вівторок, 6 вересня 2016 р.

Приречені дорослішати


«Бути мною». Не дитиною, але ще й не дорослою, як дівчинка Руса, яка на день народження хоче кольорові олівці і білий ліфчик. А от чи хоче вона дорослішати?
Для кожної це свій досвід: довгоочікуваний чи небажаний, але завжди переломний для світогляду. Кульмінацією вважаються місячні. Одні дівчатка чекають їх і крадуть прокладки в мам і старших сестер, другим важко змиритися, що ця доля їх не оминула і що далі вже ніщо не буде, як раніше. Арт-повість шведської художниці й письменниці Анни Хьоґлунд у перекладі Юлії Юрчук якраз про розгубленість дівчинки на порозі дорослішання у тій точці життя, коли розумієш, що назад дороги нема.
Руса багато думає про те, як воно – бути жінкою. Як відбувається секс і народження дітей. Чому жінки приваблюють її значно більше, ніж чоловіки з «дивними штуками». Як і коли, на якому етапі виникає жіноча залежність від чоловіка, який насправді може бути таким безпорадним, що без підказки дружини не знайде, де в його домі лежить його ж спідня білизна. Напевне, він не знає про це, бо не звик прати, мити посуд, спілкуватися з дружиною і дочкою – як-от Русин тато, що проводить вечори перед телевізором.
Руса малює комікси про чоловіків і жінок, про моральне і фізичне насильство над жінками у маскулінному суспільстві. Руса не хоче грати за правилами, носити незручний одяг тільки для того, щоб подобатися комусь. Вона дорослішає серед похмурих декорацій: байдужість в родині, ексгібіціоністи у дворах, масні погляди на вулицях, невзаємне кохання в школі, вічне почуття провини. Вона плаче і злиться, вважаючи своє життя нікчемним – як і всі підлітки на певному етапі. Врешті, примиряється помалу зі станом речей і йде далі. Так буває з багатьома.

Ця книжка дуже відверта – на першій ілюстрації Руса обстежує свої статеві органи в дзеркалі. На другій огидний дядько під деревом пестить себе, спостерігаючи за Русою у дворі. Я аж закрила книжку з несподіванки – це читво не для транспорту. Воно надто інтимне, і роздумувати про все це краще наодинці з собою. Тоді можна впізнати свої думки, острахи і порадіти, що все позаду, а приводи, що вражають тебе до глибини душі зараз, не такі сміховинні, як тоді, в дитинстві.
Схожі видання для нашого суспільства ще, можливо, незвичні. Коли моя подруга переглянула книжку, то сказала: «Ну, це явно не в нас написано». Тому що сміливо – у відвертих роздумах Руси, в ілюстративному наповненні, у жанрі, врешті-решт: для мене це насамперед книжка-картинка, текст не відіграє особливої ролі, історія зрозуміла без слів. Нема й особливого сюжету – закінчується все тим, що подруги Руси печуть торт на честь її перших місячних. Торт прикрашають вершками, зверху розчавлюють кілька ягід, щоб було схоже на кров. На цьому авторка відпускає свою Русу у світ дорослих жінок, яким одного разу буде про що розповісти у флешмобах на зразок #ЯнеБоюсяСказати.
Я розумію, що, якби я прочитала таку книжку дитиною, то ставилася б простіше до багатьох речей. Бо ця книжка – ніби розмова про замовчувані проблеми, а проговорити проблему – це вже наполовину її розв’язати. Головне – знайти однодумця. З Русою я б порозумілася.

http://blog.yakaboo.ua/%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b5%d1%87%d0%b5%d0%bd%d1%8b-%d0%bd%d0%b0-%d0%b2%d0%b7%d1%80%d0%be%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%b5/

11 коментарів:

  1. " Арт-повість шведської художниці й письменниці Анни Хьоґлунд" - цим все сказано. Скандинави, що з них взяти. Імхо, здається, що вони вже зациклені на тому, щоб стерти грань табу дорослого світу для дітей. Мені не зрозуміти цього прагнення. #ЯнеБоюсяСказати - хм... навіщо? Бачив цей моб. І не схоже на сповіді справді зачеплених цим людей. Показово і нереалістично

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Ну ти, як завжди, любиш узагальнювати)
      Так, деякі речі відверті, але ж це нормально. Замовчування багатьох речей травмує більше, ніж розмова, бо складаєтсья враження, що говорити на інтимні теми соромно і погано, хоча про насильство, наприклад, треба говорити, хіба ні? Тому й не погоджуюся щодо флешмобу, там бувають різні історії, і деякі дуже таки чіпляють. Круто, якщо дитинство безхмарне, але якщо всякі збоченці лазять районом, то краще батькам розповісти, щоб дали прочуханки, ніж боятися завести розмову, бо це типу соромно.

      Видалити
    2. Ну так, але навіть в СРСР були книги типу "Подросток", де пояснювалися цілком зрозумілою мовою багато змін підліткового організму, без схиблень. Але я все рівно за те, що це не книга, яку батьки підсовують дитині, не школа, не вулиця. А саме батьки повинні прояснити дитині. Чоловік - синові, мати - доньці. Без ніяковості. Інакше далі так, може бути погано
      Про насильство... кому говорити? А батьки можуть не повірити. Особливо, якщо подія вибивається з картини звичного світу. Це не соромно, але і... неприємно і боляче. А тому і не сприймаю подібну публічність за справжню боротьбу з подібним. Це лише декларація і тільки

      Видалити
    3. Ну, розумієш, це так відбувається в нормальних сім'ях, де батьки не відчужені від дітей і одне одного. А тут родина, де всі трохи байдужі одне до одного. Звідси й страхи,проблеми, яких могло б не бути, якби просто люди спілкувалися одне з одним.

      Видалити
    4. Ну може в книзі і так - я ж не знаю. Просто якось занадто багато приділяють увагу саме такому порядку речей, а це вже може створити нову "норму".
      В тебе занадто багато віри в просте спілкування. Добре, що не було таких випадків, коли воно ні до чого

      Видалити
    5. а в тебе забагато недовіри до спілкування))трапляється й так, що воно допомагає розв'язати внутрішні проблеми й подолати комплекси абощо

      Видалити
    6. Виключно досвід :) Краще 100 раз подумати перш ніж щось сказати таке, що потім використають проти тебе ж. Внутрішні проблеми вирішує кожна людина сама. Але в неї є приклад: інші люди. От дивитися, співставляти і т.д. І ще: ти можеш щось сказати, а тобі потім скажуть "навіщо ти це сказав?".

      Видалити
    7. не кожен має на меті щось використати проти тебе. якщо дитині розказати, що з певного віку відчувати статевий потяг до протилежної статі - це нормально, то дитина, запрагнувши поцілунку, не буде себе картати і думати, що вона погана і так далі. це так, приклад. вчасні розмови можуть позбавити багатьох моральних терзань. але, звісно ж, говорити краще або з дуже близькими людьми, або із малознайомими)

      Видалити
    8. Це все добре. Але якщо дитині якраз розказати про те, що відчувати статевий потяг до протилежної статі - це погано? Терзань не буде тоді теж. Це так, приклад того, що слова можна на шкоду використати.
      І якщо сьогодні хтось не проти тебе, то де гарантії, що завтра це не обернеться таким, що буде компроматом для шантажу?

      Видалити
    9. ну звідки таке уявлення, що кожен іншого хоче шантажувати?)))мене ще в житті ніколи не шантажували)

      Видалити
    10. Уффф, ти так кажеш, ніби це якась вигадана ефемерна фантазія з іншого світу. Гаразд, не шантажувати навіть, а просто використати проти тебе. І не кожен так вчинить. Але в плані довіри ми сліпі: нам здається, що можна довіряти людині. І ніби все нормально, а потім дивишся і думаєш: ну як так? Тому і кажу: довіряти можна, але лише те, що не використають проти тебе

      Видалити