Об’єднувати авторів у літературні покоління – справа ризикова. З
одного боку, так зручніше зафіксувати в історії літератури певні
загальні тенденції розвитку певного періоду, з другого – нема гарантій,
що з часом автор не вдаватиме, що непричетний до зарахування себе до
чергових «-десятників» і взагалі окрема творча одиниця.
От є покоління шістдесятників. Розбудіть мене вночі, і я випалю, що до нього належать Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Іван Драч…
І хоч я сто разів чула, як Дмитро Павличко палко запевняє всіх, що він
не шістдесятник, що почав писати раніше і т.д, для більшості він все
одно шістдесятник. Так само Емма Андієвська
не втомлюється згадувати, що вона не належить до Нью-Йоркської групи,
все одно в розмовах про це явище Андієвську назвуть однією з перших.
Така вона, сила літературознавчого поняття, і тут останнє слово за
критиками, і нічого не поробиш.
А тут з легкої руки Любка Дереша в легкій книжці «Бабине літо»
Марка Лівіна постало покоління «невимушених», і ця назва припала до
душі читачам, та й автори ніби не пручаються. Бо все-таки «невимушені»
звучить елегантніше, ніж «двотисячники», «двітисячідесятники» чи там
«неонеореалісти» якісь.
Поки що, судячи з антології малої прози #Невимушені, що вийшла у видавництві «Vivat», «невимушених» у нашій літературі п’ятеро: це Катерина Бабкіна, Мирослав Лаюк, Марк Лівін, Іра Цілик і Артем Чех. Але потенційно їх може бути більше. Ознаки покоління в Дерешевій післямові до «Бабиного літа» окреслено красиво, але непевно: «невимушені
– це ті, які нічого нікому не винні… Вони не почуваються зобов’язаними
до чогось і діють, здебільшого керуючись внутрішніми імпульсами, якими б
іноді дивними вони не здавались. Нове покоління практично не розуміє
почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків (і тому ними важко
маніпулювати), однак йому добре відоме почуття порожнечі, котре
утворилося в душі внаслідок того, щоб батьки почували провину і, як
результат, не додали в їхнє життя чогось важливого». Головні
персонажі, як можна здогадатися, – молодь, яка шукає свого місця у світі
– чи-то в родинному колі, чи в дружбі, чи на сцені талант-шоу.
Один із ключових мотивів, судячи з оповідань Марка Лівіна, Катерини
Бабкіної й Мирослава Лаюка, – це взаємини трьох поколінь: дітей, їхніх
батьків і дідусів з бабусями. Бабусі-дідусі асоціюються то з чарівним
світом дитинства (у згаданому «Бабиному літі»), то з прірвою, яка часом виникає між підлітком і його «родаками» («Superstar»
Мирослава Лаюка). Настрій усіх текстів можна описати як щемно на
роздоріжжі. А вже кому що щемить – то приватна історія кожного з
персонажів.
Найбільше мені як читачеві «відщеміло» оповідання Катерини Бабкіної «Піф».
У ньому йдеться про підліткову дружбу й кохання і те, що з ними часом
стається, коли підлітки дорослішають. Запам’яталося й оповідання
Мирослава Лаюка: як виявилося, у прозі він зовсім не такий, як у поезії –
якщо лірика Мирослава підкреслено елітарна і вся така «мистецтво заради
мистецтва», то його іронічне оповідання «Superstar» зрозуміє кожен.
Текст Марка Лівіна витриманий у дусі «Бабиного літа», напевно,
почерк саме цього автора і є найбільш наївно-невимушений і легкий, ніби
повітряна кулька. Оповідання Ірини Цілик і Артема Чеха відрізняються і
від решти, і одне від одного, і якщо перші три тексти збірки ще якось
асоціювались у мене з якоюсь єдиною тенденцією, то тексти Цілик і Чеха,
хоч так само невимушені, але якісь доросліші, різкіші.
По прочитанню у мене лишилося приємне відчуття того, що якщо щось і
об’єднує усіх згаданих, як на мене, різних за творчими манерами
письменників, то це обережне, скрадливе повернення до реалізму: трохи
сентиментального, дещо іронічного, водночас такого, що міцно стоїть
ногами на землі, а точніше – на підлозі маленьких квартир. І це круто
для мене як для читача, бо «реалізм» ніколи не вважала поганим словом, а
тільки цікавим викликом.
http://blog.yakaboo.ua/nevymusheni-syniook/
Немає коментарів:
Дописати коментар