От уже й грудень за вікном, і я усвідомлюю, що скоро треба підбивати книжкові підсумки року. Цього року я читала трохи менше української літератури, ніж зазвичай. Однак є книжки, які я оминути не змогла. З-поміж них, зокрема, "Інтернат" Сергія Жадана і "Троща" Василя Шкляра.
"Інтернат" ще задовго до його появи критики й читачі позиціонували мало не як головний роман про війну. Уявляю, як це мало би пригнічувати автора під час написання твору. У підсумку вийшов і не роман (а, швидше, повість), і не зовсім про війну. У підсумку, як і можна було передбачити, частина читацької аудиторії Сергія Жадана розчарувалася, тому що повість виявилася не епічною і без претензій на відповіді "хто винен і що робити". Зате книжка дозволяє побачити війну очима пересічної людини.
Головний персонаж, учитель укрмови Паша – людина без чіткої громадянської позиції – це розгублена "маленька людина", яка вирушає на окуповану територію, щоб забрати з інтернату свого племінника. Дорога сповнена наражань на смерть мало не на кожному кроці. Переважно нічого ніби не відбувається, але читач разом із Пашею тремтить від усвідомлення того, що вбити ні за що ні про що тебе можуть на кожному кроці. Отже, передусім ця книжка про всеохопний страх і розгубленість, у якому живуть люди Донбасу.
По-друге, цей роман, як і більшість творів Жадана, що я їх читала, про відповідальність. Паша багатьох страшенно дратує через оту свою ніякість і невиразність, але Паші принаймні відоме почуття відповідальності – спершу за племінника, а потім і за інших людей, яких зустрічає на своєму шляху. З усвідомлення своєї відповідальності Паша імпонує дедалі більше, урешті, він досягає своєї мети й повертається додому. Протягом трьох днів Паша змінюється, отже, символічно його дорога до інтернату – це дорога до усвідомлення себе і того, що ти можеш зробити хоча б для своїх рідних.
Роман написано так, що читач, як і Паша, смутно уявляє, де свої, де чужі і хто взагалі свої, а хто чужі. Це не важливо: Паші треба забрати Сашу, Паша йде. Довкола страшно, сіро, безспросвітно, брудно, але Паша долає шлях, приймає рішення і мріє повернутися додому і щоб до його дому не долітали снаряди.
З одного боку, як я вже сказала, Паша дратує, тому що в нього нема своєї позиції щодо війни. От у мене, наприклад, вона є, і мені дуже легко про неї писати в бложику в теплій хаті за дофіга кілометрів від війни. А в Паші позиції нема, і хата в нього не тепла, і війна для нього не привід для роздумувань, а реальність, у якій треба якось виживати і хоча б щось дороге зберегти. Тому, з другого і по-людськи адекватного боку, Сергій Жадан не помилився з персонажем. Цей персонаж випробовує не тільки нерви, а й людяність, показує реальність із малопроговореного поки що фокусу. Ось чому післясмак після прочитання один: як це все складно...
Читала я нещодавно книжку Всеволода Стеблюка (попередній відгук у блозі про неї) і думала: боже, скільки тут крові, скільки смертей і жахіть, але враження про оповідача було якесь легке, тому що в нього є те, у що він вірить і від чого не відмовиться. І читаю я про три дні Паші, про його полохливу дорогу, і хоч ніхто з головних персонажів не вмер і не покалічився, безпросвіття наскільки зашкалює, що читати емоційно тяжко. Розумію, що порівнювати документальну книжку й художню якось не дуже, але в мене все це якось наклалося одне на друге, і я відчула, що поки істина така: про цю війну не варто шукати епічного фокусу в літературі, дай боже розуму хоча б не позабувати нічого і нікого. Ну, і те, що з переконаннями, звісно, йти в житті легше, але не варто ними гатити в чужі вікна.
"Троща" Василя Шкляра заінтригувала мене ще до того, як я вирішила її почитати. Передусім саме цей твір надихнув деяких наших критиків на створення премії "Золотий хрін" за найгірший опис сексу в нашій літературі. Я вважаю, що розвиток антипремій – це круто, і сцена про дівчину з губами лошати справді кумедна, але Василь Шкляр ще з "Чорного ворона" натякнув, що еротичні сцени – не його коник. Однак, як і "повняве сраченя", "губи, що пахнуть зеленою кров'ю лободи (Світлани?)" увійдуть до золотого фонду літературного тролінгу.
І все ж Василя Шкляра читачі цінують не за тонкощі виписувань любовних сцен, а тому легко пробачать йому лошачі губи коханої. Тим більше, що в "Трощі" порушена серйозна і, на жаль, актуальна проблема – зради і спокути.
Головний персонаж – у минулому упівець – повернувся після 25-річного ув'язнення й намагається побудувати життя наново. Проте спогади повертають його в 1947 рік, де його й побратимів хтось зрадив і наразив на сумніви щодо найближчих людей. Хто зрадив і чому – сюжетна інтрига твору, але не вона вражає найбільше. Мені особливо сподобався відмова від чорно-білого поділу персонажів.
Так, симпатія автора й читачів на стороні упівців, однак і вони, як і їхні вороги, не гребували жорстокими методами і не постають святими та божими. Не можна бути святим та божим на війні, де за одного повстанця вирізають усю його родину. Причому, якщо цей повстанець – зрадник, цю родину можуть знищити свої ж.
Книжка написана ніби готовий сценарій до фільму, з грамотним чергуванням епізодів, флешбеками і без зайвин. Думаю, фанати Василя Шкляра не мають бути розчарованими. Щодо мене, то книжка для мене більше плюс, але вона на раз.
Начитавшись по саму зав'язку про війни минулі й сучасні, я хочу одного: якогось жахастика або ванільних віршиків за любов. Не знаю як там з віршиками, а от Макса Кідрука я б читнула. Тим більше, в нього вийшла нова книжка. Треба буде ознайомитися.
Немає коментарів:
Дописати коментар