Свідки прози

Ні для кого не секрет, що літературне середовище — найперша запорука існування автора, якщо він хоче, щоб про його творчість хтось колись почув. Можна обурюватися існуванню "тусовок" (бо ти не можеш до нього увійти з якихось причин), але об'єктивно середовища — це спосіб вижити як автор, а заразом і платформа, щоб про себе яко про автора заявити світові. Отже, тусовки важливі насамперед для початківців. А для зірок не дуже (фактор "я-індивідуальність і проти колгоспу" спрацьовує). Проте справедливо згадати, що майже всі наші найвідоміші автори на початку діяльності входили до різних літоб'єднань (або до кількох водночас, навіть до протилежних за світоглядом, типу НСПУ і АУП). Отже, колгосп-не колгосп, а спілкуватися хочеться і треба. Особливо якщо ти тільки починаєш писати.

Сьогодні я трохи розповім про об'єднання молодих письменників "Свідки Слова" і їхню антологію прози "12" (Пенмен, 2016). Не пам'ятаю, коли і як про них почула, але точно знала про авторів, коли вони ще звалися "Стусовою хатою". Також знаю, що хлопці і дівчата, прекрасно розуміючи специфіку літпроцесу, вчасно усвідомили, що середовище їм потрібне як повітря, і вони самі собі його вирішили створити. Чом би й ні? Гуртом і батька легше бити. Отже, на сьогодні в літугрупованні "Свідків слова" батька добивають такі автори: Сергій Демчук, Віталій Третяк, Маргарита Варзар, Олексій Севрук, Микита Григоров, Марина Єщенко, Іванка Урда, Сергій Одаренко, Євген Спірін, Роман Батькович, Сергій Пивоваров, Марія Косян. А це — обкладинка антології їхньої прози "12". З першого погляду асоціація одна — вирвиоко, але насправді це дуже чесна  обкладинка: "Свідки Слова" (СС) не соромляться заявляти про себе, мовляв, ось ми, молоді-хвацькі-епатажні, беріть читайте нас, і хай проза не розлучить нас. Як у кожного порядного угруповання, є свій жатівливий маніфест, є серія шаржів (одразу скажу, вона зовсім не личить до загальної атмосфери збірки, зате привертає увагу). Ось в принципі й усе, що об'єднує авторів у межах збірки. 

Збірка навхрест перев'язана патріотичною стрічкою, і я, побачивши це, подумала: це дуже правильно, бо насправді текстам у збірці тісно, вона просто-таки тріщить по швах, тож треба на якусь мить утримати у вихорі літературного процесу всіх цих авторів, бо скоро, дуже скоро (а дехто вже) вони почнуть писати свої книжки, наростять свої амбіції і не захочуть ховати тексти у братських могилах антологій.

Ну, тобто ви зрозуміли. Формат антології, як мені здається, тимчасовий. Тому що це не є антологія світоглядна (тобто якась естетична школа, концепція тощо), це є антологія-пропозиція (почуйте нас, може, вам буде цікаво!). Мені й було! І приємно, і цікаво. Хоч не всі автори вразили й сподобалися однаково (що цілком природньо), я справді була подивована із загального рівня збірки.
По-перше, мені сподобалося, що "сс-івці" створили саме прозову антологію. Проза — це серйозно і гідно поваги, старт із прози, а не з поезії в мене викликає захоплення, бо свідчить, що автор готовий не чекати натхнення, а системно вкалувати над текстом. По-друге, майже всі автори саме вміють писати, тобто вести оповідь динамічно, об'ємно. Декому в пригоді стає професія репортера, відтак тексти виходять жваві, невимушені й щирі. Звідси головна приємна домінанта збірки: автори пишуть про те, що знають зі свого досвіду, і це мені імпонує, бо письменник направду має спершу жити і щось бачити, а вже потім фантазувати на основі побаченого і писати. Назагал виходить, що тексти збірки переважно реалістичні, хоча є і новели з елементами фантастики, й а-ля ранній український модернізм (себто декаданс), і фрагмент антиутопії. І абсурдистські твори. Раз вже згадала про них, хвилинка реклами Марини Єщенко: реально круто! З одного боку, персонажі стоять на землі, тобто йдеться про якісь побутові колізії, близькі кожному, але форма виконання свідчить саме про виписаного автора, який вміє чаклувати і поза персонажами вже над цілим світом тексту як феномену, гратися з цим світом. Поетика абсурду складна і насправді більше раціональна, ніж можна подумати, тут випадковим набором асоціацій не обмежишся: щоб звучало абсурдно, треба вміти добирати елементи "виносу мозку" так, щоб іронія прозвучала й вдарила по голові кожного. Ну, з почуттям гумору в Марини все чудово, і тексти її теж вправні. І жанр малої прози теж дуже личить цій авторці.
Схожі за манерою оповідання Сергія Демчука й Сергія Одаренка. Вони з-поміж тих авторів, яким у збірці явно тісно, проситься окрема книжка. Також запам'яталося оповідання "Пісня над піснями" Романа Батьковича (бо в мене теж був період, коли музика могла призвести до чого-завгодно, але, на щастя, минулося), "Полювання на барана" Євгена Спіріна (чорний гумор завжди буде в моді), фрагмент антиутопії Марії Косян "Коли в місті N дощить", "Мансарда чоловіка в циліндрі" Маргарити Варзар...  Всі згадані тексти дуже різні за стилем, тематикою і поетикою, і це збагачує збірку. Менше сподобалися твори, роблені "під літературу" і створені на "пробити на сльозу". Вони вийшли не такі щирі й переконливі, але, може, то просто вибрики мого смаку.
Загалом антологія перевершила мої очікування від неї. І хоч я не дуже вірю в те, що "Свідки Слова" проіснують тривалий час, тішуся, що до угруповання входять такі цікаві й абсолютно сформовані автори, які от-от стануть на свою дорогу й, маю надію, успішно лупатимуть скалу літератури ще довго-довго.