Приречені дорослішати

«Бути мною». Не дитиною, але ще й не дорослою, як дівчинка Руса, яка на день народження хоче кольорові олівці і білий ліфчик. А от чи хоче вона дорослішати?

Для кожної це свій досвід: довгоочікуваний чи небажаний, але завжди переломний для світогляду. Кульмінацією вважаються місячні. Одні дівчатка чекають їх і крадуть прокладки в мам і старших сестер, другим важко змиритися, що ця доля їх не оминула і що далі вже ніщо не буде, як раніше. Арт-повість шведської художниці й письменниці Анни Хьоґлунд у перекладі Юлії Юрчук якраз про розгубленість дівчинки на порозі дорослішання у тій точці життя, коли розумієш, що назад дороги нема.

Руса багато думає про те, як воно – бути жінкою. Як відбувається секс і народження дітей. Чому жінки приваблюють її значно більше, ніж чоловіки з «дивними штуками». Як і коли, на якому етапі виникає жіноча залежність від чоловіка, який насправді може бути таким безпорадним, що без підказки дружини не знайде, де в його домі лежить його ж спідня білизна. Напевне, він не знає про це, бо не звик прати, мити посуд, спілкуватися з дружиною і дочкою – як-от Русин тато, що проводить вечори перед телевізором.

Руса малює комікси про чоловіків і жінок, про моральне і фізичне насильство над жінками у маскулінному суспільстві. Руса не хоче грати за правилами, носити незручний одяг тільки для того, щоб подобатися комусь. Вона дорослішає серед похмурих декорацій: байдужість в родині, ексгібіціоністи у дворах, масні погляди на вулицях, невзаємне кохання в школі, вічне почуття провини. Вона плаче і злиться, вважаючи своє життя нікчемним – як і всі підлітки на певному етапі. Врешті, примиряється помалу зі станом речей і йде далі. Так буває з багатьома.

Ця книжка дуже відверта – на першій ілюстрації Руса обстежує свої статеві органи в дзеркалі. На другій огидний дядько під деревом пестить себе, спостерігаючи за Русою у дворі. Я аж закрила книжку з несподіванки – це читво не для транспорту. Воно надто інтимне, і роздумувати про все це краще наодинці з собою. Тоді можна впізнати свої думки, острахи і порадіти, що все позаду, а приводи, що вражають тебе до глибини душі зараз, не такі сміховинні, як тоді, в дитинстві.

Схожі видання для нашого суспільства ще, можливо, незвичні. Коли моя подруга переглянула книжку, то сказала: «Ну, це явно не в нас написано». Тому що сміливо – у відвертих роздумах Руси, в ілюстративному наповненні, у жанрі, врешті-решт: для мене це насамперед книжка-картинка, текст не відіграє особливої ролі, історія зрозуміла без слів. Нема й особливого сюжету – закінчується все тим, що подруги Руси печуть торт на честь її перших місячних. Торт прикрашають вершками, зверху розчавлюють кілька ягід, щоб було схоже на кров. На цьому авторка відпускає свою Русу у світ дорослих жінок, яким одного разу буде про що розповісти у флешмобах на зразок #ЯнеБоюсяСказати.

Я розумію, що, якби я прочитала таку книжку дитиною, то ставилася б простіше до багатьох речей. Бо ця книжка – ніби розмова про замовчувані проблеми, а проговорити проблему – це вже наполовину її розв’язати. Головне – знайти однодумця. З Русою я б порозумілася.

http://blog.yakaboo.ua/%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b5%d1%87%d0%b5%d0%bd%d1%8b-%d0%bd%d0%b0-%d0%b2%d0%b7%d1%80%d0%be%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%b5/