочатку я була в захваті. Смакувала кожне слово. Співпереживала персонажам, впізнавала схожі типи зі свого життя, любила химерних бабусь, любила добру лікарку Луїзу, яку злі язики зверхньо звали Сарою, бо ж була єврейкою. Співчувала хлопчикові, чия мати намагалася знайти собі нового чоловіка, а синові – батька, але нічого не виходило. Жаліла нещасних дітей, що розплачувалися за дурість батьків. Жахалася від того, скільки горя і страждань існує на світі і як повнокровно автор пише про це. Утверджувалася в думці, що не помилилася, що така проза не може не зачепити до глибини. І думала, що ніхто не зможе без надміру емоцій читати новели й образки Сергія Осоки, ніхто!
І мені було майже фізично погано від тяжких спогадів, навіяних книжкою.
Аж раптом сталося непередбачуване. Від дальших страждань мене несподівано врятував оздоровчий цинізм, і я помітила, що автор дещо захопився і перебрав зі стражданнями і що для сильнішого ефекту збірки краще б він спинився на половині й видав її удвічі тоншою. «Сім пісень до шовковиці» – просто ідеальна крапка. Могла б бути.
Убивання персонажів умить перестало працювати на катарсис, натомість розбуркало питання: невже зараз знову хтось помре? Подивимося. Є Жучок, циганський хлопчик, який хворіє, з якого знущаються санітарки. Чи дасть йому автор шанс вижити? Звісно, ні. Життя жорстоке, люди підлі – і ось вже «Жучка під простинку». Та ну ні, думаю я, це збіг, далі так не буде. І що ж? Умирає батько, ще якийсь дід, баба, знову баба, далі ще одна… І так майже в кожному оповіданні! 
І тут я вкотре подумала, ну чому, бляха, чому традиції Квітки-Основяненка такі живучі? Чому багатьом письменникам, особливо новелістам, так важливо спершу довести нас до сліз, а потім далі лити ці сльози з бездонної бочки? Краса простих характерів, смерть, сум, печаль, світлі спогади, пам’ять про хороше, усвідомлення, що справжнє ми відчуваємо тільки тоді, коли втрачаємо, коли страждаємо, і враження, що все, що нам лишається, – це згадувати дитячі травми й упиватися ними… Я не заперечую нічого зі сказаного, але ж хіба буває тільки так? Чому автори так часто обирають шлях сльозовичавлювання й надихаються зі страждань? А як же багатство інших емоцій – іронії, щастя, світла, життєрадісності? Невже на все це не хочеться витрачати вміння?
Тому про збірку в мене враження неоднозначне. Вона написана майстерно, на дванадцять балів,  це поза сумнівом. Ефект співпереживання стовідсотковий, катарсис неминучий. Але ж і затягнуто, і до кінця вже нуднувато. На жаль.
Тільки тому я на гудрідсі поставила 4, а не 5. Зі світоглядної незгоди. І не кажіть мені, типу, хочеш чогось  веселого, йди почитай гумористів. Ні. Я не хочу веселого, я хочу, щоб так красиво й містко писали про ширший спектр почуттів і ситуацій. Бо в тому, що життя гірке, мене переконало і саме життя, і сотні інших книжок.

13 коментарів:

  1. Признаюся чесно: спочатку хотів написати в'їдливий коментар (як я вмію). Щось типу
    "ти так скептично відносишся до цієї книги лише тому, що тут про страждання пише чоловік, а не жінка. От жіночки коли пишуть - вони правдиві, проймає до сліз. Бо багато переживає все те, що в книзі пишуть, або в реальності, або в своїй голові. І от в голові своїй щодня вбивають змарнілих жінок, яких обпльовують безпритульні чоловіки. Вони прагнуть кохання, а отримують лише чергових покидьків, які занепастять їх душу, а потім розсміються в обличчя і підуть до наступної такої ж 'змарнілої та спраглої до кохання'. Або ж обездолених дітей, що задихаються в сирих коморах від батьківського перегару. Які лише зводять свої сльозні очки до світлого сонечка, а їх лопатою по кумпалу нааа! - і 'о боже, ще одну невинну душу закатували Іроди сучасного суспільства'. І тому мальовничі картини життєвого мазохізму вони можуть жити в жіночій голові, а чоловіки - фі, не вірю, як казав Кєша Смоктуновський. Тому лише 4. Ніби гарно, але ж ми то знаємо ;)"
    Але не написав, бо це був би типовий сарказм.
    А по суті... Пишуть таке - значить э читачі. А от чи вірю я таким письменникам - однозначно ні. Вигадки, сильно помножені на безкінечність, щоб підсилити сльозогінний ефект. А іноді от думаю "а якби автори самі пізнали те життя, що описують в своїх книгах? Щоб вони відчули? І чи захотіли б отак масово ділитися саме зі своєю реальною історією життя?". Хай там одиниці так, щось таке переживали. Але ж скільки людей, які скиглять не тому що болить, а тому що хочуть, щоб у інших боліло. продовжую заперечувати, що це реальність. В літературі лише смерть, страждання, війна, боротьба і поразка. Це програмує суспільство. На суцільний негатив.
    А так я радий, що ти вже не так жваво підтримуєш подібну літературу. Будуть з тебе люди ;)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. привіт!
      не бачу тут кореляції між статтю автора й способом письма. найпершим в укранській літературі почав "нити" Квітка-Основ'яненко, але зараз жінки частіше видають на-гора плаксиві тексти. Хоч і чоловіки, повторюся, теж пишуть таке. Хоч би взяти оповідання Сенцова, все те саме. І це не погано. От ти кажеш, що не віриш автору (в цьому разі - Сергієві Осоці), дарма. Так добре не напишеш про те, чого не знаєш. Інша річ - почуття міри. Мені як читачеві просто більше хочеться різноплановості.

      Видалити
    2. Автор видалив цей коментар.

      Видалити
    3. "Так добре не напишеш про те, чого не знаєш" - не вірю. Лицемірити люди вміють дуже добре. Верхівка еволюції
      Інші зауваження твої: гаразд.

      Видалити
    4. Ви сперечаєтеся навіть коли загалом однієї думки:) Я от можу сказати, що для нефілологів давним-давно очевидно, що українська літ-ра - це гірше, ніж пісні Спліна. Якщо не "лиха влада" згори героїв притискає, так хоча б їхній кіт захворіє і помре. І це не те щоб аж дуже погано, якби це не відбувалося із століття в століття. І якби це не заохочувалось.

      А от Сенцова я читала, Сенцова оповідання не плаксиві. Вони просто такі автобіографічно щирі і він не намагається нити чи видавити сльозу. Просто життя як воно є, погоджуюся, що зовсім не сонячне) але точно без соплєй) А про те, що "не напишеш про те, чого не знаєш", як на мене, письменник не повинен писати лише про те, що переживає сам, можна писати і про чужий досвід.

      Взагалі, дуже цікава тема, чому в укр. літ. так люблять надихатися стражданнями. А що як це просто якісь упередження: що про щасливе кохання - це мильна опера, що смішне - це зараз не на часі і аморально, що фантастика - це несерйозно і взагалі не література і т.д. А от страждання, мука і безпросвітність буття - перевірена тема з часів Шевченка чи хай ще Квітки-Основ'яненка.

      П.с. А якщо подумати, то і "Щиголь" - не веселуха і досить мрачно, але ж чомусь так круто?..

      Видалити
    5. Ілля мене звинувачує в тому, що я люблю депресивні тексти жіночі і критикую такі самі чоловічі. Насвари його, це не так :)

      щодо сумного виразу обличчя нашої літератури,то тут вогню доливає ще й шкілька програма:) я думаю, можна дібрати різні тексти, українську фантастику, детективи, любовний якийсь роман, і вже буде веселіше.

      щодо Сенцова. Якби він написав збірку не на сто з чимось сторінок, а на двісті, був би ефект Осоки. Просто Сенцов вчасно зупинився, і обійшлося без сльозовичавлювання.

      Мені здається, що просто письменникам простіше намацати сльозогінні теми й маніпулювати ними, так ведеться більше людей, бо страждання зрозумілі й близькі всім. Треба буде, до речі, написати топ тем для маніпуляцій.

      А "Щиголь" крутий, бо там більше емоцій, ніж "поплачмо, браття".

      Видалити
    6. Ілля неправий однозначно! Ти любиш літературу, не просто читати книжки, а саме любиш літературу. Йому не зрозуміти ;)

      Думаю, тому він і зупинився - бо у нього не було мети "сльозовичавлювання", як ти пишеш.

      Ага, а може пост "як створити шедевр літератури"?:)

      "Щиголь" просто крутий;)

      Видалити
  2. Дозвольте додати свою занудну ремарку - писати про страждання легше, бо, як на мене, людина підсвідомо краще пам'ятає моменти, коли відбувалося якесь горе чи крах, а не щастя. Бо щастя - легке відчуття, воно не стискає за горло і не ранить серце, а от від горя рубці лишаються, у більшості і кровоточать, адже мазохізм ніхто не відміняв. Ще ті ж мазохісти люблять, коли їх жаліють не лише інші, а й самі себе. І плюс - дайте масі книжку про плачі і голосіння, вони скажуть, що прекрасний твір, а дайте про щасливе життя людини, то черв'як заздрощів прокинеться і змусить закидати ганебні слова щодо тієї книжки, що вона поверхова і що як хтось посміє бути щасливим і писати про це на огляд інших, коли мільйони дітей голодують у Африці і на планеті постійні війни... Така природа більшості людей, як на мене, а тому й письменники відображають тенденції цієї природи. На щастя, уже трохи відходять від цього. От тому я й люблю фентезі, там можна героям бути щасливими)))

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Ну от не зовсім. Порівняти книги далекого зарубіжжя і наші. Хай я там не читаю все. Але ж блог цей таки дивився. І майже нічого позитивного не запамятав. Якщо щось і було, то то явно не українське (крім Кідрука). Всі приємні - емоційні, але приємні! - для душі книги - переклад. Це і той же Щиголь, і Чудо у Берліні. І сага про Енн Ширлі. А от все інше - це от "чорніше чорної землі". Ось колір української літератури. Це наша культура? наша реальність? Діти в африці голодують для всіх письменників у світі. Але ж чому суцільний траур лише у нас? Я вже писав цю думку, але мене типу обломали "ти не читав укр. літератури". Хех, типу лише кілька десятків людей, які вичитують всі укр. книги можуть визначати крутизну книг. А хто прочитав менше - йди мимо, ти не просто не маєш права рявкати. Українська література для нас, а не для всіх. І так і є. Де сучасні українські світові бестселлери?
      Але сподобалося "у фентезі можна героям бути щасливими". Саме слово "можна". Бо в укр. літературі ніби справді законом прописано "не можна".
      Тому я з тієї когорти, які краще назвуть Остапа Вишню чи Котляревського своїм, аніж інших нудних просочених соціальним побутом сучасних нудотиків

      Видалити
    2. Мій погляд простий – більшість українців дійсно живе у траурі або в сподіванні на краще, але очікуванні гіршого. Бо взяти ну хоч сотню років, то весь час як не війна, то голод, то влада катує. Тому у селах і вчили «не задаватися, бо заб’ють за нагоди чи настукають комусь нагору, сидіти тихенько і радіти шматку черствого хліба, а про м’яку булку і не мріяти». Це зараз уже ми трохи сміліємо і відходимо від «забитості й зачуханості», дивимося на інші крани, їх рівень життя і прагнемо до наближення. Але менталітет раба і страждальця за 20 років не знищиш. От і думаю, що ще далекувато до українських світових шедеврів. Хоча б тому, що це має бути щось кардинально нове ідейно та духовно-настроєве для укрліт, і щоб це нове не завернули видавці. А мій песиміст каже, що поки не доросли ми до цього. Це моя приватна думка на основі тих же прочитаних книжок, я не згадаю зараз жодної української, яка б мене захоплювала так, як перекладна…

      Видалити
    3. Я не відвертаюся від реальності. Так, кепсько у багатьох. Але для чого цей уроборос ще й тут? Скільки можна самих себе їсти і гнітити "у мене погано. почитаю книгу. о, і там все погано. ну гаразд. це норма. життя - це страждання. осанна Будді за мудрі слова"? Ось це очікування гіршого воно підсилюється літературою. Ось про що я.
      Ага, песиміст. Всі песимісти. І списуємо "ми ще не доросли". Так легко відмахнутися і продовжувати жувати, що дають. А дає суч. укр. літ я вже писав багато раз що: суцільну мантру "раб, страждалець, боротьба" - і так до безкінечності. Одноманітна платівка. Оскомину набила.
      Кхм, кон'юнктурщина прямо якась.
      І так: сам читаю зарубіжні книги. Українське хай читають або ті, кому таке до смаку. Або ж просто прямолінійні патріоти

      Видалити
    4. Скажімо так: занадто глибока тема про усталені "закони" укрліт, змінити погляди зможуть хіба що якісь нові письменники чи експерименти тих, які є. Але для мене, з егоїстичної точки зору, легше шукати книжки, підходящі для мене, ніж намагатися щось виправити, не маючи повноважень. Хоча, можливо, колись створять Видавництво щасливих книжок, від яких тепло на душі, а не вовки виють.

      Видалити
    5. Егеж, не зміняться. Хочеться як краще, а виходить як завжди. Повертаюся в свою Нарнію

      Видалити