Коли тісно в одному каноні

Гортала блог і виявила, що у мене практично немає постів про вірші. Ну що ж, весна – пора любові і поезії, час виправлятися. Почну з поста про двох письменниць, які вже вважаються класиками. І хоч канон – це прерогатива майбутнього, цим авторкам тісно в ньому вже. Ліна Костенко й Оксана Забужко. З однієї з них почалася моя школярська любов до української поезії. Творчість другої нахабно доводить, що сьогодні в Україні є письменники, творчість яких гідна найвищих світових літературних відзнак. Єдиний, утім, закономірний, мінус: творчість Оксани Забужко й особливо Ліни Костенко породили багатьох наслідувальниць, ліричні героїні яких з’ясовують свої стосунки зі Словом, змагаються з чоловіками і беруть на себе обов’язки Всевишнього, а потім кокетливо знизують тендітними плечиками, мовляв, «я тільки жінка».

Ліна Костенко й Оксана Забужко розвінчують уявлення про поезію як вибух емоцій на папері. Обидві письменниці – це приклад ясного і холодного розуму, що впорядковує почуття в барвисту римовану тканину, це досвідчені гравці в бісер, це постріл раціо навиліт. Це дві жінки, які привернули до української літератури чи не найбільше «пересічних людей». Водночас, це авторки, які «пересічними людьми» легко нехтують, бо в їхній поезії немає місцям невиразностям, невизначеностям. Їхні головні цінності – свобода і сила, а ідеали – вольові творчі жінки, яким до снаги змінити суспільство і не розмінюватися на примітивні радощі камерних стосунків, де ні хліба, ні видовищ.

Хоч Ліна Костенко й Оксана Забужко належать до різних поколінь і підкреслено зневажають одна одну, все ж між їхніми творчими почерками багато спільного. Не вдаючись у цитування «Музею покинутих секретів» і «Записки українського самашедшого», де авторки не шкодують дошкульностей на адресу одна одної, я хочу залишити у блозі кілька цитат із поезій обох авторок, які до мене як до читача промовляють з висоти одного п’єдесталу.

Скажімо, «стосунки зі Словом». Це одна з головних тем творчості письменниць. Ліричні героїні вбачають у собі снаги достатньо, аби своїми вустами промовляти «устами народу».

Яка різниця – хто куди пішов?

Хто сказав, що і рима вже готова.

Поезія – це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

                       

І то не є дзвінкий асортимент

Метафор, слів, – на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я – лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу. (Ліна Костенко)

Твоє тривожне ремесло –

Не біль, не кровоплин сумління,

А здатність в слово, як в число,

Вписати ціле покоління. (Оксана Забужко)

Ось такі-от масштабні завдання, що органічно продовжують ідеї ще однієї поетеси аполлонівського типу – Лесі Українки. Ось вам і раціональне зерно уривку зі шкільного твору, що Ліна Костенко – улюблена подруга Лесі Українки:)) Адже у всіх трьох письменниць творчість не "тиха", а месіанська. Перечитуючи збірки Ліни Костенко й Оксани Забужко, я помітила, як багато наказового способу дієслів вживають авторки. Навіть у любові вони постійно щось «вимагають».

«– О, якщо ти є справді любов, – прокричу, – прихили мені небо!» (Оксана Забужко)

«Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої жіночі сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни!» (Ліна Костенко)

Однакові й цінності у ліричних героїнь:

«Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені» (Ліна Костенко)

«Любов – не прихистку прошу –

Свободи,

            Світлої й страшної!» (Оксана Забужко)

Мало-помалу такі ліричні героїні художніх творів потроху перетворилися на тренд, і зараз вольові, незалежні, непокірні жінки перетворилися з ідеалів на проблемні типи, яким важко досягти гармонії у світі :) Але я не перестала ними захоплюватися, так само як і не перестала захоплюватися Оксаною Забужко. Ну а щодо Ліни Костенко… Скажу так: я її поважаю і радію з того, що саме з неї почався мій подив із художніх можливостей української мови. Я досі знаю напам'ять багато її віршів (чи не найбільше з усіх письменників) і не вважаю, що на сьогодні це попса. Просто класика. А ще мені з моєю антипатією до сучасних верлібрів приємно, що в нас є такі майстри силабо-тоніки. І було б мило, якби вона не сварилися між собою. Хоча... це ж тільки протилежності притягуються.