четвер, 24 березня 2016 р.

Не про збірку Юлії Мусаковської "Чоловіки, жінки і діти"

Майже щотижня ходжу в книгарню "Є" - на Лисенка або на Подолі. На топ продажів переважно не зважаю - там або те, що вже читала, або якісь блокноти і розмальовки, або дуже явний масліт. Іду дивитися прозу. Останнім часом інтуїція нічого мені не підказує. Отже, треба чекати Книжкового Арсеналу - усі новинки там. Врешті згадую, що хотіла б почитати щось із поезії (торік на неї "забила"). Знаходжу полицю. Бачу книжку Юлії Мусаковської "Чоловіки, жінки і діти". Видання стоїть обличчям до читачів, а не скромно тулиться поміж інших книжкових корінців. "Візьми мене", - каже мені книжка.  - "Ну, ок", - думаю. Та спочатку експеримент.
Беру до рук. Цікаве видання, все в кольорі, цікаві форзаци, ненабридлі кольори. Концептуально, але незрозуміло. Ловлю себе на думці, що обкладинки - фальшиві друзі. Мій експеримент такий: відкриваю будь-яку сторінку, і якщо там - верлібр, читати не буду. Там римований вірш. Я полегшено зітхаю і навіть не картаюся через свій формалістичний шовінізм. Я сьогодні читач, а не літературознавець, можу дозволити:)
Три дні їздила в метро зі збіркою, першу сторінку прочитала на ескалаторі на "Золотих воротах". Текстам передувала передмова - важка, нецікава. Я подумала, що такі речі треба все ж ставити наприкінці, щоб не затуляти автора і його художній світ. Побачивши, що авторка передмови - Маріанна Кіяновська, а в змісті є вірш "Непорочна Діва Марія...", присвячений Маріанні Кіяновській, я утвердилася в думці, що передмови до поетичних збірок абсолютно зайві. По-перше, вони наштовхують на думки про панібратство, по-друге, все одно нічого не скажуть про тексти, бо кожен читач радіє поезії тоді, коли в нього виникають індивідуальні мурашки. Читач сам віднайде всі месиджі і посили. 
Шукала і я. У збірці - три розділи "Глина", "Залізо", "Вогонь". Чоловіки, жінки, діти, глина, залізо, вогонь. Люди і творення, люди і Бог, люди і війна. 
Ім'я Юлії Мусаковської мені знайоме з переліків учасників різних фестивалів, якими я цікавлюся рідко, але про які час від часу читаю. Чомусь боялася, що авторка  написала купу верлібрів (от справді, у мене вже фобія, і це нездорово). Але рада, що я помилилася. 
Прочитайте цей вірш. Якби я, як у школі, вела блокнотик із записами улюблених віршів, то записала б туди його: 
***
Усе, що з нами трапляється, має причину:
скасовані авіарейси, дощі різдвяні,
міста, в які приїжджаєш на відпочинок,
а вони проростають під ребрами і не в’януть;
загублені спогади, біль, що клює на споді,
важливих послань переплутані адресати,
режим, що асфальтним катком по тобі проходить,
а ти підіймаєшся, зміцнений у стократ.
Обірвані фрази, дроти й сусіди-задроти,
сигнал, що дірявить тишу тонку, як ширму,
цеглина, що падає з даху будинку навпроти –
прямісінько на чиюсь дорогу машину.
І поки ранок дрімає в лунких алеях,
бажання причину знайти підповзає вище.
І ти, переходячи вулицю на зелене,
однаково стережешся і крок пришвидшуєш,
як шило на мило, вимінюєш гнів на милість;
тріщать декорації, змінюються личини.
І спершись на промені світла, немов на милиці,
хтось інший натомість піде шукати причину.
Сподобалося. Зайшли з чоловіком випити кави. У нього технічна освіта і технічне мислення, до віршів байдужий: "Я їх не розумію, я гублюся в них". У мене освіта гуманітарна, але у віршах я теж гублюся і теж мало що розумію. Простягую чоловіку книжку, кажу: "Розгорни будь-яку сторінку". Розгортає і читає:
 "А ми ішли, як діти, безборонні.
Сліди горіли. І зачувши дим, 
дитя переверталося у лоні - 
і світ перевертався разом з ним".
Коли він читав, я подумала, що це могла б бути прекрасна книжка на ворожіння. Не думаю, що чоловік задумався в ту мить про світобудову і місце людини, дитини у ньому. Він просто любить дітей. Йому приємно було розгорнути випадкову книжку і прочитати в ній слова про дитину. Врешті, він прочитав увесь вірш, і йому теж сподобалося.
Минали дні, і я читала далі. Ловила себе на думці, що оформлення збірки, звісно, прекрасне, але воно якось не дуже співвідноситься з текстами. Подумалося, що віршовані тексти треба видавати і без передмов, і без ілюстрацій. Без жодних зайвих голосів.
Я закохалась іще в один вірш. Він про жінок, надто про сільських жінок. Часто буваю в селі і бачу, як там живеться. Жінкам особливо. У мого чоловіка є хрещениця, їй 12 років. Дитина як дитина: любить колядувати, гратися, танцювати, співати, не любить ходити на уроки, обожнює маленького братика, якого переважно і глядить сама, бо мати працює. А ще вона допомагає батькові приймати пологи в корів, витягувати теля. "Ні, ні, мені не страшно. Це цікаво", - каже вона і п'є чайок, солодкого не бере багато, щоб ніхто не подумав, що вони бідні.
...
У жінок цього селища - вічна по колу хода,
\білі плями на сірому: крижма, віночок, фата
і невдовзі остання сорочка, найлегша за всі,
аби вільно ступати у ній по небесній росі.
У жінок цього селища змінюються імена
і спливають обличчя, і дні висихають до дна.
І насуплена дівчинка із ланцюжком золотим
заступає на варту, яку їй довіку нести. 

Щойно згадала, що я пишу блог, який прочитає ще хтось. Отже, треба було б писати загальніше, що збірка "Чоловіки, жінки, діти", як і більшість збірок, про все - про конкретне життя, про всесвіт, про Бога, про життя і смерть. У мене небагато спроб писання саме про поетичні книжки. Я не розумію, як писати на них рецензії. Цитувати в рядок через скісну? Намагатися відшукати алюзії? Покритикувати, що забагато слів "шкіра", "проростання"  - чомусь я завжди їх бачу в текстах і завжди в поезії вони мене дратують, на зразок "бруківка-шалики-філіжанка кави" у прозі? Не те. Здається, найкраще, що можна написати про книжку віршів, - це розповісти, як ця книжка вплітається у твоє життя. Так, що автор ніколи цього не передбачить, бо для нього ці вірші народилися на іншій планеті, планеті його життя. І диво поезії в тому, як вона об'єднує різні планети. Це справді диво.
Я не люблю в поезії загальності. Люблю, коли вірш про щось одне, дуже чітке. Наприклад, про те, як жити з людиною, яка повернулася з війни.
Приходить, питає: можна з тобою помовчати?
Сідає навпроти, не вимагаючи відповіді.
Ліва нога - не своя, очі вигаслі, вовчі.
Дивиться так, що затуляєшся, як од вітру.

На тему війни, того, що войовничість закладено в нас ще з дитинства, десь у підсвідомості, з тих часів, коли війни були і біль були буденністю.
...
Листоноші кудись несуть повні торби сердець і сліз - 
зупиніться, я ще живий, упізнайте мене - це я.
Дим, як борошно, сиплеться в очі, і бачу, як
сухорлявий хлопчина в найневиннішій із забав
дерев'яним мечем відтинає голови у кульбаб.

Ось недавно читала збірку Катерини Бабкіної і лишилася нею задоволена. Тепер прочитала збірку Юлії Мусаковської - і вражена, задоволена - не те слово. Цю збірку я ніби прожила - не всі вірші, так не буває, щоб усі. Але багато. Вони залишили свій слід у мені. І тому я літаю.






Немає коментарів:

Дописати коментар