топ-5 гріхів книголюба

Хоч зазвичай до книголюбів ставляться з пієтетом, вони теж не святі й частенько грішать. Ось мої книголюбські гріхи. Не скажу, що аж так картаюся але все-таки намагаюся щось змінити. Отже, перелік моїх гріхів такий:

1. Крадіжка. Краду — ідеться про електронні версії книжок, що їх іноді завантажую собі на кіндл. Зазвичай це російськомовна класика, яку й так маю вдома у форматі грубих томів, але зручніше читати з книжки, та й носити не треба. Часом знаходжу в електронному варіанті книжки, яких не можу знайти в паперовому. Іноді завантажую щось із сучасного, такого, що не дочекалася в українському перекладі. Цьогоріч так зі мною сталося двічі: кілька тижнів не дотерпіла до перекладу "Смажених зелених помідорів" Ф. Флегг і "Щигля" Донни Тартт. От і прочитала електронні версії російською й англійською мовами. Україномовні видання я звикла купувати, шкода тільки, що далеко не все, що хочу почитати, є українською мовою, а якщо є, то треба ще звертати увагу на адекватність перекладу. 

2. Сотворення кумира. Ситуативно сотворюю. Не те щоб кумира, так, ідеальчик. Іноді на презентаціях книжок енергетика така потужна, аж забуваю, що йдеться про книжку, бо вся моя увага прикута до автора, того, як він говорить, про що жартує і як на все це реагує аудиторія, до якої в цю мить належу і я. Ніколи не забуду презентації "Месопотамії" Сергія Жадана взимку 2014 року в "Майстер-класі" на Лаврській. У мене склалося враження, що я побувала на рок-концерті, такий був катарсис.  Жадан починав вірш, а аудиторія його ревом закінчувала, і я розуміла, що звідкілясь теж знаю ці рядки і теж можу їх прошепотіти. Це було дивовижно. Так ніколи не бувало ні до, ні після. Схожі відчуття іноді охоплюють на лекціях Забужко (усі заходи з її участю врешті перетворюються на лекцію). Тоді я теж ніби розчиняюся і чую тільки її і беззастережно вірю у все, що вона каже. Розчаклування відбувається вже вдома, коли я починаю розкручувати, чи не була вона ось тут надто категоричною, чи не занадто суб'єктивно. Але дорогою додому я все ще перебуваю в якомусь трансі від того, яка Забужко недосяжна у своїх знаннях, таланті й харизмі. Мабуть, так фанати реагують на кумирів. У цій ситуації мене тішить тільки те, що це минуще, зокрема й тому, що кумири книголюба можуть часто змінюватися. Звідси — наступний гріх.

3. Зрада (без ганьби). Книголюби — це зрадники від тієї самої прекрасної миті, коли вони розуміють, що вже не існує й не може існувати улюбленого автора, улюбленої книжки, бо книголюбів (мене принаймні) цікавить сам процес читання. Я зраджую кожного автора з наступною книжкою іншого автора. Нова книжка для мене завжди має стартову перевагу над усіма прочитаними через те, що вона нова пригода, а прочитане - це вже щось типу спочиле з миром і в пошані. Може, й існує читацька вірність, коли ти читаєш книжки одного автора чи принаймні однієї епохи (яке це робила персонажка "Тринадцятої казки" Д.Сеттерфілд), але це не про мене. Усвідомила це, коли переглядала список своїх "улюблених" книжок семирічної давнини. Наприклад, "Кентавр" Д.Апдайка чи "Майже ніколи не навпаки" М.Матіос. Я взагалі не пам'ятаю, про що вони. Та й навіщо? Попереду скільки всього. Он нова обкладинка майорить на полиці. Вона манить мене і переконує, що не існує улюбленої книжки. Є найцікавіші, найнепередбачуваніші ще там якісь, але улюблена — одна. Та, яку ти читаєш зараз. Навіть якщо в підсумку почуватимешся ошуканим.

4. Неправдиве свідчення. Ідеться про судження на книжку, яку ти не читав. Це справді тяжкий книголюбський гріх, але не знаю начитаної людини, яка часом не дозволяла б собі непевних узагальнень "не читал, но осуждаю". У моєму разі часто йдеться про недочитала, але осуджую. Наприклад, "Кров по соломі" В.Медведя. Я намагалася, але не змогла. А на семінарі відповідала щось. З відповідей одногрупників зрозуміла, що "Кров по соломі" не спромігся прочитати ніхто. З інших популярних провокаторів гріхів — Джеймс Джойс з "Уліссом" і М.Пруст із "Пошуками втраченого часу". Всі люблять поговорити про монолог Моллі Блум і про мадленку, але не факт, що всі ці люди дочалапали до того монологу або прочитали більше ніж "На Сваннову сторону". Утім, з появою українського перекладу "Улісса" прочитання глиби скидається на особистий челендж. Я он теж читаю помалу. Десь із лютого минулого року.

5. Жадібність. Ну, тут у кого як. Джої не ділиться їжею, я ділюся не всіма книжками. Маю правило: якщо даєш комусь читати книжку, будь готова одразу, що бачиш цю книжку востаннє. В принципі, я люблю ділитися і не люблю, коли книжки стоять гробами на полиці. Але люди мають бути перевірені і теж книголюби, бо тільки такі, як сама, можуть усвідомити тяжкість злочину неповернення книжки. Взимку цього року один чоловік взяв другий том "Реквізитів" і досі мені їх не повернув. Я не можу про це забути досі. Найбільше мене дратує, що він їх, напевне, і не прочитав. І я картаюся, як можна було так натупити і взагалі йому їх принести. 

Треба було просто сказати, що вже комусь їх дала почитати, а насправді поставити на полиці й милуватися своїм золотком. 

Водночас із перевіреними людьми ділитися люблю, ба більше, купуючи для себе, вже передбачаю, кого з перевірених змушу прочитати теж.

До інших моїх гріхів можна зарахувати насильство (наполегливо змушувати друзів читати те, що тобі сподобалося), відсутність чуття міри (наприклад, читати книжку про візочника і закохану в нього доглядальницю, замість того щоб дописувати дисертацію), марнотратство (заощаджувати на милі, порошку, навіть одязі, але ніколи не шкодувати грошей не книжки і починати тижневу закупвілю в "Ашані" саме з книжкового відділу), книгоугодництво (більше, більше, більше різних книжок), легка форма мізантропії (іноді краще почитати книжку, ніж спілкуватися з людиськами)... 

І ось що дивно: я зовсім не каюся. Майже.

А ви?